Кр ПОЗИТИВІСТСЬКІ ТА ІНТЕГРАТИВНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія вчень про державу і право"
на тему
ПОЗИТИВІСТСЬКІ ТА ІНТЕГРАТИВНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

ПЛАН

Вступ 3
1. Зародження правового позитивізму (Дж. Остін, К. Бергбом) 4
2. Державно-правові теорії позитивізму у другій половини
XІX – початку XX ст. (О. Конт, Г. Кельзен, Р. Ієрінг,
Г. Спенсер, Л. Гумплович та ін.) 9
3. Основні концепції права в інтегративній юриспруденції 19
Висновки 28
Список використаної літератури 30

ВСТУП
Протягом багатьох століть доволі актуальним було питання визначення поняття права. Вчені усього світу намагалися знайти відповідь на це кардинальне питання теорії держави і права. Сформувалась велика кількість концепцій праворозуміння. Усі вони дають своє власне визначення поняття права.
Проте саме наразі дослідження цього питання набуло нової актуальності, зокрема, в Українській державі, оскільки з розпадом Радянського Союзу з'явився новий простір та настали нові можливості трактування права.
На пострадянському просторі поряд зі сталими концепціями права з'явилась велика кількість нових течій, ідей та концепцій праворозуміння. У кожній із нових теорій були як свої засновники та прихильники, так і свої противники та критики.
Саме тому цікавим видається аналіз позитивістської та інтегративної концепції держави і права, спроба якого здійснена у наданій контрольній роботі.

1. ЗАРОДЖЕННЯ ПРАВОВОГО ПОЗИТИВІЗМУ
(ДЖ. ОСТІН, К. БЕРГБОМ)
У той час, як у філософії в другій половині XІX ст. домінуючим напрямом стає позитивізм, у правовій науці панівним напрямом стає тісно пов'язаний з ним правовий позитивізм. Це зумовлюється насамперед усвідомленням ідеї права як фактору стабілізації суспільства, гарантії порядку і розвитку. Витворюється своєрідний культ права, зміцнення авторитету держави і права.
Правовий позитивізм базується на політичній передумові, тобто на визнанні засадничої цінності держави, а також на вірі в експеримент, досвід, який з природничих наук переноситься у правові науки.
Основне завдання юридичної науки, згідно з цією теорією, полягає у тлумаченні та систематизації щораз більш численних правових норм та в намаганні стабілізувати ці норми, виявом чого були кодифікації XІX ст.
Зародження і розвиток правового позитивізму значною мірою зумовлений результатами розвитку наукової природничої думки і є своєрідною реакцією на філософські системи німецького ідеалізму. Здобутки природничих наук у XІX ст. переконливо доводили колосальний потенціал емпіричного методу. Це був своєрідний тріумф раціоналізму, поєднаного з експериментом. Саме тому робиться спроба по-новому досліджувати і з'ясовувати право, беручи до уваги лише чинне право і вважаючи його емпіричним матеріалом, який можна аналізувати і систематизувати, як у дослідженнях природничих наук [6, с. 10].
Один з представників позитивізму, писав: "Приватне і публічне право базуються на юридично обов'язкових актах, на засадах, вироблених публічною владою, а не на суто дедуктивних висновках розуму, не на особистій думці якогось філософа чи правознавця. Інакше кажучи, приватне і публічне право входять у позитивне законодавство і лише завдяки цьому і набувають властивостей права. Те, що зазвичай називають природничим правом або правом народів, було б краще назвати соціальною філософією, оскільки ідеться про порядок приватних інтересів, політичною філософією, оскільки йдеться про систему публічних інститутів, і, врешті, дипломатичною філософією, оскільки йдеться про міжнародні відносини" [Цит. за: 1, с. 120].
Чимало представників позитивізму вважали суспільство своєрідним організмом, який розвивається за тими ж законами та якому притаманні ті ж властивості, що й іншим природним організмам.
Зокрема, Г. Спенцер зазначав: "Суспільний організм подібний до індивідуального такими рисами: росте так само, під час росту стає більш складним, зростання ускладнень збільшує взаємну залежність частин ... В обох організмах зростаюча інтеграція супроводжується зростаючою різноманітністю" [Цит. за: 1, с. 122].
У розвитку правового позитивізму можна виділити два напрями: континентальний, головним представником якого є К. Бергбом, та англійський, або школа аналітичної (формальної) юриспруденції, ключовою постаттю в якому є Джон Остін.
