Кр РОЗВИТОК ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА УКРАЇНИ В 30-ті рр..

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави та права України"
на тему:
РОЗВИТОК ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА УКРАЇНИ В 30-ті рр.

 

ПЛАН

Вступ 3
1. Конституція УРСР 1937 р.: зміст і значення 5
2. Державне будівництво в Україні в 30-ті рр. 7
3. Політичні репресії 1930-х рр. в СРСР і Україні,
їх наслідки і уроки 12
4. Правова система 17
Висновки 24
Список використаної літератури 26


ВСТУП
30-ті роки XX ст. в історії України стали періодом формування і зміцнення сталінського тоталітарно-репресивного режиму, який, використовуючи державний механізм як узурпований інструментарій влади, здійснює абсолютний контроль над усіма галузями (сферами) суспільного життя, віддаючи перевагу репресивним методам та формам забезпечення практичної реалізації своєї політики, у поєднанні з широким використанням соціальної міфології та маніпулятивних методів впливу на маси та особистість.
Основними проявами такої організації є:
– репресивність політичних інститутів, заснованих на моноідеології, монополізації влади та інформації, мілітаризації суспільного життя;
– утвердження та функціонування тоталітарно-репресивного режиму в Україні, що здійснювалось шляхом "більшовизації" та "сталінізації" країни.
В Україні відбувався процес створення могутнього, розгалуженого, бюрократичного апарату, зрощення партійного апарату з державним, воєнним, господарським, з верхівкою громадських, наукових, творчих організацій і засобів масової інформації.
Жорсткість економічного і політичного режиму створила можливість форсованими темпами розв'язувати деякі пріоритетні економічні проблеми, перш за все спрямовані на будівництво "соціалізму". Це був сталінський "великий стрибок".
Проте це досягалося за рахунок соціальних проблем, низького життєвого рівня народу: насильницька колективізація на селі, форсування індустріалізації, режим найсуворішої економії, скорочення споживання, масове використання праці ув'язнених.
У контрольній роботі, що пропонується, розглядаються такі питання: Конституція УРСР 1937 р., її зміст і значення; державне будівництво в Україні в 30-ті рр.; політичні репресії 1930-х рр. в СРСР і Україні, їх наслідки і уроки; правова система у 1930-ті рр.


1. КОНСТИТУЦІЯ УРСР 1937 р.: ЗМІСТ І ЗНАЧЕННЯ
Конституція УРСР 1937 р. майже повністю відбивала союзну Конституцію, відтворювала її принципи, копіювала основні положення. Обидві Конституції мали демагогічний характер і були нібито поза часом і простором. Численні положення Конституції УРСР, як і Конституції СРСР, особливо про права людини, насправді не діяли. Вони мирно співіснували з репресивною машиною, масовими арештами, розстрілами. Основний Закон за формою був демократичним, але повністю відірваним від реального життя [4, с. 226].
Конституція УРСР 1937 р. складалася з 146 статей, об'єднаних у 1З розділів.
Розділ 1, присвячений суспільному устрою, був побудований на соціалістичних засадах. Україна визначалась як "соціалістична держава робітників і селян", де політичну владу здійснюють Ради депутатів трудящих. Економічною основою УРСР визнавалися соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, яка існувала у формі державної або кооперативно-колгоспної власності.
Особливе значення мав розділ 2, присвячений державному устрою. Згідно зі ст. 1З Конституції УРСР добровільно об'єдналася з іншими рівноправними Радянськими Соціалістичними Республіками" в союзну державу СРСР. Конституція підкреслювала, що територія УРСР не могла бути змінена без згоди республіки. Найважливішим було положення про те, що "Українська РСР зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціалістичних Республік". Проте, як свідчила практика, такі принципи об'єднання, як добровільність та рівність, були лише декларацією, що не відповідала дійсності, а право виходу з СРСР – фікцією.
У наступних розділах Конституції йшлося про структуру, порядок утворення, компетенцію та основні форми діяльності центральних і місцевих органів державної влади і державного управління.
