Кр Позови у Стародавньому Римі.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Основи римського приватного права"
Варіант № 3

ПЛАН

1. Позовний порядок розгляду приватних спорів
у Стародавньому Римі 3
1.1 Поняття і види позовів. Конкуренція позовів 3
1.2 Процесуальне представництво 7
1.3 Судове рішення (іudіcatum) 8
1.4 Позовна давність 9
2. Визначення понять 13
3. Схема "Система джерел римського приватного права" 16
4. Задача 17
Список використаної літератури 18

1. ПОЗОВНИЙ ПОРЯДОК РОЗГЛЯДУ ПРИВАТНИХ СПОРІВ У СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ
1.1 Поняття і види позовів. Конкуренція позовів
У римському праві позов позначався терміном actіo. Смисл терміна actіo в епоху легісакційного процесу означав певну процесуальну діяльність особи, яка зводилися до виконання встановленого ритуалу. У класичному римському праві позов (actіo) визначався як передбачений едиктом магістрата засіб домогтися за допомогою судового процесу рішення, яке б відповідало інтересам даної особи. Інакше кажучи, позов – це звернення до суду за захистом свого порушеного права.
В епоху формулярного процесу судові магістрати, переважно претори, мали право своєю владою (іmperіum) давати судовий захист новим відносинам, враховуючи принципи справедливості і добросовісності, а не наявні норми цивільного права. Тому практично першорядне значення мало питання, чи надає претор у даному випадку позов. Відповідь на це запитання можна було знайти у преторському едикті. Поступово формули позовів у практиці преторів типізуються, тобто виробляються типові форми для окремих категорій позовів. Складається чітка система позовів.
Речові і особисті позови (actіo іn rem et actіo іn personam).
Якщо предметом спору є право на річ, то це буде речовий позов (actіo іn rem) – спір про право власності, сервітутне, заставне або інше речове право.
Порушником зазначеного права потенційно може бути будь-яка третя особа, оскільки в кожної з них може виявитися спірна річ, право на яку оспорює позивач. Хто буде відповідачем за речовим позовом – невідомо, оскільки невідомо, хто може виявитися порушником речового права. Захист засобом речового позову називається абсолютним захистом.
Якщо предметом спору є певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві, то це – особистий позов (actіo іn personam).
Особистий позов випливає з особистих правовідносин, що складаються між двома або кількома певними особами, зазвичай з договору або іншого зобов'язання. Правовідносини тут встановлюються між конкретними особами. При цьому заздалегідь відомо, хто з них може виявитися порушником. Отже, відомо, хто може бути відповідачем за даним позовом. Захист за допомогою особистого позову одержав назву відносного захисту.
Розрізнялися позови суворого права і позови доброї совісті. Основна їх відмінність полягала в тому, що при розгляді перших позовів суддя пов'язаний буквою договору або закону і не може від неї відступити, навіть якщо припустився помилки. При розгляді других позовів суддя заглиблювався в зміст договору, в справжню волю сторін, тобто з'ясовував насамперед те, до чого сторони прагнули при укладенні договору, а не що було виражено в букві договору чи закону.
За обсягом і метою майнові позови поділялись на три види:
а) позови для поновлення порушеного майнового права. За ними позивач одержував задоволення своїх вимог шляхом повернення спірної речі чи боргу, відшкодування заподіяної шкоди;
б) штрафні позови, які мали на меті піддати відповідача певному приватному покаранню – -штрафу. Інколи з одного і того ж факту випливало два позови – про відновлення і штрафний. Наприклад, злодій зобов'язаний був повернути викрадене власнику і заплатити штраф;
в) позови, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і покарання відповідача. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вартість, а вища ціна, що склалася протягом останнього року чи місяця.
Позови за аналогією застосовується для однакових (схожих) випадків. Наприклад, відповідно до закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю – corpore corporі.
Позови з фікцією. З розвитком господарського обігу виникали нові майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. У таких випадках претор надавав судовий захист таким відносинам, пропонуючи у формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї нові відносини.
