Кр Розклад первіснообщинного ладу і зародження феодальних відносин у східних слов'ян.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави та права України"
на тему: Розклад первіснообщинного ладу і зародження феодальних відносин у східних слов'ян

ПЛАН

Вступ 3
1. Виділення місцевої племінної знаті 4
2. Виникнення племінних союзів-князівств 7
3. Об'єднання союзів племен у "союз союзів". Утворення північного
і південного слов'янських політичних центрів 12
Висновки 15
Тест № 1 17
Задача № 1 17
Список використаних джерел і літератури 18

ВСТУП
Слов'янська держава (Антське царство) вийшла на історичну арену у ІV ст. Дослідники дотримуються різних поглядів на її сутність. Проте, сам факт об'єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення у політичному житті, яке проіснувало три сторіччя (кінець ІV - початок VІІ ст.).
В 602 р. держава антів занепала під тиском кочових племен аварів. Після цього анти в писемних джерелах вже не згадуються, а в літературі починає вживатися назва "слов'яни".
Поступово загальнослов'янська спільність поділяється на три значні відгалуження - східну, західну та південну. Подальший розвиток цих угруповань призвів до їх дроблення й формування достатньо стабільних етнополітичних утворень - союзів племен, перелік і розселення яких дається у "Повісті временних літ".
Найбільш ранніми племінними об'єднаннями вважаються полянське, з осередком у Києві, дулібське й волинянське.
В процесі подальшої консолідації у VІІІ-XІ ст. ст. виникли ще ширші політичні об'єднання східних слов'ян, своєрідні "союзи союзів" та "надсоюзи". Так, в арабських джерелах згадується про існування в цей період трьох великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії.
Зазвичай, у процесі формування давньоруської державності виокремлюють чотири етапи:
1) княжіння східних слов'ян;
2) утворення первісного ядра давньоруської державності - Руської землі;
3) формування південного та північного ранньодержавних утворень;
4) об'єднання цих утворень у середньовічну державу з центром у Києві.
1. ВИДІЛЕННЯ МІСЦЕВОЇ ПЛЕМІННОЇ ЗНАТІ
Східні слов'яни - автохтонне населення Східної Європи, здавна відоме під різними назвами.
У VІ-VІІ ст. ст., за свідченням сучасників, східні слов'яни становили вже окрему групу серед слов'янських племен і займали величезну територію.
Починаючи від того місця, звідки витікає річка Вістула (Вісла), розповідає готський історик VІ ст. Іордан, безмежні простори заселяло багатолюдне плем'я венедів, більш відомих під назвою антів і склавинів (слов'ян). Склавини займали, за Іорданом, територію між Дунаєм, Дністром і Віслою і становили, таким чином, західну групу слов'янських племен. Анти жили на схід від них - між Дністром і Дніпром. Це було, свідчить Іордан, найсильніше, порівняно з іншими слов'янами, плем'я.
Візантійський історик Прокопій (VІ ст.) теж писав про незліченні племена антів, які займали велику місцевість на північ від племен, що населяли північне узбережжя Чорного моря і Приазов'я.
Дослідження істориків і археологів з питань минулого слов'ян дають підставу для висновку, що під антами треба розуміти не якусь одну частину слов'янських племен Східної Європи, а всі східнослов'янські племена VІ-VІІ ст. ст. Назва анти, отже, була збірною для цих племен, об'єднаних у великі союзи.
Прокопій та інший візантійський історик - Маврикій, розповідаючи про антів та їх сусідів склавинів, вказували на спільність їх господарського і суспільного побуту.
Про господарство цих племен Маврикій, наприклад, писав: вони мали багато худоби і "плодів земних", особливо проса і пшениці. Вороги, нападаючи на слов'ян, пустошили поля - найголовніше джерело їх існування.
Описуючи соціальний устрій антів і склавинів, Прокопій заявляє, що вони не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, тому у них щастя й нещастя вважаються справою спільною. Інакше кажучи, соціальна верхівка у цих племен ще не набула такої сили і впливу, щоб остаточно відокремитися від маси одноплемінників, зберігалася ще соціальна організація, яка була властива первіснообщинному устрою.
Первісне суспільство на території, де у добу феодалізму утворились племена східних слов'ян, характеризувалося низьким ступенем розвитку. Примітивність знарядь праці зумовлювала примітивність господарського побуту, в основі якого лежало споживання дарів природи і, частково, полювання.
Первісні люди жили кровно спорідненими колективами-громадами (общинами), зберігаючи ще чимало рис первісного стада. У процесі боротьби за існування (добування і розподіл їжі, влаштування житла, сховищ) і появі сімейних відносин у примітивній громаді зароджувались елементи більш високої соціальної організації.
З похолоданням (воно почалося ще в кінці раннього палеоліту) і поширенням хвойних лісів збиральництво поступається своїм значенням мисливству, яке стає основним видом діяльності людини. Вдосконалюються і знаряддя полювання. Виникають своєрідні "майстерні" для їх виготовлення. Такі майстерні було знайдено, наприклад, у Донбасі, в басейнах річок Вовчої і Сухих Ялів.
Соціальну організацію в цей період становила громада, що складалася з двох-чотирьох невеликих сімей. Головною ознакою такої організації був колективний характер полювання. Громади розташовувалися близько одна від одної й підтримували між собою певні зв'язки. Є підстави припустити, що в сім'ї вже існував поділ праці між чоловіком і жінкою. Все, що торкалося полювання, виконувалося чоловіками; праця жінки полягала в хатньому господарюванні, вихованні дітей тощо.
У мезолітичну епоху люди переходять від полювання на великих стадних тварин (одні з них, наприклад мамонти, були майже повністю знищені, інші перейшли на північ, у холодну зону) до полювання на нестадних і птахів. Разом з тим з'являються нові мисливські знаряддя, передусім лук і стріли.
Зміни в формах виробництва позначилися на соціальній організації мезолітичної людини. У племен, які займалися переважно мисливством, основним соціально-виробничим осередком лишилась парна сім'я. Парна сім'я або об'єднання двох-трьох сімей вели самостійне господарство: полювали й розподіляли здобич, підтримуючи у той же час зв'язки (наприклад, при виконанні різних ритуалів) з тією громадою, з якої вийшли, і тією, з якою їх зближали шлюбні відносини.
На зміну мезоліту прийшов неоліт (новий кам'яний вік) - доба шліфованих, а потім і свердлених кам'яних знарядь праці. Епоха неоліту (вона тривала на Україні з VІ до ІІІ тис. до н.е.) позначилася важливими зрушеннями в сфері господарства: поряд з мисливством, рибальством і збиральництвом починає розвиватися скотарство.
Дещо пізніше з'являється землеробство. Про перші початки землеробства серед східних слов'ян в неолітичну добу свідчать знайдені археологами відбитки (на глиняних виробах) зерен і полови злаків. Неолітичні племена так званої буго-дністровської культури вирощували у другій половині VІ-V тис. до н.е. пшеницю, ячмінь і просо, а племена культури лінійно-стрічкової кераміки - ще й жито, овес і вику.
Помітно удосконалювалася техніка рибальства. При ловлі риби застосовувалися човен (робився із стовбура дерева), сітки і верші, вудки з кістяним гачком. Споруджувалися також "заколи" - спеціальні перегородки (тини, плетені з лози), ополонки тощо.
Скотарство і землеробство розвивались у південно-західних районах, багатих на чорноземні грунти, в степах; рибальство і мисливство - у північно-східних, лісових, з густою мережею річок і потоків районах.
Перехід людини від збиральництва і мисливства до вирощування злаків, розведення свиней, великої і дрібної худоби, коней, тобто від привласнюючого до відтворюючого господарства, був справжнім переворотом в історії суспільства. У скотарстві і землеробстві люди знайшли надійний спосіб забезпечення себе харчовими продуктами, що дозволило їм піднятися на більш високий ступінь у розвитку матеріальної і духовної культури.
У цей період на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община.
У сільській територіальній общині виділялись окремі заможні сім'ї, які володіли певною власністю, про що, наприклад, свідчать примітивні ключі від дверних засувів, знайдені археологами на черняхівських поселеннях. Про майновий розподіл в антів свідчать також численні схоронення монет і дорогоцінних речей.
Новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входили, насамперед, вожді племен. Зарубіжні історики називають їх королями, старійшинами, "вельможами". Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини.
За свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.

