Кр РЕГУЛЮВАННЯ ШЛЮБНО-СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права зарубіжних країн"
на тему:
РЕГУЛЮВАННЯ ШЛЮБНО-СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

ПЛАН

1. Регулювання шлюбно-сімейних відносин в країнах
Стародавнього Сходу 3
2. Задача 13
3. Визначення термінів 14
Список використаної літератури 16

1. РЕГУЛЮВАННЯ ШЛЮБНО-СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН В КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ
У країнах Стародавньому Сходу сформувалася велика патріархальна сім'я, члени якої були підвладні її главі.
В Індії та Китаї жінка безсуперечно підкорялася чоловікові. У Законах Ману відверто сказано про панування чоловіка над жінкою.
У законах Ману перелічено вісім способів укладення шлюбу: спосіб Брахми, богів, ріші, праджапаті, асурів, гандхарвів, ракшасів і пишачів.
Коли батько сам, запросивши брахмана, який добре знає веди, віддає йому наречену, обдарувавши і ушанувавши її, – це є шлюбом Брахми. Коли батько під час здійснення жертвоприношення у трьох вогнях, розкладених як належить, віддає свою дочку, вбравши її, жрецеві, який здійснює священнодійство, – такий шлюб називають шлюбом богів. Отримавши від нареченого одну чи дві пари корів за законом, батько віддає дочку із здійсненням шлюбних обрядів. Це називається шлюбом ріші. Якщо батько віддає свою дочку, вшанувавши нареченого і проводжаючи їх словами: "разом обидва виконуйте закон", то такий шлюб називається шлюбом праджапаті. Якщо батько віддає свою дочку за її бажанням нареченому, який, скільки може, дає майно родичам чи самій нареченій, то такий шлюб називається шлюбом асурів. Добровільне поєднання один з одним нареченого і нареченої називається гандхарвовим любовним поєднанням пари. Коли той, хто вчинив убивство, нанісши рани, здійснивши розгром (наречений), забирає силою з дому наречену, яка кричить про допомогу і плаче, то такий шлюб називається шлюбом ракшасів. Коли в безлюдному місці будь-хто заволодіє дівчиною, яка спить, сп'янілою, безтурботною, це – восьмий, найгірший (спосіб), названий шлюбом пишачів [4, c. 95].
Не можна не помітити, що деякі з перелічених способів укладення шлюбу мають релігійні підстави, наприклад, способи Брахми, богів і частково праджапаті. Інші способи – ріші й асурів – відрізняються юридичним характером, в їх основу покладено купівлю-продаж нареченої. Нарешті, способи гандхарвів, ракшасів і пишачів мають побутовий характер; їх основу становить заволодіння дівчиною з її згоди (добровільне), незважаючи на її опір (насильне), і заволодіння дівчиною, неочікуване для неї.
Усі вісім способів укладення шлюбу, перелічені у законах Ману, можна поділити на дві групи:
1) на способи з переданням нареченої нареченому її батьком чи родичами;
2) на способи без такого передання.
Зміст усіх способів один: жінка, набувачи статус дружини, переходила у власність чоловіка, як річ.
Викрадення як спосіб укладення шлюбу було найкращою формою укладення шлюбу для військової касти. Воїн міг і тому повинен був придбавати собі дружину силою. Звідси викрадення як спосіб укладення шлюбу сягає корінням військової організації громадянської общини. Цей спосіб був почесним, оскільки у першій редакції законів Ману він вважався законним для військової касти і заборонявся для двох нижчих каст. Цей спосіб настільки відповідав військовій касті, що навіть пізніший редактор з його більш ідеальним поглядом на шлюб визнав цей спосіб законним для кшатрія.
Договір купівлі-продажу як спосіб укладення шлюбу був визнаний законним для усіх чотирьох каст, але, на думку знавців, купівля-продаж (спосіб асурів) є найкращим для двох нижчих каст. Знавці не вважали цей спосіб найкращим для жрецького прошарку. Пізніший редактор взагалі забороняє цей спосіб для усіх каст, не виключаючи найнижчої, четвертої касти.
Отже, купівля-продаж жінки було переважним способом укладення шлюбу у нижчих каст. Однак цей спосіб з розвитком громадянської общини почав посідати провідне місце. З одного боку, він витісняє викрадення, з іншого, – приводить до виникнення вищого, облагородженого способу укладення шлюбу у формі простого договору про передання дочки її батьком нареченому.
