Кр РЕФОРМА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ. ЗМІНИ В СТАТУСІ УРСР

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права України"
на тему:
РЕФОРМА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ. ЗМІНИ В ЗАКОНОДАВСТВІ. ЗМІНИ В СТАТУСІ УРСР

ПЛАН

Вступ 3
1. Реформа державного апарату 5
2. Зміни в законодавстві 7
3. Зміни в статусі УРСР як союзної республіки 16
Висновки 21
Список використаної літератури 22

ВСТУП
В умовах воєнного часу зміни у правовій системі Української РСР обумовлювалися завданнями, пов'язаними з обороною всієї країни, і здійснювалися відповідно до змін у загальносоюзному законодавстві.
У повоєнний час правова база розвивалася на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керівництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави. Правова регуляція важливих сфер життя здійснювалася спільними актами партійних і радянських органів, які мали юридичну силу.
Процес демократизації державно-правового життя в період десталінізації характеризується спробами реорганізувати систему центрального і місцевого управління, радикальним проявом яких стала ліквідація міністерств і держкомітетів та передача функцій господарського управління раднаргоспам [2, с. 342].
Процес формування виконавчої гілки влади знаменував собою початок реалізації теорії поділу влади в державному будівництві.
Реформи на загальносоюзному рівні призвели до змін у статусі УРСР як союзної республіки.
Мета контрольної роботи – з'ясувати, як саме відбувалась реформа державного апарату, розглянути зміни в законодавстві та статусі Української РСР.
Мета зумовила постановку та розв'язання таких завдань:
– розглянути процес реформування державного апарату;
– з'ясувати, які зміни відбулися в законодавстві;
– визначити, що саме призвело до змін в статусі УРСР як союзної республіки.
Контрольна робота складається зі вступу, основної частини роботи, до якої входять три розділи, висновків, а також списку використаної літератури.


1. РЕФОРМА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ
Важливою складовою перебудови мало стати реформування політичної системи та демократизація суспільно-політичного життя. Це мав бути поступовий перехід від влади партійної номенклатури до державних органів, які б обиралися парламентським шляхом [6, с. 18].
Уряд отримав статус підлеглого Президентові СРСР виконавчо-розпорядчого органу; його було перейменовано в Кабінет Міністрів СРСР. Відбулась реформа державного апарату виконавчої влади. Створено перший орган конституційного контролю – Комітет конституційного нагляду СРСР.
Розширювалися повноваження Голови Верховної Ради, який набував рангу найвищої посадової особи республіки і мав представляти Україну у міжнародних відносинах.
Скоротився склад Верховної Ради УРСР (з 650 до 450); установлювався 5-річний термін повноважень народних депутатів; зазнала змін і виборча система, зокрема, передбачалась альтернативність висування кандидатів у депутати. Монополія на владу Компартії похитнулася.
Опозиція під назвою "Народна Рада" в своїй більшості проголосувала "За Радянську суверенну Україну" і Верховна Рада почала працювати як парламентський орган.
Реорганізація державного життя у повоєнний період зачіпала судові та правоохоронні органи. Після скасування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції військових трибуналів відновилася в повному обсязі юрисдикція народних, обласних судів та Верховного Суду України. У 1947 р. Верховна Рада УРСР обрала на 5 років новий склад Верховного Суду. Протягом 1947-1948 p.p. сесіями обласних Рад депутатів трудящих терміном на 5 років було обрано нові склади обласних судів. 30 січня
1949 р. уперше відповідно до Конституції УРСР (ст. 108) і Закону СРСР про судоустрій 1938 р. відбувалися вибори народних судів громадянами району на основі загального, прямого та рівного права при таємному голосуванні. Порядок виборів детально визначався у Положенні про вибори народних судів від 10 жовтня 1948 р. Народні судді та народні засідателі обиралися на три роки. Для кандидатів установлювався віковий ценз – 23 роки [2, с. 344].
Завдання правосуддя та нові засади реформування судової системи визначили прийняті наприкінці 1958 р. Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, а також Закон про судоустрій УРСР від 30 червня 1960 р. Зміни торкалися передусім організації та діяльності низової ланки судової системи. Замість дільничної системи народних судів встановлювалися єдині народні суди району чи міста, які тепер обиралися не на три, а на п'ять років.
