Кр Римське приватне право 6.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Римське приватне право"
1. Речове право: поняття, загальна характеристика.
Поняття і види речей
1.1 Поняття речового і зобов'язального права
Римські юристи не розрізняли речових і зобов'язальних прав, а лише захист прав засобами речових позовів - actіones іn rem і особистих позовів - actіones іn personam. Якщо спір виникав з приводу права на річ, то для його захисту застосовувався речовий позов, якщо приводом для спору були правові чи фактичні дії іншої особи - особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили з наявності позову. Якщо претор, вивчивши обставини, доходив висновку, що правові відносини підлягають захисту, він надавав відповідний позов (речовий або особистий), а якщо не давав, отже, не було і відповідного права. Позов був основою, а право - лише наслідком.
Значно пізніше, коли позов був поставлений на відповідне місце, його надання почали виводити з наявності права. Спочатку з'ясовували, чи є право, а потім вже надавали позов. Таким чином, з відповідних позовів (речових і зобов'язальних) почали розрізняти права речові й особисті.
Якщо об'єктом права були речі, то це - речове право, якщо дії, які мали правове значення, то такі права почали називати особистими. Отже, приватне право своїми об'єктами визнавало речі або дії.
Види речових прав у Давньому Римі показано на рисунку 1.1
Для з'ясування характеру речово-правових і зобов'язально-правових відносин необхідно проаналізувати відмінності між цими двома інститутами.
Основна відмінність - в об'єкті права. Об'єкт речового права - завжди річ, зобов'язального права - дії, право вимоги здійснювати певні дії. До речових римське приватне право відносило такі інститути: володіння, право власності, сервітути, інші права на чужі й (емфітевзис, суперфіцій, заставне право). Зобов'язальні права виникають з договорів та інших правомірних і неправомірних дій.

Рисунок 1.1 Види речових прав

Речові права відрізняються абсолютним характером, зобов'язальні - відносним. Звідси випливає, що захист речових прав є абсолютним, а зобов'язальних - відносним.
Ця відмінність зумовлена характером правових відносин.
Володілець речових прав у процесі їх здійснення вступає у правові відносини з усіма, з ким має справу. З одного боку, - суб'єкт речового права, з іншого, - абсолютно всі, хто його оточує. Суть цих правовідносин полягає в тому, що суб'єкт даного права має певні правомочності на річ, а всі, хто його оточує, зобов'язані поважати його права, дотримуватися їх і не порушувати.
Зобов'язально-правові відносини мають відносний характер, оскільки виникають щодо конкретно визначених осіб, наприклад, продавець - покупець. Порушником їх може бути одна з цих двох осіб і ніхто третій. Отже, відповідач за особистим позовом завжди відомий, чого не можна сказати про речовий позов, відповідача за яким не можна назвати навіть приблизно.
Переважна більшість речових прав жодними строками не обмежена. Володіння, право власності, земельні сервітути, емфітевзис і суперфіцій набуваються назавжди. І тільки особисті сервітути обмежені часом життя їх суб'єкта (довічні).
Всі зобов'язально-правові відносини - тимчасові, розраховані на певний строк. Права, що виникають з цих відносин, припиняються разом з припиненням зобов'язань.
Речові і зобов'язальні права розрізняються за змістом і за обсягом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов'язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника і права наймача речі).
Суб'єкт речового права пов'язаний з річчю нібито невидимою ниткою - куди б річ не пішла від її володільця, він має право вимагати її повернення від будь-кого, хто її незаконно утримує. Зобов'язальні права так не пов'язані зі своїм суб'єктом.
1.2 Поняття і види речей

Річ - певна частина природи, що є якоюсь цінністю для її володільця. Дана частина може бути ізольована від решти природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і невіддільна від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа чи нежива (наприклад, тварина і будинок). З точки зору римського приватного права, речами визнавалось все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речового права і містило в собі певну вартість.
Види речей за римським правом наведені на рисунку 1.2.
Гай у своїх Інституціях головним визнав поділ речей на речі божественного права і речі людського права (1.2.2). До перших він відносить речі, присвячені божеству, і речі, які мають священне значення (Гай, 2.3), тобто речі сакральні та релігійні.

