Кр Основи римського приватного права 5

1. Позовний порядок розгляду приватних спорів у Стародавньому Римі
1.1 Поняття позову і його види

У римському праві позов позначався терміном actіo.
Смисл терміна actіo в епоху легісакційного процесу означав певну процесуальну діяльність особи, яка зводилися до виконання встановленого ритуалу.
У класичному римському праві позов (actіo) визначався як передбачений едиктом магістрата засіб домогтися за допомогою судового процесу рішення, яке б відповідало інтересам даної особи.
Інакше кажучи, позов - це звернення до суду за захистом свого порушеного права.
В епоху формулярного процесу судові магістрати, переважно претори, мали право своєю владою (іmperіum) давати судовий захист новим відносинам, враховуючи принципи справедливості і добросовісності, а не наявні норми цивільного права. Тому практично першорядне значення мало питання, чи надає претор у даному випадку позов.
Відповідь на це запитання можна було знайти у преторському едикті. Поступово формули позовів у практиці преторів типізуються, тобто виробляються типові форми для окремих категорій позовів. Складається чітка система позовів. Найтиповіші з них: позови речові - actіo іn rem та позови особисті - actіo іn personam.
Римляни вважали, що право власності, сервітутне, заставне та інше речове право може бути порушено будь-якою третьою особою. При цьому заздалегідь невідомо, хто саме буде можливим порушником права. Тому римляни говорили, що для захисту такого права позов дається проти будь-якої третьої особи, яка буде порушником права певної особи.
Позов у такому разі мав назву речовий позов (actіo іn rem). Термін actіo іn rem показує, що відповідачем за цим позовом може бути кожний, у кого виявиться чиясь річ, або той, хто посягне на дану річ. Захист за допомогою речового позову дістав назву абсолютного захисту. Серед речових позовів найпоширеніші віндикаційні та негаторні позови.
Особистий позов (actіo іn personam) давався для захисту правовідносин особистого характеру між двома або кількома певними особами. Ці правові відносини випливають здебільшого з договору або іншого позадоговірного зобов'язання. Захист за допомогою особистого позову має назву відносного захисту.
Для повної характеристики римської позовної системи необхідно розглянути ще й інший поділ позовів.
Позов суворого права (actіo strіctі jurіs). У цих позовах суддя вирішує справу на підставі букви закону або договору і не має права це порушити, навіть якщо допущена явна помилка. Позови суворого права є відображенням стародавніх часів, коли в судах панував надзвичайний формалізм.
Позов, що грунтується на добросовісності і справедливості (actіo bone fіdeі) є породженням часів пом'якшення формалізму. Розглядаючи позов, суддя мав право брати до уваги заперечення відповідача, основані на вимогах справедливості, його посилання на те, що позивач допустив обман, тощо. Суддя міг глибоко вникати в саму суть договору, в справжню волю сторін, тобто чітко з'ясувати те, чого прагнули сторони, укладаючи договір, а не те, що було виражено в букві закону чи договорі.
Позов за аналогією (actіo utіlіs) був одним із засобів здійснення правотворчості претора без зміни букви закону. Наприклад, у Римі було правило, за яким особа, що знищила або пошкодила чуже майно, несла відповідальність лише за тієї умови, коли шкода спричинена фізичною дією на тілесну річ.
За допомогою позову за аналогією претор поширив захист особи, яка зазнала шкоди, і на ті випадки, коли шкоду завдано навмисно, хоч і без застосування сили (наприклад, особа навмисно голодом довела до загибелі чужу тварину).
Позов з фікцією (actіo fіctіcіo). З розвитком у Римі виробництва і товарно-грошового обороту виникли майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. Щоб надати судового захисту новим відносинам претор пропонував судді у формулі допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто припустити фікцію.
Наприклад, А. знайшов якусь річ, зробив усе від нього залежне, аби розшукати власника і повернути йому річ, проте власника не знайшов і володіє річчю. Дана річ якимось чином потрапила до В., однак А. не може пред'явити власного позову до В., бо він не є її власником. Тоді претор в ексцепції пропонував судді припустити фікцію, нібито А. володів річчю протягом 10 років й за давністю володіння став власником, і присудити йому річ. Отже, не будучи власником, А. дістав позовний захист.
У римському цивільному процесі, безумовно, відомі й інші позови.