Початок розвитку правового позитивізму був покладений в Англії. Тут зароджуються перші ідеї правового позитивізму, який спочатку розвивався незалежно від філософського позитивізму.
Початок позитивістському напряму у правовій науці був покладений Дж. Остіном, 1790-1859, якого називають батьком правового позитивізму. В його працях "Визначення предмету юриспруденції" та "Лекції про юриспруденцію, або філософія позитивного закону" викладено базові ідеї цього напрямку.
Остін був правознавцем. У 20-х роках XІX ст. він очолив першу кафедру юриспруденції в Лондонському університеті. Остін підкреслював, що право є реальним фактом, створеним державою. За його визначенням, право – це "норма, встановлена з метою керування однією розумною істотою з боку іншої розумної істоти, яка має владу над першою" [2, с. 503].
Позитивне право, отже, являє собою матеріал для побудови логічної системи, яка повинна бути єдина, комплексна і беззаперечна. Суть позитивістського підходу в розумінні та тлумаченні права можна коротко передати формулою "закон є закон".
В історичному аспекті позитивістський підхід характеризується негативним ставленням до будь-яких конструкцій, які допускають або толерантно ставляться до припущення, що, крім реально існуючої держави і пов'язаного з нею масиву законодавства, існує більш розумне право і пов'язана з ним держава, які є еталоном для зіставлення та порівняння.
Іншою, більш важливою і виправданою особливістю використання формули "закон є закон" є визнання її необхідною умовою нормального спілкування в нормально організованому людському суспільстві, своєрідною основою всієї державної будови і неодмінним атрибутом повсякденного людського спілкування.
Важливе значення у концепції Остіна має трактування встановленого державою права, як права у точному розумінні цього слова. Воно є принципово відмінним від усіх інших правил або норм, що регулюють суспільні відносини, тим, що останні не походять безпосередньо чи опосередковано від суверенної влади (релігія, звичаєві норми, моральні норми, закони науки тощо).
Право у точному розумінні цього терміну характеризується чотирма елементами: наказом, санкцією, обов'язком виконання і суверенністю влади. Правова наука займається позитивним правом, тобто правом у точному розумінні цього слова, не оцінюючи норм з морально-етичних позицій, категорії добра і зла тощо.
Будь-яке позитивне право походить від влади. Отож суттю права є наказ влади, спрямований на підвладного під загрозою санкції в разі невиконання. З уваги на таке розуміння права Остін вважав міжнародне право через відсутність суверенної влади тільки "позитивною мораллю" [2, с. 505].
Всі види нормативного регулювання суспільних відносин, не охоплені поняттям права, він називав "позитивною мораллю". Між позитивним правом і мораллю, а також між позитивним правом і релігією не існує спільності чи подібності, між ними існує протиріччя. І це повинен враховувати будь-який законодавець.
Суперечність з мораллю не позбавляє права його якісних властивостей, навіть якщо воно критикується з моральних позицій. Вчений рішуче розмежовував право і мораль: питання про морально належне, про приведення існуючого до цієї належності виводиться ним за межі практичної юриспруденції.
Предметом юриспруденції є виключно позитивне право, незалежно від його моральної оцінки. Завданням правового позитивізму в цілому було зміцнення зв'язку права з суверенною владою, поглиблення довір'я до державного апарату, досягнення певності і стабільності у суспільстві.
Головним представником континентального напряму в юридичному позитивізмі, основоположником цього напряму в Німеччині є К. Бергбом, 1849-1927, який помітно пов'язував свою доктрину з філософським позитивізмом О. Конта.
Слідом за основоположником позитивізму він проголосив докорінний розрив з усякою метафізикою і спекуляцією, яка в юриспруденції, на його думку, знайшла притулок у теорії природничого права.
Бергбом висував вимогу обмеження досліджень реальними предметами, а також виступав за виключне застосування експериментального методу дослідження державно-правових явищ. Основною працею К. Бергбома є "Юриспруденція і філософія права", яка побачила світ у Лейпцигу у 1892 р.
Бергбом підкреслював, що лише правовий позитивізм виведе правову науку із сфери метафізики на шлях реалізму і емпіризму, акцентуючи увагу на "дійсності реального правового явища".
