Кр ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права України"
на тему:
ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ (1939-1953 рр.)

ПЛАН

Вступ 3
1. Джерела права 4
2. Нормативна база змін державного устрою, правовий режим окупації
в Україні, спроби відродження української національної держави 5
3. Основні риси окремих галузей права 9
3.1 Цивільне право 9
3.2 Шлюбно-сімейне право 11
3.3 Трудове право 13
3.4 Кримінальне право 15
Висновки 19
Список використаної літератури 20

ВСТУП
Право на території України періоду Другої світової війни спрямовувалося на виконання основних завдань і функцій держави з оборони країни і охорони соціалістичної власності. Найбільш суттєві зміни і доповнення були внесені у цивільне, трудове, земельне і колгоспне право, кримінальне право і кримінальний процес. Розвиток всіх цих галузей права в УРСР визначався суворою централізацією і відбувався на основі й відповідно до змін і доповнень в загальносоюзному законодавстві.
У перші повоєнні роки зберігалась тенденція пріоритету союзного законодавства, а в багатьох випадках союзні закони приймались як закони прямої дії. Нормою правотворчості стало прийняття спільних з партійними органами нормативних актів у найбільш важливих сферах суспільного життя. Продовжувалось посилення праворегулюючої ролі вищих органів партії.
Отже, у наданій контрольній роботі буде розглянуто право України в період Другої світової війни та у перші повоєнні роки (1939-1953 рр.). Для розкриття цієї теми в роботі:
– визначені джерела права періоду, що розглядається;
– розкрити нормативну базу змін державного устрою, правовий режим окупації в Україні, спроби відродження української національної держави;
– охарактеризовані основні риси окремих галузей права (цивільного, шлюбно-сімейного, трудового, кримінального).


1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Основні зміни в правовій системі Української РСР здійснювались головним чином відповідно до змін і доповнень у загальносоюзному законодавстві, що обумовлювалися надзвичайною обстановкою режиму воєнного стану, який вимагав максимальної централізації всього державного механізму з метою перетворення країни в єдиний бойовий табір.
Централізація пояснювалась також процесом складання ще у довоєнний період адміністративно-командної державної системи, за якою встановлення основ законодавства, а в дійсності всього законодавства про судоустрій та судочинство, цивільного та кримінального права перебувало у віданні Союзу РСР.
Крім норм, що були прийняті на основі загальносоюзного законодавства законодавчими та виконавчо-розпорядчими органами Української РСР, у період війни набирали чинності також деякі нормативні акти республіканського значення, які певним чином впливали на законодавство й правове життя УРСР.
Перебудова правової системи Української РСР здійснювалась на основі правової доктрини, принципів, що склалися у довоєнний час і відповідали особливостям правового режиму сталінізму, тоталітаризму.
Найбільш істотні зміни і доповнення, крім законодавства в галузі конституційного (державного) і адміністративного права, відбулися в галузі цивільного, трудового, земельного і колгоспного законодавства; кримінального права та процесу.
11 лютого 1957 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон, який по-новому перерозподілив компетенцію у сфері законодавства між Союзом РСР і союзними республіками. Відповідно до нього у віданні Союзу РСР зберігалось встановлення основ законодавства в судоустрої і судочинстві, основ цивільного і кримінального законодавства, а у відання союзних республік передавалось прийняття законів про устрій судів, цивільних, кримінальних і процесуальних кодексів.
Прийняття даного закону фактично започаткувало новий етап кодифікації загальносоюзного і республіканського законодавства, основою якої став принцип органічної єдності в розвитку союзної і республіканської державності, оскільки галузь законодавчої діяльності є однією з найбільш характерних сфер діяльності держави. Проте ця позитивна риса кодифікації стала водночас і негативною. Уся кодифікаційна самостійність республік зводилася до вироблення кодексів, які б суворо відповідали змісту загальносоюзних основ.