Наприклад, коли в практику почала впроваджуватися така форма уступки прав як передача вимоги, претор писав у формулі судді: "Ти, суддя Октавій, допустив, що Авл Агерій є спадкоємцем Нумерія Негідія і за спадщиною одержав від нього право вимоги". Завдяки фікції особа, якій було передано право вимоги до іншої, одержувала позовний захист.
Кондикція (condіctіo) – цивільний особистий позов суворого права, спрямований на витребування певної грошової суми чи певної речі.
Спочатку зазначений позов випливав з конкретних контрактів. Проте його значення зросло при вирішенні спорів, що виникали з безпідставного збагачення. Римське право спеціалізувало кондикції як специфічний вид цивільного позову саме в зобов'язаннях, що виникали з такого збагачення. Це були кондикції:
а) про повернення незаборгованого, сплаченого помилково;
б) кондикція проти того, хто прийняв виконання, яке його безчестило, або проти того, хто прийняв .виконання, заборонене законом;
в) кондикція про повернення майнового надання, мета якого не була досягнута;
г) кондикція про повернення збагачення, яке сталося з інших неправомірних підстав.
Конкуренція позовів. Інколи виникає ситуація, коли для захисту одного і того ж правовідношення право можна запропонувати кілька позовів. Наприклад, крадіжка (furtum) в римському праві була цивільно-правовим порушенням. Проти неї приватне право Риму могло запропонувати віндикаційний позов, позов про повернення викраденого і кондикцію з крадіжки.
Отже, конкуренція позовів має місце тоді, коли одна або декілька осіб наділялися кількома позовами для захисту одного і того ж права, наприклад, власності. Право вибору належало позивачеві. Проте задоволення вимоги за одним позовом з конкуруючих знесилювало вимоги за іншими, оскільки не допускалося двічі задовольняти одну й ту ж вимогу. Але якщо за одним позовом вимога задовольнялася лише частково (не повністю), то в такому разі дозволялося заявляти другий позов.
Проте в окремих випадках для захисту одних і тих же відносин, які захищалися кількома позовами, допускалося одночасне заявлення двох позовів. У такому разі мала місце кумулятивна конкуренція.
Якщо ж позивачеві дозволялося заявляти лише один з кількох позовів за вибором, то мала місце альтернативна конкуренція.
Прикладом кумулятивної конкуренції може бути крадіжка, з якої потерпілий мав право позову на витребування викраденої речі (нештрафний позов) і штрафний позов з крадіжки. Залежно від виду останньої визначався розмір штрафу, тобто заявлялися обидва позови. Проте для витребування викраденої речі міг бути заявлений лише один з нештрафних позовів.
Штрафні позови мали суворо особистий характер. Вони не переходили в спадщину і не допускали процесуального представництва на боці відповідача.
1.2 Процесуальне представництво
Римське право тривалий час не визнавало процесуального представництва, тобто захист інтересів тієї чи іншої сторони у процесі третіми особами взагалі не допускався. Сторони в процесі зобов'язані були брати участь у ньому особисто. Гай зазначав (4.82), що в часи старого судочинства заявляти позови від імені третьої особи не дозволялося. Проте в деяких передбачених законом випадках представництво все ж допускалося, наприклад, від імені народу виступав магістрат, у процесах про свободу і про опіку – опікун. Пізніше було допущено представництво від імені осіб, що потрапили в полон або були відсутні у зв'язку з державними справами.
При формулярному процесі процесуальне представництво одержало широке визнання. Представники виступали на боці недієздатних осіб. Були відомі два види представників: когнітори і прокуратори. Когнітори виступали від імені недієздатних осіб, ведучи справу в суді від свого власного імені. Тому використовувалася формула з перестановкою осіб: в інтенції зазначалося ім'я особи, яку представляли, а в кондемнації – ім'я когнітора.
Прокуратор виступав у процесі як управляючий усім майном особи, яку він представляв, або як спеціально призначений. Прокуратором вважався і той, хто взявся вести справу в суді за власною ініціативою без доручення. Це були види добровільного представництва, від якого необхідно відрізняти процесуальне представництво, що встановлювалося стосовно осіб з обмеженою дієздатністю в разі необхідності.
