Кр Порівняння норм шлюбно-сімейних відносин та спадкового права за кодексом Наполеона та Німецьким цивільним уложенням 1900 року.

Контрольна робота
з дисципліни
"ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН"

ЗМІСТ

1. Порівняльна характеристика норм регулювання шлюбно-сімейних відносин та спадкового права за Кодексом Наполеона
та Німецьким цивільним уложенням 1900 року 3
2. Задача 10
3. Визначення понять 11
Список використаної літератури 13

1. ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НОРМ РЕГУЛЮВАННЯ ШЛЮБНО-СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН ТА СПАДКОВОГО ПРАВА ЗА КОДЕКСОМ НАПОЛЕОНА ТА НІМЕЦЬКИМ ЦИВІЛЬНИМ УЛОЖЕННЯМ 1900 р.
У ході революції 1789-1794 p.p. у Франції було скасовано багато суто середньовічних цивільно-правових інститутів і закладені основи сучасного права. Проте лише на початку XІX ст., у період правління Наполеона Бонапарта, сформувалися умови для прийняття єдиного і стабільного цивільного кодексу.
У його розробці взяли участь такі видатні французькі юристи, як Порталіс, Тронше, Мальвіль та ін., які спиралися на римське право, дореволюційну судову практику і кутюми, які вони переробили відповідно до потреб нового суспільства.
Незважаючи на окремі консервативні відступи, саме в Кодексі Наполеона цивільне право Франції дістало класичний вираз. Тому і сам Кодекс мав для своєї епохи революційне значення, відіграв важливу роль у розробці і закріпленні багатьох принципів нового цивільного права.
Кодекс відзначався стрункістю викладу, стислістю юридичних формулювань і дефініцій, визначеністю і чіткістю трактувань основних понять та інститутів цивільного права. Цивільний кодекс (ЦК) Наполеона налічував 2281 статтю і складався із вступного титулу і трьох книг. Його структура відобразила схему побудови інституцій римського права: особи, речі, спадкування і зобов'язання. Така структура одержала в цивільному праві назву інституційної.
У першій книзі ЦК Наполеона закріплювалися основні принципи сімейного права. У цій сфері Кодекс помітно відрізнявся від деяких положень революційного періоду, коли декларувалася рівність особистих та майнових прав жінок і чоловіків, була послаблена влада батька над дітьми тощо.
Хоча окремі статті ЦК Наполеона підкреслювали рівність чоловіка і дружини, наприклад: "Подружжя зобов'язане до взаємної вірності, допомоги, підтримки" (ст. 212 та ін.), у цілому чоловік займав у сім'ї панівне становище. Згідно зі ст. 213 "чоловік зобов'язаний бути покровителем своєї дружини, а дружина – виявляти послушність чоловіку". Чоловік мав право визначати місце проживання сім'ї, дружина була зобов'язана йти за своїм чоловіком.
Характерними є статті Кодексу про розлучення через невірність одного з подружжя. Відповідно до ст. 229 перелюбства дружини було достатньо, щоб чоловік міг вимагати розлучення. Стаття 230 інакше визначала право дружини на розлучення у разі невірності чоловіка: "Дружина може вимагати розлучення через перелюбство чоловіка, якщо він тримав свою коханку в загальному будинку". Ця принизлива для жінки умова була скасована лише в 1884 р.
Нерівноправність жінки діставала вияв і у її майновому становищі в сім'ї. За загальним правилом передбачався режим спільності майна чоловіка і дружини. При цьому розпорядження сімейним майном цілком надавалося чоловіку, який міг діяти без участі та згоди дружини. Кодекс передбачив можливість й інших майнових відносин подружжя, зокрема режим роздільного володіння. Проте навіть у цьому разі дружина, користуючись своїм майном і доходами від нього, не могла відчужувати без згоди чоловіка свою нерухомість.
ЦК встановлював нерівні права чоловіка і дружини й стосовно дітей. Батьківська влада, про яку йшлося у першій книзі, по суті зводилася до влади батька. Він, маючи "серйозні підстави до невдоволення поведінкою дитини, яка не досягла 16 років", міг позбавити її волі строком до одного місяця.
Сини, які не досягли 25 років, і дочки до 21 року не мали права брати шлюб без згоди їхнього батька і матері, але у разі, якщо між батьками не було згоди, бралася до уваги думка батька.
