Кр ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"Історія держави і права України"
на тему: ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ
(друга половина 1950 – перша половина 1960-х р.р.)

ПЛАН

Вступ 3
1. Кодифікація права 5
2. Колгоспне право 6
3. Кримінальне право 10
4. Кримінальне судочинство 13
Висновки 16
Тест № 29 18
Задача № 29 18
Список використаної літератури 19

ВСТУП
Період десталінізації був доволі суперечливим періодом у розвитку держави і права України.
З одного боку, під впливом рішень XX з'їзду КПРС, який засудив культ особи Сталіна, йшов процес демократизації державно-правового життя, намітилась тенденція до поліпшення життя людей, розширення їх прав, а, з другого, – консервативні уявлення, які тривалий час зберігались у керівництві країни, а також волюнтаризм у прийнятті рішень неминуче призводили до хиб і прорахунків.
Демократизація радянської держави здійснювалася повільно, непослідовно й не була завершена. Державний апарат, створений Сталіним, зазнавши лише "косметичного ремонту" [3, с. 349], устояв.
Командно-адміністративна система збереглася, оскільки бюрократичні, волюнтаристські методи управління виявилися вельми живучими.
Такий підсумок був закономірним, адже країна і після викриття режиму культу особи Сталіна продовжувала будувати позаринковий, казармений, мілітаристський соціалізм, який не відповідав потребам продуктивних сил суспільства, об'єктивним законам його розвитку. Проте він вижив при підтримці адекватної йому командно-адміністративної системи, всеохоплюючої "апаратної" держави як знаряддя такого соціалізму.
Оптимістичний висновок третьої програми партії про переростання з другої половини 50-х р.р. диктатури пролетаріату у всенародну державу видавав бажане за дійсне. Реальна демократизація суспільного життя як невід'ємна риса всенародної держави не була забезпечена.
Диктатури пролетаріату також не було. Як відомо, в умовах культу особи Сталіна склалась диктатура партійної бюрократії, що була опорою цього культу. В обстановці боротьби з культом особи у період з середини 50-х до середини 60-х pp., партійно-державна бюрократія "прикрасила себе демократичним одягом, не змінюючи при цьому в основному своєї суті" [3, с. 349].
Отже, у наданій роботі розглядається право України другої половини 1950 – першої половини 1960-х р.р., тобто право в період десталінізації.


1. КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА
Право України у період, що розглядається, розвивалося, як і держава, шляхом демократизації. XX з'їзд КПРС закликав усі партійні та радянські органи пильно стояти на варті законності. Проте командні риси права були сильнішими і в багатьох випадках перемагали демократичну тенденцію.
Гарантією зміцнення законності мала стати кодифікація загальносоюзного і республіканського законодавства. В історії права УРСР це була вже друга кодифікація. Кодифікаційні роботи розпочалися у травні 1956 р. Особливо інтенсивними вони стали після того, як Верховна Рада СРСР 11 лютого 1957 р. передала до відання союзних республік законодавство про устрій судів союзних республік і прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів. У віданні Союзу РСР залишилося лише видання Основ законодавства в цих галузях. Це нововведення мало на меті зміцнити демократизм федеративної структури радянського права [3, с. 337].
Вводився такий порядок кодифікації: щодо принципу верховенства союзного закону спочатку розроблялися та приймалися Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік, а згодом, в розвиток цих Основ, в союзних республіках розробляли та приймали кодекси.
Кодифікація провадилась зважено, забезпечувалась висококваліфікованою підготовкою актів, що кодифікувалися. Поступово кодифікація перетворилась в постійну частину повсякденної законодавчої діяльності України.
Під час кодифікації, в період, що розглядається, в УРСР були прийняті та стали чинними Закон про судоустрій УРСР (1959 p.), Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси (набрали чинності з 1 квітня 1961 p.), Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси (набрали чинності з 1 січня 1964 р.), а також багато принципових нормативних актів майже з усіх галузей законодавства.
