Кр Основні тенденції розвитку конституційного права у XІX та XX ст

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН"

ЗМІСТ

1. Основні тенденції розвитку конституційного права
у XІX та XX століттях 3
2. Задача 10
3. Визначення понять 11
Список використаної літератури 13

1. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА У XІX ТА XX СТОЛІТТЯХ
Наука конституційного права становить систему концепцій, теорій, учень, висновків про закономірності розвитку конституційно-правових принципів, норм, інститутів, а також суспільних відносин, які регулюються ними.
Наука конституційного права вивчає еволюцію держави та права, сучасний досвід формування й реалізації конституційних принципів, норм й інститутів та формулює пропозиції щодо вдосконалення конституційного законодавства та практики його застосування. Основними методами науки конституційного права є історичний, соціологічний, формально-юридичний, порівняльно-правовий тощо. Зазначена методологія дозволяє всебічно дослідити різні моделі конституційного регулювання, які діють у подібних умовах у різних країнах.
Наука конституційного права пройшла тривалий еволюційний шлях. Незважаючи на те, що питання про сутність, походження, призначення держави, еволюцію форм держави розглядалися у працях відомих політичних мислителів, наука конституційного права як самостійна галузь юридичної науки почала складатися у другій половині XІX ст.
Таке порівняно запізнене формування науки конституційного права пов'язане з об'єктивними обставинами.
По-перше, існуючі тоді форми і способи здійснення державної влади були недостатньо розвинені.
По-друге, суспільні відносини регулювалися одноосібним рішенням монарха або іншої особи, яка узурпувала владу, а не на основі права.
По-третє, у працях Платона, Аристотеля, Фоми Аквінського, Макіавеллі, Гоббса, Спінози та ін. основна увага приділялася політичним, історичним, соціологічним і філософським, а не юридичним проблемам. Наприклад, у "Політиці" Аристотеля розглядаються фактичні державні форми як предмет філософських узагальнень, а правове регулювання залишається поза аналізом.
Водночас сказане вище не означає, що до XІX ст. проблеми конституційного права зовсім не вивчалися. Вже наприкінці XVІІ ст. у Феррарському, Болонському та Павійському університетах було запроваджено викладання конституційного права.
Для процесу формування науки конституційного права як самостійної галузі юридичної науки важливе значення мала політична філософія XVІІІ ст. У працях відомих просвітників (Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, Д. Дідро) були сформульовані основоположні принципи, які надалі сприяли утворенню розгорнутої конституційно-правової доктрини. Такі принципи, як народний суверенітет, верховенство конституції, розподіл влад стали фундаментом розвитку засад конституційного права як ведучої галузі юриспруденції.
У другій половині XІX ст. формування науки конституційного права було викликане такими об'єктивними обставинами:
1) необхідністю юридичного обгрунтування, правової регламентації та дослідження нових політичних відносин та інститутів, які з'явилися у суспільстві після буржуазно-демократичних революцій;
2) необхідністю розробки розгорнутої теорії правової держави;
3) необхідністю систематизації великої кількості норм конституційного права і формулювання нових понять, категорій, конструкцій та технологій.
У другій половині XІX ст. наука конституційного права відокремилась від філософії, соціології й історії. У цьому зв'язку постало питання про її оформлення у суто юридичну теорію, яка мала лише юридичні методи та оперувала тільки юридичними поняттями і категоріями.
Характерною рисою цього періоду розвитку конституційного права є певна однобічність у розвиткові його інститутів. Це, зокрема, знайшло своє відображення в тому, що в основних законах держави (та й у законодавстві в цілому), в першу чергу закріплюються інститути, безпосередньо пов'язані зі здійсненням публічної влади. Тобто на цьому етапі домінує тенденція політизації конституційного права.
Конституції декларували громадянські (особисті) та політичні (публічні) права і свободи людини та громадянина (у Франції в 1848 р. вперше запроваджується таємне голосування), а з соціально-економічних – зазвичай лише право власності.
Природно, що в конституційному порядку встановлювався устрій державної влади, її поділ на законодавчу, викоипнчу й судову, визначалися відносини між цими гілкнми илиди. У федеративних державах конституції регулювали відносини між федерацією в цілому та її суб'єктами, визначали статус цих суб'єктів. Проте є деякі винятки з цього правила (наприклад, перша французька Конституція, прийнята в 1791 p., визначала окремі завдання державної соціальної політики), утім, протягом XІX ст. такі винятки суттєвого поширення не набули.
Поряд із політизацією вже в XІX ст. проявляється інша тенденція – демократизація конституційного права.
Найбільш яскраве своє вираження ця тенденція отримала у поступовому переході від цензового до загального й рівного виборчого права, закріпленні статусу громадянина. Це було результатом політичної і, насамперед, класової боротьби, в ході якої правлячі сили усвідомлювали необхідність демократичних реформ, котрі дозволили в багатьох випадках уникнути громадянських воєн.
У зазначений період по суті завершилася дискусія про назву галузі права між захисниками державного права як вияву необмеженої, бюрократичної, монархічної влади держави, з одного боку, і прихильниками конституційного права як демократичного обмеження державного свавілля конституцією – з іншого.
Представники німецької юридичної школи, котрі абсолютизували роль держави й зосереджували увагу на ідеї її примату щодо права, зупинилися на "державному праві", а британці, американці та французи, які вихідними для цієї галузі вважали ідеї природного права та конституціоналізму, демократії й законності, – на "конституційному праві".