Розділи 5 і 6 Конституції присвячувалися органам влади і управління Молдавської АРСР.
У розділі 10 Конституції закріплювалися основні права і обов'язки громадян УРСР. Вони мали право на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення в старості, а також у разі хвороби і втрати працездатності, право на освіту тощо.
У статті 124 Конституції проголошувалася свобода слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій, тобто йшлося про свободи, які були просто неможливими в умовах тоталітарної системи. В той час, коли провадились незаконні обшуки і арешти, здійснювалися масові репресії, в Конституції урочисто проголошувалася недоторканість особи, житла тощо.
Конституція 1937 р. була побудована у такий спосіб, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед 13-ти її розділів розділ про права та обов'язки громадян посідав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи в цій Конституції розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення мети побудови сталінської моделі соціалізму. Усе це свідчило про те, що Конституція УРСР, як і Конституція СРСР, не забезпечувала втілення в життя багатьох своїх положень. Реальна практика сталінщини перекреслювала демократичність Конституції УРСР 1937 р. [4, с. 228]
Суттєвих змін зазнала виборча система. Конституція УРСР 1937 р. відмовилась від виборів, де робітничий клас мав переваги над селянством, а значна частина населення взагалі була позбавлена виборчих прав, від виборів багатоступеневих та відкритих. Згідно зі статтею 133 Конституції вибори до Рад депутатів трудящих усіх ступенів провадились на основі "загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні". Справжніх виборів у дійсності не проводилося, це була, лише ширма, яка прикривала тоталітарний режим.
На відміну від Конституції УСРР 1929 р., де не розглядалися питання, пов'язані з організацією та діяльністю судово-прокурорських органів, Конституція 1937 р. мала спеціальний розділ, присвячений суду та прокуратурі. Тут визначався порядок утворення судово-прокурорських органів, проголошувались основні принципи їх діяльності.
В Конституції багато говорилося про зміцнення соціалістичної законності, право обвинуваченого на захист, процесуальні гарантії особи. Але практика була зовсім іншою. Виключний порядок судочинства у справах про терористичні акти, діяльність особливої наради при НКВС СРСР, терор і репресії все це було несумісним з принципами, проголошеними Конституцією УРСР 1937 р.
2. ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ В 30-ті рр.
В 30-ті роки в розвитку політичної системи відбулися докорінні зміни. Опанувавши апаратом влади Сталін та його прибічники створили таку державну організацію, яка позбавляла робітничий клас і основну частину рядових членів партії реальної політичної влади. Під виглядом диктатури пролетаріату існувала партійно-апаратна диктатура. Відбулося зрошення партійних структур з державним, військовим, господарським апаратом, з керівними органами громадських, наукових і творчих організацій. Партійна номенклатура стала основою командно-адміністративної, тоталітарної системи. Диктат центральної загальносоюзної влади поступово ліквідує залишки суверенності України. Все це не могло не позначитися на становищі як вищих, так і місцевих органів влади і управління [12, с. 307].
У відповідності з Конституцією УСРР 1929 року вищим органом влади був Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. До його складу входили представ-ники міських і селищних Рад за нормою один делегат на 10 тис. виборців і представники сільських Рад за нормою один делегат на кожні 50 тис. населення. Делегати на з'їзд обиралися обласними з'їздами Рад. Своїх представників обирав і Всемолдавський з'їзд Рад.
Юридично Всеукраїнський з'їзд Рад був вищим органом влади, здійснював верховне керівництво і найвищий контроль в республіці, приймав законодавчі акти, які були правовою базою для інших нормативних актів, користувався виключним правом вносити зміни і доповнення до Конституції УСРР. Але в практичній діяльності його повновладність обмежувалася директивними вказівками більшовицької партії і постановами вищих органів влади і управління СРСР [12, с. 307].
В період між з'їздами верховним органом влади, якому належали законодавчі, розпорядчі і виконавчі функції, був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Цей орган обирався Всеукраїнським з'їздом Рад у складі біля 400 чоловік, що робило його громіздким і малопрацездатним. Свою роботу ВУЦВК здійснював шляхом проведення сесій. Час між їх скликанням коливався від 1,5 місяця до року.
