Кр розвиток права в україні в 30 р.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави та права України"
на тему:
РОЗВИТОК ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА УКРАЇНИ В 30-ті рр.

ПЛАН

Вступ 3
1. Державне будівництво в Україні в 30-ті рр. 6
2. Конституція УРСР 1937 р., її зміст та значення 11
3. Надзвичайне законодавство СРСР в трагічні 30-ті рр. 16
4. Входження західноукраїнських земель до складу УРСР
в 1939-1940 рр. та політика радянського уряду на приєднаних
територіях 21
Висновки 24
Список використаної літератури 26

ВСТУП
Для України 1929-1941 рр. стали часом важких випробувань, жахливих злочинів тоталітарної системи проти українського народу. Форсована індустріалізація і суцільна колективізація сільського господарства означали відмову від нової економічної політики й початок волюнтаристського, авантюристичного курсу Сталіна та його однодумців на здійснення "великого стрибка" в розвитку країни. Реалізація політики "комуністичного штурму" супроводжувалася різким скороченням торгівлі, картковою системою розподілу продуктів, конфіскаційним принципом хлібозаготівель та ін.
Форсування індустріалізації, намагання забезпечити надвисокі темпи зростання промисловості призвели до того, що в економіці склалося надзвичайно скрутне становище.
Ще більш значним та згубним було втручання партійних органів у соціально-економічні відносини з метою "соціалістичної" перебудови сільського господарства. Так, суцільна колективізація сільського господарства, яка провадилася насильницькими методами, репресії проти заможного селянства в процесі ліквідації куркульства як класу призвели до глибокої деградації продуктивних сил села і врешті-решт до голодомору 1932-1933 рр., внаслідок якого в селах і малих містах за найобережнішими оцінками загинуло 3-5 млн. людей [8, с. 142].
Репресії, яким були піддані різні верстви радянського суспільства, передусім були спрямовані проти колишніх привілейованих верств дворянства, старого офіцерства, духівництва. Розпочався наступ і на приватновласницькі елементи, які отримали певний розвиток в умовах нової економічної політики. Тяжких втрат зазнала українська інтелігенція. Постраждав насамперед старий інженерний корпус промисловості України. Багаторічні безжальні переслідування фахівців з дореволюційними дипломами призвели до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку технічної інтелігенції.
Докорінні зміни відбувалися в 30-ті рр. і в розвитку політичної системи, реорганізація якої сприяла утвердженню тоталітарного, репресивного режиму.
Опанувавши апаратом влади, Сталін та його прибічники створили таку державну організацію, яка позбавила робітничий клас і основну масу членів партії (крім апарату) реальної політичної влади, насаджувала під виглядом диктатури пролетаріату апаратну диктатуру, систему вождізму.
Комуністичною партією, усім механізмом управління СРСР керували Сталін і його найближче оточення, на місцях – місцеві партійні лідери. Відбувалося повне обюрокрачування політичної системи. За статутом ВКП(б) 1939 р. парткоми установ, підприємств, МТС, колгоспів здобули право контролю за діяльністю адміністрації.
Відбувалося зрощення партійного апарату з державним, військовим, господарським, з верхівкою громадських, наукових, творчих організацій. Привласнивши право розподілу й перерозподілу кадрів, партійні органи створювали умови для формування нової кадрової "номенклатури", яка у поєднанні зі службою безпеки, армією та засобами масової інформації являла собою головні важелі влади й опору тоталітарної системи.
Отже, у наданій контрольній роботі розглядається розвиток держави та права України в 30-ті рр.
Основними завданнями при розгляді цієї теми стали такі:
– охарактеризувати державне будівництво в Україні в 30-ті рр.;
– розкрити зміст та значення Конституції УРСР 1937 р.;
– проаналізувати надзвичайне законодавство СРСР в трагічні 30-ті рр.;
– з'ясувати особливості входження західноукраїнських земель до складу УРСР в 1939-1940 рр. та політики радянського уряду на приєднаних територіях.


1. ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ В 30-ті рр.
У 30-ті роки в розвитку політичної системи відбулися докорінні зміни. Опанувавши апаратом влади Сталін та його прибічники створили таку державну організацію, яка позбавляла робітничий клас і основну частину рядових членів партії реальної політичної влади.
Під виглядом диктатури пролетаріату існувала партійно-апаратна диктатура. Відбулося зрощення партійних структур з державним, військовим, господарським апаратом, з керівними органами громадських, наукових і творчих організацій. Партійна номенклатура стала основою командно-адміністративної, тоталітарної системи. Диктат центральної загальносоюзної влади поступово ліквідує залишки суверенності України. Все це не могло не позначитися на становищі як вищих, так і місцевих органів влади і управління [12, с. 307].
Відповідно до Конституцією УСРР 1929 р. вищим органом влади був Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. До його складу входили представники міських і селищних Рад за нормою один делегат на 10 тис. виборців і представники сільських Рад за нормою один делегат на кожні 50 тис. населення. Делегати на з'їзд обиралися обласними з'їздами Рад. Своїх представників обирав і Всемолдавський з'їзд Рад.
Юридично Всеукраїнський з'їзд Рад був вищим органом влади, здійснював верховне керівництво і найвищий контроль в республіці, приймав законодавчі акти, які були правовою базою для інших нормативних актів, користувався виключним правом вносити зміни і доповнення до Конституції УСРР. Але в практичній діяльності його повновладність обмежувалася директивними вказівками більшовицької партії і постановами вищих органів влади і управління СРСР [9, c. 258].
В період між з'їздами верховним органом влади, якому належали законодавчі, розпорядчі і виконавчі функції, був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Цей орган обирався Всеукраїнським з'їздом Рад у складі біля 400 чоловік, що робило його громіздким і малопрацездатним. Свою роботу ВУЦВК здійснював шляхом проведення сесій. Час між їх скликанням коливався від 1,5 місяця до року [12, с. 307].
У період між сесіями вищим органом влади республіки була Президія ВУЦВК. За Конституцією 1929 р. вона мала право видавати декрети, постанови і розпорядження.
У січні 1935 р. Всеукраїнським з'їзд Рад було перейменовано у з'їзд Рад УСРР, ВУЦВК – у ЦBK УСРР, Президію ВУЦВК – у Президію ЦВК УСРР. У січні 1937 р. замість назви "Українська Соціалістична Радянська Республіка" було встановлено назву "Українська Радянська Соціалістична Республіка" (УРСР). Вищим органом управління, урядом УСРР була Рада Народних Комісарів (РНК).
Початок 30-х рр. характеризується посиленням повноважень РНК у всіх сферах державного життя. Для тоталітарного режиму найбільш зручним було керування країною через виконавчі органи. Звуження суверенітету УСРР проявлялось і у перспорядкуванні та реорганізації ряду наркоматів. У 1929 р. наркомат землеробства було перетворено у союзно-республіканський, у 1930 р. переходить до загальносоюзного наркомату керівництво вищою освітою [5, с. 131].
Посилення ролі загальносоюзних наркоматів було головною тенденцією розвитку органів центрального управління даного періоду. Починаючи з 1933 р. видаються спільні постанови РНК УСРР і ЦК КП(б)У, що говорило про зрощення партійного і державного апарату, посилення ролі партійного керівництва державним, господарським і культурним життям країни.
Після прийняття Конституції УРСР 1937 р. вищим органом влади в Україні стала Верховна Рада УРСР. До відання Верховної Ради УРСР було віднесено прийняття Конституції УРСР, утворення нових областей УРСР, встановлення кордонів і районного поділу областей, видання законів УРСР, охорона державного порядку, охорона прав громадян, затвердження народногосподарського плану і бюджету УРСР тощо.
За Конституцією 1937 року Верховна Рада УРСР стає єдиним законодавчим органом республіки.