2. ВИНИКНЕННЯ ПЛЕМІННИХ СОЮЗІВ-КНЯЗІВСТВ
У період становлення класового суспільства слов'янські племена об'єднуються у союзи племен.
Процес формування союзів племен інтенсивно відбувався у V ст. н.е. Чим активніше йшов процес розкладу первісної родової замкненості, тим міцнішими й довговічнішими ставали союзи племен.
На чолі союзів стояли вожді, яких у джерелах називають "рекси", "рикси" (Ардагаст, Удар, Межамір, Добригаст та ін.). Їм належала вища влада.
Поява у слов'ян союзів племен свідчила про становлення у них між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління суспільством. Тут використовувалися деякі родові форми регулювання соціальних процесів, але вже в інтересах пануючого класу, що зароджувався.
Зазначену форму управління суспільством називають військовою демократією.
Військова демократія включала в себе риси, властиві як суспільному самоврядуванню, так і елементам державного ладу. В результаті посилення соціальної диференціації у союзах слов'янських племен все більш зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства і утворення держави.
Археологічні розкопки яскраво свідчать про рівень економічного розвитку східних слов'ян в VІІ-VІІІ ст. ст. Основу їх господарства становило орне землеробство. Примітивні форми землеробства (підсіки, перелоги) поступово витіснялися. На землеробській основі розвивалося й скотарство, яке давало тяглову силу і продукти харчування. Ці зміни у господарському житті свідчили про величезний прогрес. Продуктивність праці значно зростала. Стала можливою індивідуалізація виробництва, колективна праця переставала бути необхідною. Формувалися умови для переходу до феодальних відносин.
На новій, більш високій, ніж у минулий період, виробничій основі відбувався процес відокремлення ремісництва від землеробства. Розвиток ремісництва створював передумови для виникнення і зростання міст як центрів ремісництва і торгівлі.
Економічний прогрес у східних слов'ян був рушійною силою їх суспільного розвитку. За умови існування індивідуальних господарств додатковий продукт ставав власністю виробника і міг бути джерелом його збагачення. Так виникла спочатку майнова, а потім і соціальна нерівність.
Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов'ян VІІ-VІІІ ст. ст. була наявність сільської (територіальної) общини - "миру", "верві" - як союзу індивідуальних господарств (малих сімей), у власності яких знаходилися житло, а також знаряддя і продукти праці.
Розміри житла на 4-6 чоловік, розміщення та розміри господарських будівель, запас продуктів - все це свідчить про індивідуальний характер господарства слов'ян. Про це ж говорить і факт збирання данини у східних слов'ян з "диму", тобто дому, про який згадується у давньоруському літопису "Повість временних літ".
Разом з тим, у межах територіальної общини існувала колективна власність на землі, яка періодично перерозподілялася між окремими сім'ями.
Склад сімей, що входили до територіальної общини, рівень їх благоустрою й накопичення багатства, нерівність угідь, захоплення багатими сім'ями прилеглих до общини земель призводили до подальшого соціального розшарування общини.
Майнова нерівність її членів усе більше поглиблювалася. Складалася й зростала приватна власність у заможних членів общини. Формувалася соціальна верхівка суспільства, яка поступово присвоювала собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби общини і розпоряджатися ними.
У процесі становлення феодального суспільства цей звичай перетворився на регулярне збирання данини на користь феодалів, що стало початковою формою феодальної експлуатації, найбільш ранньою формою продуктової ренти. Місцем проживання знаті вже у VІІІ-ІX ст. ст. були укріплені "гради".
Така форма експлуатації, як патріархальне рабство, що була наявна у східних слов'ян, не переросла у рабовласницьку формацію. В процесі формування класового суспільства східні слов'яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального. Такий своєрідний історичний розвиток пояснюється рядом обставин.
Масовому застосуванню праці рабів у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, в яких утримання раба обходилося надто дорого і тому було нерентабельним.
Необхідно враховувати і роль сільської общини як фактора, що затримував розвиток рабовласництва у східнослов'янському суспільстві. Не менш важливе значення мала відсутність широкої варварської периферії, яка б постачала східних слов'ян рабами-полоненими.
Велику роль в переході східних слов'ян до феодальної формації відіграв і досягнутий у VІІІ-ІX ст. ст. рівень розвитку продуктивних сил. Робітник мав бути заінтересованим у застосуванні знарядь праці, що було несумісним з широким використанням безініціативних рабів.
Появу у східних слов'ян антагоністичних класових елементів відобразила пам'ятка давньоруського права - Руська Правда, кілька частин якої були укладені ще до початку утворення Давньоруської держави. Основна увага у цій пам'ятці приділяється захисту інтересів "мужів" - так у Руській Правді позначалася соціальна верхівка суспільства слов'ян.
На основі вказаних змін у соціально-економічному ладі східних слов'ян відбувалося утворення держави. Загальнослов'янський процес накопичення господарських і соціальних передумов державності досить чітко позначився у VІІ-VІІІ ст. ст.
Разом із розвитком класових відносин процеси формування державності йшли від союзів племен до князівства та інших більш високого рівня політичних об'єднань і завершилися утворенням Давньоруської держави.
У східних слов'ян вищим ступенем розвитку первіснообщинного ладу, що підготував їх окремі племена до історичного життя у великих об'єднаннях, в яких неминуче й швидко зникали давні патріархальні форми зв'язку, змінюючись новими, більш широкими, були союзи племен.
Названі у давньому літопису поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени складали 14 союзів східнослов'янських племен.
Територія кожного з них дорівнювала декільком сучасним областям. Союзи племен об'єднували до десятка племен, назви яких з часом забулися. Збереглася лише загальна назва союзу, яка могла одночасно бути назвою одного з племен, що входило у союз. На початку існування цих союзів племен формою організації їх правління була військова демократія.
У вказаних племінних союзах, утворених, перш за все, для війни і оборони, великого значення набував військовий ватажок, від досвіду і мужності якого залежали долі членів племені. Він витиснув на задній план інших старійшин.
Військову силу союзу племен складали всі боєздатні чоловіки. Серед них почали виділятися сильні й хоробрі воїни, які постійно брали участь у військових походах і поступово гуртувалися навколо свого ватажка як його дружина.
Остання була організацією, згуртованою не родовими зв'язками, а спільністю військових і майнових інтересів та вірністю своєму ватажку. Військовий ватажок і його дружинники забирали собі більшу й кращу частину здобичі. Але при цьому ще тривалий час зберігалися первісні демократичні заклади - народні збори і рада старійшин.
Проте, народні збори (віче) перетворювалися в збори воїнів, яким військовий ватажок, якого підтримувала дружина, нав'язував свою волю, набуваючи все більший вплив і владу за рахунок інших старійшин. Спираючись на дружину, він міг нехтувати звичаями племені.
Таким чином, йшов процес перетворення органів громадського самоврядування в державні органи.
Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління-князівство. У союзах племен - князівствах - рівень правління не залишався незмінним.
Органи громадського самоврядування поступово перетворювалися в органи панування та пригнічення простого народу. У такий спосіб завершувалося оформлення державного ладу, важливою ознакою якого була поява особливої, несумісної з інтересами населення, відокремленої від нього публічної влади, що мала спеціальний апарат управління і поширювалася на окрему територію.
Військовий ватажок великого союзу племен ставав управителем - князем. Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворилося в його радників і намісників. Дружина князя стала військовою силою, за допомогою якої держава, що формувалася, могла здійснювати свої функції: придушувати опір експлуатованих мас і вести загарбницькі й оборонні війни.