Він писав: "Право, яке дійсно функціонує як право, вільне саме по собі від суперечностей і прогалин і становить основу будь-якого устрою відносин між людьми. Природниче, розумне і будь-яке інше непозитивне право також саме по собі досконале, але оскільки воно являє собою не більш ніж припущення, то і є джерелом помилок і тягне за собою, якщо його сприймати серйозно, як явище правового порядку, руйнування правопорядку і анархію. Співвідношення між ними так само мало імовірне, як взагалі співвідношення між об'єктивним реальним і суб'єктивним фіктивним. Прихильник природничого права повинен відмовитися від права позитивного; хто не хоче відмовитися від позитивного права, повинен відкинути природниче. Будь-яке дуалістичне вчення про право є з погляду практичного юридичного життя неможливим" [2, с. 507].
Аргументами "дійсності" Бергбом боровся проти концепції природничого права, яке, на його думку, не може обгрунтувати свого походження жодною правовою дійсністю. При цьому він зазначав, що чинне право створене мисленням, тобто є результатом інтелектуальної діяльності, проте, на відміну від концепції природничого права, чинне право завжди можна вивести із зовнішніх об'єктивних фактів, з реального процесу творення права.
Вчений підкреслював, що теорія права повинна займатися об'єктивно існуючим позитивним правом, яке спирається на правотворчі факти. Він рішуче застерігав проти того, щоб в результаті наукової розробки права, навіть якщо вона буде базуватися на позитивістській основі, не витворювати ідеальних концепцій можливих правових систем. Він називає їх "теоретичним правом" і відкидає так само рішуче, як і природничо-правові доктрини, підкреслюючи, що "сутність будь-якого права полягає в тому, що воно діє [6, с. 91].
"Тому, – продовжує Бергбом, – найкраще ідеальне право не може не залишитися позаду навіть найбільш жалюгідного позитивного права, подібно до того, як будь-який каліка бачить, чує і діє краще, ніж найпрекрасніша статуя" [Цит. за: 2, с. 508].
Тобто, по суті, зусилля Бергбома, інших прихильників юридичного позитивізму були спрямовані на пошук наукового тлумачення правових явищ.
Завдяки позитивізму формується правовий погляд, правова наука звільнилася від догм метафізики. Право, в розумінні прихильників цього напряму, було результатом правотворчої функції держави, незалежної від економічних відносин.
Власне правовий позитивізм та загальна кодифікація послужили основою концепції правової держави, суть якої полягає в утвердженні ідеї, що над громадянином, над владою і над державою стоїть незмінний правопорядок. Державний апарат при цьому є зв'язаний, обмежений ним же виданими законами.
Держава повинна гарантувати нормами чинного права сферу прав громадян і їх свобод.
Представники правового позитивізму стверджували, що визначальним фактором, який творить право, а, отже, й регулює суспільне життя, є особа або група осіб, що стоять при владі.
Джерелом правопорядку є лише влада, яка має у своєму розпорядженні примус; вона, стоячи над суспільством, регулює і формує суспільне життя. Чинне право, створене владою, покликане забезпечувати порядок, гармонію і безпеку в державі.
Правовий позитивізм став основою для цілої низки напрямів сучасної науки права, зокрема "чистої теорії права" Г. Кельзена та "аналітичної юриспруденції".
2. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ТЕОРІЇ ПОЗИТИВІЗМУ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНИ XІX – ПОЧАТКУ XX ст. (О. КОНТ, Г. КЕЛЬЗЕН,
Р. ІЄРІНГ, Г. СПЕНСЕР, Л. ГУМПЛОВИЧ та ін.)
Розвиток державно-правових концепцій другої половини XІX – початку XX ст. відбувався під впливом стрімких процесів практично в усіх сферах суспільного життя країн Західної Європи. Але найбільш впливовими чинниками були економічний і політичний.
Подальший розвиток промислового виробництва, банківської сфери, транспорту і торгівлі привів до загострення конкуренції між окремими виробниками, сприяв концентрації капіталу і формуванню монополій. Поява засобів комунікації позитивно вплинула на поширення інформації, розвиток науки.
Зміни в економічному житті у значному ступені стимулювали політичні процеси в передових країнах Заходу. Диференціація, соціальне розшарування суспільства спричинили появу політичних партій, професійних організацій та об'єднань громадян, що в цілому вплинуло на подальше становлення буржуазного права, розширення прав і свобод людей.