У період між сесіями вищим органом влади республіки була Президія ВУЦВК. За Конституцією 1929 року вона мала право видавати декрети, постанови і розпорядження.
У січні 1935 року Всеукраїнський з'їзд Рад було перейменовано у з'їзд Рад УСРР, ВУЦВК – у ЦВК УСРР, Президію ВУЦВК – у Президію ЦВК УСРР. У січні 1937 року замість назви "Українська Соціалістична Радянська Республіка" було встановлено назву "Українська Радянська Соціалістична Республіка" (УРСР). Вищим органом управління, урядом УСРР була Рада Народних Комісарів (РНК).
Початок 30-х років характеризується посиленням повноважень РНК у всіх сферах державного життя. Для тоталітарного режиму найбільш зручним було керування країною через виконавчі органи. Звуження суверенітету УСРР проявлялось і у перепорядкуванні та реорганізації ряду наркоматів. У 1929 році наркомат землеробства було перетворено у союзно-республіканський, у 1930 році переходить до загальносоюзного наркомату керівництво вищою освітою [12, с. 308].
Посилення ролі загальносоюзних наркоматів було головною тенденцією розвитку органів центрального управління даного періоду. Починаючи з 1933*року видаються спільні постанови РНК УСРР і ЦК КП(б)У, що говорило про зрощення партійного і державного апарату, посилення ролі партійного керівництва державним, господарським і культурним життям країни.
Після прийняття Конституції УРСР 1937 року вищим органом влади в Україні стала Верховна Рада УРСР. До відання Верховної Ради УРСР було віднесено прийняття Конституції УРСР, утворення нових областей УРСР, встановлення кордонів і районного поділу областей, видання законів УРСР, охорона державного порядку, охорона прав громадян, затвердження народногосподарського плану і бюджету УРСР тощо.
За Конституцією 1937 року Верховна Рада УРСР стає єдиним законодавчим органом республіки.
В період між сесіями Верховної Ради УРСР деякі її повноваження виконувала Президія Верховної Ради. Вона мала право: скасовувати постанови і розпорядження РНК УРСР, а також рішення і розпорядження обласних Рад, приймати рішення про надання громадянства, присвоєння почесних звань, помилування громадян тощо.
Рада Народних Комісарів утворювалась Верховною Радою і являла собою вищий виконавчий і розпорядчий орган республіки, який координував роботу наркоматів, керував виконкомами обласних Рад.
Згідно Конституції УРСР 1937 року наркомати поділялися на союзні, союзно-республіканські і республіканські. їх кількість у складі РНК УРСР не була сталою, процес реорганізації і утворення нових наркоматів став звичним явищем.
Місцеві органи влади і управління. Курс на колективізацію потребував серйозної перебудови місцевих органів влади і управління, особливо сільських Рад. Для цього знову активізували роботу комнезамів. На початку 1930 року їх кількість була втричі більшою, ніж на кінець 1925 року.
В рядах комнезамів налічувалось І млн 600 тис. члсніп. Комнезами вже не могли підміняти діяльність сільських Рад, як цс було раніше, але вони суттєво впливали на їх політику щодо колгоспного будівництва. Тільки в 1933 році радянська влада вирішила позбавитись від послуг комнезамів, які виконали свою головну місію – розгром куркульства і проведення суцільної колективізації. 16 лютого 1933 року ВУЦВК затвердив постанову "Про ліквідацію комітетів незаможних селян".
Зміцненню місцевих органів влади повинен був сприяти черговий етап адміністративно-територіальної реформи в Україні. 2 серпня 1930 року ВУЦВК і РНК УСРР приймають постанову "Про ліквідацію округів та перехід на двоступеневу систему управління". Постанова скасовувала поділ УСРР на округи, натомість було створено 484 райони, 18 міст, виділених в окремі адміністративно-господарські зони і одна автономна республіка – Молдавська. Та вже через рік виявилися суттєві недоліки нового поділу, і головний з них – віддаленість центральної влади від районів. Тому ВУЦВК у лютому 1932 року пройняв постанову "Про перехід на триступеневу адміністративно-територіальну систему: район – область – центр". В Україні було утворено п'ять нових областей: Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Одеська і Харківська. У червні 1932 року було утворено Донецьку область, а у жовтні – Чернігівську [12, с. 309].