Душевнохворі, марнотратці виступати самостійно в суді не могли – їх справи вели куратори. У такий же спосіб вели справи опікуни малолітніх і жінок. За загальним правилом ці особи виступали в суді самі, але за умови схвалення їх дій опікуном. Немовля завжди представляв опікун.
Адвокати не були представниками в точному значенні слова. Вони обиралися самими сторонами і сприяли їм в усній формі.
1.3 Судове рішення (іudіcatum)
За загальним правилом судовий розгляд спору завершується присудженням позивачу певної частини спірної речі (у справах про розділ спільної власності або спадщини) або присудженням відповідача до сплати певної грошової суми (в усіх інших справах).
Іншими словами, відповідальність відповідача виражалася в грошовій сумі, мала грошовий характер. Це була специфічна особливість римського процесу.
Проте в імператорський період відступили від принципу обов'язкової грошової кондемнації. Якщо предметом спору була певна річ, то й відповідач присуджувався до видачі цієї речі.
Рішення судді мало чітко відповідати вказівкам формули. Воно, як правило, виголошувалося в усній формі.
Якщо процес завершувався оголошенням рішення судді, воно погашало процес взагалі, тобто він не міг бути повторений. Рішення визнавалося за істину в даному спорі (Д. 5.1.25) і мало обов'язкову силу для сторін.
У разі заперечення відповідачем законної сили судового рішення, він міг захищатися проти нього. У класичний період за наявності поважних причин відповідач міг просити у претора реституції. В імператорський період судове рішення можна було оскаржити до вищої інстанції (апеляція). Проте якщо вища інстанція залишала скаргу без задоволення, то відповідач присуджувався до відповідальності в подвійному розмірі. При ухиленні відповідача від виконання судового рішення позивач мав право здійснити примусове стягнення.
При легісакційному процесі відповідальність могла бути особистою – відповідача тримали під арештом до сплати боргу або до його відпрацювання. Пізніше відповідальність стала майновою. В цьому разі кредитори вводилися у володіння. Через деякий час майно боржника продавалося з аукціону. Покупець цього майна ставав його власником і боржником кредиторів відповідача.
1.4 Позовна давність
Сплив великого строку після правопорушення породжував певні негативні наслідки і в судочинстві. Іноді за давністю важко встановити дійсні обставини справи – втрачено документи, померли чи виїхали свідки, окремі факти можуть бути забуті. Інша справа, коли позивач звертається за захистом свого порушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення. Крім того, тривале незвернення позивача за захистом свого права породжує певну невизначеність у правових відносинах в цивільному обороті. Тому з найдавніших часів строки в майнових спорах стають необхідним елементом судочинства.
Строки в праві мають різне значення і в інших правовідносинах. В одних випадках час може породжувати правовий захист, в інших – погашати. Сплив певного часу перетворює факт на право (набувна давність), проте він і гасить право (позовна давність). Час дає право одному, одночасно позбавляючи права іншого.
Серед часово-правових категорій у судочинстві найбільшого значення набула позовна давність – встановлений законом строк для захисту порушеного права в суді.
Як правова категорія в римському праві позовна давність виникла доволі пізно, в будь-якому разі класичне римське право цього поняття не знало. На той час були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулася і позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне право і, отже, право на захист його в суді. Вони були нетривалими.
Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в такому:
а) законні строки менш тривалі – один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність – 30 років;
б) сплив законного строку погашав не лише право на захист, а й саме матеріальне право.
Наприклад, в спорі про право власності зі спливом законного строку власник втрачав і право на захист, і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності він втрачає право на судовий захист свого права власності, але не втрачає самого права власності;
в) законні строки не переривались і не зупинялись. Позовна давність могла зупинитися і перерватися.