Рисунок 1.2 Види речей

Речі, які належать до речей людського права, поділяються на публічні та приватні.
Публічними визнаються ті, які належать римському народу. Вони також поділяються на кілька груп:
а) речі, що знаходяться в громадському користуванні (публічні), якими користувалися члени суспільства як громадяни - ріки, порти, театри, стадіони тощо;
б) речі, які слугують спеціальним призначенням держави і вилучені з безпосереднього користування громадян - скарбниця, військове спорядження та ін.;
в) речі, які були об'єктом комерційної діяльності держави (але не громадян) - земельний публічний фонд.
Зазначеним речам протиставлялися речі приватні, тобто ті, які належали приватним особам (індивідам).
Сукупність речей складає те, що називалося майном. У цьому розумінні майно в римському праві позначалося термінами "фамілія" (famіlіa) і пекунія (pecunіa).
Першим позначалася вся сукупність майна, що знаходилося під владою домовладики. Під його владою перебували й вільні люди, які не були об'єктами цивільного обороту. "Фамілія" включала також місця поховання та сімейні реліквії.
"Пекунія" (від латинського слова "pecus" - худоба) означала майно, що ставало об'єктом юридичних актів. Це частина зі складу "фамілії", яка надходила до цивільного обороту.
Найважливішим і суто римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на манципні і неманципні (res mancіpі et res nee mancіpі), що певною мірою відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання.
Поділ зумовлений цінністю речей у господарському обороті. До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути - найбільш важливі й цінні речі в господарстві (по суті, це група основних засобів виробництва). Інші речі є неманципні.
Правове значення наведеного поділу полягало в такому. Якщо при відчуженні манципних речей (наприклад, землі) обряд манципації не виконувався, право власності до набувача не переходило (з усіма наслідками, що з цього випливають), тобто покупець землі, незважаючи на оплату ціни і одержання останньої у фактичне володіння і користування, власником її не ставав.
Наступним важливим і суто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними (res corporales), а ті, що її не мали, - безтілесними (res іncorporales).
До першого виду належали речі, які можна було сприймати через дотик (quo tangere potest), наприклад, земля, раби, худоба, будинок тощо, до другої - ті, котрі не можна було відчувати на дотик, доторкнутися до них (quo tangere non potest).
Сутність такого поділу в тому, що навіть права (до яких не можна доторкнутися) визнаються об'єктами володіння.
Первісний поділ речей на рухомі і нерухомі (res mobіles, res іmmobіles) майже не мав правового значення. Вони підлягали однаковому правовому режиму. Проте з часом зазначений режим рухомих речей став відрізнятися від правового режиму нерухомих.
До рухомих відносили речі, які можна було переміщувати в просторі (наприклад, тварина, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих - земля, будинки, дороги, міські стіни та ін., тобто ті, які не можна було пересувати в просторі. Втім, це розумілось не буквально. До нерухомих речей відносили також все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робоча худоба, призначена для обробітку землі, сільськогосподарський інвентар для цієї ж мети). Вони вважалися складовими землі і підлягали правилу "superfіcіes solo cedіt" - зроблене над поверхнею, слідує за поверхнею.
Виділялися речі, що знаходяться в обороті, і речі, вилучені з обороту - res іn commercіo, et res extra commercіo.
Якщо певна річ могла бути об'єктом права приватної власності і предметом правочинів між окремими особами, то вона знаходилася в обороті. Навпаки, якщо річ в силу будь-яких природних властивостей або призначення не могла бути об'єктом приватної власності окремих осіб, то вона знаходилась поза оборотом, була вилучена з нього. До речей, вилучених з обороту, римські юристи відносили такі, які нікому конкретно не належали: проточна вода, моря з усім, що в них містилося. Окрему групу речей, вилучених з цивільного обороту, складали також публічні речі, власником яких був римський народ.
З правової точки зору, важливим був поділ речей на родові (genus) й індивідуально визначені (et specіes), зроблений римськими юристами ще в період існування республіки, який полягав у з'ясуванні господарської суті речі. Якщо для власника мали значення лише вага, міра або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, то річ родова. Якщо ж для нього були цінними не родові, а індивідуальні властивості, відмінності, ознаки речі, то це - річ індивідуально визначена.
До родових речей відносили рабів без урахування їх індивідуальних властивостей, гроші, продукти харчування тощо; до індивідуально визначених - речі унікальні, єдині в своєму роді (наприклад, скульптури, картини та інші предмети мистецтва).
Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а в іншому - індивідуально визначеними. Так, раби, захоплені в полон, - речі родові. Серед них може виявитися раб, здатний, наприклад, добре співати, тобто такий, що має індивідуально визначені здібності, які перетворюють його на річ індивідуально визначену.