2. НОРМАТИВНА БАЗА ЗМІН ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ, ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ОКУПАЦІЇ В УКРАЇНІ, СПРОБИ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ
Нормативною базою змін державного устрою для керівництва УРСР були закони, постанови, укази та рішення всесоюзного московського керівництва. Зокрема, Постанова "Про введення воєнного стану в країні", Директива уряду "Про перехід народного господарства на воєнний лад", а також "Звернення до українського Народу" ВР, РНК і ЦК КП(б)У.
В умовах війни діяли конституційні, спеціальні та надзвичайні органи влади. Державний механізм було підпорядковано фронту, воєнним потребам.
В УРСР вводився воєнний стан, в прифронтовій зоні – стан облоги, що привело до розширення правових повноважень військової влади. Вживалися надзвичайні заходи з охорони громадського порядку, запобігання паніці, грабежам, діяли військові трибунали. Уся влада в державі зосередилася в руках Державного комітету оборони, на чолі зі Сталіним, а на місцях – и республіках, областях – у місцевих комітетах оборони на чолі з партійними і військовими керівниками. Верховна Рада та Раднарком УРСР виконували розпорядження ДКО. Військові, промислові та оборонні наркомати отримали додаткові повноваження. Створені з міліції, внутрішніх військ та армії спецпідрозділи проводили акції з депортації населення, ліквідації тих, хто був в ув'язненні, евакуації, мобілізації, тилом у забезпеченню армії.
Напередодні Другої світової війни радянське сталінське керівництво уклало з Німеччиною угоду про розмежування сфер впливу у Східній Європі, так званий пакт Молотова-Ріббентропа (1939 p.). Після нападу Гітлера на Польщу 1 вересня 1939 р. підрозділи Червоної Армії 17 вересня окупували Галичину і Волинь. 22 жовтня на цих територіях радянське командування провело вибори до Народних Зборів Західної України, які
26 жовтня у Львові проголосили встановлення радянської влади і звернулися до верховних рад УРСР та СРСР з проханням прийняти Волинь і Галичину до складу цих держав. 1 листопада Верховна Рада СРСР, a
15 листопада Верховна Рада УРСР задовольнили це прохання. На території Галичини утворили Львівську, Тернопільську, Станіславську та Дрогобицьку області, а на Волині – Рівненську і Волинську.
Після війни, 16 серпня 1945 р. СРСР та УРСР уклали з Польщею угоду про кордон, за якою польська сторона визнала законною належність Волині і Галичини Україні.
Північна Буковина та Південна Бессарабія теж за пактом Молотова-Ріббентропа увійшли до сфери впливу СРСР. 28 червня 1940 р. цю територію зайняла Червона Армія, а румунська адміністрація добровільно залишила їх. 2 серпня Верховна Рада указом оформила входження їх до СРСР і передала до складу УРСР. 7 серпня 1940 р. Верховна Рада України прийняла їх до свого складу і утворила на цих землях Чернівецьку та Аккерманську (згодом Ізмаїльську) області. Після війни, 10 лютого 1947 р. радянсько-румунською угодою Румунія юридично підтвердила визнання цих земель за УРСР.
Закарпаття увійшло до складу України 26 листопада 1944 p., коли Перший З'їзд народних комітетів Закарпатської України, проведений після визволення краю від угорських окупантів, ухвалив "Маніфест про возз'єднання з УРСР". Тут було утворено Закарпатську область. 29 червня 1945 р. Чехословацька Республіка та СРСР підписали угоду про визнання законності входження Закарпаття до УРСР.
Для управління завойованими західними областями СРСР 17 липня 1941 р. у Берліні було створено "міністерство рейху для окупованих районів Сходу" на чолі з А. Розенбергом. Окуповану до кінця 1941 р. територію України німці розділили на чотири зони окупації.
Перша, найбільша, називалася "Рейхскомісаріат Україна", до якої увійшла Волинь та Наддніпрянщина. Центр знаходився у Рівному, де перебувала ставка Е. Коха – рейхскомісара. Рейхскомісаріат поділявся на
6 генеральних округів (Волинь і Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ та Крим), які, у свою чергу, поділялися на округи (райони). Адміністрацію очолювали німецькі офіцери, її силовими структурами були державна поліція – сіпо (штатсполіцай), гестапо (жандарми, таємна міська поліція) та допоміжна українська поліція з місцевого населення.