Спочатку цивільні позови будь-якою давністю не обмежувалися – поки існувало саме право, існувало і право на позов, тобто на судовий захист. Проте вже претори через викладені вище причини обмежують право на захист строком в один рік (строк повноважень самого претора). Потім були встановлені строкові обмеження для деяких цивільних позовів. Лише в 424 р. імператор Феодосій ІІ вводить спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю 30 років. Потім для деяких позовів (церкви, державної скарбниці та ін.) встановлюються строки в 40 років, для інших – коротші, але основним строком позовної давності залишається 30 років.
Встановлення жорстких строків позовної давності потребувало точного визначення початку їх перебігу, що залежало від характеру правовідношення.
У строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після спливу договірного строку. Наприклад, договір позики грошей був укладений на 5 років – зі січня 80 р. до 1 січня 85 р. Позовна давність починає свій перебіг з 2 січня 85 p., а якщо в договорі строк виконання не зазначений, то через 7 днів після заяви вимоги кредитора.
У спорах про речове право перебіг позовної давності починається з того часу, коли у суб'єкта речового права (власника) виникає право на позов, тобто коли йому стає відомо, де знаходиться його річ.
Нормальний перебіг позовної давності може перериватися і зупинятися. Перерва настає за наявності двох підстав:
а) підтвердження боргу;
б) закладання позову в установленому порядку.
Так, боржник, якому кредитор нагадав про необхідність виконати зобов'язання, своїм проханням про відстрочку виконання не лише не заперечує наявності боргу, а й підтверджує його і тільки просить про відстрочку.
Інший випадок перерви позовної давності – закладання позову, який не був розглянутий судом в результаті досягнення мирової угоди про ту саму відстрочку. У цих випадках позовна давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не береться.
Зупинення тільки на певний строк перебігу позовної давності може викликатися певними обставинами, після усунення яких позовна давність триває. До строку, що минув до її зупинення, додається новий строк, який у сумі не повинен перевищувати строку позовної давності.
Зупинення позовної давності могло мати місце у випадках:
а) військових дій;
б) епідемії;
в) неповнолітності правомочної особи на закладання позову;
г) з інших обставин, що були перепоною для закладання позову.
Сплив строку позовної давності призводив до погашення права на позов, але не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно уже було позбавлене захисту з боку держави. Тому виконання зобов'язання після спливу строку позовної давності (наприклад, повернення боргу) вважається виконанням належного, оскільки саме право існує, хоча і позбавлене захисту позовом.


2. Визначення понять
1. Римське публічне право (Jus publіcum)
Право, яке призначене згідно із традиціями римської юридичної культури, виражати у нормативних або доктринальних вимогах сукупні інтереси усього римського суспільства.
2. Майнові відносини (Bona – майно)
Відносини з приводу володіння, користування й розпорядження майном.
3. Суворе право (Strіctі jurіs)
Право, яке передбачало суворе дотримання закону або умов договору.
4. Право народів (Jus gentіum)
Право, яке регулювало відносини, котрі виникали між перегрінами, а також між перегрінами й римськими громадянами.
5. Безтілесна річ (Res sіne corpore або Res іncorporales)
Річ, позбавлена "тіла", тобто матеріальної оболонки, уявна річ.
6. Неманципна річ (Res nec mancіpі)
Річ, для відчуження якої не вимагалось манципації (певних ритуальних дій).
7. Індивідуально визначена річ (Res dіstіnctus)
Річ з індивідуальними ознаками, властивостями; річ специфічного призначення (унікальна, єдина в своєму роді).
8. Складна річ (Res composіtus)
Декілька речей, що утворюють одне ціле.
9. Головна річ (Res prіmarіus)
Річ, яка має самостійне значення (на відміну від приналежності). Основна частина декількох речей, що залежать одна від одної.
10. Цивільне володіння (Possessіo cіvіlіs)
Володіння, при якому чітко визначені строки для набуття права власності на річ за давнісним володінням.
11. Випадки припинення володіння (Remіssіo possessіonіs)
Умови, за яких володіння припиняється: відмова володаря від володіння, витребування майна з володіння його власником, фізияна чи юридична загибель речі.
12. Власність (Domіnіum або Proprіetas)
Майно, яке абсолютно належить певній особі (власникові).
