Кр Основи римського приватного права

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Основи римського приватного права"

ЗМІСТ

1. Поняття и значення римського приватного права 3
2. Терміни 8
3. Схема "Класифікація речей: камінь і гроші" 11
4. Задача 12
Список використаної літератури 13


1. ПОНЯТТЯ И ЗНАЧЕННЯ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА
Класичне розмежування публічного і приватного права дав відомий римський юрист Ульпіан (кінець ІІ – початок ІІІ ст. н.е.). Він зазначав: "Публічне право – це те, яке торкається положень держави; приватне – стосується користі окремих осіб" [6, с. 14].
Отже, кількість галузей права за таким поділом скорочується лише до двох, тому кожна з них є вельми широкою й об'єднує в собі по декілька галузей та інститутів права.
До приватного права відносили норми речового, спадкового, сімейного, зобов'язального права (всі вони здебільшого являють собою галузь цивільного права). У Римській державі до приватного права відносили норми, що закріплювали право власності та правове становище певних категорій осіб.
Норми приватного права фактично мають не категоричний, а диспозитивний характер. Це означає, що приватне право надає певну автономію, певний простір для сторін, які вступають у правові відносини. Людина може захищати свої права або відмовитися від захисту. Вона може подати позов до суду, а може цього й не робити. Це означає, що зміст договору визначається вільним міркуванням сторін.
Ще в Законах XІІ таблиць зазначалося: "Якщо особа здійснює договір позики чи набуває у власність якусь річ, то її словесні розпорядження нехай будуть правом" [6, с. 16].
Проте ця приватна автономія мала свої межі, визначені тими ж нормами цивільного права. Наприклад, римському громадянинові уповноваженою нормою було надано право скласти заповіт і вказати у ньому, кого він хоче мати своїм спадкоємцем, але якщо цей громадянин таким правом не скористався, диспозитивна норма вказувала, хто закликався до спадкування.
Отже, критерієм розмежування публічного і приватного права, на думку Ульпіана, є характер інтересів. Право, яке захищає інтереси держави, – це публічне право, а якщо воно захищає інтереси приватних осіб, то це – право приватне.
Необхідно підкреслити, що, по-перше, критерій цього розподілу доволі умовний, чітко невизначений; по-друге, лінія поділу на приватне і публічне право не є постійною на різних етапах розвитку суспільно-державної організації. На ранніх етапах державної організації сфера приватно-правових відносин була ширшою і охоплювала більшу частину тих відносин, які з часом незаперечно стали частиною публічно-правових.
Зазвичай, труднощі у визначенні точної межі між правом приватним і правом публічним зумовлюються як тим, що кожний окремий громадянин є членом суспільної організації, діє в межах, визначених цією організацією, так і тим, що сама суспільна організація складається з окремих громадян, тісно з ними взаємопов'язана, й існує для задоволення та охорони їх інтересів. Самі правові норми безпопередньо виражають інтереси певного класу, соціальної групи або всього народу, а тим більше норми, які належать до права власності і спадкування, в яких публічний інтерес виражений більш яскраво, ніж в нормах, що регулюють порядок користування святинями, громадськими дорогами і ріками.
Незважаючи на всі складнощі, поділ римського права на публічне і приватне виявився у такому ступені вдалим, що навіть наразі він зберігся в багатьох країнах світу.
У подальшому доля цих двох галузей римського права склалася неоднаково. Римське публічне право не пережило Римської держави, від нього залишилися лише деякі терміни. Римське приватне право вийшло далеко за межі Риму. Воно відіграло значну роль у розвитку цивільного права в середні століття та в Новий час і стало основою законодавства багатьох західноєвропейських країн шляхом прямого запозичення або прийняття його принципів.
Споконвічне і найдавніше право Риму було цивільне право – jus cіvіle. Це система національно-римських правових норм, які застосовувалися лише до римських громадян (cіvіs). Оскільки українська мова зберегла римську термінологію, то звідси й назва галузі – цивільне право.
Предметом регулювання цивільного права із самого початку його виникнення і в наступні епохи були майнові відносини, які складались у сфері матеріального виробництва, подальшого обороту товарів, будівництва різних об'єктів, їх ремонту, в сфері побуту і обслуговування тощо.
Саме в цих сферах виробництва і побуту зайнята значна частина людей. А якщо взяти до уваги ще договір купівлі-продажу, який здійснює кожна людина щодня і неодноразово, то стане зрозуміло, яке велике значення в житті кожної особи, кожної організації і суспільства в цілому має цивільне право. Воно є юридичною основою матеріального забезпечення життєдіяльності людей. Саме цією обставиною пояснюється велика увага до цивільного права з найдавніших часів.
Втім, поняття сучасного цивільного права не відповідає поняттю цивільного права (jus cіvіle) в Стародавньому Римі. Сучасне цивільне право можна визначити як систему правових норм, що регулюють усі майнові й пов'язані з ними немайнові відносини між людьми методами рівності сторін.
Такому розумінню сучасного цивільного права в Римі відповідало три системи:
1) jus cіvіle – цивільне право;
2) jus gentіum – право народів;
3) jus praetorіum – преторське право.
Терміном jus cіvіle, як вже зазначалося, насамперед позначали споконвічне національне давньоримське право, яке поширювало свою дію лише на римських громадян – квіритів. Тому це право називають ще квіритським правом.
Jus cіvіle було неспроможне регулювати майнові відносини між римськими громадянами, з одного боку, та іноземцями (так званими перегринами), які приїжджали до Риму, – з іншого. А потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами.
Надання прав перегринам досягалося не шляхом поширення на них норм, які споконвічно регламентували приватні права римських громадян. Відбувалося це шляхом створення нової системи права, яка регулювала відносини римлян і неримлян, так званого jus gentіum – права народів.
Jus gentіum вміщувало все значне й прогресивне, що виробив стародавній світ у галузі правових інститутів, пов'язаних з торгівлею. Тому воно вигідно відрізнялося від jus cіvіle більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву.
Сприйнявши все краще з правової культури сусідніх держав, право народів було більш прогресивним і доступним для простих людей, воно відповідало вимогам часу й чутливо реагувало на зміни у суспільстві.
Jus cіvіle і jus gentіum існували й розвивалися паралельно, однак поступово вони почали зближатися, а з часом і відставати від швидкого розвитку цивільного обороту. Виникла потреба в ефективніших засобах правового регулювання. Поступово виникає ще одна система правових норм, які регулювали майнові відносини, під назвою jus praetorіum – преторське право.
Преторське право виникло в результаті практичної діяльності преторів та інших магістратів. Воно регулювало майнові відносини як між римськими громадянами, так і перегринами, але застосовувалося переважно в тих випадках, коли норми названих вище двох систем виявилися неспроможними врегулювати нові відносини.
Отже, в сучасному розумінні цивільному праву в Стародавньому Римі відповідала сукупність перелічених вище трьох систем. Найбільш вдалим єдиним терміном для всієї цієї сукупності систем є jus prіvatum – приватне право.
Науково-теоретичне й практичне значення правової культури Стародавнього Риму, практика глибокого аналізу майнових відносин та ситуацій, чіткість висновків з конкретних правових явищ та інші досягнення римської цивілістики мають неперехідне значення. Саме цей фактор зумовлює постійний інтерес до римської цивілістики ось уже понад півтори тисячі років.
Винятковість ролі римського приватного права полягає в тому, що воно зберегло своє значення протягом століть після того, як рабовласницький лад поступився місцем наступним суспільно-економічним формаціям.
Пояснити це можна тим, що воно є класичним юридичним виразом життєвих умов та конфліктів суспільства, в якому панує приватна власність, і наступне законодавство не могло внести до нього істотних змін.
Отже, римське право – найбільш досконала форма права, що базується на приватній власності.
Після проголошення незалежності Україна вступила у різноманітні ділові відносини з іншими, зокрема західноєвропейськими, країнами. Для захисту інтересів Української держави, її громадян необхідно знати й розуміти іноземне законодавство, а це неможливо без знання римського приватного права.
Окрім того, майже всю термінологію римського приватного права, що утвердилася в українській юридичній літературі й практиці, можна краще засвоїти і зрозуміти лише за умов успішного вивчення римського приватного права.
Важливо також зазначити, що римське приватне право характеризується чіткістю визначень і високою юридичною технікою, оволодіння якими має велике значення для сучасного юриста. Це допомагає чітко формулювати і застосовувати сучасне законодавство.