Характерною рисою реформування місцевих органів влади і управління було посилення ролі виконавчих структур у місцевих Радах, що полегшувало керівництво ними з боку вищих органів влади і партійних органів. З утворенням областей районні і міські Ради були підпорядковані виконкомам. Діяльність міських Рад визначалася положенням "Про міські Ради Української СРР" від 1 липня 1931 року.
Було встановлено дві категорії міських Рад: республіканського і районного підпорядкування. Міські Ради республіканського підпорядкування були підзвітні вищим органам влади і управління УСРР, а Ради районного підпорядкування – районному з'їзду Рад і райвиконкому. В свою чергу, районний з'їзд Рад підпорядковувався Всеукраїнському з'їзду Рад, ВУЦВК та його Президії. На відміну від положення про міські Ради 1927 року, нове положення значно розширювало компетенцію міських Рад в галузі планування, соціального і культурного будівництва, торгівлі, кооперації тощо. Конституція УРСР 1937 року зафіксувала переутворення Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів у Ради депутатів трудящих [12, с. 309].
В зв'язку з ліквідацією системи з'їздів Рад Конституція УРСР встановила повну підпорядкованість виконкомів відповідним Радам.
Згідно Конституції систему місцевих органів державної влади в Україні складали обласні, районні, міські, сільські та селищні Ради депутатів трудящих. Було чітко зафіксовано право кожної місцевої Ради керувати "культурно-політичним і господарським будівництвом на підвідомчій їй території", встановлювати місцевий бюджет, керувати діяльністю підпорядкованих їй органів управління, забезпечувати охорону громадського порядку, сприяти зміцненню обороноздатності країни, забезпечувати дотримання законів і охорону прав громадян.
Конституція УРСР 1937 року ліквідувала пленуми міських Рад і встановила посесійний порядок їх роботи. Значного поширення набула така організаційна форма діяльності депутатів між сесіями Рад, як постійні комісії Рад.
Обласні, районні, міські, сільські і селищні Ради депутатів трудящих вибирали виконавчі комітети, які були виконавчими і розпорядчими органами Рад. При місцевих Радах були створені органи управління – відділи і управління, які підпорядковувались як Раді і її виконкому, так і відповідному наркомату УРСР.
Вибори до місцевих Рад, які відбулися 24 грудня 1939 року, показали наступні результати: було обрано 15 обласних, 583 районні, 164міські, 10863 сільські і 442 селищні Ради депутатів трудящих.
3. ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ 1930-х рр. В СРСР І УКРАЇНІ,
ЇХ НАСЛІДКИ І УРОКИ
Першим політичним процесом стала так звана "шахтинська справа" (1928 p.). За неї були притягнуті до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочинних зв'язках з колишніми її власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю.
"Шахтинська справа" зачепила до 1000 осіб. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, інші – повністю їх відкинули; були й такі, які визнали себе винними з усіх статей обвинувачення. 11 осіб засудили до вищої міри покарання – розстрілу, більшість була ув'язнена на строк від 4 до 10 років [3, с. 59].
Суд повинен був підтвердити наявність класової боротьби в країні, створити атмосферу напруженості, підготувати грунт для нових репресій, відволікти увагу незадоволених від Компартії. План Сталіна полягав у тому, щоб використати створені через власну політику труднощі й провали собі ж на користь, набути цим процесом нового політичного капіталу.
У 1930 р. було організовано новий процес, спрямований проти шкідницької організації, – буржуазно-кадетської "Промислової партії". Стверджувалося, що організація нараховувала до 2000 осіб (судили 8), сферою її діяльності були основні промислові райони Донбасу. Вона нібито намагалась повалити радянську владу й відновити капіталістичний устрій шляхом систематичного підриву економічного потенціалу СРСР. На цей раз на суді усі обвинувачені змушені були визнати себе винними у "шпигунській та шкідницькій діяльності", 5 з них були засуджені до розстрілу. Цей процес, як і "шахтинську справу", також було сфальсифіковано [3, с. 61].