Утім, не всі вони мали послідовно демократичний характер, чимало з них були консервативними, що об'єктивно відображало зусилля командно-адміністративної системи зберегти свої позиції. Зокрема, зберігалася така з її основ, як участь партії, її центральних органів у нормотворчому процесі, їх керівний вплив на цю діяльність [3, с. 338].
У лютому 1962 р. Рада Міністрів УРСР доручила Міністерству юстиції до 1 жовтня 1962 р. підготувати до друку рукопис у шести томах хронологічного зібрання чинних законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду, що були прийняті у період 1917-1961 p.p. Це зібрання призначалося до загального використання.
2. КОЛГОСПНЕ ПРАВО
До 1953 р. було досягнуто довоєнного рівня сільського господарства, втім, воно не забезпечувало зростаючих потреб населення у продуктах харчування, а промисловості – у сировині. Сама організація сільського господарства мала ще чимало недоліків, які стримували економічне піднесення країни [1, с. 34].
На вересневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС було оголошено про катастрофічний стан сільського господарства, до якого призвели, насамперед, такі причини:
а) порушення найважливіших принципів господарювання, зокрема принципу матеріальної заінтересованості безпосередніх виробників і сільгоспартілей в результатах праці та принципу поєднання особистого й громадського господарювання з підпорядкуванням особистого інтересу громадському;
б) обмеження прав і самостійності колгоспів у веденні артільного господарства;
в) безініціативність колгоспників [3, с. 341].
Колгоспне право цього періоду виходило з хибного уявлення про те, що сільськогосподарська артіль – єдино правильна форма ведення господарства. Тому основна увага приділялася нормативному регулюванню організації та діяльності колгоспів [2, с. 408].
Продовжувався процес укрупнення колгоспів. Все виразніше позначувалися його руйнівні наслідки:
а) виникнення так званих безперспективних сіл, їх запустіння, загибель;
б) гігантоманія, порушення гармонічної єдності між розмірами об'єднаного господарства та можливостями цілеспрямовано управляти ним;
в) послаблення уваги до особи – члена великого господарства, праця якого знецінювалася, а особистість губилася [5, с. 361].
Коло об'єктів колгоспно-кооперативної власності розширилось. Колгоспи отримали можливість самостійно використовувати сільськогосподарську техніку, тому держава відмовилась від виключного права власності на трактори, комбайни й інші сільгоспмашини і продавала їх за готівку колгоспам.
Початок новим відносинам у сільському господарстві поклала травнева (1958 р.) постанова про подальший розвиток колгоспного ладу та реорганізацію МТС (МТС було ліквідовано за ініціативою УРСР).
Наприкінці 1958 р. 1637 МТС України було перетворено у 731 РТС. Колгоспи УРСР придбали в МТС 108000 тракторів, 43 000 зернових комбайнів та інших технічних засобів на 4,3 млрд. крб. Ціни на техніку були вельми високими, тому ця акція хоча й зміцнила технічний стан колгоспів, але знесилила їх у фінансовому відношенні [1, с. 50].
З 1955 р. з відмовою від надмірної централізації у плануванні сільського господарства колгоспи отримали право планувати власне виробництво самостійно, щоб краще використати свої землі та інші конкретні умови, які були в їх господарствах. Разом з тим, план мав враховувати необхідність здобуття такого обсягу товарної продукції, який би задовольняв потреби країни. Уся вироблена продукція, за винятком тієї, яку колгосп здавав державі у вигляді обов'язкових поставок, натуроплати МТС та закупок, надходила у розпорядження колгоспу [5, с. 362 ].
За рішенням вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС з колгоспів було знято їх заборгованість на 1 вересня 1953 р. по обов'язкових поставках продуктів тваринництва, картоплі й овочів. Були підвищені заготівельні та закупівельні ціни на основні сільськогосподарські продукти.
У 1958 р. внаслідок реорганізації МТС обов'язкові поставки сільгосппродукції були скасовані і встановлена єдина форма заготівлі сільгосппродукції – закупівля її у колгоспів. Закупівельні ціни були знову підвищені.