Нарешті, є речі, які ніколи не можуть бути індивідуально визначеними (наприклад, борошно одного сорту, цукор).
Поділ речей на родові й індивідуально визначені був необхідний при розподілі ризику випадкової загибелі. Щодо родових речей застосовувався принцип - genus non perіt - рід не гине, тобто володілець родової речі зобов'язаний повернути її (іншу подібну) власнику навіть у тому разі, коли вона втрачена ним випадково.
Щодо індивідуально визначених речей застосовувався принцип domіnus sentіt perіculum - власник несе ризик (випадкової загибелі речі), тобто збитки від випадкової загибелі в усіх випадках незалежно від того, у кого загинула річ (у власника чи у третьої особи), завжди несе власник.
Римські юристи вважали речі подільними, якщо їх можна було поділити в будь-який спосіб і вони при цьому не втрачали своєї господарської вартості та призначення (на скільки частин не розріжемо хлібину, вона залишається хлібом), і неподільними, якщо при поділі вона втрачала господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і поділений на частини баран).
Подільними вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялись, але лише по вертикалі. Поділялась нерухомість, а також рухомі речі.
Такий поділ мав важливе практичне значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав з її приводу на подільну річ, розв'язувався просто: річ в натурі ділили між власниками. Складніше було розпорядитися річчю неподільною. При спільній власності кожний співвласник на неї мав право на ідеальну частку речі, тобто таку, яку можна тільки уявити, зберігаючи при цьому частку в праві на річ в цілому.
Речі, які в процесі їх використання фізично зникали, називалися споживчими (res quae usu consumuntur) - продукти харчування, корми для тварин, будівельний матеріал тощо.
Речі, які слугували людям триваліший час, вважалися неспоживчими (res quae usu non consumuntur). У процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).
Природні відмінності зазначених речей зумовлювали їх різний правовий режим. Так, предметом договору позики могли бути лише споживчі речі, а в найм передавались лише неспоживчі.
Римські юристи звернули увагу, що за фізичним складом речі поділяються на три види:
а) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина);
б) штучні, створені шляхом механічного поєднання різнорідних речей (будинок, корабель, віз);
в) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, але об'єднаних загальним призначенням чи назвою (колекція, череда корів, табун коней).
Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими, а сполучення їх (різнорідних чи однорідних) - складними. Своєю чергою, вони поділялися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднання однорідних речей.
Прості речі - це ті, елементи яких не мають самостійної сутності. Складні - речі, що об'єднують кілька самостійних речей.
Збірні складні речі складаються з окремих речей, які за своєю сутністю є самостійними, але їх сполучення сприймається як доцільне єдине ціле, наприклад, череда корів, табун коней, отара овець тощо.
У цивільному обороті усі види простих і складних речей виступають як єдине ціле, як один об'єкт права.
Римське право виходило з того, що ціле завжди має більше значення, більшу вартість, ніж частини, з яких воно складається. У цьому проявлявся раціоналізм практики.
В складних речах (як правило, в тих, які складаються з неоднорідних) розрізняли головні та їх приналежності.
Головною визнавалася та частина складної речі, що складала її основну сутність, побічними вважалися ті, які слугували головній (скрипка і футляр до неї, окуляри і футляр до них тощо) або були їх породженням. Зазначені речі могли існувати і незалежно одна від одної, але лише при їх спільному використанні досягався необхідний ефект. Основними видами побічних речей римляни визнавали: частини речі, приналежності та плоди.
Частинами речі визнавалися ті, з елементів яких складалася складна річ. Вони не мали юридичної самостійності й поділяли правовий статус головної.
Приналежності речі - частина головної речі, пов'язана з нею не механічно, а господарським призначенням, і має за мету обслуговувати головну річ. Головна річ вважалася незавершеною без приналежності.
Римські юристи розрізняли плоди (fructus naturales) і цивільні плоди (fructus cіvіles). Плоди, вирощені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин), називалися природними. Плід, який приносить річ в результаті використання її в обороті, має назву цивільний (наприклад, проценти, одержані за договором позики, плата за користування річчю за договором найму).
Поняття плодів та визначення їх видів мало значення для визначення їх долі. За загальним правилом, плоди стають власністю власника речі, що їх породила. Проте з цього правила можуть бути винятки. Так, власник здав сад в оренду - плоди належали орендарю, хоча власником дерев залишався орендодавець.
Сукупність різних речей, поєднаних єдиним господарським призначенням чи приналежністю, римські юристи розглядали як одне ціле - майно (дому, двору, сім'ї тощо).

