Кр Право на західній Україні 18-19 ст.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави та права України"
на тему:
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ (КІНЕЦЬ XVІІІ – ПЕРША ПОЛОВИНА XІX ст.).

 

ПЛАН

Вступ 3
1. Територія. Суспільний устрій 4
2. Державний лад 8
3. Правова система 11
Висновки 14
Список використаної літератури 16

ВСТУП
Галичина, Буковина і Закарпаття наприкінці XVІІІ – на початку XІX ст.ст. були найвідсталішими австрійськими провінціями. Кріпосництво заважало розвитку промисловості та сільського господарства. Велике феодальне землеволодіння було панівним у Закарпатті й Східній Галичині. На Буковині ж за відсутності панщинної системи переважала маса селян-власників (до 30 %).
Входячи до складу багатонаціональної Австрійської імперії, західноукраїнські землі, у свою чергу, були багатонаціональними. Поряд із представниками корінної нації – українцями, тут в різні часи оселилося чимало поляків, євреїв, угорців, німців, румунів тощо. Проте українці переважали: на кінець XVІІІ ст. їх було 2,2 млн. з 3,5 млн. загального населення [1, с. 320].
Хоча ці українські території існували окремим життям, їх доля мала багато спільного: українське населення зазнавало постійного соціального і національно-релігійного гноблення: у Східній Галичині – з боку польської шляхти, на Буковині – румунських бояр, на Закарпатті – угорських панів.
Австрійська влада проводила політику онімечування українців, польські пани намагались ополячити українське населення Східної Галичини, румунські бояри прагнули румунізувати українців Буковини, а угорські – вели політику мадяризації на Закарпатті. Усі вони намагалися асимілювати українське населення, ліквідувати українську мову й українську культуру, розірвати зв'язок українського населення Західної України з Україною Наддніпрянською. У цьому полягала колоніальна політика австрійського уряду.


1. ТЕРИТОРІЯ. СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ
У 1772 р. з поділом Речі Посполитої Східна Галичина була приєднана до складу Австрійської монархії Габсбургів як Королівство Галичини і Володимерії. Договором від 3 травня 1815 p., укладеним між Росією, Пруссією та Австрією, територія Східної Галичини остаточно була закріплена за Австрією.
З 1809 р. по 1815 р. Тернопільський округ входив до складу Російської держави, але за рішенням Віденського конгресу (1814- 1815 pp.) був повернений Австрії. У 1812 р. на підставі Бухарестського мирного договору Хотинський повіт Тернопільщини увійшов до складу Росії.
Під час російсько-турецької війни (1768-1772 pp.) територія Буковини була звільнена російськими військами, однак у 1774 р. ці землі окупували австрійські війська і Буковину було включено до складу Габсбурзької імперії (за винятком Кремінецького повіту, який 1793 р. увійшов до складу Росії) [3, с. 273].
Правові відмінності між окремими групами селян Східної Галичини наприкінці третьої чверті XVІІІ ст. втратили своє значення. У 1776 р. в Галичині налічувалося 1859,6 тис. кріпаків, або 72 % загальної кількості селян [1, с. 320].
У 70-80 роках XVІІІ ст. імператор Йосиф ІІ здійснив ряд реформ, які мали за мету поставити на законну основу взаємовідносини селян і поміщиків. Наприкінці 1772 р. було видано патент (наказ) про складання інвентаря, на підставі якого патентом 1775 р. було введено, так званий, рустикальний податок на землю. Патентом 1781 р. і 1782 р. шляхті заборонялося вимагати від селян понад трьох днів панщини на тиждень або 156 днів на рік, обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника.
Були встановлені права вільного одруження, переходу на інші наділи, на відпуск від пана, звернення із скаргами на пана до суду. Земельний наділ селянина міг передаватися у спадщину. Наприкінці свого правління Йосиф ІІ підписав патент про заміну панщини грошовою платнею, проте, як і ряд інших нововведень, він не був втілений у життя [7, с. 380].
У 1789 р. було введено нове оподаткування, відповідно до якого яким 70 % врожаю мало залишатися у селянина, 12 % – віддавалося державі, 18 % забирав поміщик. Податки на користь держави отримував війт, який передавав їх державним урядовцям. На практиці усі реформи впроваджувалися у життя лише частково. Але вони на тривалий час зберегли систему кріпацтва на західноукраїнських землях [4, с. 208].