В період між сесіями Верховної Ради УРСР деякі її повноваження виконувала Президія Верховної Ради. Вона мала право: скасовувати постанови і розпорядження РНК УРСР, а також рішення і розпорядження обласних Рад, приймати рішення про надання громадянства, присвоєння почесних звань, помилування громадян тощо.
Рада Народних Комісарів утворювалась Верховною Радою і являла собою вищий виконавчий і розпорядчий орган республіки, який координував роботу наркоматів, керував виконкомами обласних Рад.
Згідно з Конституцією УРСР 1937 р. наркомати поділялися на союзні, союзно-республіканські і республіканські. їх кількість у складі РНК УРСР не була сталою, процес реорганізації і утворення нових наркоматів став звичним явищем.
Курс на колективізацію потребував серйозної перебудови місцевих органів влади і управління, особливо сільських Рад. Для цього знову активізували роботу комнезамів. На початку 1930 р. їх кількість була втричі більшою, ніж на кінець 1925 р. [13, с. 191].
У рядах комнезамів налічувалось 1 млн. 600 тис. членів. Правда, комнезами вже не могли підміняти діяльність сільських Рад, як не було раніше, але вони суттєво впливали на їх політику щодо колгоспного будівництва. Тільки в 1933 р. радянська влада вирішила позбавитись від послуг комнезамів, які виконали свою головну місію – розгром куркульства і проведення суцільної колективізації. 16 лютого 1933 р. ВУЦВК затвердив постанову "Про ліквідацію комітетів незаможних селян" [12, с. 309].
1 липня 1931 р. ВУЦВК затвердив нове Положення про сільські Ради. Стаття З Положення встановлювала, що сільські Ради здійснюють керівництво усім господарським і соціально-культурним будівництвом на селі. Кожна сільська Рада мала власний бюджет і права юридичної особи. При Радах створювалися секції, які керували окремими ланками господарського і соціально-культурного будівництва. При Радах, які мали у своєму складі не менше трьох депутатів, створювалися депутатські групи.
Зміцненню місцевих органів влади повинен був сприяти черговий етап адміністративно-територіальної реформи в Україні. 2 серпня 1930 р. ВУЦВК і РНК УСРР приймають постанову "Про ліквідацію округів та перехід на двоступеневу систему управління".
Постанова скасовувала поділ УСРР на округи, натомість було створено 484 райони, 18 міст, виділених в окремі адміністративно-господарські зони і одна автономна республіка – Молдавська [12, с. 309].
Та вже через рік виявилися суттєві недоліки нового поділу, і головний з них – віддаленість центральної влади від районів. Тому ВУЦВК у лютому 1932 р. пройняв постанову "Про перехід на триступеневу адміністративно-територіальну систему: район – область – центр". В Україні було утворено п'ять нових областей: Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Одеська і Харківська. У червні 1932 р. було утворено Донецьку область, а у жовтні – Чернігівську [13, с. 192].
Характерною рисою реформування місцевих органів влади і управління було посилення ролі виконавчих структур у місцевих Радах, що полегшувало керівництво ними з боку вищих органів влади і партійних органів. З утворенням областей районні і міські Ради були підпорядковані виконкомам. Діяльність міських Рад визначалася положенням "Про міські Ради Української СРР" від 1 липня 1931 р.
Було встановлено дві категорії міських Рад: республіканського і районного підпорядкування. Міські Ради республіканського підпорядкування були підзвітні вищим органам влади і управління УСРР, а Ради районного підпорядкування – районному з'їзду Рад і райвиконкому. В свою чергу, районний з'їзд Рад підпорядковувався Всеукраїнському з'їзду Рад, ВУЦВК та його Президії [12, с. 309].
На відміну від положення про міські Ради 1927 р., нове положення значно розширювало компетенцію міських Рад в галузі планування, соціального і культурного будівництва, торгівлі, кооперації тощо. Конституція УРСР 1937 року зафіксувала переутворення Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів у Ради депутатів трудящих.