 
2. Римське приватне (цивільне) право - право, яке у Стародавньому Римі захищало інтереси приватних осіб і складалося з трьох систем:
1) jus cіvіle - цивільне право;
2) jus gentіum - право народів;
3) jus practorіum - преторське право.
Пандектна система (викладення матеріалу) - спосіб систематизації приватноправових норм, при якому норми цивільного кодексу поділяються на загальну і особливу (або спеціальну) частини.
Джерело права - явища і факти, за допомогою яких пізнаються правові приписи (це, наприклад, Закони XІІ таблиць і кодифікація Юстиніана).
Рескрипт імператора - найпоширеніша форма імператорської правотворчості: відповідь імператора на запит приватної чи посадової особи на підставі якої вирішувалась справа (rescrіptum).
Сенатусконсульт - порада, рекомендація, постанова сенату, яка мала законодавчу силу) (senatusconsultum).
Кодекс Юстиніана - збірник імператорських конституцій, створений за ініціатівою імператора Юстиніана. Складається з 12 книг, кожна книга поділяється на титули, а титули - на параграфи (Codex Іustіnіanus).
Новели Юстініана - нові конституції, прийняті вже після завершення кодифікаційних робіт із складення Кодексу Юстиніана (Novellae Іustіnіanі).
Юрисдикція - підсудність, судова компетенція (іurіsdіctіo).
Інтердикт - наказ претора, який забороняв конкретним особам чинити протиправні дії (іnterdіctum).
Кондикція - обов'язковий позов (condіctіo).
Колізія прав - розбіжність між окремими законами або протиріччя законів (collіsіo).
Прокуратор - прокуратор (procurator).
Адвокат - захисник, адвокат т (advocatus).
Судове рішення - остаточне рішення судді, яке не підлягало оскарженню.
Суб'єкт приватного права - особа, здатна бути носієм права.
Поняття і зміст правоздатності фізичних осіб:
1) правоздатність римського громадянина складалася з двох основних елементів: права вступати в законний шлюб, в якому діти набувають статус римського громадянина (jus conubіі), і права торгувати, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини, бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді;
2) повна правоздатність у вільної людини наставала за таких умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї (pater famіlіas).
Фамілія - сукупність осіб під владою глави сім'ї (famіlіa).
Агнати - родичі по батьківській лінії (agnascі).
Перегрини - чужоземці (peregrіnus) .
Спорідненість - зв'язок між людьми, зумовлений спільністю їх походження, який виникає на основі шлюбу й поріднення.
Узаконення (особи) - зміна особистого статусу за загальним правилом, внаслідок якого дитина, що народилася в конкубінаті, визнавалася її батьком (legіtіmatіo).
Заручення - взаємна обіцянка жінки і чоловіка взяти шлюб (sponsalіa).
Пекулій - майно, яке у Стародавньому Римі виділялося домоволодикою членам сім'ї (синам) або рабам для самостійного господарювання і отримання частини прибутку від нього (назва походить від слова "pecus" - худоба) (peculіum).
Боржник - особа, яка несе обов'язок своєчасно повернути борг.
Цивільне зобов'язання - це правове відношення, через яке одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила (facere), дала (dare) або надала (praestare). Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора.
Одностороннє зобов'язання - зобов'язання, де кредитор має лише право, а боржник - лише обов'язок.
Підстави виникнення зобов'язання - юридичні факти, на підставі яких виникають зобов'язання: договір (зобов'язання ex contractu); нібито договір (зобов'язання ex quasі contractu); правопорушення (зобов'язання ex delіcto); нібито правопорушення (зобов'язання ex quasі delіcto).
Цесія, переведення боргу - поступка кредитором свого права третій особі шляхом призначення її своїм представником (cessіo).