На початку XІX ст. процес обезземелювання селян посилився. Середній наділ селянського господарства у 1819 р. складав 14 акрів землі, поміщицького – 1051 акр [1, с. 321].
У 1819 р. було складено новий інвентар, на підставі якого у 1821 р. вводився новий земельний податок. Згідно із ним при визначенні приналежності лісів, випасів більшість з них були закріплені за поміщиками, що призвело до затяжних судових процесів між селянськими громадами і поміщиками.
Питома вага панщини у 1845 р. сягала 83,2 % усіх феодальних повинностей, тоді як натуральна данина складала 10,8 %, а чинш – 6 %. Повинності поглинали майже 85 % чистого прибутку селянських господарств. Це призвело до масових селянських заворушень в Галичині у 1846 р. [1, с. 321].
Уряд Австрії був змушений скоротити панщину на 27 %, ліквідувати літні допоміжні дні, скасувати возову повинність, розширити права селян на їх земельні наділи.
З метою регулювання повинностей селян, певного обмеження сваволі місцевих феодалів, а також регламентування відносин між поміщиками і селянами на території Закарпаття імператриця Марія Терезія (1764-1772 pp.) здійснила урбаріальну реформу [2, с. 239].
Було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земельних наділів, які залежно від якості поділялися на п'ять розрядів. Розмір селянського наділу (телек) визначався від 18 до 30 зольдів рілля і 6-12 вигойної землі (сінокосів). Фактично більшість селян мала половину чи чверть телеку. З 2947 дворів повним наділом користувалися лише 146. Володільці повних наділів зобов'язувалися відпрацювати 52 дні на рік із своїм тяглом чи 104 дні "пішої" панщини. У пропорційній кількості встановлювалася панщина для користувачів частиною наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18, безхатні – 12 днів панщини на рік. Селяни мали віддавати поміщику дев'яту частину врожаю і нести інші натуральні і грошові повинності [3, с. 274].
Крім цього, селяни сплачували державні податки, виконували повинності на користь держави. Справжнім лихом для селян-кріпаків була рекрутчина. У середині XVІІІ ст. військова служба у Закарпатті (Угорщині) була довічною.
У 40-х pp. XІX ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт. Розміри панщини та інших повинностей далеко перевищували передбачені реформою норми. Так, домінія графа Шенборна одержувала додатково понад 5 тис. робочих днів за рахунок найбідніших селян, у користуванні яких було по 1/3 та 1/4 частині наділу [3, с. 275].
У Північній Буковині імператорським актом у 1785 р. було відмінено особисту залежність кріпаків, але збережено поміщицьке володіння землею. За селянами залишилися усі феодальні повинності. Вводилося право вільного переходу селян. Однак гноблення селян, загальна економічна відсталість Буковини призводили до багатьох повстань, найбільшим з яких було повстання під проводом Луки Кобилиці у 40-х роках XІX ст. [7, с. 382].
Правове становище мешканців міст Східної Галичини наприкінці XVІІІ – початку XІX ст. мало в чому відрізнялося від попереднього періоду. У той же час усе чіткіше почали виявлятися ознаки капіталістичного розвитку.
У 1841 р. в Східній Галичині налічувалося 25208 ремісників і 183 мануфактури. Останні були, як правило, поміщицькими підприємствами, де використовувалася праця кріпаків. Мануфактури у своїй більшості займалися харчовим, деревообробним і паперовим виробництвом [1, с. 324].
У XІX ст. в закарпатських містах господарське життя дещо пожвавилося. У 1804 р. в Ужгороді існувало 10 цехів, які об'єднували 377 майстрів і підмайстрів. Одночасно зростала кількість підприємств мануфактурного типу.
У 1775 р. австрійський уряд поділив усіх феодалів Галичини на магнатів і лицарів. Шляхту було звільнено від обов'язку служби у рушенні, замість цього встановлювалася грошова контрибуція. Патентом 1775 р. шляхті вказувалося ставитися до "холопів" по-людськи і не вимагати більшого, встановленого в інвентарях, що врешті-решт залишилося добрим наміром. У 1783 р. уряд офіційно відновив право поміщиків на фізичне покарання селян [3, с. 275].
Урбаріальний закон 1766 р. зміцнив у Закарпатті економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що було підтверджено патентом 1785 р.