Після цих процесів найнезначніші неполадки у роботі можна було списати на шкідництво. До середини 1931 р. половину всіх інженерно-технічних працівників Донбасу було притягнуто до службової відповідальності, внаслідок чого їх було засуджено до різних строків ув'язнення.
Одним з перших в Україні був політичний процес у справі "Спілки визволення України" (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 осіб, в основному представники української інтелігенції. їх звинувачували в підготовці терористичних актів, у шкідництві, намаганні повалити радянську владу, відокремити Україну від СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україну. Це був справжній політичний спектакль над невинними діячами української культури. Всі звинувачення грунтувалися на зізнаннях підставних свідків, які перебували на лаві підсудних. Жодних документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду "члени СВУ" отримали різні строки ув'язнення, але й після цього "філіали СВУ" продовжували "розкривати" ДПУ в інших містах України, що спричинило нові хвилі репресій [3, с. 68].
У 1931 р. була сфабрикована справа "Українського національного центру" (УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків М. Грушевського та М. Яворського. Усіх 50 "членів УНЦ" у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув'язнення. Пізніше 33 з них було засуджено повторно: 21-го розстріляли, іншим подовжили строки ув'язнення.
Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке масштабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на "шкідників" – передусім фахівців сільського господарства. Так, Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально "прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та ін.".
У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула ("за списком") справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено у харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили до 270 професорів і викладачів [3, с. 74].
Посилення тоталітарного режиму передбачало ліквідацію верств населення, які могли критикувати існуючий лад. Владі не потрібна була інтелігенція як носій демократичних традицій. їй необхідні були люди, які повністю підтримували б її політику, не розмірковуючи щодо її доцільності.
Масштаби репресій значно зросли після вбивства С. Кірова – одного з керівників Компартії, що сталося 1 грудня 1934 р. Того ж дня за пропозицією Сталіна було прийнято постанову ЦВК СРСР "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів", яка ліквідувала будь-які гарантії прав обвинувачених з цієї категорії справ. Строк розслідування зменшувався до 10 днів, обвинувачення мало бути вручене за добу до суду, де справа розглядалась без участі сторін (тобто без прокурора та адвоката). Касаційне оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялось, а вирок виконувався негайно [3, с. 75].
9 грудня 1934 р. Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК "Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УСРР", яка врахувала вищезгадані положення, що стали основою беззаконня на наступні роки в Україні. Одразу ж було "викрито" велику кількість "терористів" у Москві, Ленінграді та Києві. У Києві відбувся суд (13-15 грудня 1934 р.) над учасниками об'єднання українських націоналістів – організації, що начебто мала на меті провалення радянської влади шляхом терористичних актів, шкідництва та диверсій.
У березні 1935 р. відбувся новий процес, тепер уже у справі "боротьбистів", за яким О. Полоцький, Ю. Мазуренко, Г. Епік, О. Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) звинувачувалися у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акту щодо Сталіна та ін. Усі 17 осіб, які проходили за процесом, в тому числі й М. Куліш, який ніколи не належав до партії боротьбистів, були засуджені до позбавлення волі строком на 7-10 років. У 1937 р. більшість з них була розстріляна (процес "боротьбистів-2") [3, с. 77].
У 1936 р. "за участь у контрреволюційній троцькістській організації" був заарештований Ю. Коцюбинський – син відомого українського письменника М. Коцюбинського, член першого українського радянського уряду. Його засудили до заслання строком на 5 років, але вже наступного року розстріляли. Усього за 1936 р. в Україні було "викрито" до 10 "троцькістських організацій".
Найжорстокішим щодо репресій був 1937 р. Суттєво змінилася спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. вони, в основному, були спрямовані проти непманів, "куркулів", старої інтелігенції, то у 1935-1936 pp. – проти учасників колишньої опозиції, ухилів, не більшовицьких партій. З 1937 р. репресії захопили широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників.