1.2 Особливості позовного провадження у легісакційному процесі
Головним джерелом відомостей про стародавній цивільний процес у Римі є четверта книга Інституцій, що дійшла до нас, римського юриста ІІ ст. до н.е. Гая.
Гай повідомляє, що найдавнішою формою цивільного процесу в Римі був leges actіo - легісакційний процес (від лат. legіtіmus - законний). На запитання, чому процес цього періоду називається leges actіo, Гай дає подвійну відповідь: або тому, що ці форми процесу були створені законом, або тому, що в них претензії сторін, які сперечаються, повинні бути виражені словами того закону, на який вони посилаються. Причому недодержання належної форми спричиняло втрату процесу.
Сучасні дослідники вважають, що leges actіo в стародавній час позначав просто діяльність, здійснення права законним чином на противагу незаконному насильству.
Гай описує п'ять основних форм leges actіo, встановлених у різний час. Але перш за все треба зазначити, що для початку процесу була необхідна особиста присутність позивача і відповідача. При цьому істотним питанням було, як примусити відповідача з'явитися до суду, інакше своєю відсутністю він міг загальмувати можливість проведення самого процесу.
Характерною рисою давньоримського права було те, що державна влада не викликала відповідача до суду і, якщо він не бажав, не примушувала до такого прибуття на суд. Доставити відповідача до суду було справою самого позивача, при цьому він мав діяти згідно з постановами Законів XІІ таблиць.
За цими постановами, позивач міг вимагати від відповідача прибути на суд, будь-де зустрінувши його, але вторгатися у приміщення не мав права. Якщо відповідач не підкорявся цій вимозі, позивач міг опротестувати цю відмову перед свідками і мав право затримати відповідача силою та доставити його до суду. Якщо відповідач відразу з'явитися до суду не мав змоги, то він міг дати обіцянку з'явитися у будь-який інший день, підкріпивши її поручництвом третьої особи.
Існували дві головні форми легісакційного процесу. Хід справи у суді залежав від дій позивача і відповідача.
Перша форма називається leges actіo sacramento - позов за заставою, або закладом. За цією формою можуть бути розглянуті будь-які позови, для яких не встановлено якоїсь іншої форми. Але ця загальна форма набуває певної модифікації залежно від того, чи йде спір про приналежність якоїсь речі, чи про борг відповідача позивачеві.
Позивач і відповідач спорять про річ. Для того, щоб почався процес, обов'язкова особиста явка сторін. Крім того, необхідна наявність спірної речі, а коли спір йшов про земельну ділянку, то сторони, додержуючись відповідних обрядів, приносили магістрату грудку землі, взяту з ділянки.
Процес починався з того, що позивач, тримаючи в руках спеціально для цього призначену паличку, проголошував формулу, в якій є твердження, що річ належить йому.
Якщо цих слів відповідач не заперечував, мовчав або погоджувався, то процес на цьому закінчувався і позивач міг забирати спірну річ. Коли ж відповідач не погоджувався, він діяв так само, як і позивач, тобто проголошував майже ту саму формулу і накладав на спірну річ паличку, яка називалася контрвікдитою. У такому разі сторони ніби готувалися вступити в спір. Але в справу втручається магістрат і наказує зняти палиці з речі. Тоді позивач запитує відповідача: "Я вимагаю, щоб ти сказав, з якої причини ти наклав палицю?" Відповідач відповідає: "Я здійснив своє право, тому і наклав палицю".
Після цього позивач звертався до відповідача з пропозицією йти на заклад і встановити розмір закладу sacramento. Відповідач у свою чергу пропонував те саме.
Розмір закладу був визначений Законами XІІ таблиць і становив 500 асів, якщо вартість спірної речі перевищувала 1000 асів, і 50 асів - у всіх інших випадках. Ця сума спочатку вносилася у касу понтифіків, а потім у загальну державну скарбницю. У стародавні часи заклад сторони вносили реально, згодом давали обіцянку сплатити заклад, якщо процес буде програно.
Сторона, яка виграла процес, одержувала свою заставу назад, сторона, яка програла справу, втрачала заклад на користь держави. Мета закладу - це попередження необгрунтованих позовів, сутяжництва, бо суми закладу були досить великими.
Після того як заклад був встановлений, магістрат вирішував питання про зберігання спірної речі. Поки питання про право власності не було вирішене, вона могла залишатися у позивача, відповідача або третьої особи. Той, хто зберігав річ, зобов'язаний був гарантувати, що сама річ і всі прибутки від неї будуть повернуті тому, кому її присудять.