У зв'язку з ліквідацією системи з'їздів Рад Конституція УРСР встановила повну підпорядкованість виконкомів відповідним Радам.
Систему місцевих органів державної влади в Україні складали обласні, районні, міські, сільські та селищні Ради депутатів трудящих. Було чітко зафіксовано право кожної місцевої Ради керувати "культурно-політичним і господарським будівництвом на підвідомчій їй території", встановлювати місцевий бюджет, керувати діяльністю підпорядкованих їй органів управління, забезпечувати охорону громадського порядку, сприяти зміцненню обороноздатності країни, забезпечувати дотримання законів і охорону прав громадян.
Конституція УРСР 1937 р. ліквідувала пленуми міських Рад і встановила посесійний порядок їх роботи. Значного поширення набула така організаційна форма діяльності депутатів між сесіями Рад, як постійні комісії Рад.
Обласні, районні, міські, сільські і селищні Ради депутатів трудящих вибирали виконавчі комітети, які були виконавчими і розпорядчими органами Рад. При місцевих Радах були створені органи управління – відділи і управління, які підпорядковувались як Раді і її виконкому, так і відповідному наркомату УРСР.

2. КОНСТИТУЦІЯ УРСР 1937 р., ЇЇ ЗМІСТ ТА ЗНАЧЕННЯ
У середині 30-х років керівництво Комуністичної партії СРСР дійшло висновку про необхідність внесення "демократичних" змін до Конституції СРСР 1924 р., а також до конституцій союзних і автономних республік.
Вперше це питання було винесено на обговорення у 1935 р. на лютневому Пленумі ЦК ВКП(б). У такий спосіб намагалися створити видимість подальшої демократизації державного ладу. В кожному виборчому окрузі балотувався лише один депутат, кандидатура якого висувалася відповідним партійним керівництвом. Був підготовлений доволі демократичний за зовнішніми ознаками проект Основного Закону СРСР, розглянутий на червневому Пленумі ЦК ВКП(б)[3, с. 198].
Проект Конституції було схвалено Президією ЦВК СРСР і винесено на всенародне обговорення. Видимість його активного обговорення створювалася й на території України.
У підсумку все звелося до загального схвалення проекту Конституції. В умовах терору 30-х років мало хто б насмілився критикувати цей проект, який не містив навіть реальних гарантій захисту прав людини [4, с. 225].
VІІІ Всесоюзний з'їзд Рад 5 грудня 1936 р. одноголосно ухвалив нову Конституцію СРСР. Прийняття Конституції Союзу РСР вимагало розроблення нових республіканських конституцій, у тому числі й Конституції УСРР. Розроблення проекту Конституції УСРР нагадувало процес, який вже відбувався на союзному рівні.
1З липня 1936 р. Президія ЦВК УСРР утворила конституційну комісію, до складу якої увійшли державні та партійні проводирі України: Петровський, Косіор, Постишев, Затонський, Любченко, Якір та ін. Наприкінці 1936 р. Президія ЦВК УСРР прийняла проект Конституції, запропонований конституційною комісією, за основу. Після всенародного "обговорення" він був переданий на розгляд Надзвичайного XІV з'їзду Рад УСРР, який відкрився 25 січня 1937 р.
30 січня з'їзд Рад постановив: "Проект Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки в редакції, поданій Редакційною Комісією З'їзду, затвердити". Одночасно з'їзд дав доручення ЦВК відповідно до нової Конституції УРСР розробити й затвердити положення про вибори, а також визначити строк виборів до Верховної Ради республіки.
Конституція УРСР 1937 р. майже повністю відбивала союзну Конституцію, відтворювала її принципи, копіювала основні положення. Обидві Конституції мали демагогічний характер і були нібито поза часом і простором. Численні положення Конституції УРСР, як і Конституції СРСР, особливо про права людини, насправді не діяли. Вони мирно співіснували з репресивною машиною, масовими арештами, розстрілами. Основний Закон за формою був демократичним, але повністю відірваним від реального життя [4, с. 226].