Всього в Україні з 1930 по 1941 рік було "розкрито" більше 100 різних "центрів", "блоків", "організацій". За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру "Березіль" Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та ін. (до 500 українських письменників) [3, с. 84].
Репресії здійснювались за планом під централізованим керівництвом. За деякими даними, репресій зазнали до 270 тис. членів КП(б)У. Про масштаби репресій в Україні свідчить хоча б те, що у післясталінські часи було реабілітовано більше 500 тис. осіб.
Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.
4. ПРАВОВА СИСТЕМА
Розвиток правової системи в 30-ті роки, як і державного апарату в цілому, був також спрямований на зміцнення командно-адміністративної системи управління, подальшої її централізації [12, с. 313].
Характерною рисою правової системи стає пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським. З одного боку, поширюється пряма дія союзних нормативних актів, а з іншого – відроджується існуюча в 20-ті роки тенденція запозичення республіканським законодавством якщо не всього змісту загальносоюзних законодавчих актів, то хоча б їх ідеї.
Ліквідація непу призвела до суттєвих змін в цивільно-правовому регулюванні суспільних відносин. Головними напрямками розвитку цивільного права були охорона соціалістичної власності та удосконалення договірних відносин.
На зміцнення планових засад народного господарства була спрямована постанова ЦВК і РНК СРСР "Про кредитну реформу" від 30 січня 1930 року. Нею скасовувався вексельний обіг і комерційне кредитування. Відтепер розрахунки між господарськими організаціями проводилися тільки через банк. Фактично, це призвело до ліквідації госпрозрахунку, хоча в офіційних документах він згадувався ще досить довго. Проведенню принципу плановості в роботі транспорту сприяв Статут залізниць СРСР, який було затверджено постановою РНК СРСР від 10 лютого 1935 року, Повітряний кодекс СРСР від 7 серпня 1935 року.
Характерним для даного періоду був посилений розвиток договірних відносин. Постанови РНК СРСР про укладення договорів приймалися щорічно. Ці акти були важливими джерелами договірного права. Вони окреслювали загальні форми договірних зв'язків і визначали конкретний зміст договорів.
Договори, як правило, укладались в рамках планових завдань, що давало можливість конкретизувати планові завдання. Категорично була заборонена одностороння відмова від виконання договору і одностороння зміна його умов.
Конкретизуються окремі види договорів. Так, у другій половині 30-х років основною формою договору поставки стають прямі договори, які не встановлювали прав і обов'язків сторін. Цей недолік було ліквідовано в 1937 році, коли обов'язковим стало визначення основних умов поставки.
На посилення відповідальності суб'єктів державної і кооперативної власності була спрямована постанова ВУЦВК і РНК УСРР "Про терміни позовної давності" від 19листопада 1934 року. Вона встановлювала єдиний півторарічний термін позовної давності у спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, підприємствами і організаціями. Постанова передбачала також спеціальні позовні терміни. Так, шестимісячний термін позовної давності встановлювався по спорам про стягнення штрафів, пені і неустойки, якщо ці спори підлягали розгляду в порядку цивільного судочинства. Скорочений річний термін позовної давності застосовувався в спорах, які виникали з договорів перевезень.
Велика увага приділялась також зміцненню власності кооперативних об'єднань. Постанова ЦВК і РНК УСРР від 24 серпня 1935 року забороняла примусове вилучення будь-якого майна кооперативних організацій. Регулювання цивільно-правових відносин фізичних осіб також зазнало змін. Оскільки всяка приватногосподарська діяльність була ліквідована, то і пов'язані з нею майнові права на підставі ст. 1 ЦК УСРР законом більше не охоронялися.