Завдання, права й обов'язки, форми та методи діяльності прокуратури визначало прийняте 24 травня 1955 р. Положення про прокурорський нагляд в СРСР. Серед завдань прокуратури важливою була охорона політичних, трудових, житлових та інших особистих і майнових прав громадян.
Вищий нагляд за дотриманням законів міністерствами, підпорядкованими їм підприємствами і службовими особами, а також громадянами СРСР покладався на Генерального прокурора СРСР. Органи прокуратури на місцях підпорядковувались Генеральному прокуророві і мали здійснювати нагляд за дотриманням законності незалежно від впливу місцевих органів влади.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1956 р. розпочалася певна децентралізація органів внутрішніх справ.
Обласні управління МВС підпорядковувалися обласним Радам депутатів трудящих, а управління, відділи (відділення) міліції в містах і районах перетворювалися в управління, відділи (відділення) міліції виконкомів місцевих Рад депутатів трудящих. 1960 року у зв'язку з ліквідацією МВС СРСР керівництво органами внутрішніх справ повністю передавалося МВС союзних республік. 5 вересня 1962 р. органи внутрішніх справ були перейменовані в органи охорони громадського порядку.
Важливим кроком на шляху їх зміцнення було прийняття у 1962 р. нового Положення про міліцію, тексту присяги особового складу міліції, встановлення щорічного святкування Дня радянської міліції.
2. ЗМІНИ В ЗАКОНОДАВСТВІ
У повоєнний час правова база розвивалася на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керівництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави. Директиви партійних з'їздів, рішення пленумів ЦК КПРС набували в державі нормативного значення [2, с. 350].
Правова регуляція важливих сфер життя здійснювалася спільними актами партійних і радянських органів, які мали юридичну силу. Проголошений XX з'їздом КПРС курс на демократизацію й розширення повноважень союзних республік передбачав усунення деформації в правовій системі.
Посиленню демократичних тенденцій у розвитку права мав сприяти союзний Закон від 11 лютого 1957 р. "Про віднесення до відання республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів". Проте робота над другою кодифікацією права в Україні розпочалася раніше, після прийняття 14 травня 1956 р. Президією Верховної Ради Української РСР Постанови "Про перегляд кодексів законів Української РСР".
Цивільне законодавство спрямовувалося передусім на зміцнення права державної власності. Так, протягом 1945–1946 p. p. здійснювалася націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв'язку в західних областях, Буковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівництва збільшилася роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укладення договорів господарськими організаціями.
Передбачалася певна цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі. Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 вересня 1947 р., в якій засуджувалося послаблення керівництва заготівлею зерна з боку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до застосування надзвичайних адміністративних заходів (встановлення добових завдань, закріплення керівних працівників з обласних центрів "персонально за молотильними агрегатами й відповідними колгоспами" тощо).
Як наслідок – новий, штучно створений голодомор в Україні [1, с. 402].
В умовах, коли тисячі українських селян помирали з голоду, Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов, секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, уповноважений Міністерства заготівель СРСР по Українській РСР
В. Калашніков доповідали Сталіну, що "колгоспи, радгоспи і селянські господарства УРСР, виконуючи соціалістичні зобов'язання і дані Вам обіцянки, 10 жовтня 1947 р. достроково виконали державний план хлібозаготівель на 100,3%. Здавання хліба державі понад план продовжується" [Цит. за: 2, с. 354].
Відбувалося "зближення" державної та колгоспно-кооперативної форм власності. Так, згідно з рішенням Пленуму ЦК КПРС (червень 1956 р.) у державну власність були передані артілі промислової кооперації.
Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 p., якою запроваджувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошової системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни.
Певні зміни відбулися у цивільно-правовому регулюванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. "Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків" громадяни отримали право особистої власності на одно- або двоповерховий дім.
Щоправда, загальна площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат – п'ятьма. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 р. замість адміністративного запроваджувався судовий порядок виселення з будинків державних підприємств, установ робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини [2, с. 355].
Прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. новий Цивільний кодекс УРСР віддзеркалював Основи цивільного законодавства Союзу РСР (1961 p.). Кодекс містив вісім розділів:
І. Загальні положення.
ІІ. Право власності.
ІІІ. Зобов'язальне право.
ІV. Авторське право.
V. Право на відкриття.
VІ. Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг, раціоналізаторську пропозицію.
VІІ. Спадкове право.
VІІІ. Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства.
Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів і угод. Істотний вплив на основні положення ЦК 1963 p. мали утопічні погляди КПРС щодо побудови комунізму.
Так, завданням кодексу проголошувалося регулювання "майнових і пов'язаних із ними немайнових відносин з метою створення
матеріально-технічної бази комунізму та дедалі повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян".
Перевага віддавалася забезпеченню права державної власності. Громадянські права у випадку, коли вони суперечили "призначенню цих прав у соціалістичному суспільстві", взагалі не охоронялися законом. Подальшого розвитку набуло зобов'язальне право, якому присвячено переважну більшість статей кодексу.
Цивільний кодекс 1963 р. містив норми, що врегульовували як загальні положення про зобов'язання, так і окремі види зобов'язань (купівля-продаж, дарування, підряд та ін.). Особлива увага надавалася забезпеченню тих видів зобов'язань, зміст яких виникав з актів планування народного господарства.
Зміни у трудовому праві передбачали поновлення довоєнних норм, що регулювали трудові відносини. Скасовувались трудова мобілізація, трудова повинність, щоденні понаднормові роботи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 р. відновлювалося право працівників на чергові й додаткові відпустки. Відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1947 р. відновилася практика укладення колективних договорів між адміністрацією підприємства, установи й профспілковими організаціями. Водночас зберігалися такі форми примусового залучення до праці, як організований набір працівників (договори господарських організацій з колгоспами й колгоспниками) та призов (мобілізація) молоді в ремісничі та залізничні училища [2, с. 356].
Подальша демократизація трудового права пов'язана з періодом десталінізації. У квітні 1956 р. була скасована кримінальна відповідальність працівників за самовільне залишення роботи. З 1957 р. відмовилися від призову молоді на навчання у системі державних трудових резервів. Відновилося право працівника на звільнення з роботи за власним бажанням; необхідно було тільки попередити про це адміністрацію за два тижні. Отже, відновилася дія інституту трудового договору.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956 р. робочий день напередодні вихідних і свят скорочувався на дві години. Протягом 1958–1960 p. p. відбулося переведення всіх робітників і службовців на семигодинний робочий день. Для працівників, зайнятих на підземних роботах, та деяких інших категорій встановлювався шестигодинний робочий день.
Посилилась охорона праці підлітків, вагітних жінок. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про посилення охорони праці підлітків" від 13 грудня 1956 р. заборонялося приймати на роботу молодь до 16 років. Для працівників віком від 16 до 18 років встановлювався шестигодинний робочий день, посилювалися гарантії у наданні щорічних відпусток. З квітня 1956 р. до 112 днів збільшилась тривалість відпусток жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами.
Посилилася захисна функція профспілок. Так, необхідною умовою звільнення працівника з ініціативи адміністрації потрібна була згода на це профспілки. З 1957 р. на підприємствах і установах за участю на паритетних началах представників адміністрації й профспілок створюються комісії з трудових спорів (КТС). Підвищенню ролі профспілок у трудовому регулюванні, охороні прав працівників сприяло затвердження 15 липня 1958 р. Президією Верховної Ради СРСР положення про права фабричного, заводського, місцевого комітету профспілки.
14 липня 1956 р. був прийнятий Закон "Про державні пенсії", який встановлював порядок призначення і виплати пенсій. Право на пенсію за віком мали чоловіки – коли вони досягали 60 років і їх трудовий стаж становив не менше 25 років, жінки – коли вони досягали 55 років і мали 20 років трудового стажу.
У зв'язку із закінченням війни відбулися певні зміни в кримінальному праві. Утратили силу окремі норми законодавчих актів, які з'явилися під час війни (відповідальність за поширення чуток, що породжували тривогу серед населення тощо).
Держава вважала можливим видати акти загальної амністії. Перша амністія була оголошена Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про амністію у зв'язку з перемогою над гітлерівською Німеччиною" від 7 липня 1945 р. Цим актом було звільнено від покарання осіб, засуджених до позбавлення волі терміном до трьох років, а для осіб, засуджених на понад трирічний термін, покарання скорочувався наполовину. Також звільнялися від покарання особи, засуджені за злочини, пов'язані з умовами воєнного часу й засуджені з відстрочкою виконання вироку.