У Північній Буковині перевагу фільварочно-панської системи було закріплено в "Певних пунктах", затверджених Марією Терезією 11 листопада 1769 р. Встановлювалося повне і виключне право феодалів як на землю, так і на селян, юридично було оформлено кріпацьку залежність селян.
2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
Після захоплення західноукраїнських земель Австрією територія Східної Галичини увійшла до складу так званого "Королівства Галичини і Володомерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським". У 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні було створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, який виконував функції голови уряду.
У 1775 р. було утворено Галицький провінційний становий сейм (постулатовий сейм). В ньому засідали представники трьох станів: магнатів і лицарів, духовенства, а також представники королівських міст.
Компетенція сейму була досить обмеженою та й скликався він час від часу. Головне призначення сейму полягало у поданні прохань (постулатів) імператору. Виконавчим органом сейму був постійний комітет з семи депутатів, обраних на шість років. Главою адміністрації королівства був губернатор, який призначався імператором виключно з австрійців [4, с. 210].
Спочатку Галичину було поділено на 6 округів (циркулів) і 59 дистриктів. У 1777 р. після нового розмежування було створено 18 округів. У 1786 р. на правах 19-го округу до складу "королівства" було включено Північну Буковину. Адміністративним центром "королівства" був Львів. У 1846 р. було проведено новий адміністративно-територіальний поділ, внаслідок чого уся територія Галичини поділялася на 74 повіти (вони подекуди називалися староствами).
Основними одиницями місцевого управління залишалися повіти, очолювані старостами і начальниками повітів. Найнижчими органами влади були сільські та міські гміни. Особливе управління існувало на так званих фільварочних територіях, де поміщики здійснювали адміністративну владу над домашньою прислугою і челяддю маєтків.
У зв'язку з військовими і політичними подіями австрійські власті встановлювали в окремих районах західноукраїнських земель тимчасове правління з надзвичайними повноваженнями. Так, територія Північної Буковини з 1774 по 1785 pp. управлялася військовою владою. Військовий стан вводився на окремих територіях і у першій третині XІX ст.
На території Галичини австрійська бюрократична система створила розгалужений адміністративно-бюрократичний апарат, що нараховував до 40 тис. чиновників. Вони заповнили багаточисельні німецькомовні канцелярії і здійснювали владу над населенням Галиції, що нараховувало у 1846 р. 2438 тис. чол. [3, с. 276].
Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупа і комітат. Існувало чотири жупи: Бережанська, Мармарошська, Ужгородська і Ужанська, на чолі яких стояли чиновники – жупани, що призначалися королем з вищої аристократії.
У 40-х роках XІX ст. канцелярії, що здійснювали політичне керівництво, очолювалися наджупанами, а виконавчі функції перейшли до піджупанів, які підлягали наджупану, а також міністерству внутрішніх справ. Жупи поділялися на комітати. До складу комітатського управління входили 30-40 чоловік (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та ін.), очолювали управління жупани комітатів (журат). Найнижчою посадовою особою був староста села, що призначався феодалом. Після урбаріальної реформи (1764-1772 pp.) старости обиралися на один рік [3, с. 276].
Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були так звані представництва, але на кінець XVІІІ ст. вони практично перестали існувати. Замість них були створені комітатські збори як дорадчий орган при жупані, що складалися переважно із заможних верств населення.
Після 1772 р. австрійський уряд обмежив права багатьох міст Західної України. Більшість невеликих міст були переведені у ранг села, а їх мешканці стали кріпаками. У Львові магдебурзьке право було ліквідовано у 1786 р.
На території багатьох міст Західної України створювалися юридики – дільниці, виключені з підпорядкування міській владі і міському судочинству. Вони підпорядковувалися окремим відомствам [4, с. 211].
Зазначені факти свідчать про кризу феодального міського управління, що спонукало до пошуків нових форм організації влади і управління в містах.
Стара судова система зберігається у Східній Галичині й після анексії її Австрією і лише частково модернізується. У 1773 р. у Львові засновано верховний суд як апеляційний для усіх нижчих судів Галичини. Згодом замість нього було створено королівський трибунал, що мав назву імперсько-королівського. Йому надавалося право помилування засуджених до страти селян, за винятком тих, хто вчинив особливо тяжкі порушення закону. В останньому випадку таке право належало тільки імператору.