Крім цих принципових позицій, вибір назв-термінів обумовлений також певними традиціями слововживання. Наприклад, для романо- та англомовних країн характерним стало вживання терміну "конституційне право", а для германських – "державне право". Тому майже в усіх країнах англо-американської та романської правових сімей використовували термін "конституційне право", а в германській (у XX ст. і колишніх соціалістичних країнах) усталився термін "державне право".
Якщо подивитися на становлення й еволюцію конституційного права, можна відразу ж помітити, що первинне коло повноправних суб'єктів конституційно-правових відносин, та й сфера застосування норм конституційного права у XІX ст. були значною мірою обмежені. Лише в наступному столітті в цьому напрямку був зроблений значний крок уперед.
На початку XX ст. конституційне право остаточно набуває сучасного вигляду, вдосконалюється, стає головною галуззю національного права переважної більшості країн світу.
Посилення соціально-класових конфліктів у XX ст. призвело до того, що конституції стали в тій чи іншій формі регулювати основи всього суспільного ладу, включаючи його політичну, економічну, соціальну й духовно-культурну підсистеми, зобов'язуючи державу проводити в цих сферах політику, що сприяє створенню та зміцненню суспільно прийнятного балансу соціальних інтересів.
Перелік конституційних прав і свобод поповнюється соціально-економічними та соціально-культурними правами і свободами (те ж стосується і обов'язків), суб'єктами яких переважно стають "працюючі", а точніше кажучи, працівники найманої праці. З'являються також конституційні права та свободи підприємців, роботодавців. Таким чином, у конституційному праві цього часу проявляється тенденція його соціалізації.
Першою конституцією, в якій стала доволі помітною тенденція соціалізації, була Політична конституція Мексиканських Сполучених Штатів від 5 лютого 1917 р. Вона була результатом перемоги в цій країні демократичної революції, вміщує спеціальний розділ про працю та соціальне забезпечення, докладно регулює відносини між працею і капіталом та ряд гарантій для осіб, що належать до тієї й іншої сторони.
Зміцненню у світовій конституційній практиці розглянутої тенденції чимало сприяли "соціалістичні" конституції, насамперед радянські. Саме вони, починаючи зі сталінської Конституції СРСР 1936 р., в переліку конституційних прав і свобод головний акцент робили на соціально-економічних правах, хоча основне з них – право на працю як право на одержання гарантованої роботи з оплатою праці по його кількості і якості – юридичного механізму реалізації мати просто не може.
Проте законодавець у демократичних країнах вже не міг, як колись, ігнорувати соціально-класові відмінності. Саме існування "соціалістичних" та "націонал-соціалістичних" тоталітарних режимів, що виникли на основі обгрунтованого соціального протесту трудящих, показало світові ту небезпеку, яка можлива через обмеження демократичної держави роллю "нічного охоронця", сподівання на стихійне ринкове саморегулювання суспільних відносин, включаючи міжкласові відносини.
Потрібні були конституційні засоби перерозподілу суспільного багатства з метою недопущення небезпечного майнового розшарування, соціальної несправедливості, породжуваної стихійною дією ринку .
Конституції, прийняті після Другої світової війни у країнах, що вступили чи повернулися на шлях демократичного розвитку, приділяють значну увагу регулюванню соціальних відносин у широкому та вузькому розуміннях. Наприклад, частина І Конституції Італійської Республіки (1947 р.) містить глави, присвячені відповідно цивільним (особисті і майнові права, свободи та гарантії), етико-соціальним, економічним (права, свободи та гарантії трудящих, відносини власності), політичним (політичні права, свободи й гарантії) відносинам.
У зв'язку з розглянутою тенденцією необхідно відзначити також інституціоналізацію (закріплення правового статусу) політичних партій, а в ряді випадків – інших громадських об'єднань. Визначення їх політичної ролі стає невід'ємною частиною будь-якої демократичної конституції, з'являються спеціальні закони, що регулюють їх статус. Встановлюються конституційні гарантії діяльності профспілок, кооперативів, організацій підприємців, інших інститутів громадянського суспільства
Продовжує діяти така тенденція розвитку конституційного права, як його демократизація. Поряд з розширенням переліку конституційно проголошуваних прав і свобод людини та громадянина, вдосконаленням їх гарантій виникають і розвиваються нові демократичні інститути. Як приклад, можна назвати адміністративну та конституційну юстиції, омбудсменів (парламентських уповноважених з прав людини), заміну адміністративної опіки над місцевим самоврядуванням адміністративним наглядом тощо.
В останні десятиріччя XX ст. простежується тенденція інтернаціоналізації конституційного права, котра виявляється, насамперед, у зближенні національного конституційного права кожної демократичної країни з міжнародним публічним правом, унаслідок чого між ними часом стирається чітка межа.
Існування відзначених тенденцій не означає, що конституційно-правовий розвиток кожної країни здійснюється в точній відповідності до них: в окремих країнах бувають перерви в їх дії і навіть рух назад. Так, навряд чи можна стверджувати, що чинна конституція Французької Республіки 1958 р. є більш демократичною, ніж попередня, прийнята в 1946 році. Проте огляд саме генеральної лінії розвитку конституційного права зарубіжних країн дозволяє зробити висновок про незворотність зазначених тенденцій, котрі обумовлені соціальним прогресом.