Кодекс допускав можливість визнання батьком своїх позашлюбних дітей, але ст. 340 забороняла встановлення батьківства. Це реально погіршило становище дітей, які народилися поза шлюбом, навіть порівняно з дореволюційним законодавством.
Утім в цілому норми сімейного права в ЦК Наполеона мали для свого часу прогресивне значення. Кодекс секуляризував шлюб, розвиваючи тим самим положення Конституції 1791 р. про те, що шлюб – це цивільний договір; підтвердив запроваджене у період революції розлучення, що означало відхід від вимог канонічного права. Щоправда, у 1816 p., після реставрації Бурбонів, в умовах посилення впливу католицької церкви цивільне розлучення було скасоване. Його було відновлено лише у 1884 р.
У третій, найбільшій за обсягом книзі ЦК ("Про різні способи набуття права власності") вказувалося, що власність на майно набувається і передається шляхом спадкування, дарування, за заповітом чи в силу зобов'язань (ст. 711).
ЦК підтвердив здійснене ще в період революції скасування феодальних принципів спадкування. Спадкоємцями померлого ставали у передбаченій законом послідовності діти й інші низхідні, а також висхідні і побічні родичі до 12-го ступеня споріднення.
Спадкові права позашлюбних дітей були значно звужені. Такі діти, якщо вони були визнані в законному порядку, могли успадковувати тільки майно батька і матері.
Кодекс розширив свободу заповітів і дарувань, що нерідко використовувалися для обходу законного порядку спадкування. Проте французький законодавець зайняв у цьому питанні компромісну позицію, не наслідуючи приклад англійського права, яке визнавало повну свободу заповіту.
Дарування або заповіт не могло перевищувати половини майна, якщо після смерті особи, яка здійснила заповідальне розпорядження, залишалася одна законна дитина, 1/3 майна – якщо залишалося двоє, 1/4 – троє і більше дітей. За такого порядку спадкування за законними дітьми резервувалася більша частина майна, що ділилося між ними порівну незалежно від їх віку і статі.
Отже, статті ЦК про спадкування сприяли дробленню сімейного майна.
Шлюб згідно з Німецьким цивільним уложенням (БГБ – від Burgerlіches Gesatzbuch) був світським (не церковним) інститутом. Традиційним при характеристиці шлюбу є і вказівка на його моногамний характер (одношлюбність): Кодекс прямо забороняє брати новий шлюб, поки попередній шлюб не припинений або не визнаний нікчемним.
Визначення шлюбу в БГБ не дано. Проте у Мотивах до проекту БГБ говориться, що шлюб – це певний незалежний від волі подружжя моральний і юридичний порядок.
За такого широкого підходу основні юридичні питання шлюбу були вирішені Кодексом особливим чином. Насамперед, БГБ встановив для вступу в шлюб високий шлюбний вік: для жінки 16 років, для чоловіка – 21 рік. Право батьків давати згоду на шлюб обмежене: батько вправі давати дозвіл на шлюб лише неповнолітнім дітям; мати – лише незаконним дітям. Заборонене було укладення шлюбу розлученим особам, якщо причиною розлучення було їх перелюбство ( 1305).
Шлюб вважався нерозривним за взаємною згодою подружжя. Розлучення допускалося тільки за наявності особливих підстав. До них були віднесені зловмисне залишення подружжя, грубе порушення обов'язків, що випливають зі шлюбу. Перелік таких підстав у Кодексі був вичерпним.
Німецький цивільний кодекс не знав легальної влади чоловіка над дружиною. Утім він не визнав і рівності чоловіка і жінки в шлюбі. §1354 закріпив принцип верховенства чоловіка в загальносімейних справах. Таке верховенство знаходило свої межі у вже відомому правилі заборони шикани. §1354 надав дружині право "не підкорятися рішенню чоловіка, якщо воно видається зловживанням з його боку своїм правом".
Заміжні жінки не належать до осіб, позбавлених майнової дієздатності. Крім того, згідно з §1356 "дружина вправі і зобов'язана завідувати загальним господарством". У межах домашнього господарства їй надане право "вести справи чоловіка замість нього і представляти його" (§1357). Щоправда, чоловіку надавалося право обмежити або скасувати це право дружини.