Лівобережна Україна входила до прифронтової зони окупації, де управління здійснювали військові і таємна польова поліція.
Галичина увійшла до складу Генерал-губернаторства Польщі
(з центром у Кракові) як "дистрикт Галичина", який поділено на округи і повіти. Адміністрація і тут складалася виключно з німців і спиралася на загальну та таємну поліцію.
Ізмаїльська, Одеська області й частина Херсонської Відійшли Румунії, яка утворила тут спеціальний округ Трансністрію. Північну Буковину теж окупували румунські війська, і уряд Й. Антонеску перетворив її на провінцію держави – губернаторство.
Режим окупації полягав у забороні населенню вільного переміщення; суворій системі реєстрації; впровадженні німецького цивільного та воєнного законодавства; введенні трудової повинності; експлуатації місцевих ресурсів; збереженні колгоспної системи; вивезенні населення на примусові роботи до Німеччини.
Першу спробу відродити українську національну державу вчинено напередодні Другої світової війни у Закарпатті. 22 лютого 1938 р. уряд Чехословаччини надав Карпатській Україні автономію і затвердив її Конституцію. 12 лютого 1939 р. було обрано Сейм Карпатської України, який 15 березня 1939 р. у Хусті проголосив незалежну державу – Карпатську Україну республікою на чолі з президентом (А. Волошиним), прийняв національну символіку, створив армію – Карпатську Січ. Проте за кілька днів територію держави окупувала Угорщина.
Другу спробу відновити державу вчинила ОУН-б у Львові 30 червня 1941 р. Скликане нею Національне Зібрання прийняло і оприлюднило "Акт відновлення Української Держави", створило уряд – Українське державне правління на чолі з Я. Стецьком. Утім 5 липня німецькі окупанти розігнали уряд і заборонили діяльність Національного Зібрання.
Третю спробу намагалися реалізувати наддніпрянські українці.
5 жовтня 1941 р. у Києві національні політичні партії скликали Установчі Збори, які обрали передпарламент – Українську Національну Раду і її президію, очолену М. Величківським. На місцях було утворено обласні відділи УНРади. Але 17 листопада гітлерівці заборони діяльність УНРади і заарештували керівників її місцевих філій.
Четвертий раз політична еліта українського суспільства, зібравшись у червні 1944 р. в Карпатах (під Самбором), створила Українську Головну Визвольну Раду, яка мала очолити боротьбу за відродження національної держави у краї та за кордоном. УГВР оголошувалася тимчасовим парламентом, яким керувала Президія та Голова Президії. Уряд – Генеральний секретаріат включав і посаду генерального судді. УГВР встигла ухвалити закон про тимчасовий устрій, політичну платформу та декларацію принципів діяльності (універсал). Витіснені радянськими військами діячі УГВР перенесли діяльність за кордон, a в Україні боротьбу за власну державу вели загони ОУН-УПА.
Отже, незважаючи на несприятливі воєнні умови, на тиск з боку гітлерівської Німеччини та сталінської Росії, ідея створення чи відродження України як самостійної, незалежної і самодостатньої держави існувала і кількаразово намагалася втілитися у життя.
3. ОСНОВНІ РИСИ ОКРЕМИХ ГАЛУЗЕЙ ПРАВА
3.1 Цивільне право
Умови воєнного часу висунули на передній план питання захисту права власності, яке тимчасово виходило з володіння як фізичних, так і юридичних осіб. Були розширені права наркоматів і спрощено порядок передачі майна міждержавними підприємствами та установами. Незмінним залишався порядок передачі продукції у власність споживача, заснований на планових актах і договорах.