Водночас у деяких країнах Західної Європи мали місце спроби етатизації суспільного життя, розширення впливу держави на соціально-економічну діяльність, почали формуватись агресивність у зовнішніх зносинах держав, шовіністичні та расистські тенденції.
Усі ці аспекти суспільного життя дали поштовх розвитку багатьох напрямків політичних і правових учень, сприяли остаточному формуванню плюралізму світових державно-правових концепцій, серед яких – теорії юридичного і соціологічного позитивізму, психологічна теорія права, теорія природного права, а також антидемократичні політико-правові вчення.
Державно-правові теорії позитивізму започаткував у XІX ст. французький мислитель О. Конт (1798-1857), автор "Курсу позитивної філософії" та "Системи позитивної політики".
О. Конт і його прибічники заперечували можливість пізнання сутності речей, у тому числі держави і права, висловлювали думки про те, що науці слід лише описувати явища та їх співіснування.
У праці "Система позитивної політики" О. Конт спробував систематизувати соціальне життя і теоретично обгрунтувати новий, "позитивний" соціально-політичний порядок. Розвиток суспільства і таких його явищ, як політична влада, держава і право, мислитель пов'язував з еволюцією людської свідомості, поступовою зміною типів світогляду – теологічного, метафізичного і (останнього) позитивного, або наукового.
Коли домінував теологічний світогляд, держава і право вважалися результатом дії Бога.
У ті часи існувала політична система теократії; служителі релігійного культу здійснювали не лише притаманні їм, а й політичні функції, завдяки чому такі соціальні явища, як церковна й світська влада, були поєднані. Боротьба за зверхність у суспільстві духовної та світської влади спричинила застосування сили, висунула на перший план вояків. Усе це поступово призвело до формування спадкової монархії.
В епоху метафізичного світогляду люди намагалися пояснити такі феномени, як держава і право, апріорними метафізичними спекуляціями, для чого запроваджували спеціальні категорії – "суспільний договір", "права людини", "сутність держави, права, влади". У політичній сфері переважали юристи, літератори й публіцисти, в духовній – філософи, а в суспільстві значно зріс середній прошарок населення.
Теологічні принципи руйнувалися; зароджувалися індивідуалізм, лібералізм, демократія, революційні тенденції; виникла "анархічна республіка", в якій до влади прийшли некомпетентні люди, а все це вкупі стримувало нормальний розвиток людства.
На третій стадії розвитку, де провідним став позитивний (науковий) світогляд, мілітаристський спосіб життя зникає назавжди, настає промислова епоха, "анархічну республіку" заступає нова соціально-політична система – соціократія. Перспективи розвитку розробляються соціологією та новою наукою – позитивною політикою.
На цій стадії розвитку людства має панувати закон, закладений у формулі: "Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета".
Цьому законові мусять коритися всі три соціальні прошарки суспільства: землевласники, фабриканти, купці й банкіри; філософи – позитивісти і вчені; виконавці – прості робітники.
Науково-технічний прогрес і високий матеріальний рівень життя можуть бути досягнуті лише за умови солідарності всіх соціальних прошарків суспільства.
Політична влада в соціократії О. Конта знаходиться в руках банкірів та їх радників – філософів-позитивістів. Запорукою міцності держави повинні бути сувора дисципліна, повна однодумність в усьому суспільстві та всебічний державний контроль.
Засновник позитивізму відкрив ліберально-індивідуалістичне розуміння прав і свобод особи. Суб'єктивне право, за його вченням, суперечить принципам соціальної солідарності, а тому мислитель пропонував замінити його поняттям "соціальний обов'язок".
З цього приводу він зазначав, що ніхто не має права в буквальному розумінні цього слова, окрім права завжди виконувати свій обов'язок.
З аналогічних позицій він підходив до з'ясування ролі приватної власності, яка, на його думку, є не правом, а соціальним обов'язком, функцією, що має призначення створювати капітали й керувати ними, завдяки чому кожне покоління готує відповідний обсяг робіт для нащадків.
Розвиток природничих наук, а також техніки сприяв подальшому розвиткові позитивізму, що на нього спиралися політико-правові вчення другої половини XІX – початку XX ст. З часом позитивістська теорія держави і права отримала два напрямки: юридичний позитивізм і соціологічний позитивізм.