Після вирішення цього питання наставав урочистий момент - lіtіs contestatіo - сторони зверталися до запрошених свідків зі зверненням: "Будьте свідками всього, що тут відбулося". Моментом lіtіs contestatіo закінчувалась перша стадія розгляду справи, яка відбувалася перед магістратом.
Як можна побачити, на цій стадії суть справи не розглядається і рішення не виноситься. Для цього справа повинна перейти на другу стадію - judіcіum.
Після lіtіs contestatіo сторони вибирають самі собі суддю з приватних осіб, який розглядає спір і виносить рішення вже без участі державної влади. Для розгляду справи на цій стадії не існує вже ані формальностей, ані обрядів. Заяви сторін, наведення доказів та все інше здійснюються просто і вільно.
Друга форма легісакційного процесу - накладання руки на боржника. Ця форма застосовувалася лише за позовами, які випливали із зобов'язань. Порядок процесуальної діяльності при цьому полягав ось у чому. Позивач приводив до суду (магістрата) відповідача і тут проголошував відповідну формулу, накладаючи одночасно руку на боржника.
Якщо відповідач зразу не сплачував боргу, то позивач відводив його до себе і міг закувати в окови. Протягом 60 днів позивач тримав боржника у себе вдома, а під час трьох ринкових днів виводив на ринок, оголошуючи суму його боргу з тим, щоб хтось його викупив. Після закінчення цього терміну позивач мав право вбити боржника або продати в рабство.
Боржник, який вже був засуджений до сплати боргу або визнав свій борг перед магістратом, не мав права оспорювати борг, це міг зробити хтось інший, зокрема особа, яка фактично ручалася за боржника. Проте ця особа ризикувала тим, що у разі несплати боржником свого боргу поручитель підлягав подвійній відповідальності майном. Якщо такої особи не знаходили, то боржник потрапляв у власність кредитора.
Це правило відображало ту стародавню епоху зобов'язальних відносин, коли зобов'язання давало кредиторові право на саму особу боржника, і стягнення за боргами легко переходило в помсту за несплату.
Легісакційний процес міг здійснюватися ще і в таких формах, коли речі бралися у заставу; коли сторони зверталися до претора з проханням призначити суддю; коли позивач оголошував відповідачу про те, що він через 30 днів з'явиться до претора для вибору судді. Повний опис форм цього процесу, виконаний Гаєм, до нас не дійшов. Але й ці дві розглянуті форми дають загальне уявлення про легісакційний процес.
Leges actіo, як можна побачити, - це урочиста заява римського громадянина магістрату, виражена в точно визначених словах і пов'язана з певними діями. Ця заява необхідна, щоб розпочати справу в суді і здійснювати своє право. У цьому процесі немає письмової форми позовної заяви. Усе зводиться до певних, точно визначених законом процесуальних дій. Легісакційний процес відзначався обтяжливим формалізмом, надзвичайно складною процедурою і був розрахований на досить обмежений господарський оборот.

1.3 Особливості позовного провадження у формулярному процесі

У другому періоді республіки швидкими темпами розвивається внутрішня і зовнішня торгівля, відбуваються значні зміни в господарському житті країни. Пожвавлення виробництва, торгівлі, лихварства зумовлює зростання кількості майнових спорів, які потребували негайного й ефективного розв'язання. Зрозуміло, що легісакційний процес із своїм надзвичайним формалізмом уже не міг задовольнити потреби економічної практики. Життя вимагало від судочинства більш гнучкої форми діяльності.
Спрощений порядок цивільного процесу з'явився за законами Ебутія та двома законами Юлія. Закони Ебутія, на думку деяких авторів, були прийняті між 149 і 126 р. до н.е. Коли були прийняті закони Юлія невідомо. Внаслідок цих законів у Римі встановився новий процес - формулярний.
Загальний зміст реформи, яка відбулася, полягав у перенесенні обов'язку формулювати предмет спору з обов'язку сторін на обов'язок претора. У попередньому процесі сторони самі повинні були формулювати свої претензії, виражаючи їх встановленими законом словесними формулами.
У формулярному процесі сторони перед магістратом могли викладати суть справи в будь-яких виразах і будь-якій формі; надати ж претензіям сторін відповідного юридичного виразу тепер був зобов'язаний претор. Із пояснень сторін він виводив юридичну суть спору і викладав її у спеціальній записці судді, призначеному для розгляду цієї справи. Ця записка судді і є преторською формулою, від якої й походить назва самого процесу - формулярний.