2. ЗАДАЧА
У Давньому Вавилоні лікар під час операції завдав смерті пацієнту, за що суддя ухвалив йому смертну кару. Чи відповідає це рішення судді Законам Хамурапі?
Розв'язання:
За параграфом 218 Законів Хамурапі, якщо лікар зробив людині (пацієнту) складну операцію бронзовим ножем і вбив її, то йому повинні були відрубати за це кістку руки. Якщо вбита лікарем людина була рабом, то відповідно до параграфу 219 Законів Хаиупарі він ще мав додатково надати його господарю іншого раба.
Отож, покарання, яке суддя призначив лікарю у випадку, що розглядається, є незаконним.


3. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТЬ
Ареопаг – це орган публічного управління в Афінах, рада з евпатридів (благородних), яка збиралася на пагорбі бога війни Ареса. Із свого середовища ареопаг вибирав одного, а з 683 р. до н.е. – дев’ятьох архонтів для управління поточними справами. До середини V ст. до н.е. ареопаг був одним з найвпливовіших органів державної влади, що контролював діяльність посадових осіб та Народних зборів. Утім, після 462 р. до н.е. за ним було збережено, головним чином, функції судової установи. Він розглядав справи про умисні вбивства, завдання ран чи ушкоджень з метою позбавлення життя, підпали й отруєння, які закінчилися смертю.
Базилевс – монарх зі спадковою владою у Давній Греції, а також титул візантійських імператорів. У Мікенську епоху (XV-XІ ст.ст. до н.е.) це слово використовувалося для позначення вождя, голови спільноти, людини, яка мала владу нижче царської. Пізніше, за часів Гомера (до VІІ ст. до н.е.), воно почало означати просто "цар". Базилевсом також називався військовий голова союзу племен.
Автократор – частина титулу византійського імператора (повний титул – базилевс й автократор арамеїв).
Бенефіцій – у ранньофеодальній Західній Європі (VІІІ-XІІ ст.ст.) форма умовного земельного користування, яка надавалась королем (великим землевласником) з умовою виконання одержувачем певних обов'язків, зазвичай військової служби. Бенефіцій був дійсним до смерті одержувача або жалувателя. У розвитку поземельних відносин являв собою проміжну стадію між дофеодальною власністю – алодом і феодальною – леном. Виникнення бенефіція зумовлене розвитком феодальних відносин у Франкській державі. З метою підкорення феодалів і зміцнення своєї воєнної могутності Карл Мартелл, відмовившись від дарування земель, надавав їх лише на умовах бенефіція. Наслідком стало знищення стану вільних людей і розшарування суспільства на великих землевласників, васалів і кріпаків.
Бонітарна (преторська) власність (domіnіum іn bonіs) – це поняття римського права класичного і посткласичного періодів: власність, придбана новими, узаконеними преторським едиктом, способами, поза традиційними формами квіторської власності, пов'язаної з римським громадянством.
Легісакційний процес – це різновид процесу по приватних спорах у Стародавньому Римі: сукупність ритуальних і суворо формальних дій, жестів і слів, які здійснювалися на суді сторонами й магістратом.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бостан С. К., Тимченко С. М. Державне право зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 504 с
2. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮі МВС України, 2000. – 340 с.
3. Георгіца А. З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – Тернопіль: Астон, 2003. – 528 с.
4. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред
В. О Ріяки . 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.
5. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 592 с.
6. Страхов М. М. історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – Харків: Право, 2001. – 416 с.
7. Шевченко О. О. історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Вентурі, 1997. – 304 с.