Договір як спосіб укладення шлюбу характеризується, на відміну від договору купівлі-продажу, тим, що зобов'язуючи батька чи родичів передати наречену нареченому заміж, а нареченого – отримати її як свою дружину, він не супроводжувався у той же час сплатою ціни продавцеві нареченої її нареченим. Ця плата перетворюється або на обряд, або на передання ціни самої нареченої. Плата за наречену (віно) набуває, таким чином, характеру дарунка нареченій як знак любові і поваги до неї з боку нареченого.
Перетворення демократичної угоди купівлі-продажу нареченої на більш аристократичну форму простого договору про передання нареченої з однієї сім'ї до іншої, з обдаруванням нареченої нареченим здійснюється, однак, повільно і зі значними зусиллями.
Дружина могла повертатися батькові, якщо у неї виявлялися пороки чи вона була видана заміж хитрістю: 72. "Навіть узявши дівчину у законний спосіб, він може покинути її, осуджену, хвору, збезчещену чи віддану йому обманом".
Якщо наречена була хворою і мала вади, той, хто віддав її заміж, не відповідав за це, якщо попередньо заявив про ці вади: 205. "Хто видає [дівчину заміж], попередньо оголосивши про її вади, будь вона божевільною, прокаженою чи такою, що втратила незайманість, той не підлягає покаранню, інакше він сплачує штраф"; штрафу підлягав і наречений, якщо він ганьбив наречену: 225. "Але той чоловік, який зі злості скаже про дівчину – вона не дівчина – [і] не доведе її вини, підлягає штрафу в сто [пан]".
Усі ці правила, які визначають виконання договору про передання доньки заміж в іншу сім'ю, виникли, зазвичай, на основі договору купівлі-продажу нареченої.
Щоб з'ясувати на підставі законів Ману особисте і майнове становище заміжньої жінки у сім'ї чоловіка, слід постійно мати на увазі два інститути: вільний і невільний шлюб. Суперечливість настанов законів Ману у галузі цивільно-правового становища заміжньої жінки пояснюється існуванням цих інститутів шлюбу.
Майнове становище заміжньої жінки у невільному шлюбі характеризується повним її підкоренням владі чоловіка. Вона нічого не могла придбавати для себе, і усе, що вона придбавала, належало не їй, а її чоловікові.
На користь існування поряд з невільним вільного шлюбу говорять такі свідчення:
1) інститут подарованої частини: 77. "Чоловікові належить терпіти дружину, яка ненавидить [його] рік, а [зі спливом] року, відібравши дарунок, він може припинити проживання з нею";
2) наявність у дружини деякого власного майна: 200. "Прикраси, які могли носитися жінками за життя їхніх чоловіків, спадкоємцям ділити не можна; ті, що ділять, – вчиняють гріх";
3) спадкування дітей після матері: 192. "Але після смерті матері усі єдиноутробні брати нехай поділять порівну усе майно матері; єдиноутробні сестри також є учасницями поділу";
4) повернення майна померлої бездітної дружини до її попередньої сім'ї: 148. "У дитинстві їй належить бути під владою батька, у молодості – чоловіка, після смерті чоловіка – [під владою] синів: нехай жінка ніколи не користується самостійністю".
Двоякість майнового становища заміжньої жінки у невільному і вільному шлюбах відбилася на її особистому становищі у сім'ї чоловіка. Так, у невільному шлюбі дружина не має влади навіть у своєму домі: 147. "Жінкою – в дитячому віці, молодою чи навіть похилого віку – ніяка справа не повинна виконуватися із власної волі, навіть у [власному] домі".
Жінка мала бути постійно веселою, зайнятою роботою по господарству, помірною у витратах. Вона була зобов'язана підкорятися тому, кому була віддана батьком чи братом зі згоди батька: 151. "Кому б не віддав її батько чи з дозволу батька брат, їй належить підкорятися йому за життя і не зневажати його після його смерті".
Доброчесна дружина повинна була шанувати навіть поганого чоловіка, як бога: "154. Чоловік, [навіть] далекий від доброчесності, розпутний, чи позбавлений добрих якостей, доброчесною жінкою повинен вшановуватися як бог".