В 30-ті роки в зв'язку з ліквідацією дитячої безпритульності приймається ряд актів про посилення турботи державних органів про дітей і підвищення відповідальності батьків за їх виховання. Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадського стану УСРР 1924 року був доповнений ст. 16-1, яка передбачала відібрання у батьків дітей і передачі їх до дитячих будинків при відсутності належного нагляду за ними. Ст. 16 Кодексу була доповнена частиною другою, де вказувалось, що при відсутності нагляду з боку батьків за їх дітьми органи Наркомату освіти і міліції зобов'язані повідомляти про це громадські організації по місцю роботи батьків.
Важливим законодавчим актом в галузі сімейного права стала постанова ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 року, якою заборонялися аборти, встановлювалася матеріальна допомога багатосімейним, посилювалась кримінальна відповідальність за несплату аліментів.
У виконання даної постанови ЦВК і РНК УСРР 4 серпня 1936 року прийняли постанову, яка вносила зміни і доповнення до Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР. Так, в ст. 31 Кодексу були внесені зміни про сплату аліментів. На одну дитину утримувалась четверта частина заробітної плати (заробітку) відповідача, на утримання двох дітей – третина, трьох і більше – 50 відсотків заробітної плати відповідача.
Постановою були внесені зміни в законодавство про розлучення. Запис про розлучення здійснювався тільки після виклику подружжя в ЗАГС і сплати за реєстрацію розлучення грошової суми, розмір якої було значно збільшено. Обов'язковим стало занесення інформації про розлучення до паспортів подружжя.
Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 25 лютого 1931 року внесла ряд змін і доповнень до Кодексу законів про працю УСРР 1922 року. Було завершено процес переведення робітників промисловості і транспорту на 7-годинний робочий день. Більшість підприємств і установ було переведено на безперервний робітничий тиждень, а робітники і службовці одержували день відпочинку по черзі у різні дні тижня. Заробітна плата виплачувалась в залежності від професійної кваліфікації робітника, за твердими фіксованими ставками або за тарифними сітками, розробленими для кожної галузі промисловості. Основними формами оплати були відрядна, почасова і преміальна. Характерною була суворість заходів, спрямованих на зміцнення трудової дисципліни робітників і службовців. За постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 22 листопада 1932 року неявка на роботу без поважної причини, хоча б протягом одного дня, тягла за собою звільнення з роботи з позбавленням права користуватися квартирою, наданою в будинку даного підприємства чи установи. В окремих галузях народного господарства СРСР були прийняті статути про дисципліну: на залізничному транспорті (1933 р.), в органах юстиції (1933 р), на водному транспорті (1934 р.), в органах зв'язку (1935 p.).
В Україні 11 вересня 1935 року РНК УСРР затвердив Статут про дисципліну робітників та службовців комунальних електростанцій і електромереж УСРР.
У 1938 році постановою РНК СРСР вводяться єдині трудові книжки, у яких фіксувалась уся трудова діяльність працівника. З метою морального стимулювання Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 грудня 1938 року встановлюється звання Героя Соціалістичної Праці, а також медалі "За трудову доблесть" і "За трудову відзнаку".
Проведення колективізації внесло суттєві зміни в колгоспне і земельне право.
1 лютого 1930 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством", яка забороняла оренду землі та використання найманої праці в сільському господарстві, а також вводила конфіскацію у куркулів засобів виробництва. 5 квітня 1930 року ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили постанову "Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних господарствах у районах суцільної колективізації". Оренда землі в цих районах не допускалася. Обласні виконкоми отримали право конфіскувати майно куркулів і висилати їх за межі районів і округів.
Величезна увага приділялася будівництву машинно-тракторних стан цій (МТС). Наявність державних МТС була засобом економічного контролю над колгоспами, подібно до того, як партійний апарат, ДПУ і комнезами являли собою засоби політичного тиску. Кількість МТС зростала дуже швидко. Починаючи з жовтня 1930 року і до кінця 1932 року в Україні кожні два дні з'являлася нова МТС. До кінця 1932 року було створено 592 МТС. Вони відігравали провідну роль у колгоспному будівництві, особливо після створення політвідділів МТС.
Для розвитку кримінального права 30-х років характерним було ужорсточення заходів покарання. Саме в ці роки в галузі кримінального і кримінально-процесуального права відбулися серйозні деформації, які повністю зруйнували гарантії прав особистості в кримінальному судочинстві.