Друга повоєнна амністія відбулася після смерті Сталіна на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. Від покарання звільнялись особи, засуджені до позбавлення волі на терміни до 5 років, а засудженим на термін більше 5 років покарання скорочувалося наполовину. Від покарання звільнялися також чоловіки старші 55 років, жінки віком понад 50 років, неповнолітні й особи з невиліковними хворобами. Амністія не поширювалася на засуджених за політичні злочини, вбивства й бандитизм. Загалом на волю вийшли понад 1 млн. засуджених, що призвело до ускладнення криміногенної ситуації в країні.
У вересні 1955 р. були амністовані громадяни, які співробітничали з окупантами в роки війни. Близько 55 тис. українців, особливо мешканці західного регіону, звинувачені у "пособництві ворогові", учасники оунівського руху та члени їхніх сімей повернулися додому. Також були достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені за злочини проти радянського народу під час війни.
26 травня 1947 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР скасовано смертну кару. За злочини, що передбачали смертну кару, у мирний час застосовувалось позбавлення волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Проте Указом від 12 січня 1950 р., "на численні прохання трудящих", було відновлено застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.
Також у кримінальному законодавстві посилилися санкції за злочини проти життя, здоров'я, гідності особи, за злочини проти особистої власності.
Проте безпідставно було анульовано склад такого злочину, як пограбування. Не завжди законодавчо визначалася кваліфікація злочину й конкретний вид покарання. Так, у цілому гуманний Закон "Про захист миру" від 12 березня 1951 р. щодо осіб, винних у пропаганді війни, обмежувався вимогою засуджувати їх як небезпечних кримінальних злочинців.
У 1955 р. було скасовано кримінальну відповідальність за самовільний проїзд на товарних поїздах (березень), за прогул або самовільне залишення підприємств і установ (квітень), здійснення абортів (листопад). З 1959 р. поширюється умовне засудження.
Прийнятий 28 грудня 1960 р. Кримінальний кодекс УРСР базувався на Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік (1958 p.). Він повністю увібрав у себе загальносоюзні закони про кримінальну відповідальність за державні, військові та інші злочини, спрямовані проти СРСР.
Важливими положеннями Кримінального кодексу 1960 р. були звуження сфери кримінальної відповідальності (скасовувалося понад
70 складів злочинів, передбачених КК 1927 p.); зменшення кількості видів покарань; відмова від принципу аналогії; проголошення вини єдиною підставою кримінальної відповідальності.
Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років, за скоєння тяжких злочинів цей вік наставав у 14 років. Знижувався максимальний, з 25 до 15 років, термін позбавлення волі. Відновлювалась практика умовного засудження, встановлювався новий порядок
умовно-дострокового звільнення від покарання і заміни покарання більш м'яким. Смертна кара проголошувалася виключною мірою покарання.
28 грудня 1960 р. було прийнято новий Кримінально-процесуальний кодекс України; з 1 квітня 1961 р. він набув чинності. Підгрунтям КПК стали Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік (1958 p.). Кодекс складається із Загальної та Особливої частин, які разом містять шість розділів. Загальна частина об'єднує норми стосовно усіх стадій і форм провадження з кримінальних справ, підсудності, прав і обов'язків учасників процесу, вимог до доказів, обставин, що виключають можливість участі в кримінальному судочинстві, строків та судових витрат.
У липні 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий Цивільно-процесуальний кодекс УРСР. Кодекс відтворював положення Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і складався із шести розділів.
Тоталітарний режим, що зміцнів за роки війни, прагнучи посилити свій вплив у повоєнному світі, втягнув країну у "холодну війну". Зосередження значних матеріальних і людських сил на відбудові важкої й оборонної промисловості при занепаді розореного війною сільського господарства призвело до нового голодомору в Україні.
При формальному поверненні до конституційних засад у діяльності центральних і місцевих органів влади й управління домінували адміністративно-командні методи. Створений у 30-ті роки репресивно-каральний механізм продовжував діяти.
Зміни, спричинені скасуванням воєнного стану, у законодавстві носили обмежений характер. Процес демократизації державно-правового життя в період десталінізації характеризується спробами реорганізувати систему центрального і місцевого управління, радикальним проявом яких стала ліквідація міністерств і держкомітетів та передача функцій господарського управління раднаргоспам.
Відбулося реформування судових і правоохоронних органів. Припинилися масові репресії й терор. Розпочалася друга кодифікація радянського права, яка сприяла удосконаленню правової системи. Характерно, що вона розпочалася з кримінального та
кримінально-процесуального права. Це свідчить про значну на той час роль кримінально-правового примусу як методу управління суспільством. Проте "хрущовські" реформи були непослідовними. Незмінними лишалися політичні й економічні основи держави. Країною, як і раніше, управляла партійно-радянська бюрократія [5, с. 520].