Постановою РНКУРСР від 4 вересня 1941 р. "Про збереження житлової площі за військовослужбовцями і про порядок оплати житлової площі сім'ями військовослужбовців у воєнний час" встановлювалося, що на період війни житлова площа зберігається за всіма категоріями військовослужбовців. В тих випадках, коли ця житлова площа залишається незаселеною, квартплата за неї не стягується. Мешканці, які оселилися на площі вказаних осіб, зобов'язувались після повернення військовослужбовця негайно її звільнити. У разі відмови вони підлягали виселенню в адміністративному порядку. В такому ж порядку поверталася житлова площа евакуйованим. Порядок адміністративного виселення громадян був визначений постановою РНК СРСР "Про порядок адміністративного виселення осіб, які самочинно зайняли житлову площу" від 1 липня 1943 р. Якщо житлова площа евакуйованого була заселена згідно з ордером міської Ради, справа про її повернення розглядалася судом.
Ряд змін було внесено про питання позовної давності. З метою забезпечення прав осіб, які знаходилися на фронті, терміни позовної давності в справах цих осіб вважались продовженими на весь період знаходження в збройних силах СРСР. Було припинено також спливання шестимісячного терміну, встановленого ст. 430 ЦК УРСР для прийняття спадщини відсутніми в місці його відкриття спадкоємцями. Указ від
14 березня 1945 р. розширив коло спадкоємців і дозволив заповідати на користь сторонньої особи при відсутності спадкоємців по закону.
Перехід до мирного будівництва потребував розвитку цивільного обігу. 14 грудня 1947 р. приймається постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про грошову реформу, яка скасувала карткову систему. Була ліквідована комерційна торгівля і запроваджувався продаж товарів за єдиними державними цінами. Проте реформа знецінила трудові заощадження громадян, оскільки роздрібні ціни збільшилися майже втричі.
Серйозні зміни відбулися в житловому праві. З метою прискорення відбудови житлового фонду Президія Верховної Ради СРСР 26 серпня 1948 р. прийняла указ "Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків". Згідно з указом, кожний громадянин міг купити чи побудувати в місті або за його межами з правом особистої власності одно або двоповерховий дім не більше, ніж на 5 кімнат. Земля під забудову відводилася в безстрокове користування.
Неоднозначною була житлова політика держави в роки десталінізації. З одного боку, указ Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 р. скасував адміністративне виселення з будинків державних підприємств, установ і організацій робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини. Запроваджувався судовий порядок виселення. З іншого боку, обмежується право особистої власності на житло. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 18 червня 1958 р. встановив, що загальна житлова площа в будинках, які будують громадяни з правом особистої власності, не може перевищувати, як правило, 60 кв. м.
З розширенням прав союзних республік збільшується кількість об'єктів права державної власності. Частина фонду цієї власності спрямовувалась на посилення колгоспів. З метою зближення державної і кооперативної власності МТС були ліквідовані, а їх техніка вводилась у цивільний обіг. Колгоспи набули права купувати сільськогосподарську техніку. і Була введена нова форма соціалістичної власності – власність громадських організацій.
Розвиток майнових і пов'язаних з ними особистих відносин, що регулювались окремими нормативними актами, настійливо потребував узагальнення цих актів, приведення їх в систему. 18 червня 1963 р. Цивільний кодекс УРСР було затверджено Верховною Радою УРСР. Він складався з восьми розділів: загальні положення; право власності; зобов'язальне право; авторське право; право на відкриття; винахідницьке право; спадкове право; правоздатність іноземців і осіб без громадянства, застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів і угод.
3.2 Шлюбно-сімейне право
Війна залишила багатьох дітей сиротами. На вирішення цієї проблеми було спрямовано ряд нормативних актів: постанова Раднаркому УРСР від 15 лютого 1942 р. "Про влаштування дітей, які залишились без батьків", постанова Раднаркому СРСР від 15 червня 1943 р. "Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і хуліганством", постанова Раднаркому УРСР від 27 березня 1943 р. "Про організацію допомоги дітям-сиротам, батьки яких загинули в боях з фашистськими окупантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбниками під час окупації районів УРСР", постанова Раднаркому СРСР від 30 липня 1944 р. "Про заходи боротьби з бездоглядністю і безпритульністю дітей в Українській РСР".