Конституція УРСР 1937 р. складалася з 146 статей, об'єднаних у 1З розділів.
Розділ 1, присвячений суспільному устрою, був побудований на соціалістичних засадах. Україна визначалась як "соціалістична держава робітників і селян", де політичну владу здійснюють Ради депутатів трудящих. Економічною основою УРСР визнавалися соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, яка існувала у формі державної або кооперативно-колгоспної власності.
Особливе значення мав розділ 2, присвячений державному устрою. Згідно зі ст. 1З Конституції УРСР добровільно об'єдналася з іншими рівноправними Радянськими Соціалістичними Республіками" в союзну державу СРСР.
Конституція підкреслювала, що територія УРСР не могла бути змінена без згоди республіки. Найважливішим було положення про те, що "Українська РСР зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціалістичних Республік". Проте, як свідчила практика, такі принципи об'єднання, як добровільність та рівність, були лише декларацією, що не відповідала дійсності, а право виходу з СРСР – фікцією.
Реально діючими були лише статті Конституції УРСР 1937 р., де йшлося про те, що кожний громадянин України є громадянином СРСР і що "УРСР здійснює державну владу самостійно" тільки поза межами ст. 14 Конституції СРСР, де визначені права і компетенція вищих органів влади і управління СРСР.
У наступних розділах Конституції йшлося про структуру, порядок утворення, компетенцію та основні форми діяльності центральних і місцевих органів державної влади і державного управління.
Вищим органом державної влади УРСР ставала Верховна Рада, яка обиралася громадянами України строком на чотири роки. Віднині це був єдиний законодавчий орган УРСР. інші органи такого права вже не мали, як це було раніше. Відповідно до Конституції Верховна Рада УРСР обирала Президію – колегіальний, постійно діючий орган.
Верховна Рада утворювала також уряд – Раднарком УРСР, який був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади. Він мав право видавати постанови і розпорядження "на основі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Ради Народних Комісарів СРСР" і перевіряти їх виконання.
Нова система Рад зовні набувала ознак парламентської системи, але насправді Ради не були самостійною владою в традиційній формі і не мали змоги нею стати, оскільки реальну владу акумулював партійний апарат, що перетворювався у керівний орган тоталітарної держави. Це було відбито у Конституції СРСР 1936 р. і Конституції УРСР 1937 р., які вперше включили положення про комуністичну партію як керівну установу всіх громадських і державних організацій.
До складу Раднаркому УРСР входили голова Раднаркому, його заступники, голова державної планової комісії УРСР, уповноважений комітету заготівель СРСР, начальник управління у справах мистецтв, уповноважені загальносоюзних наркоматів і 14 наркомів УРСР, 10 з яких очолювали союзно-республіканські наркомати і тільки 4 республіканські (освіти, місцевої промисловості, комунального господарства, соціального забезпечення). Така структура Раднаркому свідчила про сильну централізацію державного управління.
Місцевими органами державної влади в областях, округах, районах, містах і селах України були Ради депутатів трудящих, які "обиралися" населенням відповідних адміністративних одиниць строком на два роки.
Розділи 5 і 6 Конституції присвячувалися органам влади і управління Молдавської АРСР.
У розділі 10 Конституції закріплювалися основні права і обов'язки громадян УРСР. Вони мали право на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення в старості, а також у разі хвороби і втрати працездатності, право на освіту тощо.
У статті 124 Конституції проголошувалася свобода слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій, тобто йшлося про свободи, які були просто неможливими в умовах тоталітарної системи. В той час, коли провадились незаконні обшуки і арешти, здійснювалися масові репресії, в Конституції урочисто проголошувалася недоторканість особи, житла тощо.