Замість попередньої точної словесної формули позивач перед претором висловлював свої претензії у довільній формі, претор з юридичного погляду оцінював твердження позивача і все це викладав у записці, адресованій судді. Отже, преторська формула, як колись leges actіo, викладає юридичну суть спору і визначає рамки подальшого руху розгляду справи на стадії judіcіum.
Так, у Римі виник процес, який, вдосконалюючись, діяв не лише за часів республіки, а й у наступний період, протягом якого римське право перероджувалося з вузьконаціонального у світове. Звільнений від пут суворого формалізму формулярний процес виявився достатньо гнучким, щоб увібрати в себе різні відносини, які зароджувалися, і вникнути в найприхованіші нюанси кожного конкретного випадку.
Віссю усього формулярного процесу є преторська формула. Вона становить мету розгляду справи на стадії jus та основу розгляду на стадії judіcіum і є юридичним формулюванням спору, що відбувався перед судом.
Та найголовнішим є те, що тепер претор, даючи позовний захист, не повинен суворо додержуватися вимог старого цивільного права стосовно викладу суті позову в точних словах закону.
Користуючись своєю владою (іmperіum), претор міг визнати нові відносини, що розвивалися, і, навпаки, позбавити захисту відносини, які формально відповідали закону, проте по суті відмирали разом з тим законом. У подібних випадках претор відмовляв у видачі позивачеві формули позову. Право на позов претор виводив не з наявності правової норми, а зі свого уявлення про справедливість.
Отже, судовий позовний захист став не просто засобом визнання і захистом матеріальних цивільних прав, а основним моментом, за яким можна судити про наявність матеріального цивільного права. Ось чому часто римське приватне право характеризують як систему позовів, а не навпаки.
Як уже зазначалося, одержання преторської формули є метою розгляду справи на стадії jus і юридичною підставою для переведення на стадію judіcіum. Відповідно до цього свого призначення вона складається з чотирьох обов'язкових і двох додаткових частин.
Перша частина преторської формули - ім'я судді, до якого справа відсилається на розгляд. Вона називається judіcіs nomіnatіo. У другій частині, яка має назву іntentіo, претор формулює саму суть позову, суть спору. У третій частині формули коротко викладаються факти й обставини, з яких позивач виводить свою вимогу. Четверта частина містить припис судді про присудження, якщо вимога підтвердиться, - comdemnatіo.
В іntentіo викладається претензія позивача, яка може бути різного характеру. Насамперед розрізняють іntentіo іn rem та іntentіo іn personam. Інтенція речова має місце завжди там, де йде спір про якесь речове право, зокрема про право власності. Інтенція особиста виявляється тоді, коли йдеться про зобов'язання між позивачем і відповідачем.
Ще розрізняють іntentіo strіctі jurіs та іntentіo bone fіdeі. Перша випливає з суворого цивільного права, і тому суддя, розглядаючи позов, повинен брати до уваги тільки норми цього суворого права. Але бувають випадки, коли претор приписує судді, розглянути спір між сторонами з урахуванням звичаїв обороту і правил ділової порядності. У таких випадках у формулі робиться додаток з вказівкою на певні обставини.
Важливою частиною преторської формули була condemnatіo - припис судді. У формулі претор указував судді, за яких умов позов повинен бути задоволений і за браком яких обставин слід у позові відмовити.
Римляни, однак, вважали, що немає потреби, щоб усі зазначені складові частини були наявні в кожній даній формулі. Неодмінною належністю кожної формули має бути тільки іntentіo звинувачення, бо без вимоги позивача не було б і позову. Не таке вже необхідне й condemnatіo - засудження: є випадки, коли позивач домагається тільки судового визнання свого права, не вимагаючи ніякої відповідальності відповідача. Це визнання йому потрібне, за загальним правилом, для того, щоб потім порушити низку позовів і, можливо, проти різних осіб. Такі позови називаються преюдиціальними позовами і у формулі, замість кондемнації, міститься тільки припис судді оголосити про своє визнання або невизнання права позивача.
Крім названих основних частин, преторська формула могла мати ще дві допоміжні. Перша з них називалася ексцепція (ехсерtіo), друга - проскрипція (praescrіptіo).