Згідно із зазначеними правовими актами на органи державної влади і управління покладалась робота щодо влаштування дітей-сиріт, створення довідкової системи при НКВС, дитячих будинків, трудовиховних колоній, створенню надзвичайних комісій при виконкомах та інституту громадських інспекторів.
Було вдосконалено порядок усиновлення Указом Президії Верховної Ради УРСР від 24 вересня 1943 р. "Про зміну ст. 44 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадського стану Української РСР".
8 липня 1944 р. було прийнято указ Президії Верховної Ради СРСР "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення почесного звання "Мати-героїня" і заснування ордена "Материнська слава" та медалі "Медаль материнства", який збільшив державну допомогу вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям.
Указом були внесені істотні зміни в порядок укладання шлюбу і розлучення. Так, права і обов'язки подружжя породжував лише зареєстрований шлюб, розірвання якого було можливим лише через суд.
В 1953 р. була ліквідована заборона шлюбів між громадянами СРСР і іноземцями. У цьому ж році Президія Верховної Ради УРСР внесла зміни до Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР, які передбачали обов'язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття.
3.3 Трудове право
Потреби оборони призвели до необхідності введення трудової мобілізації і трудової повинності. Трудовій мобілізації підлягало працездатне населення міст, з числа тих, хто не працював в державних установах і на підприємствах. Мобілізовані направлялись на важливі виробництва і будови за місцем проживання. Трудова повинність використовувалась для виконання будівельних робіт на оборонних спорудах, заготівлі палива, охорони шляхів сполучення, зв'язку, електростанцій та інших важливих об'єктів, що мали оборонне значення. Трудова повинність поширювалась на чоловіків від 16 до 55 років, а жінок від 16 до 50 років.
Відбулися значні зміни у трудовому законодавстві. Указом Президії Верховної ради СРСР "Про режим робочого часу робітників і службовців на період війни" від 26 червня 1941 р. директорам підприємств дозволялося встановлювати обов'язкові понаднормові роботи тривалістю до 3 годин вдень. Згідно з указами від 9 квітня 1942 р. і 9 січня 1943 р. скасовувалися чергові та додаткові відпустки. Їх було замінено грошовою компенсацією, виплата якої була тимчасово призупинена. Відпустка надавалася тільки підліткам до 16 років.
В умовах воєнного часу велике значення мала трудова дисципліна. Поряд із заохоченням добросовісних працівників росло застосування примусових заходів до порушників трудової дисципліни. Заряд порушень трудової дисципліни поряд з дисциплінарною відповідальністю застосовувалась кримінальна.
На вирішення проблеми інвалідів війни була спрямована постанова РНК УРСР "Про працевлаштування і побутове обслуговування інвалідів Вітчизняної війни" від 20 квітня 1943 р.
Перехід до мирної праці дав можливість відмовитися від методів трудового регулювання, характерних для воєнного часу.
Перш за все, були ліквідовані трудові мобілізації і поновлена система організованого набору робочої сили на підставі договорів господарчих організацій з колгоспами і колгоспниками. Постанова Ради Міністрів УРСР від 21 серпня 1948 р. рекомендувала укладати трудові договори терміном не менше двох років. Ще до цього, 4 лютого 1947 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову про поновлення колективних договорів між адміністрацією підприємства і комітетами профспілок.
Поступово поновлювались довоєнні норми, які регулювали робочий час. Були скасовані щоденні трьохгодинні понаднормові роботи.
З 30 червня 1945 р. відновлюються чергові та додаткові відпустки, розпочинається видача грошової компенсації за відпустки, які не були використані у війну.
У роки десталінізації відбувається подальша демократизація трудового права. З 1957 р. було відновлено право робітника з власного бажання припинити роботу, попередивши про це адміністрацію за два тижні до вказаного ним терміну залишення роботи.