Норма права розглядалася позитивістами як раз і назавжди стала догма, а єдиним джерелом права визнавалася державна влада, наділена примусовою силою. Норми права – це абстрактні накази, нормативні міркування законодавця. Правова концепція позитивізму ототожнювала право з законом, виданим верховною державною владою. Держава ухвалює закони і встановлює ними юридичні права та обов'язки.
Надзвичайно підносячи значення закону, позитивісти зазначали, що закон з'являється не тому, що цього вимагають суспільні відносини, а навпаки – певні суспільні відносини з'являються лише тому, що є відповідний закон. Тобто правовідносини, суб'єктивні права та обов'язки мають місце завдяки бажанню законодавця.
З іншого боку, законодавець (яким є держава, суверен) не підкоряється нормам права, оскільки є не лише джерелом права, а й передує йому історично і логічно. З огляду на це, правила функціонування політичної влади не мають юридичного характеру і належать до сфери моралі.
З таких же позицій позитивісти будували свої теорії держави. Остання визнавалася ними як правова форма для сукупного життя народу, верховна юридична особа, правова конструкція. Держава створює право і водночас сама є правовим явищем, суб'єктом права.
У XX ст. юридичний позитивізм поширювався в країнах Західної Європи у вигляді нормативізму, представником якого був австрійський юрист Г. Кельзен (1881-1973), засновник "чистої" теорії права (за назвою його основної праці "Чиста теорія права"). Державно-правові погляди Г. Кельзена розглядалися при відповіді на перше питання контрольної роботи.
Г. Кельзен розглядав право без взаємозв'язку з іншими суспільними явищами. Право, за його вченням, необхідно розглядати лише у прямому розумінні цього слова, як самостійну систему.
Із цих же позицій підходив Г. Кельзен до будови теорії держави, яку він розглядав як урегульовану, упорядковану нормативну систему примусу, систему відносин, де воля одних є мотивом поведінки для інших.
Другий варіант позитивістської теорії держави і права був представлений соціологічною юриспруденцією, що започаткувала сучасну західну соціологію права.
Становлення цього напрямку державно-правових вчень пов'язується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга (1818-1892), який вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілей, цілеспрямованої діяльності людини.
Під цим кутом зору вчення Р. Ієрінга схоже із поглядами Т. Гоббса та І. Бентама, які суб'єктивний егоїзм і корисливий інтерес вважали основою устремлінь людини в досягненні тієї чи іншої мети, особистої користі. Притаманний людині корисливий інтерес скеровує її дії в досягненні певної мети, значно активізує її поведінку. Тобто, свободу волі людини, а звідси й права, обумовлено існуючими в суспільстві інтересами.
Егоїстичний інтерес шкодить суспільним відносинам, і для його обмеження застосовується примус.
Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюється спеціальною соціальною організацією примусової влади – державою – з допомогою права.
У своїй теорії Р. Ієрінг заклав основи сучасного розуміння держави і визначив низку важливих її ознак, серед яких: наявність апарату примусу; наявність публічної влади; наявність норм публічного права, що визначає правове положення самої держави та її членів; неподільний суверенітет; стан владного зв'язку членів держави, відносини управління й підкорення.
Держава виникає завдяки існуючому протиріччю між суспільством та індивідом і необхідністю примусу, її метою, за вченням Р. Ієрінга, є забезпечення загального інтересу та обмеження через примус приватного інтересу, що загрожує першому, оскільки інтереси суспільства "вищі від свободи".
Через це теорія держави Р. Ієрінга постає значною мірою як статична, а співвідношення "держава" та "особа" вирішується в усіх випадках на користь першої.
Право мислитель називав дисципліною примусу. З формального погляду воно призначене для обмеження свавілля, узгодження індивідуальної поведінки зі встановленими нормами, захисту соціальних відносин; щодо змісту право розглядається Р. Ієрінгом як сукупність загальних та індивідуальних інтересів, результат боротьби інтересів індивідів, груп і станів суспільства.
Егоїстичні інтереси та боротьба за них і є, за вченням мислителя, основою права. Кінцевою метою права є мир, шлях до якого лежить через боротьбу інтересів. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права забезпечується соціальний компроміс, обмежується влада з її інтересами і згодом забезпечується панування закону.
У другій половині XІX ст. на грунті соціологічного позитивізму виникли органічна теорія держави і права та теорія насилля.