Чоловік зі свого боку був зобов'язаний турбуватися про утримання дружини: 74. "Чоловікові, зайнятому справами, слід відлучатися у далекі краї, забезпечивши дружину засобами до існування, бо навіть доброчесна дружина, страждаючи від браку засобів до існування, може вчинити гріх"; 85. "Якщо двічі народжені беруть дружин зі своєї та інших варн, то старшинство, пошана і жиле приміщення для них повинні відповідати порядку варн"; 95. "Чоловік отримує дружину, дану богом, а не за своїм бажанням, її, віддану, треба завжди утримувати, догоджаючи [цим] богам".
Він також повинен охороняти і берегти свою дружину.
Усунення дружини і заміщення її іншою дружиною могло мати місце лише у разі дотримання встановлених законом умов: 78. "Та, яка висловлює неповагу до чоловіка, який піддався [будь-якій поганій] пристрасті, до п'яниці чи хворого, має бути усунена на три місяці [і] позбавлена прикрас і начиння".
У вільному шлюбі особисте становище заміжньої жінки було більш незалежним.
У законах Ману містяться ті самі основні положення про шлюб, що й у Китаї, положення, які майже завжди зустрічаються в усіх історичних народів Сходу: полігамічна і моногамічна форми шлюбу, сувора залежність дружини від чоловіка, положення, що лише жінка порушує шлюб, прагнення до якомога більшої кількості синів і суттєві переваги первістка.
В Індії, як і в Китаї, діти усіх дружин вважались повноправними і законними, оскільки Схід взагалі не знає притаманного Заходу своєрідного інституту незаконнонароджених, інституту, який перекладає усі негоди на плечі третього невинного (тобто на незаконнонародженого). Проте, якщо у Китаї за байдужості державної єдності син може досягти вищих почесних посад лише завдяки своїм знанням і власним заслугам, в Індії син уже народженням своїм пов'язаний з кастовою відокремленістю.
Отже, в Індії важелем усього політичного життя є народження; лише на ньому тримається розрізнення каст.
Вавилонський шлюб засновувався на дещо інших засадах.
У законах Хаммурапі наведено низку положень, які визначають майновий стан заміжньої жінки. Серед них особлива увага приділена договору як основі не лише способу укладення шлюбу, а й цивільно-правового становища цієї жінки у сім'ї чоловіка.
У давнину істотною умовою укладення шлюбу було придбання жінки. Воно здійснювалося шляхом фактичного заволодіння жінкою (первинний спосіб придбання) або за допомогою укладення договору про її передачу (похідний спосіб придбання).
У законах Хаммурапі вже не передбачене фактичне заволодіння жінкою. У них не ідеться ні про викрадення нареченої, ні про її добровільну втечу за сприяння нареченого, ні про будь-які інші способи заволодіння жінкою. У законах закріплене положення про те, що умовою виникнення шлюбу є лише договір. Згідно з §128 "якщо чоловік візьме дружину і не укладе письмового договору, то ця жінка не є дружиною".
Відповідно до законів Хаммурапі формою укладення шлюбного договору був договір купівлі-продажу нареченої (§159: "Якщо чоловік, який приніс шлюбний дар у дім свого тестя, віддавши викуп, зверне увагу на іншу жінку і скаже своєму тестю "Я не візьму твоєї дочки", то батько дівчини може забрати усе, що було принесене йому"; §160: "Якщо чоловік принесе у дім тестя шлюбний дар і віддасть викуп, а потім батько дівчини скаже: "Я не віддам тобі своєї дочки", то він повинен повернути у подвійному розмірі все, що було принесене йому").
Передбачений статтями законів Хаммурапі договір нагадував римський шлюбний договір, який був особливим способом фактичної зміни влади над жінкою, котру видавали заміж. Цей договір, укладення якого відбувалось в урочистій релігійній обстановці, зобов'язував одну сторону віддати жінку з рідної сім'ї до чужої, а другу – ввести її у нову сім'ю. Зазвичай цю договірну угоду розглядають як попередній договір про укладення шлюбу. Шлюбний договір про передачу жінки був покликаний замінити насильницьке заволодіння нею і водночас проявом спадкоємності у розвитку шлюбно-сімейних відносин.