13 грудня 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР видає указ "Про посилення охорони праці підлітків", яким заборонялося приймати на роботу підлітків, яким не виповнилося 16 років. Відповідні зміни були внесені до Кодексу законів про працю УРСР.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956 р. було проведено скорочення робочого дня у передвихідні й передсвяткові дні на дві години.
З 1958 р. більша частина підприємств і установ переводиться на семигодинний робочий день. У 1960 р. в цьому режимі працювали вже усі підприємства і установи. Для робітників, зайнятих на підземних роботах, встановлювався шестигодинний робочий день.
Відбулися зміни у пенсійному законодавстві. 14 липня 1956 р. Верховна Рада СРСР приймає закон "Про державні пенсії". Закон встановлював порядок призначення і виплати пенсій по старості, інвалідності, при втраті годувальника, а також військовослужбовцям і їх сім'ям. Право на пенсію за старістю мали чоловіки – при досягненні ними віку 60 років та при стажі роботи не менше 25 років, жінки – при досягненні ними 55 років та при стажі роботи не менше 20 років. Для осіб, які працювали на підземних роботах, або в інших тяжких умовах ці показники знижувалися.
Важливу роль у покращенні життєвого рівня населення відіграло Положення про підмогу за державним соціальним страхуванням, затверджене Радою Міністрів СРСР від 22 січня 1955 р. На підвищення ролі профспілкових органів в трудовому регулюванні було спрямоване Положення про права фабричного, заводського, місцевого комітету профспілки, затверджене Президією Верховної Ради СРСР від 15 липня 1958 р.
3.4 Кримінальне право
У роки війни суттєві зміни відбулися в галузі кримінального права.
6 липня 1941 р. приймається Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення". Він встановлював сувору відповідальність у виді тюремного ув'язнення терміном від 2 до 5 років, якщо злочин за характером не вимагав більш тяжкого покарання. Антирадянські чутки кваліфікувались як контрреволюційна агітація.
15 листопада 1943 р. було прийнято указ "Про відповідальність за розголошення державної таємниці або за втрату документів, що містять державну таємницю", який передбачав покарання за вказані дії у виді позбавлення волі терміном до 5 років. За ті ж дії, якщо вони спричинили або могли спричинити небажані наслідки, застосовувалось позбавлення волі терміном до 10 років.
З 19 квітня 1943 р. згідно з указом "Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства" для спеціальних суб'єктів кримінального права (так називали фашистських злочинців і їх посібників) було введено особливі міри покарання – страта через повішення і каторжні роботи терміном від 15 до 20 років.
У грудні 1942 р. розширюється склад такого злочину, як спекуляція (до нього включались продаж махорки і самогону у великих кількостях).
Проявилась загальна тенденція до розширення гіпотез багатьох статей Кримінального кодексу. В січні 1942 р. крадіжка особистого майна за обтяжуючих обставин (під час повітряного нальоту, нападу ворога тощо) прирівнювалась по аналогії до бандитизму.
Багато уваги приділяє законодавець боротьбі з розкраданням. Злочинні зазіхання на державну і колгоспну власність кваліфікувалися за Законом від 7серпня 1932 р. Указом від 23 серпня 1942 року "Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах" встановлювалось покарання до 5 років тюремного ув'язнення. Зросла також відповідальність за посягання на особисту власність громадян.
Отже, кримінальне право воєнного часу характеризувалося низкою особливостей: більш широко став застосовуватися принцип аналогії і відплата як одна із цілей покарання. З'явився ряд нових складів злочинів: самовільне залишення роботи (грудень 1941 р.), ухилення від військового обліку (січень 1942 р.), приховування трофейної зброї (січень 1942 р.) тощо. Було розширено коло діянь, що входило до поняття "спекуляція". Кримінальна відповідальність стала застосовуватися за дії, які раніше карались адміністративним законодавством.
В умовах війни широко використовувалось умовне засудження, а також відстрочка виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засудженого до штрафного батальйону.