. ТЕРМІНИ
Декрет (імператора) (лат. decretum)
Судове рішення, яке, за загальним правилом, було відповіддю на апеляцію рішення суду нижчої ланки (різновид імператорських конституцій).
Дигести або Пандекти Юстініана (лат. Dіgesta)
Звід систематизованих і тематично об'єднаних уривків з творів римських юристів, що мали силу закону; одна з найважливіших складових частин кодифікації імператора Східної Римської імперії (Візантії) Юстиніана.
Формулярний процес (лат. per formulas)
Судовий процес, що утвердився в Стародавньому Римі з другої половини ІІ ст. до н.е., у якому значною була роль претора, котрий, вислухавши пояснення сторін, їх докази і заперечення, формулював юридичну сутність позову. Формулярний процес поділявся на дві стадії: іn jure – у претора й іn judіcіo – у суді.
Відповідач (лат. reus)
Особа, якій заявлялась претензія (позов).
Демонстрація (лат. demonstratіo)
Частина формули, у якій викладалася сутність справи (починалася словом "оскільки" і містила правову основу, на яку спиралося право позивача і на якій грунтувався обов'язок відповідача).
Інтенція (лат. іntencіo)
Частина формули, у якій викладалась вимога позивача.
Кондемнація (лат. condemnatіo)
Частина формули, якою суддя уповноважувався засудити чи виправдати відповідача.
Особистий позов (лат. actіo іn personam)
Позов, предметом котрого є певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві. Такий позов випливає з особистих правовідносин, що складаються між двома або кількома певними особами, зазвичай з договору або іншого зобов'язання.
Перерва позовної давності, її причини (лат. usucapіo – позовна давність)
Переривання нормального перебігу позовної давності з двох підстав: підтвердження боргу і застави позову у встановленому порядку.
Арбітр (лат. arbіtror)
Особа, яка вирішувала на свій розсуд конфлікти між сусідами та родичами.
Судове рішення (лат. іudіcatum)
Остаточне рішення судді, яке визнавалося за істину в даному спорі й мало обов'язкову силу для сторін.
Незапам'ятний час (лат. exsto, іgnotus, post)
Вельми давній час.
Когнатична (когнатська) сім'я (лат. cognatі)
Кровні родичі, кровна сім'я.
Патерфаміліас (лат. pater famіlіas)
Глава сімейства (домовладика).
Ступінь спорідненості (лат. сognatіo – спорідненість)
Кількість народжень, які утворюють це споріднення, відліком від спільного предка (але без урахування його). Між дідом і його онуком – два народження. Чотири народження утворюють споріднення між двоюрідними братами.
Придане (лат. dos)
Майно, що походить з боку дружини, передається чоловікові під час укладення шлюбу і знаходиться у нього в період шлюбу.
Усиновлення (лат. arrogatіo, adoptіo)
Встановлення батьківської влади над дітьми, яке провадилось або в формі арогації (arrogatіo) – для усиновлення осіб свого права, або в формі адопції (adoptіo) – для усиновлення осіб чужого права.
Особа чужого права (лат. persona alіenі jurіs)
Особа, яка перебувала під владою домовладики.
Активне зобов'язання (лат. oblіgatіo – злбов'язання)
Зобов'язання, пов'язане з певною дією, волевиявленням людини.
Каузальне зобов'язання (лат. oblіgatіo causalіterum)
Зобов'язання, зміст якого ясно вказує на каузу (causa), тобто причину, підставу зобов'язань сторін, прийнятих відповідно до згоди між ними.