Як і у Римі, у Вавилонії за законами Хаммурапі була можливою відмова сторін від виконання укладеного ними шлюбного договору. Формули відмови як в одному, так й в другому праві, доволі схожі між собою. Особа, яка відмовлялася виконати шлюбний договір, зазнавала майнової шкоди. Проте згідно з джерелами, що збереглися, римський шлюбний договір не мав ознак угоди, пов'язаної з купівлею-продажем, тоді як вавилонський був такою угодою.
У законах Хаммурапі неодноразово згадується про особливе, внесене майно дружини. Це майно було частиною майна її попередньої сім'ї і становило придане дружини, дарунок батька. Воно відповідало інституту римського і давньоруського приданого.
Закони Хаммурапі детально регламентують питання про придане дочки, яка виходить заміж: §162: "Якщо чоловік візьме собі дружину, вона народить йому дітей, а потім ця жінка піде з життя, то їх батько не може висувати претензії щодо її приданого, її придане належить лише її дітям".
Наведене положення було пов'язане з тим, що траплялися випадки, коли батько після смерті дружини брав іншу дружину і забував про належне матеріальне забезпечення дітей від померлої дружини.
Про прожиткову частку незаміжньої доньки докладно йдеться у §178-184. Так, у §178 зазначено: "Якщо батько жриці ентум, надітум чи зікрум, якій він дав придане і склав відповідний документ, не запише у ньому, що вона зможе віддати те, що залишиться після неї, куди схоче ..., то після того, як її батько піде з життя, її брати мають отримати її поле, сад та повинні давати їй відповідно до розміру її частки хліб, масло та вовну і цим задовольняти її потреби... Вона може користуватися полем, садом й усім, що дав їй її батько, доки жива; віддавати їх за срібло і сплачувати ними іншому вона не може; її спадкова частка належить лише її братам".
Зазначена прожиткова дончина частка могла складатися не тільки з рухомості, а й з нерухомості ( 178).
На противагу римському і давньоруському праву за законами Хаммурапі внесене майно дружини належало їй – чоловік лише користувався ним. Тому після смерті дружини воно переходило до її дітей; у разі смерті бездітної дружини воно поверталося її батьку.
Усе вищевикладене передбачає майнову правоздатність заміжньої жінки, вказує на її почесне становище у сім'ї чоловіка як дружини, матері, вдови і тому суперечить думці про існування у Вавилонії системи її придбання як речі, шляхом укладення угоди, пов'язаної з купівлею-продажем.
Крім інституту внесеного майна дружини, у законах Хаммурапі йдеться про майно дружини, подароване чоловіком. Воно відрізняється від приданого та від внесеного майна і має особливу назву – нудуну (§150: "Якщо чоловік подарує своїй дружині поле, сад, будинок чи рухоме майно і видасть їй документ із печаткою, то після його смерті її діти не можуть вимагати від неї нічого через суд; мати може віддати те, що залишиться після неї, своєму синові, якого любить; брату вона не повинна віддавати").
Свідченням підвищення правового статусу заміжньої жінки у законах Хаммурапі є закріплення у них положення про те, що вона також мала отримувати прожиткову частку. Відповідно до цих законів якщо чоловік не записав дружині майна, вона могла користуватися своїм внесеним майном і жити в домі чоловіка.
Дружина визнавалася опікункою своїх малолітніх дітей і як така набувала права користування усім майном, яке залишалося після померлого чоловіка. Отже, вона посідала в сім'ї чоловіка досить почесне становище. Тому батьківська влада після смерті батька здійснювалася матір'ю1.
Нарешті, треба зазначити, що за законами Хаммурапі можна було включати до шлюбного договору положення про те, що дружина не відповідає за боргами чоловіка, що виникли у нього до укладення шлюбу, а чоловік – за такими самими боргами дружини.
Питання про потрібність чи непотрібність розлучень перед законодавцями царя Хаммурапі не стояло. Вони однозначно були за розлучення.
У законах Хаммурапі є норми, спрямовані на ослаблення влади чоловіка над дружиною. На особливу увагу заслуговує §142: "Якщо дружина зненавидить свого чоловіка і скаже йому "Не чіпай мене", то треба дослідити цю справу серед її сусідів. Якщо вона доброчесна і безпорочна, а її чоловік ходить з дому і дуже ганьбить її, то ця жінка є невинуватою; вона може узяти своє придане і піти до дому свого батька".