БГБ визнав загальним для всіх шлюбів режим спільності майна з правом чоловіка ним користуватися і управляти. За цієї системи майно дружини, що належало їй до шлюбу або придбане нею під час шлюбу, залишається її власністю, але перебуває в управлінні й користуванні чоловіка (§1363). Правомочності чоловіка стосовно такого майна (воно названо в Кодексі "внесеним майном") доволі великі й простягаються до "володіння речами, що належать до внесеного майна".
Крім режиму "внесеного майна" БГБ встановив і режим "окремого майна" дружини ( 1365), на який не поширюється влада чоловіка.
"Окремим майном" дружини Кодекс оголосив, крім її особистих речей, будь-яке майно, котре вона одержить у спадщину, як дарунок, а також усе те, що "дружина здобуває своєю працею або самостійним веденням якої-небудь справи".
Німецька система майнових правовідносин подружжя була сприятливою для заміжньої жінки. І все ж таки рівності зі статусом чоловіка німецька жінка ще не одержала.
Згідно з §1626 БГБ неповнолітні (до 21 року) діти перебували під батьківською владою, яка включала владу батька і матері. Кодекс надав батьку право "піклуватися про дітей та їх майно" (§1627). Поки триває шлюб, мати разом з батьком "вправі і зобов'язана піклуватися про дітей" (§1634).
Найбільш значною за обсягом є влада батька. Так, право батька піклуватися про дітей поширювалося на право "вживати відповідних виправних заходів", які покладалися опікунським судом на прохання батька (§1631).
Нарешті, для здійснення піклування про майно дітей Кодекс надавав батьку "право користування майном дітей" (§1649).
Отже, відповідно до БГБ інститут батьківської влади певною мірою був обмежений, по-перше, владою матері й, по-друге, введенням особливої інстанції – опікунського суду.
БГБ докладно (понад 450 параграфів) регламентує правовідносини, пов'язані з порядком спадкування.
Спадкове право згідно з БГБ засновано у своїх істотних рисах на старому німецькому праві. Характерною ознакою спадкування відповідно до Кодексу стала відсутність меж спадкування за законом. У разі відсутності більш близьких родичів спадкоємцями померлого ставали родичі будь-яких віддалених ступенів.
Родичі призивалися до спадкування за законом за так званими парантелами (лініями). Першу лінію становив сам спадкодавець зі своїми низхідними ( 1924). Другу лінію становили батьки спадкодавця зі своїми низхідними тощо. Першорядна лінія (парантела) виключала спадкоємців інших ліній (парантел). Усередині парантели спадщину одержують не всі родичі, а лише глави даної парантели.
Особливе правове становище в цій системі спадкування займав той з подружжя, хто пережив іншого. БГБ надав йому право власності на певну частину спадщини померлого (від 1/4 до 1/2 за наявності спадкоємців перших двох ліній, а також діда і баби). Якщо ж немає родичів першої і другої ліній, діда і баби – уся спадщина переходить до того з подружжя, який пережив ( 1931).
Отже, згідно з БГБ той з подружжя, який пережив іншого, був привілейованим законним спадкоємцем.
Поряд зі спадкуванням за законом, БГБ регулює і спадкування за заповітом.
Кодексом проголошений принцип свободи заповіту з правом "усунути від спадкування за законом родича або подружжя" (§1938). ЦК встановив легальні обмеження свободи заповіту в інтересах найближчих родичів спадкодавця. До таких обмежень традиційно належить "обов'язкова частка".
Відповідно до БГБ низхідні спадкодавця, а також батьки і подружжя спадкодавця, якщо вони усунені від спадкування заповітом спадкодавця, можуть вимагати від спадкоємця надання їм обов'язкової частки спадщини. Обов'язкова частка дорівнює згідно з Кодексом половині вартості його частки, яку б він одержав при спадкуванні за законом (§2303).
Отже, принцип свободи заповіту проведений дуже послідовно й у значному обсязі.
У XX ст. до БГБ було внесено істотні зміни, частина яких була оформлена у вигляді додаткових статей до Кодексу, інша – у вигляді окремих законів і норм, доповнених правотворчістю суддів, особливо посиленою в цей час у сфері приватного права.