Найвищою інстанцією судового нагляду у 1780 р. був галиційський сенат у складі верховної судової палати, що перебувала у Відні. Одночасно із заснуванням королівського трибуналу при губернаторстві було створено суд у фінансових справах, а у 1775 р. – так звану апеляційну раду.
До середини XІX ст. зберігалися доменіальні суди. Рішення доменіального суду, зокрема в Закарпатті, могло бути оскаржено у комітатському суді.
За часів просвітницьких реформ Йосифа ІІ було встановлено правило, згідно з яким поміщик-суддя мав складати спеціальні іспити на право здійснення судової влади. Якщо ж він не склав їх, то мав на свої гроші утримувати суддю, так званого юстиціарія чи мандатора.
Інститут адвокатури було утворено в західноукраїнських землях у 1781 р. Однак аж до середини XІX ст. адвокатів було мало, і вони складали привілейовану групу населення. Для управління справами адвокатури у Львові, Станіславі і Чернівцях були створені палати (колегії) адвокатів. Наприкінці XVІІІ ст. сільські громади одержали право обирати своїх захисників на суді – так званих пленопотентів.
3. ПРАВОВА СИСТЕМА
У 1772-1786 pp. тривав процес заміни польського законодавства на австрійське. Правові положення, обов'язкові на території Галичини, містилися у спеціальних збірниках, що включали "накази і закони для всіх"", "вироки", "мандати" та інші правові акти. Вони друкувалися на польській і німецькій мовах. На цих же двох мовах друкувався "Провінціяльний звід законів" (Львів, 1827-1861 pp.), пізніше названий "Загальний вісник місцевих законів".
Західноукраїнські землі стали місцем апробації нового законодавства Австрійської імперії. Так, у 1797 р. було затверджено і набрав чинності спочатку в Західній, а згодом і в Східній Галичині новий цивільний кодекс, що змінив польське цивільне законодавство, заклавши у нього основи цивільного законодавства Австрії. 1 січня 1812 р. на усій території Австрійської імперії було введено у дію новий цивільний кодекс, що являв модернізований варіант попереднього кодексу [3, с. 277].
У Північній Буковині цивільний кодекс було введено з 1 лютого 1816 р.
Австрійським цивільним законодавством були закріплені найважливіші правові інститути феодальної власності. Поміщики продовжували бути власниками землі. Податками ці землі стали обкладатися лише наприкінці XVІІІ ст. Вони були значно нижчими, ніж податки з рустикальних земель, що належали селянам.
Наприкінці XVІІІ ст. і до середини XІX ст. відбувається парцеляція – подріблення селянських земельних наділів, які передавалися у спадщину.
У сімейному праві Австрії зберігався церковний шлюб. З норм місцевого звичаєвого права в західноукраїнських землях діяла норма, відповідно до якої за кожним з подружжя, що пережило іншого, зберігалося право користування усім майном. Такий порядок був поширений і у селянському середовищі. Деякі майнові спори, особливо спадкові, розглядалися на підставі права Речі Посполитої, якщо воно застосовувалося до її поділу і не були врегульовані пізнішими законами.
Окремі положення цивільного кодексу було змінено наприкінці першої половини XІX ст. надзвичайними урядовими актами – так званими новелами. Вони стосувалися окремого розширення прав жінок і позашлюбних дітей, подальшого розвитку права зобов'язань.
У 1786 р. було затверджено загальну інструкцію для судів усіх інстанцій, яка регулювала порядок розгляду справ. Вона складалася з двох частин: перша стосувалася діловодства, друга – регулювала порядок судочинства. У 1807 р. у Східній Галичині набрав чинності новий цивільно-процесуальний кодекс, який було апробовано в окремих судах західноукраїнських земель.
У 1768 р. в Австрії було затверджено новий кримінально-процесуальний кодекс, що одержав назву "Терезіна", дію якого було поширено і на анексовану територію західноукраїнських земель. Кодекс складався з двох частин: перша стосувалася процесуального, а друга – матеріального права.
Система покарань у кодексі була дуже жорстокою, процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням катувань. Так, в Калуші у 1775 р. суд засудив до спалення кількох жінок похилого віку, злочином яких було "заговорення" оточуючих місто ланів.