Конституція 1937 р. була побудована у такий спосіб, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед 13-ти її розділів розділ про права та обов'язки громадян посідав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи в цій Конституції розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення мети побудови сталінської моделі соціалізму [4, с. 227].
Усе це свідчило про те, що Конституція УРСР, як і Конституція СРСР, не забезпечувала втілення в життя багатьох своїх положень. Реальна практика сталінщини перекреслювала демократичність Конституції УРСР 1937 р.
Не захищала Конституція УРСР і національні права українського народу. Розпочата ще з 20-х років українізація не просто припинилась, вона почала тепер розглядатися Москвою як прояв націоналізму. Наслідками цього стали розгром української науки, культури, знищення українських провідних кадрів.
Зазнали утисків і національні меншини. У квітні 1938 р. було видано постанову ЦК КП(б)У, згідно з якою створення в Україні навчальних закладів національних меншин визнавалось насадженням осередків буржуазно-націоналістичного впливу. В 1939 р. були ліквідовані національні райони та національні сільські Ради.
Суттєвих змін зазнала виборча система. Конституція УРСР 1937 р. відмовилась від виборів, де робітничий клас мав переваги над селянством, а значна частина населення взагалі була позбавлена виборчих прав, від виборів багатоступеневих та відкритих.
Згідно зі статтею 133 Конституції вибори до Рад депутатів трудящих усіх ступенів провадились на основі "загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні". Справжніх виборів у дійсності не проводилося, це була, лише ширма, яка прикривала тоталітарний режим.
На відміну від Конституції УСРР 1929 р., де не розглядалися питання, пов'язані з організацією та діяльністю судово-прокурорських органів, Конституція 1937 р. мала спеціальний розділ, присвячений суду та прокуратурі. Тут визначався порядок утворення судово-прокурорських органів, проголошувались основні принципи їх діяльності.
В Конституції багато говорилося про зміцнення соціалістичної законності, право обвинуваченого на захист, процесуальні гарантії особи. Але практика була зовсім іншою. Виключний порядок судочинства у справах про терористичні акти, діяльність особливої наради при НКВС СРСР, терор і репресії все це було несумісним з принципами, проголошеними Конституцією УРСР 1937 р.

3. НАДЗВИЧАЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО СРСР В ТРАГІЧНІ 30-ті РР.
Головними завданнями цивільного права у 30-ті рр. було забезпечення неподільного панування й охорона соціалістичної власності, зміцнення централізації та плановості народного господарства, вдосконалення договірних відносин.
Забезпечити централізоване планове керівництво народним господарством мала Постанова ЦВК і РНК СРСР від 30 січня 1930 р. "Про кредитну реформу". Відтак значно посилилася роль Державного банку, відбулася реорганізація Всеросійського та Всеукраїнського кооперативних банків, сільськогосподарських банків, сільськогосподарських кредитних спілок.
Усупереч принципам госпрозрахунку запроваджувалося пряме банківське кредитування, скасовувалися комерційне кредитування та вексельний обіг [9, с. 262].
Договори між суб'єктами господарювання укладалися лише в межах планових завдань на підставі загальносоюзних актів про договірні кампанії. Так, Постановою РНК УСРР від 26 червня 1932 р. категорично заборонялося одностороннє розірвання або зміна договорів.
Постанови РНК СРСР про порядок укладання договорів на 1933 та 1934 рр. встановлювали загальні форми й конкретний зміст договорів, регламентували питання сплати пені, неустойки, штрафу, відшкодування збитків у разі невиконання договірних зобов'язань.
Для посилення планового керівництва поставками застосовувалися "протокольні угоди", "основні умови поставки" між центрами господарських систем, де визначався порядок укладення й основний зміст майбутніх прямих договорів. У випадках поставок деяких видів продукції (метали, металопродукція тощо) на підставі адміністративних актів (планових завдань, наказів) зобов'язання виникали безпосередньо з них [9, с. 262].