Засновником органічної теорії був англійський філософ і соціолог Г. Спенсер (1820-1903); теорії насилля – австрійський правознавець і соціолог Л. Гумплович (1838-1909).
Сутністю органічної теорії є проведення аналогії між державою та біологічним організмом. Г. Спенсер зазначав, що держава є не що інше, як організм, частини якого подібні до частин (органів) живої істоти.
Як і всі живі організми, держава з'являється на світ, росте, збільшуючись у розмірах, досягає зрілого віку, старіє і гине.
Весь цей процес супроводжується спеціалізацією індивідів, об'єднанням їх у групи – органи, які виконують визначену їм функцію: оборони й захисту суверенітету, економічну, управління тощо.
У своєму розвиткові держава проминає два етапи: примітивний та індустріальний. Для першого етапу розвитку характерні війни, боротьба за існування, природний добір, які є необхідними і виправданими для нормального розвитку політичного організму.
Згодом розвиток господарства приводить до вищого типу держави – індустріального. Війну й насилля в ньому заступають мир і злагода, а метою держави є благо індивіда. Влада держави обмежується, зменшується її втручання в соціальну, економічну та інші сфери, а на перший план виходять вільна конкуренція і підприємництво, які стають основою розвитку суспільства.
Теорія насилля Л. Гумпловича багато в чому збігається з ідеями, викладеними Г. Спенсером стосовно становлення держави на першому етапі її розвитку.
Походження держави Л. Гумплович пов'язував із загарбницькими війнами, уярмленням одних племен іншими. Сила приводить до поєднання панів і рабів, переможців і підкорених.
Насилля одних над іншими, безмежна влада і підкорення стають звичними і з часом переходять у звичай та право. Сила, зазначав Л. Гумплович, передує праву.
А втім, насилля як основа утворення й необхідна умова зміцнення держави має місце тільки на ранніх етапах. Перегодом, завдяки розвиткові, встановлюється рівність усіх соціальних груп і прошарків суспільства та утворюється "сучасна культурна держава", характерними рисами якої є: рівність громадян і законність; демократизм і парламентаризм; забезпечення народного добробуту.
На початку XX ст. соціологічна юриспруденція продовжила існування в іншій інтерпретації – в теорії "вільного права", біля витоків якої стояв Є. Ерліх (1862-1922).
Вчений стверджував, що право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Фактичні відносини у господарській, політичній та інших сферах незалежно від суверена та його законів формуються у фактичні правила поведінки, правові норми.
Навіть більше, кожна спільність людей – організація, профспілка, робітничий колектив, а також виробнича структура – фабрика, підприємство, установа та інші структури суспільства створюють свій порядок, своє право.
Законодавець не створює, а лише винаходить, фіксує відповідну норму після того, як вона знайдена юристами-практиками в повсякденному житті.
Є. Ерліх, висуваючи ідею "вільного", або "живого", права, віддавав перевагу судовій та адміністративній правотворчості.
Сучасна соціологічна концепція права набула поширення у США та базується на ідеях гарвардської школи права і права "реалістів".
Засновник згаданої школи Р. Паунд (1870- 1964) і його послідовники розглядали право в його безпосередньому зв'язку і взаємодії з суспільством, спираючись на досягнення історії, етики, а надто соціології.
Право оголошується ними головним інструментом соціального компромісу, метою якого є забезпечення загальної солідарності.
Не погоджуючись з ідеями класичного юридичного позитивізму, що розглядав право як систему абстрактних норм, Р. Паунд вирізнив у понятті права три аспекти:
1) право як правопорядок, що утворюється з допомогою застосування сили політично організованої спільності;
2) право як сукупність юридичних приписів у політично організованій спільності;
3) право як судовий та адміністративний процес, судочинство.
Розмірковуючи над цими поняттями, представники гарвардської школи перевагу віддають першому з них, розуміючи під правом здебільшого правопорядок.
На відміну від гарвардської школи, К. Ллевеллін (1893-1962), Дж. Френк (1889-1957) та їх послідовники – "реалісти" не визнавали норм поведінки, виражених у законах і прецедентах. Вони ототожнювали право з судочинством, практикою адміністративного апарату, де, за їх ученням, формується "реальне" право. Тому нормативність права вони оголошували міфом, що заважає пристосовувати право до потреб життя. Загальні положення, приписи не можуть бути застосованими в конкретних випадках, навпаки – "реальне" право випливає з конкретної справи, ситуації.