Поліпшилася оплата праці колгоспників у громадському господарстві: усувалися низькі норми оплати за трудоднями, зрівнялівка в нарахуванні трудоднів, невірні їх витрати (наприклад, високі витрати трудоднів на утримання управлінського апарату). Праця колгоспника, як і колгоспу в цілому, оцінювалася не за середніми показниками, а диференційовано: розрізнялися передові та відстаючі, заохочувалися добрі працівники. Нові єдині розцінки за трудоднями повніше ураховували характер праці, кваліфікацію працівника, кількість та якість виробленої ним продукції. Впроваджувалася грошова оплата праці колгоспників. Передбачалося регулярне щомісячне авансування і додаткова оплата праці [1, с. 51].
Проте з 1959 р. розпочалися утиски особистого господарства колгоспників, з'явилися безгрунтовні, вольові розпорядження про скорочення розмірів присадибних ділянок, а у деяких місцях – і про їх повну ліквідацію, про обов'язковий продаж особистої худоби колгоспників до громадського стада [3, с. 343].
За постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК КПРС від 6 березня 1956 р. "Про Устав сільськогосподарської артілі і подальший розвиток ініціативи колгоспників в організації колгоспного виробництва та управління справами артілі" загальним зборам як головному органу колгоспного самоврядування надавалося право змінювати та доповнювати положення чинного уставу, що визначали найважливіші питання внутрішнього життя колгоспу:
а) про розмір присадибних ділянок у зв'язку з дійсною участю члена артілі в її громадському виробництві та з метою найбільш раціонального використання землі;
б) кількість рогатої худоби, овець, свиней, птиці, які можуть бути в особистій власності колгоспників;
в) обов'язковий мінімум трудоднів, виходячи з потреб громадського господарства у трудових витратах тощо [3, с. 343].
Щоб піднести авторитет загальних зборів – вищого розпорядчого органу сільгоспартілі – засуджувалася практика, коли райвиконком без відома членів артілі відміняв рішення загальних зборів. Скарги колгоспників на рішення загальних зборів в райвиконкоми мали розглядатися на загальних зборах, а його повторне рішення з того ж питання вважалося остаточним.
Пропонувалося не допускати призначення членів правління та голови колгоспу, додержуватися уставних строків їх обрання і регулярно звітувати їм перед загальними зборами колгоспників. Проте ці юридичні положення в основному залишалися на папері.
У період, що розглядається, посилюється партійне керівництво колгоспами, поглиблюється безпосереднє втручання в діяльність колгоспів місцевих партійних і радянських органів. Голови колгоспів та інші керівники були зараховані у номенклатуру партапарату.
3. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО
Головним завданням кримінального права була охорона суспільного та державного ладу, соціалістичної власності, особи та її прав і всього правопорядку від злочинних посягань. З особливою силою підкреслювалося завдання запобігання злочинності [3, с. 344].
Злочином вважалась дія чи бездіяльність, прямо передбачена чинним законом. Законодавець відмовився від принципу аналогії в кримінальному праві. Проголошувалось та послідовно додержувалось положення про те, що підставою кримінальної відповідальності є лише вина: без вини немає й не може бути кримінальної відповідальності. Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років. За тяжкі злочини відповідальність наставала з 14 років. Закон, що усував чи пом'якшував караність дії, набував зворотної сили, тобто він поширювався і на дії, учинені ще до його видання. Закон, який встановлював караність дії чи посилював її, зворотної сили не мав.
Дії, що раніше вважалися злочинними (збройне повстання, контрреволюційний саботаж тощо), втратили свою суспільну небезпеку із зміною соціально-політичних умов. Саме тому був скасований указ про заборону продажу, обміну та відпуску на сторону обладнання і матеріалів, про відповідальність по суду за ці дії.