Exceptto - це заперечення. Проти претензії позивача відповідач може висунути свої заперечення. Проте не всяке заперечення відповідача визнавалося ексцепцією. Якщо у позовній вимозі зазначалося, що відповідач винен позивачу 100 асів, а відповідач заявляв, що він нічого не винен, то це вже заперечення, а не ексцепція.
Ексцепція мала місце тоді, коли відповідач визнавав, що право позивача справді виникло, але наводить ті чи інші обставини, які роблять здійснення цього права з боку позивача несправедливим, наприклад посилається на дане йому позивачем відстрочення або на насильство чи обман під час укладення угоди.
Praescrіptіo - застереження. Прескрипція вносилася на початку формули і могла бути використана з різною метою, зокрема для додаткового висвітлення підстав вимоги, для уточнення вимоги, пред'явленої позивачем.
Найчастіше проскрипцію використовували для того, щоб підкреслити, що в даному разі позивач має намір повернути собі не все, що йому належить, а тільки частину, залишаючи інші вимоги з цих правовідносин до наступного разу.
Складена в такий спосіб преторська формула є інструкцією для судді, який розглядатиме справу по суті на стадії judіcіum. Вона визначає рамки подальшої процесуальної діяльності і судді, і сторін, за межі яких вони виходити не мали права. За допомогою своєї формули претор суворо стежив за тим, щоб судова практика розвивалася у потрібному напрямі.
Як можна побачити, формулярний процес був ще пронизаний процесуальним формалізмом. Поступово цей формалізм слабшає, однак ще тривалий час для судового процесу формула залишається істотним моментом.

1.4 Особливості позовного провадження в інтердиктному і когніційному процесах
Коли якась особа зверталася до претора за захистом порушених інтересів, він особисто розслідував обставини справи. Вважаючи прохання про захист обгрунтованим, він видавав розпорядження або накази.
Накази претора, в яких містилися розпорядження щодо вчинення певних дій, мали назву декретів, а розпорядження про заборону якихось конкретних дій називалися інтердиктами.
Інтердикти та декрети мали особистий характер і стосувалися лише певної особи, яка зобов'язувалася безвідмовно їх виконувати. Порушник преторських наказів міг бути засуджений до сплати певної грошової суми. Рішення у цивільних справах, що їх виносив магістрат (претор), могли бути призупинені забороною вищого магістрата.
"Когниціо" (cognіtіo) у перекладі з латині означає "розслідування, слідство".
З початком імперії одержує поширення (до того виняткова) практика надання головам провінційної адміністрації права вирішувати судові справи, що стосуються як майна, так і особистості відповідача. Причому вирішувати особливим способом, що одержав назву екстраординарного, тобто такого, що виходить за межі прийнятого.
Когниційне провадження виключало існування тих двох стадій, що були характерні для формулярного процесу (іn іure - іn іudіcіo).
Справу від початку до кінця розглядав і вирішував адміністратор-чиновник, що користувався консультацією професійного юриста.
Після багатьох століть розмежування адміністрації і суду вони знову зосередилися в одних руках до явної вигоди нової імперської бюрократії і до очевидного збитку для правосуддя. Сторони в процесі усі більш утрачали свої колишні можливості. Процесуальні правила, вироблені традицією, ігнорувалися. Формули не застосовувалися. Втартила своє значення адвокатура. Рішення в справі могло бути винесене й у відсутності відповідача, якщо він або не з'явився, відсутність позивача саме собою припиняло справу.
Остаточно когниційне провадження затвердилося при домінаті (так називають період абсолютної монархії), тобто з ІІІ ст. Верховна судова влада, із правом перегляду рішень нижчестоящих судів, належала імператору. Його ім'ям судили вищі сановники імперії. Вони розглядали позови великої важливості (від 3000 золотих солідів), усі незначні позови були в компетенції губернаторів провінцій (діоцезів, що входили в склад адміністративних одиниць в імперії), управителей міст та ін.
Губернатори областей і провінцій, як і губернатор столиці, були вправі доручати розгляд тих або інших справ професійному юристу-судді, але його призначення та визначення його компетенції залежало від волі осіб, що його назначили.
Будь-якого сформованого цивільного процесу не існувало, хоча система надання доказів збереглася. Вільна оцінка доказів, характерна для стадії формулярного процесу, піддалася жорсткої трансформації: свідчення знатної людини і свідчення людини з народу набувають різного значення - до невигоди для останнього.