3.Складіть формулу для розгляду суддею справи про спірну річ
(вівцю).
"Хай Марк Антоній буде суддею. Якщо виявиться, що вівця Тиція є власністю Муція Сцеволи, то ти, суддя Марк Антоній, на користь Муція Сцеволи її присуди, а якщо ні - виправдай Тиція".
Преторська формула складалася з чотирьох обов'язкових і двох додаткових частин.
Перша частина преторської формули - ім'я судді, до якого справа відсилається на розгляд. Вона називається judіcіs nomіnatіo. У другій частині, яка має назву іntentіo, претор формулює саму суть позову, суть спору. У третій частині формули коротко викладаються факти й обставини, з яких позивач виводить свою вимогу. Четверта частина містить припис судді про присудження, якщо вимога підтвердиться, - comdemnatіo.
В іntentіo викладається претензія позивача, яка може бути різного характеру. Насамперед розрізняють іntentіo іn rem та іntentіo іn personam. Інтенція речова має місце завжди там, де йде спір про якесь речове право, зокрема про право власності. Інтенція особиста виявляється тоді, коли йдеться про зобов'язання між позивачем і відповідачем.
Ще розрізняють іntentіo strіctі jurіs та іntentіo bone fіdeі. Перша випливає з суворого цивільного права, і тому суддя, розглядаючи позов, повинен брати до уваги лише норми цього суворого права. Втім, бувають випадки, коли претор приписує судді, розглянути спір між сторонами з урахуванням звичаїв обороту і правил ділової порядності. У таких випадках у формулі робиться додаток з вказівкою на певні обставини.
Важливою частиною преторської формули була condemnatіo - припис судді. У формулі претор указував судді, за яких умов позов повинен бути задоволений і за браком яких обставин слід у позові відмовити.
Римляни, проте, вважали, що немає потреби, щоб усі зазначені складові частини були наявні в кожній даній формулі. Неодмінною належністю кожної формули має бути тільки іntentіo звинувачення, бо без вимоги позивача не було б і позову. Не таке вже необхідне й condemnatіo - засудження: є випадки, коли позивач домагається тільки судового визнання свого права, не вимагаючи ніякої відповідальності відповідача. Це визнання йому потрібне, за загальним правилом, для того, щоб потім порушити низку позовів і, можливо, проти різних осіб. Такі позови називаються преюдиціальними позовами і у формулі, замість кондемнації, міститься тільки припис судді оголосити про своє визнання або невизнання права позивача.
Крім названих основних частин, преторська формула могла мати ще дві допоміжні.
Перша з них називалася ексцепція (ехсерtіo), друга - проскрипція (praescrіptіo).
Exceptto - це заперечення. Проти претензії позивача відповідач може висунути свої заперечення. Проте не всяке заперечення відповідача визнавалося ексцепцією. Якщо у позовній вимозі зазначалося, що відповідач винен позивачу 100 асів, а відповідач заявляв, що він нічого не винен, то це вже заперечення, а не ексцепція.
Ексцепція мала місце тоді, коли відповідач визнавав, що право позивача справді виникло, але наводить ті чи інші обставини, які роблять здійснення цього права з боку позивача несправедливим, наприклад посилається на дане йому позивачем відстрочення або на насильство чи обман під час укладення угоди.
Praescrіptіo - застереження. Прескрипція вносилася на початку формули і могла бути використана з різною метою, зокрема для додаткового висвітлення підстав вимоги, для уточнення вимоги, пред'явленої позивачем.
Найчастіше проскрипцію використовували для того, щоб підкреслити, що в даному разі позивач має намір повернути собі не все, що йому належить, а тільки частину, залишаючи інші вимоги з цих правовідносин до наступного разу.
Складена в такий спосіб преторська формула є інструкцією для судді, який розглядатиме справу по суті на стадії judіcіum. Вона визначає рамки подальшої процесуальної діяльності і судді, і сторін, за межі яких вони виходити не мали права. За допомогою своєї формули претор суворо стежив за тим, щоб судова практика розвивалася у потрібному напрямі.


4. Юлія було схоплено за крадіжку плодів із саду Клавдія. Яке покарання очікувало його за Законами XІІ таблиць?

Вільні люди, схоплені під час крадіжки "на гарячому", піддавалися тілесному покаранню та віддавалися "головою" тому, у кого вони вчинили крадіжку. Рабів приписувалося карати батогом і скидати зі скелі (п. 14 гл. VІІ Законів XVІІ таблиць).


Список використаної літератури

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник. - М.: ИНФРА-М, 2003. - 766 с.
2. Новицкий И. Б. Римское право. - М.: ТЕИС, 2006. - 344 с.
3. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підручник. - К.: Вентурі, 2003. - 336 с.
4. Римское частное право. - М.: Юриспруденция, 2006. - 510 с.
5. Черниловский З. М. Римское частное право: Элементарный курс. - М.: Новый юрист, 1997. - 220 с.