Розвиток кримінального права в перший повоєнний період характеризувався скасуванням норм воєнного часу. В ознаменування перемоги Президія Верховної Ради СРСР 7 липня 1945 р. прийняла указ "Про амністію в зв'язку з перемогою над гітлерівською Німеччиною". Були звільнені від відбуття покарання особи, засуджені до позбавлення волі терміном до 3 років. Від відбуття покарання повністю звільнялись особи, засуджені за злочини, пов'язані з умовами воєнного часу, а також умовно.
Наступна амністія була оголошена 27 березня 1953 року. Від відбуття покарання звільнялись особи, засудженні до позбавлення волі на термін до 5 років, чоловіки – старші 55 років, жінки – старші 50 років, неповнолітні – до 18 років, а також особи з невиліковними хворобами.
26 травня 1947 р. приймається Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про відміну смертної кари". За злочини, що передбачали смертну кару, вона замінювалась позбавленням волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Проте незабаром указом від 12 січня 1950 р. смертна кара була відновлена до зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.
Більш жорстокими стають кримінальні норми, спрямовані на боротьбу зі злочинами проти життя, здоров'я, свободи, гідності особи, проти соціалістичної особистої власності.
25 грудня 1958 р. приймаються Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, які складалися з чотирьох розділів, що містили 47 статей. Основи визначали завдання і основи кримінальної відповідальності, порядок дії кримінальних законів в часі та просторі, розкривали зміст злочину, встановлювали перелік покарань, порядок їх призначення тощо. Фактично, Основи містили в собі загальну частину кримінального кодексу.
28 грудня 1960 р. Верховна Рада УРСР затвердила Кримінальний Кодекс УРСР. До нього повністю увійшли союзні Основи, Закон про кримінальну відповідальність за державні злочини і Закон про кримінальну відповідальність за воєнні злочини.
В цілому головні положення Кримінального кодексу УРСР 1960 р. свідчили про значну демократизацію кримінальної політики держави.


ВИСНОВКИ
Таким чином, війна між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною була важливою частиною Другої світової війни. Епіцентром цього двобою, ареною особливо жорстокого і кривавого протиборства була Україна.
Війна забрала життя більше 8 млн. громадян України. Мужність і стійкість народів Радянського Союзу врятували людство від нацизму і фашизму, дозволили вистояти і перемогти Радянській державі. У свідомості радянських людей війна з нацистською Німеччиною стала найвищим моментом істини, національної жертовності, тріумфу та єднання.
Велика Вітчизняна війна потребувала багатобічної перебудови держави і права України згідно з умовами воєнного стану. Ця перебудова здійснювалась у руслі спільних воєнно-політичних заходів Союзу РСР, спрямованих на розгром ворога. Доктринальні пріоритети – комунізм, класова солідарність та ін. – відійшли на другий план як неефективні. У масовому ідеологічному потоці посилилося звучання національних, громадських, суспільних і державних мотивів.
У повоєнні роки не виправдалися сподівання українського народу на демократизацію суспільно-політичного ладу країни. З такими труднощами завойована перемога над фашизмом була використана правлячими колами радянської держави у своїх, вузько-номенклатурних, а не народних інтересах. Тривало посилення адміністративно-командних методів управління промисловістю, сільським господарством, соціально-культурною сферою. Посилились масові репресії як метод збереження тоталітарного режиму, особистої влади Сталіна. Усе це яскраво виявилося у повоєнні роки та їх правовій системі.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Заруба В. М. Історія держави і права України: Навч. посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2005. – 224 с.
2. Історія держави і права України: Акад. курс. У 2-х т. Т. 1 / За ред.
В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000. – 648 с.
3. Історія України: нове бачення: Т. 1 / О. Гуржій, Я. Ісаєвич, М. Котляр, О. Моця та ін.). – К.: Либідь, 1993. – 450 с.
4. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996. – 296 с.
5. Музиченко П. П. Історія держави і прави України: Навч. посібник. – 2-е вид., випр. и доп. – К.: Знання, 2000. – 660 с.
6. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1999. – 480 с.