Водночас рішення щодо неї не може бути нормою і застосовуватись у ситуаціях, що повторюються; суд, розглядаючи конкретну нову справу, щоразу створює право, не зобов'язуючи себе попередніми рішеннями або законом, оскільки кожна конкретна ситуація індивідуальна.
Багато в чому схожою на ідеї гарвардської школи права була концепція солідаризму, яку в історії державно-правових учень репрезентував французький юрист Леон Дюгі (1859-1928).
Він, зокрема, зазначав, що кожен клас мусить виконувати свою місію, свій обов'язок щодо забезпечення солідарності й гармонії в суспільстві. Необхідність соціальної солідарності має усвідомлюватися всіма громадянами, що породжує норму соціальної солідарності, головним змістом якої є відмова від порушень і позитивна діяльність, спрямована на реалізацію норми соціальної справедливості.
За вченням Л. Дюгі, право виникає стихійно, з соціальної солідарності, а тому є вищим, ніж держава, та обов'язковим для виконання. Юридична норма виникає теж стихійно, а функцією законодавця є тільки її фіксація.
Л. Дюгі не визнавав поділу права на об'єктивне й суб'єктивне. На його думку, існує лише об'єктивне право, юридична норма, яка нікому не надає суб'єктивних прав. Норма солідарності створює для людини лише соціальний обов'язок, що його вона повинна виконувати, узгоджуючи свої дії з нормою соціальної солідарності.
На зламі XІX-XX ст. у країнах Західної Європи стався перехід соціології від натуралізму та біологізму до психологізму, відбулося становлення психології як науки. Деякі вчені робили спроби віднайти сутність права в почуттях, інстинктах, емоціях, які, на думку психологів, є первинними відносно розуму і панують над ними.
Право почали розглядати як похідне від психіки, таке, що міститься в характері людини, в його переживаннях. З таких ідей виникала психологічна теорія права, найвидатнішими представниками якої були французький соціолог і криміналіст Габріель Тард (1843-1904) та викладач Петербурзького, а потім Варшавського університетів Лев Петражицький (1867-1931).
Г. Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми і правила поведінки.
Аналізуючи елементи психіки людини, такі як воля, свідомість, відчуття та емоції, Л. Петражицький вважав, що останні є основою поведінки людини. Найбільш важливими є етичні емоції людини, що виникають внаслідок уявлень про якісь вчинки. Власне, вони є внутрішніми імперативами, заперечують егоїстичні зазіхання і сприяють формуванню почуття обов'язку.
Разом з етичними існують і правові емоції, які сприяють переходові уявлень з емоціональної сфери у вольову, формуванню вимогливості до себе та інших, керують поведінкою людей, що виконують певні обов'язки.
Вважаючи джерелом права переживання та емоції людини, прибічники цієї теорії обстоювали ідею про вічність права, незалежність його від політики, економіки й держави.
Психологічна теорія розглядала право в кількох аспектах:
1) як право офіційне, таке, що застосовується державною владою;
2) як неофіційне – право соціальних спільностей та прошарків суспільства.
Крім того, вирізняли позитивне право, тобто те, що матеріалізоване в кодексах, законах та інших нормативних актах, а також інтуїтивне право, що складалось у психіці індивіда.
Завдяки такому підходу робився висновок, що існує стільки систем, скільки індивідуальних правосвідомостей. Причому перше місце посідає інтуїтивне право, оскільки воно відображає інтереси особи і йому мають відповідати офіційне й позитивне право.
Щоб така відповідність мала місце в практичному житті, пропонувалося розробити особливу юридичну науку – політику права, яка рівночасно вдосконалювала б психіку людини.
3. ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВА В ІНТЕГРАТИВНІЙ ЮРИСПРУДЕНЦІЇ
Проаналізувавши увесь конгломерат правових концепцій, можна дійти висновку, що єдиною теорією, яка наразі дає найоптимальніший варіант визначення поняття права та є доволі цікавою і неординарною, є інтегративна теорія права.
Автором терміна "інтегративна юриспруденція" є американський філософ права Дж. Холл. На його думку, природно-правова традиція може бути оновлена за рахунок її поєднання з аксіологічним (ціннісним) підходом у праві. При цьому, на думку Холла, цінності повинні розглядатись як обов'язковий атрибут правової норми, а норми повинні сприйматись як "захищені ціннісні судження" [7, с. 28].