Суспільна небезпека таких злочинів, як заподіяння легкого тілесного ушкодження, порушення правил торгівлі, неодноразовий прогул та деяких інших, зменшилася у такому ступені, що для боротьби з ними вважались достатніми заходи адміністративного, дисциплінарного або громадського впливу.
В особливих випадках закон визнавав правомірними дії, які формально підпадали під поняття суспільно небезпечних. Так, дії громадян, спрямовані на припинення злочинних посягань і затримання злочинця, вважалися правомірними і такими, що не тягли за собою кримінальної чи іншої відповідальності навіть у тому випадку, коли ці дії заподіювали шкоду злочинцю.
Кількість суспільно небезпечних діянь, які закон кваліфікував як злочинні, помітно зменшилась. Так, КК УРСР 1960 р. відмовився від понад 70 складів, які були передбачені у КК УРСР 1927 р. [5, с. 364].
Зменшилися й види покарань. Законодавець відмовився від таких мір покарання, як оголошення ворогом народу з вигнанням із СРСР назавжди, видворення із СРСР на певний строк, обмеження у політичних правах за судом (наприклад, позбавлення виборчих прав). Поняття "ворог народу" вилучається з юридичної термінології.
Смертна кара – розстріл – була оголошена виключною мірою покарання. Його застосування допускалося лише за зазначені у законі найбільш тяжкі та небезпечні для держави злочини.
Різко знижувався максимальний строк позбавлення волі – з 25 до 15 років. З 1959 р. широко практикується умовне засудження. Воно було відомо радянському праву з 1918 p., але з середини 30-х р.р. застосовувалось рідко [3, с. 345].
У 1959-1960 p.p. умовне засудження помилково застосовувалося до злісних злочинців, у деяких випадках – навіть до небезпечних рецидивістів. Проте незабаром такі помилки стали усуватися, коли Верховний Суд СРСР постановою від 4 березня 1961 р. застеріг проти застосування умовного засудження до осіб, що вчинили тяжкі злочини.
Зниження злочинності призвело до змін у порядку звільнення судом від кримінальної відповідальності й покарання. Однією з підстав для цього була така зміна обставин до часу розслідування чи розгляду у суді, внаслідок якої діяння втрачало характер суспільно небезпечного чи суб'єкт переставав бути соціально небезпечним. Іншою підставою могло бути визнання, що внаслідок наступної бездоганної поведінки та чесного ставлення до праці особа до часу розгляду справи в суді не може більше вважатися суспільно небезпечною.
Проте сувора кримінальна репресія не виключалась. Вона застосовувалась за невелику кількість суспільно небезпечних діянь та до малої кількості осіб, що важко чи зовсім не піддавались виправленню та перевихованню (шпигунів, диверсантів та інших ворожих елементів, а також рецидивістів).
З 1959 р. були посилені покарання за такі злочини, як виготовлення і збут підроблених грошей чи цінних паперів та порушення правил валютних операцій, розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах, умисне тяжке ушкодження й згвалтування, хабарництво, посягання на життя працівника міліції та народного дружинника у зв'язку з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку.
Покарання призначалося лише за вироком суду. Додержувався принцип індивідуалізації покарання. Гуманізація кримінального права відобразилась в новому порядку умовно-дострокового звільнення від покарання та заміни покарання більш м'яким.
Особа, яка була засуджена до позбавлення волі, виправно-трудових робіт, заслання, вислання або направлення у дисциплінарний батальйон і довела зразковою поведінкою і чесним ставленням до праці своє виправлення, могла бути достроково звільнена від покарання після фактичного відбуття не менше половини призначеного строку. Невідбута частина покарання могла також замінятися більш м'яким покаранням. До особливо небезпечних рецидивістів умовно-дострокове звільнення не застосовувалось.
У необхідних випадках видавались акти загальної чи окремої амністії. Проте у березні 1953 р. загальну амністію було оголошено без достатніх підстав, проведено поспіхом, некваліфіковано. Її наслідком став спалах злочинності. До речі, про це можна дізнатися з прекрасного фільму режисера Олександра Прошкіна "Холодне літо 1953", знятому ще за радянських часів, з чудовою грою Валерія Прийомихова і Анатолія Папанова.