2. ЗАДАЧА
Вільний франк та раб разом вбили вільну жінку. Яке покарання згідно
Салічної Правди чекає на кожного з них?

Розв'язання:
Вбивство вільної жінки двома й більше особами (у випадку, що розглядається, – вільним франком і рабом) вважалося вбивством "скопом" (тобто групою людей). Вбивці присуджувались до виплати 24000 ден, що складали 600 сол.


3. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТЬ:
1) варни – особливі замкнені станові групи у Стародавній Індії. Варн було чотири:
* брахмани – священнослужителі, жерці;
* кшатрії – воїни, правителі;
* вайш'ї – хлібороби, ремісники;
* шудри – слуги.
Три перші варни вважалися "двічі народженими" і різко протиставлялися варні шудр – "один раз народженим", людям низького походження.
2) мушкенуми – вільні царські служиві люди нижчої категорії у Стародавньому Вавілоні. Слово "мушкенум" означає "той, хто падає ниць", тобто б'є чолом, звертаючись до царя з проханням прийняти його на службу. Мушкенуми, на відміну від авілумів, не були нащадками "своїх" та не мали коренів в общині.
3) кшатрії – один із чотирьох основних станів (варн) у Давній Індії. Кшатрії, які складали військово-племінну аристократію, займали у давньоіндійському суспільстві найвище політичне й економічне становище. Вони були правителями держав, посадовими особами, землевласниками, професійними воїнами тощо.
4) обвинувачувально-змагальний процес – процес "слово проти слова", в якому сторони брали безпосередню активну участь (звинувачували чи захищалися), а суд відіграв роль посередника.
5) "кулачне право" (нім. Faustrecht) – вирішення спорів із застосуванням зброї. Ця форма розв'язання конфліктних ситуацій своїми силами, без допомоги державних органів, була широко розповсюджена в XXІ-XІІІ століттях, зокрема у Німеччині.
6) "вербальний договір" – у римському праві усний (словесний) контракт, укладення якого відбувалось шляхом вимовлення контрагентами певних слів. При цьому, як правило, передбачалась складна процедура, суворий формалізм, котрі мали гарантувати високий ступінь правового захисту.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохи станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮі МВС України, 2000. – 340 с.
2. Всеобщая история государства и права: Учебник / Под ред. К. И. Батыра. – М.: Юристъ, 1998. – 456 с.
3. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн : Навч. посібник. – 5-те вид., перероб. і допов. – К. : Істина, 2005. – 768 с
4. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 592 с.
5. Страхов М. М. історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – Харків: Право, 2001. – 416 с.
6. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права: Учеб. пособие. – М.: Высшая школа, 1973. – 630 с.
7. Шевченко О. О. історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Вентурі, 1997. – 304 с.