Отже, зміни, що відбувалися тоді в законодавстві, були спричинені реформами у соціально-економічній і політичній сферах. Проте цей процес був непослідовний і суперечливий. Прогресивні закони ринкового характеру були неповними [2, с. 360].
Демократичні акти, спрямовані на реформування політичної системи, забезпечення прав і свобод людини, носили переважно декларативний характер. Основу правової системи все ще становили застарілі норми, які гальмували розвиток реформ.
3. ЗМІНИ В СТАТУСІ УРСР ЯК СОЮЗНОЇ РЕСПУБЛІКИ
Поглиблення кризи тоталітарної системи зумовило зміни у внутрішній та зовнішній політиці СРСР. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС правляча верхівка на чолі з М. Горбачовим проголосила курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Уперше було заявлено про необхідність докорінних змін в усіх сферах життя суспільства. Розпочався період перебудови, кінцевою метою якого проголошувалося створення "гуманного демократичного соціалізму". Головним напрямом реформування визначалася економіка, але шість років перебудови не дали жодного конкретного результату в економічній
сфері [2, с. 380].
Важливою складовою перебудови мало стати реформування політичної системи та демократизація суспільно-політичного життя. Сутність політичної реформи полягала у поступовому переході влади від партійної номенклатури до державних органів, які б обиралися парламентським шляхом.
На XІX Всесоюзній конференції КПРС (червень 1988 р.) наголошувалося на необхідності змін у виборчій системі, наданні їй елементів альтернативності. Вибори народних депутатів СРСР (1989 р.) відбулися за можливості висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, вільного обговорення виборчих програм, контролю з боку громадськості за ходом виборів і підрахунком голосів.
На І з'їзді народних депутатів СРСР (травень 1989 р.) уперше після 1917 р. фактично виникла парламентська опозиція – міжрегіональна депутатська група.
Радикальний поворот до реформування політичної системи пов'язаний із запровадженням інституту президентства в СРСР.
15 березня 1990 р. ІІІ з'їздом народних депутатів СРСР більшістю у 59,2 % Президентом СРСР було обрано М. Горбачова. Суттєвим кроком на шляху реформування владних органів стало прийняття 26 грудня 1990 р. Закону СРСР "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з удосконаленням системи державного управління". Уряд отримав статус підпорядкованого Президентові СРСР
виконавчо-розпорядчого органу; його було перейменовано в Кабінет Міністрів СРСР. Відповідно до Законів СРСР від 29 березня 1990 р. та
20 березня 1991 p. відбувалась реформа державного апарату виконавчої влади.
Отже, процес формування виконавчої гілки влади знаменував собою початок реалізації теорії поділу влади в державному будівництві. У грудні 1989 р. створено перший орган конституційного контролю, яким став Комітет конституційного нагляду СРСР.
Реформи на загальносоюзному рівні призвели до змін у статусі УРСР як союзної республіки. Значним кроком на шляху до суверенітету республіки стало прийняття 27 жовтня 1989 р. Закону УРСР "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР" Розширювалися повноваження Голови Верховної Ради, який набував рангу найвищої посадової особи республіки і мав представляти Україну у міжнародних відносинах. Скоротився склад Верховної Ради до
450 депутатів (раніше було 650). Певних змін на шляху демократизації зазнала виборча система, зокрема передбачалась альтернативність висування кандидатів у депутати.
Вибори до Верховної Ради та місцевих Рад, проведені на нових засадах у березні 1990 p., засвідчили, що монополія Комуністичної партії на владу похитнулася. Оформлення парламентської опозиції під назвою "Народна Рада" (125 депутатів) викликало створення прокомуністичної більшості "За Радянську суверенну Україну" (239 депутатів). В умовах гострого протистояння політичних сил вперше в історії України Верховна Рада почала працювати як парламентський орган.
Важливе значення для утвердження реального суверенітету України, розбудови Української держави мало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України. Декларація складається із преамбули і десяти розділів. У преамбулі зафіксовано, що, виражаючи волю народу України, Верховна Рада "проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах".
Декларація про суверенітет України є фундаментальним документом, який має статус важливого перед конституційного акта. Саме ця Декларація стала фундаментом сучасної української державності.