У цьому ракурсі перш за все можна назвати постанову ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року "Про охорону майна державних підприємств колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності", яка ввійшла в історію кримінального законодавства як Закон від 7серпня 1932року. Його було прийнято за ініціативою Сталіна.
Закон від 7 серпня 1932 року встановлював кримінальну відповідальність не тільки за розкрадання соціалістичної власності, а й за антиколгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства щодо колгоспників. Міра покарання – позбавлення волі терміном* від 5 до 10 років.
Ряд нормативних актів було спрямовано на боротьбу з господарськими злочинами, приватно-господарською діяльністю та спекуляцію. Так, постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 14 лютого 1930 року в КК УСРР була внесена ст. 153-3, яка встановлювала кримінальну відповідальність за масовий або систематичний випуск промисловими підприємствами недоброякісних виробів. Постановою ВУЦІЗК і РНК УСРР від 25 грудня 1932 року вносилися зміни в ст. 127 КК УСРР, яка передбачала покарання за спекуляцію. За новою редакцією цієї статті спекуляція каралась позбавленням волі на термін не менше 5 років з конфіскацією всього або частини майна.
На підставі союзного Закону від 8 червня 1934 року ВУЦВК і РНК 20 липня 1934 року прийняли постанову про доповнення КК УСРР рядом статей про зраду Батьківщині. Цю постанову було повністю включено до КК УСРР.
Постанова ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 року збільшила термін покарання за особливо небезпечні державні злочини з 10 до 25 років. Кримінальне законодавство встановлює відповідальність за посягання на обороноздатність країни, за незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підробку паспортів, порушення правил паспортної системи.
В 30-ті роки фактично були ліквідовані всі демократичні принципи судочинства. В зв'язку з цим особливо виокремлювалася постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів", яка отримала назву Закон від 1 грудня 1934року.
Ця постанова була підготовлена протягом кількох годин після повідомлення про вбивство одного з державних діячів СРСР Сергія Кірова. Цей надзвичайний закон відкрито попирав принципи усності, гласності, змагальності, справедливості, гуманізму. Слідство у справах про терористичні акти обмежувалося 10-денним терміном. Звинувачувальний акт вручався звинуваченому за 24 години до розгляду справи у суді. З процесу виключались прокурор і адвокат. Касаційне обжалування і подання клопотань про помилування у цих справах не допускались. Розстріл приводився у виконання негайно після оголошення вироку.
З проведенням масових позасудових репресій пов'язана також діяльність Особливої наради, яку було створено при НКВССРСР 10 липня 1934 року.
9 грудня 1934 року була прийнята постанова ВУЦВК "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу УСРР". Вказані нормативні акти свідчили про повний перехід до надзвичайного порядку судочинства. Ці акти мали стати правовою базою масових репресій.

ВИСНОВКИ
1. Таким чином, скасувавши неп, керівництво Радянського Союзу взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до "побудови матеріально-технічної бази соціалізму". У результаті сталінського стрибка в індустріалізації України, як і взагалі в СРСР, поглибилися диспропорції в розвитку господарства, зріс дефіцит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція.
2. В командно-адміністративній системі, що склалася, державні і господарські органи діяли під жорстким контролем партійних органів і в рамках централізованого управління відомчого апарату. Сформований привілейований прошарок бюрократії займав керівні місця в партійних, радянських, військових, господарських, репресивних органах. Боротьба в керівництві партії привела до зміцнення єдиновладдя. Режим особистої влади Генерального секретаря партії, який також прибрав функції глави держави, стає характерною ознакою радянської політико-державної системи майже до середини 50-х років.
3. У 30-ті роки були знищені залишки державної самостійності України. Централізація влади, характерна для тоталітарного режиму, призвела до централізації і правової системи. Головною тенденцією розвитку права стає перевага загальносоюзного законодавства над республіканським. Ця тенденція проявлялася в двох напрямках: поширенні прямої дії загальносоюзних нормативних актів і в рецепції відповідних загальносоюзни