3. ОБ'ЄДНАННЯ СОЮЗІВ ПЛЕМЕН У "СОЮЗ СОЮЗІВ". УТВОРЕННЯ ПІВНІЧНОГО І ПІВДЕННОГО СЛОВ'ЯНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ЦЕНТРІВ
Процес перетворення органів громадського самоврядування в державні органи не був одночасним для всіх союзів східнослов'янських племен. В одних союзах він йшов швидше, в інших - повільніше.
У VІІІ ст., коли слов'яни вели боротьбу з кочівниками у Середньому Придніпров'ї, відбулося об'єднання кількох союзів племен або князівств, у "союз союзів" під назвою "Русь", столицею якого став полянський Київ.
Великим об'єднанням східнослов'янських союзів племен був також дулібо-волинський союз. Три союзи племен - псковських, смоленських і полоцьких кривичів - також створили велике об'єднання.
Про формування у східних слов'ян об'єднань з кількох союзів племен повідомляють і арабські джерела. У них йдеться про існування на території, яку займали слов'янські племена, трьох політичних центрів - Куяби, Славії і Артанії.
Куяба (Куява) була політичним об'єднанням південної групи слов'янських племен на чолі з полянами і з центром у Києві. Славія, можливо, - об'єднанням північної групи слов'ян на чолі з новгородськими словенами. Щодо Артанії, то, напевно, арабські письменники мали на увазі південно-східну групу слов'янських племен (можливо, що це Причорноморська і Приазовська Русь).
"Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями і відбивали більш високий етап у процесі східнослов'янської консолідації.
Приблизно на рубежі VІІІ-ІX ст. ст. придніпровський "союз союзів" переростає у ще сильніше об'єднання - Руська земля, до складу якого входила значна кількість союзів слов'янських племен: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Це вже майже половина східних слов'ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на північ аж до Західної Двіни, був справжньою державою.
Правила у цьому державному об'єднанні династія Кия, представниками якої у середині ІX ст. згідно із літописом були князі Дір і Аскольд.
В одному з джерел ІX ст. повідомляється, що "у русів існує клас рицарів", тобто знаті. Про поділ знатних і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого Ібн-Руста (ІX ст.), цар русів засуджує й інколи висилає злочинців "правителям віддалених областей". На Русі існував звичай "божого суду", тобто розв'язання спірної справи поєдинком. Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об'їжджав свою територію і збирав данину з населення.
У ІX ст. посилилась дипломатична і воєнна активність східних слов'ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. - на острів Егіну в Егейському архипелазі, у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константинополі і германського імператора в Інгельгеймі. В 860 р. руси з'явилися біля стін Константинополя. Такого роду військові та політичні акції характерні для держави.
Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувався процес об'єднання північної частини східнослов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.
Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці ІX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської держави - Київської Русі.
Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри - Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель.
У рамках Давньоруської держави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.
Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками та їх прагненням об'єднати сили в боротьбі з спільними ворогами.
Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися, насамперед, східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (що в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю.
Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів.


ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене у контрольній роботі, можна зробити такі висновки.
1. Перехід від збиральництва і мисливства до вирощування злаків, розведення свиней, великої і дрібної худоби, коней, тобто від привласнюючого до відтворюючого господарства, був справжнім переворотом в історії людства. У скотарстві і землеробстві люди знайшли надійний спосіб забезпечення себе харчовими продуктами, що дозволило їм піднятися на більш високий ступінь у розвитку матеріальної і духовної культури. У цей період на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община.
2. У сільській територіальній общині виділялись окремі заможні сім'ї, які володіли певною власністю. Новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. Вона виділялася з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини.
3. У період становлення класового суспільства слов'янські племена об'єднуються у союзи племен, поява яких свідчила про становлення у них між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління суспільством. Тут використовувалися деякі родові форми регулювання соціальних процесів, але вже в інтересах пануючого класу, що зароджувався. Зазначену форму управління суспільством називають військовою демократією.
4. Військову силу союзу племен складали всі боєздатні чоловіки. Серед них почали виділятися сильні й хоробрі воїни, які постійно брали участь у військових походах і поступово групувалися навколо свого ватажка як його дружина. Остання була організацією, згуртованою не родовими зв'язками, а спільністю військових і майнових інтересів та вірністю своєму ватажку. Військовий ватажок і його дружинники забирали собі більшу й кращу частину здобичі. Втім, при цьому ще тривалий час зберігалися первісні демократичні заклади - народні збори і рада старійшин. Військова демократія поступово переросла у військово-ієрархічне правління-князівство.
5. Джерела, зокрема арабські, повідомляють про формування у східних слов'ян об'єднань з кількох союзів племен - Куяби, Славії і Артанії. "Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями й відображали більш високий етап у процесі східнослов'янської консолідації. Цей процес завершився наприкінці ІX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської держави - Київської Русі.