У 1955 р. були амністовані деякі громадяни, які співробітничали з фашистськими окупантами. Тоді ж були достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені радянським судом за вчинені ними у роки війни злочини.
4. КРИМІНАЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО
Основна увага кримінального судочинства, особливо у другій половині 50-х років, приділялась встановленню справедливості щодо незаконно репресованих, регулюванню процесу реабілітації невинно засуджених у роки масових репресій [3, с. 347].
Початок процесу реабілітації поклав Указ Президії Верховної Ради СРСР, виданий у вересні 1953 р. Він надав військовій колегії Верховного Суду СРСР право розглядати за протестами Генерального прокурора рішення колишніх колегій ОДПУ, "трійок" і так званої "особливої наради" при НКВС – МВС СРСР.
Поряд з тим, у 1954 р. було створено комісію президії ЦК КПРС по розгляду злочинів Сталіна в період "великої чистки" (1936-1939) (так звана комісія А. Мікояна, який був її головою). У той же час були реабілітовані відомі в Україні особи – партійні та державні діячі В. Затонський, Е. Квірінг, С. Косіор, Ю. Коцюбинський, М. Скрипник, П. Постишев, І. Якір.
Для прискорення реабілітації було створено приблизно 100 комісій, які мали право реабілітації та помилування. Вони виїжджали у місця ув'язнення і там переглядали справи політв'язнів. Ці комісії відновили чесне ім'я сотням тисяч невинно засуджених. Проте ця робота не дійшла тоді до перегляду фальсифікованих судових процесів над відомими діячами партії, держави та науки [6, с. 50].
Логічним наслідком процесу реабілітації і відмови від політики масових репресій, переслідування інакомислячих стала ліквідація концтаборів.
Щоб підвищити роль місцевих судових органів у здійсненні судового нагляду й одночасно посилити значення цієї стадії процесу, було збільшено кількість судових інстанцій, які користувалися правом перегляду справ у порядку нагляду. Наглядові функції були надані Верховному Суду УРСР та обласним судам. У всіх цих судах був створений спеціальний наглядовий орган – президія. Вона розглядала цивільні та кримінальні справи у порядку нагляду за протестами голови свого суду чи прокурора відповідного цьому суду рівня.
Перевага такого порядку судового нагляду очевидна – він спрощував та прискорював наглядове провадження, підвищував відповідальність нижчестоящих судів і гарантував дійсне правосуддя [5, с. 365].
Було проведено ряд судових процесів над особами, винними в організації масових репресій, застосуванні недозволених засобів слідства. Першим таким процесом в СРСР стала справа Берії та його підручних Гоглідзе, Деканозова, Кобулова та ін.
У деяких випадках притягали до судової відповідальності та засуджували при наявності неспростованих доказів їх вини слідчих-садистів, активних учасників масових репресій, хоча цих процесів було небагато.
Проте на початку 60-х р.р. в Україні знов розпочалися переслідування інакомислячих. Приклад цього – судилище над талановитим адвокатом Л. Лук'яненком. Він створив організацію "Український робітничо-селянський союз", яка добивалася виходу України із СРСР мирним шляхом. Лук'яненко у січні 1961 р. був засуджений за зраду Батьківщині до розстрілу. Потім ця кара була замінена позбавленням волі на 15 років [3, с. 348].
Судів над дисидентами було багато.
У здійсненні виправно-трудової політики все більшу участь брала громадськість. Вона клопотала про пом'якшення покарання, умовне засудження, умовне дострокове звільнення. Їй доручалася робота з особами, що вже відбули покарання чи були умовно-достроково звільнені.
Саме громадськість мала допомагати колишньому в'язню у трудовому та побутовому влаштуванні, увійти до колективу, почути себе повноцінною, потрібною суспільству людиною.