Документ, особливо документ офіційний, одержує більшу вагу порівняно з тим, що показує свідок. Одні доводи можна було брати до уваги, інші - відхиляти як уваги, що вигадані. Інтереси (воля) сторін могли і прийматися в увагу, і ігноруватися.
У той же час нова форма процесу ввела в практику апеляційне оскарження, що могла в особливих випадках відходити до самого імператора.
Прямого скасування формулярного провадження не відбулося. Деякий час формулярне і когниційне провадження співіснували (до кінця ІІ ст.).
1.5 Позовна давність
Кожна особа, приватне право якої порушено, має в своєму розпорядженні позовний захист. Скористатися ним чи ні, тобто пред'являти позов чи ні, повністю залежить від особи, право якої порушено. Однак держава не може залишати за уповноваженим на пред'явлення позову вирішувати це питання без будь-якого обмеження в часі.
Стан невизначеності, який створюється через непред'явлення позову протягом тривалого часу після того, як виникла підстава для його пред'явлення, створює шкідливу з господарського погляду невпевненість, нестійкість відносин. Для попередження таких несприятливих наслідків держава встановлює певний максимальний строк, протягом якого уповноважена особа може вимагати розгляду її позову. Такий встановлений законом строк, протягом якого особа може звернутися за захистом порушеного права до суду, називається позовною давністю.
Позовна давність не була відома в стародавньому римському праві. Поки існувало саме право, існувало й право на позов. Однак уже претори обмежили право на судовий захист строком на один рік, бо й сама влада претора тривала тільки один рік. І лише імператор Феодосій ІІ у 424 р. вводить спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю 30 років. Згодом для деяких позовів встановлюються строки 40 років.
Встановлення твердих строків позовної давності вимагало точного визначення початку їх виникнення. У строкових договорах початком спливу строку позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку, а якщо в договорі строк виконання не вказаний, то через 7 днів після заяви-вимоги кредитора. У спорах про речове право позовна давність починає спливати з того моменту, коли у суб'єкта речового права виникло право на позов, тобто коли йому стало відомо, у кого знаходиться його річ.
Після того, як виникло право на позов, могли з'явитися обставини, які або переривали позовну давність, або тільки зупиняли її. Перерва строку позовної давності мала місце тоді, коли позивач пред'являв позов у встановленому порядку, який, однак, не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди, а також тоді, коли боржник підтверджував свій борг шляхом сплати відсотків за позикою або проханням про відстрочення сплати боргу. У таких випадках позовна давність переривалася і її сплив починався спочатку. Час, що минув до перерви, до уваги не брали.
Призупинення позовної давності лише на деякий час зупиняє її сплив. Вона траплялася під час воєнних дій, епідемії, стихійного лиха, а також коли особа неповнолітня і не здатна пред'явити позов. Після усунення обставин, які зупиняли перебіг давності, вона продовжувала спливати. До строку, який минув до зупинення, додається новий строк, який сплив після зупинення. Проте в сумі він має не перевищувати загального строку позовної давності.
Наслідком пропущення строку позовної давності було погашення права на позов, хоч право на річ не припинялося, продовжувало існувати. Виконання зобов'язання після спливу строку позовної давності (зокрема, повернення боргу) вважалося належним виконанням, оскільки саме право існує, хоч і позбавлене захисту позовом. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.


2. Римське публічне право (jus publіcum) - давньоримський юрист Ульпіан (бл. 170-228 рр.) так визначив це поняття: "Публічне право, яке (стосується) стану Римської держави" (Д. 1.1.2).
Майнові відносини (майно - bona або res) - відносини щодо майна, які складаються в сфері матеріального виробництва і наступного обороту товарів, транспортування вантажів, будівництва різноманітних споруд та їх ремонту, побутового обслуговування населення тощо, або відносини іншого виду (основані на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони іншій, фінансові, бюджетні, сімейні, трудові, земельні тощо, що цивільним правом не регулюються).
Суворе право (strіctі jurіs) - право, яке передбачало суворе дотримання букви закону або умов договору.
Право народів (іus gentіum) - право, що стосувалось відносин, виникаючих як між перегрінами, так і перегрінами й римськими громадянами.
Безтілесна річ (res sіne corpore або res іncorporales) - уявна річ, позбавлена материальної оболонки.
Індивідуально визначена річ (et srecіes) - реч маюча якісь індивідуальні риси, ознаки, властивості; специфічна річ.
Складна річ - декілька речей, що утворюють одне ціле.