Тест № 1
1. Із запропонованих джерел українського права виберіть такі, що відносяться до періоду існування Київської Русі.
1) Конституція П. Орлика; 2) звичаєве право; 3) Магдебурзьке право; 4) церковні статути; 5) Литовські статути; 6) русько-візантійські договори; 7) сеймові конституції; 8) судовий прецедент; 9) Поширена Правда.
Звичаєве право, церковні статути, русько-візантійські договори, судовий прецедент, Поширена Правда.

Задача № 1
Подія трапилась за часів Київської Русі, носить кримінальний характер. Справа буде розглядатися у княжому суді за нормами Руської Правди.
Оскільки холопи на вказівку купця вкрали трьох баранів прямо з поля, відповідно до ст. 38 Поширеної редакції Руської Правди суд винесе рішення про те, щоб купець заплатив штраф за кожну вівцю по 60 кун, (загальна сума - 180 кун).


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ
1. Давня історія України: У 2-х кн. Кн. 2. - К.: Либідь, 1995. - 348 с.
2. Залізняк Л. Н. Нариси стародавньої історії України. - К.: Либідь, 1994. - 214 с.
3. Історія держави і права України: Академічний курс. У 2-х т. Т. 1 / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - К.: Ін Юре, 2000. - 648 с.
4. Історія України: нове бачення: Т. 1 / О. Гуржій, Я. Ісаєвич, М. Котляр, О. Моця та ін.). - К.: Либідь, 1993. - 450 с.
5. Котляр М. Ф. Утворення давньоруської держави: Історичні зошити. - К.: Атіка, 1993. - 106 с.
6. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. - Львів: Світ, 1996. - 296 с.
7. Петров В. К. Походження слов'ян. - К.: Наукова думка, 1987. - 218 с.
8. Рыбаков Б. Киевская Русь и русские княжества XІІ-XІІІ в.в. - М.: Наука, 1982. - 548 с.
9. Рибалка І. К. Історія України. - К.: Атіка, 1999. - 482 с.
10. Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. - К.: Наукова думка, 1990. - 410 с.
11. Толочко А. П. Київська Русь. - К.: Либідь, 1996. - 350 с.