Суд міг покласти на трудовий колектив (з його згоди) обов'язки щодо нагляду за умовно-достроковим звільненням протягом невідбутої частини покарання та проведенню з ним виховної роботи.
Роботу громадськості з особами, які відбули покарання, спрямовували наглядові комісії і комісії у справах неповнолітніх. Останні, наприклад, могли віддати неповнолітнього, звільненого з колонії, на поруки чи під нагляд колективу трудящих, громадської організації або окремих громадян за їх клопотанням.


ВИСНОВКИ
Отже, з десталінізацією в Україні розпочався процес демократизації державно-правового життя.
Проте процес цей не був послідовним. З одного боку, намагання поліпшити життя людей, розширити їх права, а, з іншого, – посилення ролі партії, зміцнення командно-адміністративної системи управління. Спроби реформ наштовхувалися на монолітну єдність партійно-державницького соціалізму.
Втім, поступово підвищувалася свідомість передової частини суспільства, що стало основою подальшої боротьби за демократизацію суспільства.
В Україні було вжито низку заходів щодо реорганізації системи центрального управління, створено союзно-республіканські міністерства, скоротилися штати адміністративно-управлінського апарату.
Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів державної безпеки.
Позитивні зміни торкнулися й правової системи. 3 1957 р. почалася друга за всю історію радянської влади кодифікація права. Вводився новий принцип кодифікації: спочатку приймалися загальносоюзні Основи законодавства СРСР і союзних республік, а вже потім, в розвиток цих Основ, в союзних республіках розроблялися та приймалися кодекси.
Завдяки кодифікації в УРСР були прийняті Закон про судоустрій УРСР (1959 р.), Кримінальний кодекс УРСР (1960 p.), Кримінально-процесуальний кодекс УРСР (1969 p.), Цивільний кодекс УРСР (1963 p.), Цивільно-процесуальний кодекс УРСР (1963 р.), а також багато інших важливих нормативних актів, які сприяли удосконаленню правової системи.
І хоча реформи цього періоду були непослідовними, не змогли змінити відносин власності, політичну систему, унітарний характер Союзу РСР, все ж вони відкривали перспективу майбутнього оновлення суспільства.


ТЕСТ №29
Хто був останнім гетьманом України?
1) П. Дорошенко;
2) І. Брюховецький;
3) К. Розумовський;
4) Д. Апостол.
Останній гетьман України – гетьман Війська Запорізького Кирило Розумовський (головування: 1750-1763).

ЗАДАЧА №29
Умова: На ярмарку, під час сварки, купець зарізав ножем панцерного слугу. Події відбувались у повітовому містечку на Поділлі у 1590 р. Родичі загиблого звернулися з позовом до суду.
Питання: В якому суді буде розглядатись справа і як її буде вирішено?
Відповідь: Подія сталася за часів Польско-Литовської доби. Носить кримінально-правовий характер. Буде розглядатися в міському суді за нормами Литовського статуту 1588 р. Згідно з Артикулом 2 розділу ХІІ суд винесе рішення – смертна кара і грошовий штраф.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Баран В. К. Україна після Сталіна: Нариси історії, 1953-1985. – Львів: Світ, 1992. – 310 с.
2. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. – К.: Академія, 2002. – 568 с.
3. Історія держави і права України: Підручник: У 2-х ч. Ч. 2 / За ред.
А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 1996. – 446 с.
4. Каратуев А. Г. Советская бюрократия. Система политико-зкономического господства и ее кризис (1919-1991). – М.: Наука, 1993. – 480 с.
5. Музиченко П. П. Історія держави і прави України: Навч. посібник. –
3-тє вид., стереотип. – К.: Знання, 2001. – 660 с.
6. Старков Б. А. З історії опору режиму особистої влади // Вісник вищої школи. – 1990. – №17. – С. 49 – 54.
7. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 656 с
8. Шляхами віків: Довідник з історії України. – К.: Літера, 2005. – 652 с.