У 60-х роках ХХ ст. в буржуазній правовій теорії спостерігалась тенденція відродження концепції природного права. Характерна особливість цього процесу полягала в тому, що тогочасні представники школи природного права брали на озброєння категорію цінності, яка проголошувалась фундаментальним поняттям філософської думки.
Визнаючи основою своєї теорії природно-правову концепцію, Дж. Холл в той же час намагається, об'єднавши на її базі інші школи права, створити нову філософію права – "інтегративну юриспруденцію". Його погляди висловлені в ряді таких статей як "Інтегративна юриспруденція", "Правова теорія і юриспруденція", "Тенденції в американській філософії права і визначення "права", "Прогрес американської юриспруденції", що були опубліковані у збірнику "Дослідження по юриспруденції і кримінальній теорії".
Концепція Дж. Холла не може бути віднесена до природно-правового напрямку в його традиційному розумінні, хоча сам автор визначає свою теорію як природно-правову. В основу свого тлумачення природного права Холл кладе поняття цінності, яке він розглядає як етичну категорію або етичні принципи.
Норма права, будучи імперативно-гіпотетичним судженням, "включає в себе певні етичні принципи і завдяки цьому являється цінністю. Норми права являють собою певну актуалізацію поняття цінності" [7, с. 45] .
Цінність як етична категорія береться Дж. Холлом поза аналізом його класового змісту.
Сутність типової буржуазної постановки питання про свободу, та цінності – це судження про свободу та про цінності взагалі. Зрозуміло, потрібно вивчати проблему співвідношення етики і права. Не викликає сумнівів і необхідність дослідження у всіх аспектах проблеми цінності. Постановка цієї проблеми правомірна як у філософській, так і в правовій науці. Підходячи до рішення даного питання з усіх класових позицій, буржуазні філософи викривили поняття цінності, розглядаючи його схоластично у відриві від життя.
Універсальним оцінкам абстрактного характеру марксизм протиставляє класову диференціацію оцінок: "неможливо вивчати дійсний стан речей", не кваліфікуючи, не оцінюючи його по-марксистськи, чи по-ліберальному та по-реакційному".
Саме таким чином розумілася в радянській правовій теорії проблема оцінки, що містилася в соціальних, у тому числі і правових нормах. "... щоб направити поведінку і діяльність людини у принагідному для суспільства чи його окремого класу напрямку, необхідна норма в якості критерію оцінки і регулятора його вчинків".
Згідно із судженнями Дж. Холла етичні принципи (цінності, а, отже, й оцінки) історично мінливі. Тому він не приймає ідеї вічного, незмінного природного права. Природне право, в уявленні Дж. Холла, – це система втілених в праві етичних принципів даної епохи.
Спробуємо дослідити, які положення і яких саме теорій об'єднує інтегративна юриспруденція. Цікавим також є те, наскільки вдається сьогодні узгодити певні кардинально відмінні, положення різних теорій права, що об'єднуються в інтегративній юриспруденції.
Від традиційного протиставлення природного права позитивному інтегративна юриспруденція рішуче відмовляється. Розділення природного права і позитивного ліквідовує зв'язок останнього з етичними принципами. Система цінностей даної теорії не складає самостійного правового ряду. Інтегративна юриспруденція направлена на те, щоб етично виправдати чинне право, виходячи з нього самого.
"Законодавці, судді, офіційні і приватні особи шукають морально-ціннісне вирішення в межах своєї компетенції інтерпретуючи право" [7, с. 112].
Для інтегративної юриспруденції цінність і норма права в плані етики – одне і теж. Вона відмовляється від пошуків морального виправдання діючого права поза ним самим, щоб виключити можливість критики цього права.
Таким чином, інтегративна теорія права знаходиться поза традиціями природно-правового напрямку в його класичному розумінні. У той же час вона не відходить від вирішення традиційного для природно-правової школи питання про те, "що є право і яким воно повинно бути".
Утім, в інтегративній юриспруденції підміняється питання про те, яким повинно бути чинне право, питанням про те, що "повинно бути" з точки зору самого діючого права.
Інакше кажучи, інтегративна юриспруденція займається дослідженням належності, вираженої в чинному праві, в той час як в традиціях природного права диктували позитивному праву вимоги належного.
Відмова від правового дуалізму дає м