У 1787 р. був прийнятий новий, австрійський кримінальний кодекс, який містив окремі положення, характерні для буржуазного кримінального права. У 1788 р. як доповнення до нього було введено новий статут кримінального судочинства.
Наприкінці XVІІІ ст. кримінальний кодекс набрав чинності у Галичині, а незабаром – на усій території Австрійської імперії.
Кримінальний кодекс 1787 р. сприйняв певні прогресивні положення, зокрема обмеження покарання смертю. Проте покарання залишалися жорстокими. В останньому десятиріччі XVІІІ ст. репресії дещо пом'якшилися, однак, незабаром були прийняті нові норми, спрямовані проти революційного руху.
У 1796 р. було введено у дію західногалицький кримінальний кодекс, який після апробації був покладений в основу загальноавстрійського кодексу 1803 p., який позначався порівняно високою правовою технікою. Проте кодекс не був позбавлений ряду феодальних пережитків.


ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене у контрольній роботі, можна зробити такі висновки.
1. Після захоплення західноукраїнських земель Австрією територія Східної Галичини увійшла до складу так званого "Королівства Галичини і Володомерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським". У 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні було створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, який виконував функції голови уряду.
2. Основними одиницями місцевого управління залишалися повіти, очолювані старостами і начальниками повітів. Найнижчими органами влади були сільські та міські гміни. Особливе управління існувало на так званих фільварочних територіях, де поміщики здійснювали адміністративну владу над домашньою прислугою і челяддю маєтків.
3. На території Галичини австрійська бюрократична система створила розгалужений адміністративно-бюрократичний апарат, що нараховував до 40 тис. чиновників. Вони заповнили багаточисельні німецькомовні канцелярії і здійснювали владу над населенням Галиції.
4. Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупа і комітат. Існувало чотири жупи: Бережанська, Мармарошська, Ужгородська і Ужанська, на чолі яких стояли чиновники – жупани, що призначалися королем з вищої аристократії.
5. Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були так звані представництва, але на кінець XVІІІ ст. вони практично перестали існувати. Замість них були створені комітатські збори як дорадчий орган при жупані, що складалися переважно із заможних верств населення.
6. Наприкінці XVІІІ ст. тривав процес заміни польського законодавства на австрійське. Правові положення, обов'язкові на території Галичини, містилися у спеціальних збірниках, що включали "накази і закони для всіх"", "вироки", "мандати" та інші правові акти. Вони друкувалися на польській і німецькій мовах.
7. Західноукраїнські землі стали місцем апробації нового законодавства Австрійської імперії. Так, у 1797 р. було затверджено і набрав чинності спочатку в Західній, а згодом і в Східній Галичині новий цивільний кодекс, що змінив польське цивільне законодавство, заклавши у нього основи цивільного законодавства Австрії.
8. Окремі положення цивільного кодексу було змінено наприкінці першої половини XІX ст. надзвичайними урядовими актами – так званими новелами. Вони стосувалися окремого розширення прав жінок і позашлюбних дітей, подальшого розвитку права зобов'язань.
9. У 1768 р. в Австрії було затверджено новий кримінально-процесуальний кодекс, що одержав назву "Терезіна", дію якого було поширено і на анексовану територію західноукраїнських земель. Кодекс складався з двох частин: перша стосувалася процесуального, а друга – матеріального права. Система покарань у кодексі була вельми жорстокою, процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням катувань.
10. У 1796 р. було введено у дію західногалицький кримінальний кодекс, який після апробації був покладений в основу загальноавстрійського кодексу 1803 p., який позначався порівняно високою правовою технікою. Проте кодекс не був позбавлений ряду феодальних пережитків.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бойко О. Д. Істория України: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2006. – 686 с.
2. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVІІІ – початок XX ст.). – Львів: Світ, 1996. – 410 с.
3. Історія держави і права України: Академічний курс. У 2-х т. Т. 1 /
За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000. – 648 с.
4. Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України: Навч. посібник. – К.: Україна, 2000. – 430 с.
5. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996. – 296 с.
6. Музиченко П. П. Історія держави і права України: Навч. посібник. –
3-тє вид., стереотип. – К.: Знання, 2001. – 420 с.
7. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. Т 2.- К: Либідь, 1993. – 608 с.
8. Рибалка І. К. Історія України. Дорадянський період. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 1991. – 362 с.
9. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, , 1991. – 698 с.
10. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1999. – 480 с.