Під тиском демократичних сил 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР". Скасування статті 6 про керівну роль Комуністичної партії підірвало засади її монопольного панування в державі. Закріплювалися правові основи діяльності політичних партій, громадських організацій і рухів; через своїх представників у Радах їм надавалось право брати участь в управлінні державними і громадськими справами.
У побудові органів державної влади основними засадами замість демократичного централізму (ст. 3) проголошувались їх виборність і підзвітність народові, відповідальність за доручену справу, обов'язковість рішень органів вищого рівня для органів нижчого рівня. Відтепер виключно законами України визначалися організація й порядок діяльності органів суду і прокуратури республіки; вони фактично виводилися з підпорядкування союзного центру.
Передбачалося створення в Україні Конституційного суду. Законами від 13 та 21 травня 1991 р. було внесено зміни в структуру органів вищої виконавчої влади. Встановлювався перелік міністерств та інших органів державного управління Української РСР. Уряд став називатися Кабінетом Міністрів УРСР, а голова уряду – Прем'єр-міністром. Установлювалися нові функції уряду, які значно обмежували адміністративне втручання загальносоюзних структур.
Логічним продовженням процесу створення нової державної влади, побудованої на основі розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами, стало запровадження поста Президента Української РСР. 5 липня 1991 р. було прийнято Закони "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР", "Про Президента Української РСР", "Про вибори Президента Української РСР". На 1 грудня 1991 р. призначалися вибори Президента Української РСР.
Цими документами було започатковано зміни в конституційному устрої на шляху України до президентсько-парламентської республіки.
24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР проголосила Акт про незалежність України, яким було визначено новий політико-правовий статус країни.
У цьому історичному документі зазначалося: " ... продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими
міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканною".
Наголошувалося також, що віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.
1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому, крім відповіді на запитання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?", громадяни мали обрати Президента країни. Участь у голосуванні взяло 84,2% виборців; 90,3% з них підтвердили Акт проголошення незалежності України. Більшістю у 61,6% голосів Президентом України було обрано Л. Кравчука.
Розпочався новий етап розвитку України як самостійної, суверенної держави.

ВИСНОВКИ
Тоталітарний режим, що зміцнів за роки війни, прагнучи посилити свій вплив у повоєнному світі, втягнув країну у "холодну війну". Зосередження значних матеріальних і людських сил на відбудові важкої й оборонної промисловості при занепаді розореного війною сільського господарства призвело до нового голодомору в Україні.
Процес демократизації державно-правового життя в період десталінізації характеризувався спробами реорганізувати систему центрального і місцевого управління, радикальним проявом яких стала ліквідація міністерств і держкомітетів та передача функцій господарського управління раднаргоспам.
28 грудня 1960 р. було прийнято новий Кримінально-процесуальний кодекс України; з 1 квітня 1961 р. він набув чинності.
24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР проголосила Акт про незалежність України, яким було визначено новий політико-правовий статус країни.
У цьому ж році уряд став називатися Кабінетом Міністрів УРСР, а голова уряду – Прем'єр-міністром. Установлювалися нові функції уряду, які значно обмежували адміністративне втручання загальносоюзних структур.
Важливе значення для утвердження реального суверенітету України, розбудови Української держави мало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України.
Отже, зміни, що відбувалися тоді в законодавстві, були спричинені реформами у соціально-економічній і політичній сферах. Проте цей процес був непослідовний і суперечливий.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. – К.: Академія, 1999. – 568 с.
2. Історія держави і права України: Підручник: У 2-х ч. Ч. 2 / За ред. акад. А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 1996. – 446 с.
3. Каратуев А. Г. Советская бюрократия. Система политико-зкономического господства и ее кризис (1919-1991). – М.: Наука, 1993. – 480 с.
4. Кульчицький В. С. Новітня історія України // Український історичний журнал. – 1991. – № 12. – С. 3 – 17.
5. Музиченко П. П. Історія держави і прави України: Навч.
посібник. – 2-е вид., випр. и доп. – К.: Знання, 2000. – 660 с.
6. Погорілко В. Ф. Національно-державний устрій СРСР. – К.: Вища школа, 1989. – 396 с.
7. Савицкий В. М. Проблемы становления судебной власти в обновляющейся России // Актуальнме проблемы современного права. – М.: БЕК, 1995. – С. 8 – 19.
8. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 656 с