3. СХЕМА "КЛАСИФІКАЦІЯ РЕЧЕЙ: КАМІНЬ І ГРОШІ"

Джерело побудови схеми: Підопригора О. А. Римське приватне право: Підручник. – К., 2001. – С. 152.


4. ЗАДАЧА
У результаті раптової повені велика частина фруктового саду Лівія Марцела була підмита і знесена по течії ріки на 300 стадій, де утворився невеликий острівець. Цей острів Тіций об'явив своєю власністю. В свою чергу, Лівій Марцел, посилаючись на те, що на острівці ростуть дерева з його саду, оголосив даний острівець своїм.
Як вирішити цей спір? Обгрунтуйте своє рішення

Вирішення:
Частина фруктового саду Лівія Марцела була змита на відстань 300 стадій від його володінь і стала острівцем. Тіций заволодів ним (захопив його) на тій підставі, що вважав його нічийним (occupacіo reі nullіus). Такий спосіб набуття власності є законним. Таким чином, право на острівець належіть Тіцию (Інституції Гая, кн. ІІ, п.п. 65-74).


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бартошек М. Римское право: Понятия, термины, определения / Пер. с чешского Ю. В. Преснякова; Спец. науч. ред. З. М. Черниловский. – М.: Юрид. лит., 1989. – 448 c.
2. Галанза П. Н. Государство и право Древнего Рима. – М.: ИНФРА-М 1993. – 426 с.
3. Косарев А. И. Римское право. – М.: Юрид. лит., 1986. – 158 с.
4. Кучер В. В. Краткий курс по римскому праву. – М.: Окей-книга, 2007. – 112 с.
5. Новицкий И. Б. Римское право. – М.: Гуманитарное знание: ТЕИС, 1998. – 248 с.
6. Підопригора О. А. Римське приватне право: Підручник. – 3-тє вид., перероб. та доп. – К.: Ін Юре, 2001. – 440 с.
7. Скрипилев, Е. А. Основы римского права: Конспект лекций. – 5-е изд., стереотип. – М.: Ось-89, 2008. – 206 с.
8. Харитонов Е.0. Основы римского частного права. – Ростов н/Д.: Феникс, 1999. – 404 с.
9. Хутыз М. Х. Римское частное право. – М.: Былина, 2002. – 170 с.
10. Черниловский З. М. Римское частное право: Элементарный курс. – М.: Новый Юрист, 1997. – 224 с.