Відповідно до зазначеного параграфа якщо буде доведено, що чоловік не має статевих зносин з дружиною виключно зі своєї вини, то дружина може взяти своє внесене майно і повернутися до дому свого батька.
В основу цієї норми було покладено не лише особисті інтереси дружини, а й інтереси її сім'ї. Адже ми знаємо, що у разі смерті бездітної дружини її батько зобов'язаний був повернути чоловікові плату за неї (ціну нареченої). Вочевидь, батько не ніс відповідальності за неналежне виконання шлюбного договору його дочкою у тому разі, якщо чоловік зневажав її.
Необхідністю додержання інтересів сім'ї пояснюється і той факт, що у законах Хаммурапі є положення про усунення і заміщення дружини.
Отже, дружина охоронялася від неправомірних дій з боку чоловіка. Чоловік зобов'язаний був поводитися з дружиною як належить, інакше вона могла повернутися у свою сім'ю, забравши з собою своє майно.
У законах Хаммурапі зазначені три фактори, які дозволяли дружині розлучатися з чоловіком:
1) перелюбство чоловіка;
2) залишення ним дому і місцевості проживання;
3) фізична неможливість виконання чоловіком подружніх обов'язків.
Отже, жінка у Вавилоні була особою шанованою й займала доволі незалежне становище.
Певну майнову самостійність мала заміжня жінка і в Єгипті.

2. ЗАДАЧА
Альберт Вайс уклав договір купівлі-продажу партії борошна. Потім він вирішив відмовитися від виконання даного договору. Свою відмову Вайс аргументував параграфами 626 і 627 Німецького цивільного уложення. Чи правомірне посилання на ці параграфи Уложення?
Розв'язання:
Хоча параграфи Німецького цивільного уложення, на які посилався Альберт Вайс, стосуються договору найму послуг (робочої сили), судді застосовували їх і для вирішення аналогічних питань, що виникали у зв'язку з іншими договорами. Так, наявність "поважних причин", про які наголошено у параграфі 626, могла бути підставою й для дострокового припинення договору купівлі-продажу (відмови від нього).
Отже, посилання на ці статті Альбертом Вайсом припустимо.


3. ДАЙТЕ ВИЗНАЧЕННЯ:
Торі – це англійська парламентська партія, яка виникла наприкінці 70-х – початку 80-х рр. XVІІ ст. Відстоювала інтереси земельної аристократії й вищого духовенства англіканської церкви. Чергувалася у влади з партією вігів. В середині XІX ст. на її основі склалася Консервативна партія, яка неофіційно також називається торі.
Фюрер – німецьке слово, що означає "лідер", "вождь". У Третьому рейху – офіціальний титул голови держави, а також складова частина багатьох інших звань і посад (штурмбанфюрер, групенфюрер та ін.). Цей титул мав Адольф Гітлер, який отримав його 2 серпня 1934 р. після смерті рейхспрезидента Веймарської республіки Гінденбурга.
Муніципалітети – це вибірні органи в системі місцевого самоврядування у західноєвропейських країнах.
"Парламентський абсолютизм" – це така форма правління, при якій практично вся повнота державної влади, включаючи організацію уряду й адміністрації, керівництво армією і судовий контроль, належить парламентові.
Федералізм – територіальна організація, при якій територія держави складається з територій її суб'єктів (державних утворень), які (території) мають однаковий юридичний титул.
Бонапартизм – термін, що використовувався спочатку для означення військової диктатури, встановленої у Франції в 1799 р. після Великої французької революції Наполеоном Бонапартом і диктатури Луї Бонапарта, який прийшов до влади у 1851 р. після поразки Революції 1848 р. У подальшому термін став позначати лавірування між основними класами та інтересами, фактичне служіння плутократії, соціальну й, навіть, правову демагогію, які спираються на силові структури (армію, політичну поліцію тощо).


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохі громадянського суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: Просвіта, 2003. – 452 с.
2. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн: (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
3. Всеобщая история государства и права: Учебник / Под ред. К. И. Батыра. – М.: Юристъ, 1998. – 456 с.
4. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Істина, 2005. – 768 с.
5. Гражданское уложение Германии. – М.: ВОЛТЕРС КЛУВЕР, 2006. – 460 с.
6. Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. – М.: Госюриздат, 1960. – 566 с.
7. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 592 с.
8. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – Харків: Право, 2001. – 416 с.