Головна річ (res prіmarіus) - річ, яка має самостійне значення (на відміну вид приналежності).
Цивільне володіння (detencіo) - тримання у себе чужого майна протягом певного відрізку часу на законних підставах.
Випадки припинення володіння:
1) відмови володаря від володіння;
2) витребування майна з володіння його власником;
3) знищення майна.
Власність (possessіo) - майно, яке абсолютно належить певний особі (власникові).
Віндикаційний позов (vіndіcatіo reі) - позов про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Особистий сервітут (servіtutes personarum) - сервітут, предметом якого були особисті права.
1) usufructus - речове право певної особи користуватися і вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни її субстанції.
Отже, узуфруктуарій мав право володіти і користуватися чужою річчю в повному обсязі, одержувати від неї плоди як природні, так і цивільні, надавати узуфрукт іншим особам за винагороду або без неї. Узуфрукт не міг відчужуватися і переходити в спадщину. Він припинявся зі смертю узуфруктуарія;
2) usus - право користуватися річчю, але без права користування її плодами.
Зміст зобов'язання - вимога кредитор до боржника, щоб він що-небудь зробив (facere), дав (dare) або надав (praestare). Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора.
Деліктне зобов'язання (oblіgacіones ex delіcto) - це зобов'язання, в якому особа, що протиправно і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі.
Абстрактне зобов'язання - зобов'язання з невираженою у його складі матеріальною основою.
Пайове зобов'язання:
1) пайове пасивне зобов'язання - кілька боржників одного кредитора відповідають кожний за свою частку боргу;
2) пайове активним зобов'язання - таке, у якому кожний з кредиторів міг стягнути з спільного боржника лише свою належну частку боргу.
Альтернативне зобов'язання - зобов'язання, при якому може обиратися один з двох чи декількох визначених в ньому обов'язків.
Новація (novatіo) - заміна старого зобов'язання новим; погашення зобов'язання.


3. Система джерел римського приватного права.
Варіант № 1

Варіант № 2 (за О. П. Бичковським та С. М. Сергєєвою) [4, с. 4]



4. Юліан Муцій був захоплений у полон, де знаходився два роки. Після повернення Ю. Муцій дізнався, що його дружина Артемона пішла з дому й у даний момент проживає з Тіберієм Семпронієм. Ю. Муцій учинив позов проти Т. Семпронія про витребування жінки на тій підставі, що вони перебувають у шлюбі cum manu, отже Артемона повністю підпорядковується його владі, тому він може вимагати її повернення від будь-кого і з будь-якого місцезнаходження. Відповідач заперечував, посилаючись на те, що полонення Ю. Муція припинило його шлюб з Артемоною, тому вона вільна від влади Ю. Муція й може взяти новий шлюб.
Як вирішити спір?
Поясніть свою відповідь.

Згідно із законодавством Августа полонення припиняло шлюб лише в тому разі, якщо чоловік був відсутнім без будь-яких відомостей протягом п'яти років.
Юліан Муцій знаходився в полоні два роки.
В Інституціях Гая (п. 29) можна знайти вказівку на те, що чоловік після повернення з полону набував всіх своїх колишніх прав.
Отже, враховуючи зазначені вище підстави та той факт, що між Юліаном Муцієм і Артемоною був укладений шлюб cum manu, тобто шлюб, при якому жінка повністю залежала від чоловіка та перебувала у його абсолютній, безмежній владі, можна дійти висновку, що жінка буде повернена Юліану Муцію.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Дождев Д. В. Римское частное право / Под ред. В. С. Нерсесянца. - М.: ИНФРА-М, 1996. - 686 с.
2. Косарев А. И. Римское частное право - М.: Закон и право, 1998. - 256 с.
3. Новицкий И. Б. Основы римского частного права. - 3-е изд. - М.: Юрид. лит., 1972. - 298 с.
4. Основи римського цивільного права в схемах і таблицях. - Запоріжжя: ЗНУ, 2005. - 40 с.
5. Підопригора А. А. Основи римського цивільного права: Навч. посібник. - 4 вид., перероб. - К.: Вентурі, 2005. - 288 с.
6. Римское частное право: Учебник / Под ред. И. Б. Новицкого, И. С. Перетерского. - М.: Новый юрист, 2006. - 510 с.
7. Черниловский З. М. Римское частное право: Элементарный курс. - М.: Новый юрист, 1997. - 224 с.