13. Віндикаційний позов (Reі vіndіcatіo)
Позов про витребування майна з чужого незаконного володіння.
14. Особистий сервітут (Servіtus personarіum)
Сервітут, предметом якого були особисті права, а саме:
а) usufructus – речове право певної особи користуватися і вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни її субстанції;
б) usus – право користуватися річчю, але без права користування її плодами.
15. Зміст зобов'язання
Вимога кредитор до боржника, щоб останній що-небудь зробив (facere), дав (dare) або надав (praestare).
16. Деліктне зобов'язання (Oblіgatіo ex delіcto)
Зобов'язання, в якому особа, що протиправно і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі.
17. Абстрактне зобов'язання (Oblіgatіo abstractіva)
Зобов'язання з невираженою у його складі матеріальною основою.
18. Пайове (часткове) зобов'язання (Oblіgatіo quota)
Зобов'язання, у якому кілька боржників одного кредитора відповідають кожний за свою частку боргу (пайове пасивне зобов'язання) або таке, у якому кожний з кредиторів міг стягнути зі спільного боржника лише свою належну частку боргу (пайове активне зобов'язання).
19. Альтернативне зобов'язання (Oblіgatіo alternatіva)
Зобов'язання з декількома предметами виконання, з яких сторони, як правило, боржник, можуть вибрати один.
20. Новація (Novatіo)
Заміна або погашення старого зобов'язання новим.


Завдання № 3
СИСТЕМА ДЖЕРЕЛ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

4. Задача
Юліан Муцій був захоплений у полон, де знаходився два роки. Після повернення Ю. Муцій дізнався, що його дружина Артемона пішла з дому й у даний момент проживає з Тіберієм Семпронієм. Ю. Муцій учинив позов проти Т. Семпронія про витребування жінки на тій підставі, що вони перебувають у шлюбі cum manu, отже Артемона повністю підпорядковується його владі, тому він може вимагати її повернення від будь-кого і з будь-якого місцезнаходження. Відповідач заперечував, посилаючись на те, що полонення Ю. Муція припинило його шлюб з Артемоною, тому вона вільна від влади Ю. Муція й може взяти новий шлюб.
Як вирішити спір?
Поясніть свою відповідь.
Розв'язання:
Згідно з законодавством Августа полонення припиняло шлюб лише в тому разі, якщо чоловік був відсутнім без будь-яких відомостей протягом п'яти років. Юліан Муцій знаходився в полоні два роки.
В Інституціях Гаях (п. 29) зазначено, що чоловік після повернення з полону набував всіх своїх колишніх прав.
Таким чином, оскільки між Юліаном Муцієм і Артемоною був укладений шлюб cum manu, тобто шлюб, при якому жінка повністю залежала від чоловіка та перебувала у його абсолютній, безмежній владі, можна дійти висновку, що жінка буде повернена Юліану Муцію.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бартошек М. Римское право: Понятия, термины, определения / Пер. с чешского Ю. В. Преснякова; Спец. науч. ред. З. М. Черниловский. – М.: Юрид. лит., 1989. – 448 c.
2. Косарев А. И. Римское право. – М.: Юрид. лит., 1986. – 158 с.
3. Новицкий И. Б. Римское право. – М.: Гуманитарное знание: ТЕИС, 1998. – 248 с.
4. Підопригора О. А. Римське приватне право: Підручник. – 3-тє вид., перероб. та доп. – К.: Ін Юре, 2001. – 440 с.
5. Римское частное право: Учебник / Под ред. И. Б. Новицкого,
И. С. Перетерского. – М.: Новый Юрист, 1997. – 510 с.
6. Скрипилев, Е. А. Основы римского права: Конспект лекций. – 5-е изд., стереотип. – М.: Ось-89, 2008. – 206 с.
7. Харитонов Е.0. Основы римского частного права. – Ростов н/Д.: Феникс, 1999. – 404 с.
8. Хутыз М. Х. Римское частное право. – М.: Былина, 2002. – 170 с.
9. Черниловский З. М. Римское частное право: Элементарный курс. – М.: Новый Юрист, 1997. – 224 с.