На посилення відповідальності за своєчасне виконання зобов'язань спрямовувалась Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 19 листопада 1934 p., що встановлювала півторарічний строк позовної давності у спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, підприємствами та організаціями.
Певна увага приділялася розвитку й охороні власності кооперативних організацій. Так, Постановою ЦВК і РНК УСРР від 21 серпня 1935 р. заборонялося вилучення будь-якого їх майна, а вирішення цих питань було виключно компетенцією уряду республіки. Проте на підставі ст. 1 ЦК УСРР приватногосподарська діяльність і пов'язані з нею майнові права не охоронялися законом як такі, що суперечили їхньому соціально-господарському призначенню.
Зміни в трудовому праві були спричинені новими завданнями у галузі регулювання праці з метою підвищення її продуктивності. Відповідно до змін і доповнень до Кодексу законів про працю 1922 p., внесених Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 лютого 1931 р., робітники та службовці промисловості й транспорту переводилися на семигодинний робочий день.
Більшість підприємств і установ працювали за безперервним робочим тижнем, працівники по черзі одержували вихідні дні у різні дні тижня. Заробітна плата в її основних формах (відрядній, погодинній, преміальній) нараховувалася залежно від професійної кваліфікації працівника [9, с. 263].
Для зміцнення трудової дисципліни влада вдається до жорстких санкцій. Так, згідно з Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 22 листопада 1932 р., за неявку на роботу без поважної причини звільняли з роботи. А це спричиняло й позбавлення житлової площі, якщо працівник користувався житлом цього підприємства.
Зміцненню трудової дисципліни сприяло прийняття статутів про дисципліну: у 1933 р. на залізничному транспорті, в органах юстиції; у 1934 р. – на водному транспорті; у 1935 р. – в органах зв'язку, у сфері електроенергетики. У 1938 р. були впроваджені єдині трудові книжки, де фіксувалась уся трудова діяльність працівників.
Вживаються також заходи щодо стимулювання працівників. Згідно з Постановою РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС від 28 грудня 1938 р. запроваджується диференційований підхід. Залежно від стажу роботи й кваліфікації працівника при виплатах допомоги за державним соціальним страхуванням встановлюються надбавки до пенсій за безперервний стаж роботи.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 грудня 1938 р. встановлюється звання Героя Соціалістичної Праці, запроваджуються медалі "За трудову доблесть", "За трудову відзнаку".
Перехід до суцільної колективізації спричинив суттєві зрушення у колгоспному та земельному праві. В основі цих змін було створення видимості законності широкої кампанії розкуркулення на селі. Так, Постановою ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930 р. "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством" заборонялася оренда землі та використання найманої праці в сільському господарстві, запроваджувалась конфіскація засобів виробництва у куркулів.
Ці заходи були конкретизовані відповідно до Постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 5 квітня 1930 р. "Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних селянських господарствах у районах суцільної колективізації". Обласним виконкомам надавалося право конфісковувати майно куркулів і передавати його у фонди колгоспів як вступний внесок батраків та бідняків.
Конкретні санкції проти куркульських господарств передбачалися Постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації".
Згідно з постановою господарства, що підлягали ліквідації, мали поділятися на три категорії. До першої належали господарства, дії членів яких кваліфікувалися як організація й участь в антирадянських виступах і терористичних актах (засуджувалися до ізоляції у в'язницях і таборах); до другої – ті, хто чинив менш активний опір (підлягали висилці з сім'ями до північних районів); до третьої – ті, хто не чинив опору розкуркуленню (одержували зменшені ділянки за межами колгоспів).
Ці злочинні рішення втілювались у життя таким чином, що з України виселялась найбільша кількість родин. Так, відповідно до наказу ОДПУ СРСР №44/21 від 2 лютого 1930 р. у північних районах для сімей, виселених з України, призначалась переважна більшість місць (50000 із загальної кількості 70000). Всього в результаті репресивних заходів було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств, що призвело до фактичного знищення найзаможнішого прошарку селянства [9, с. 264].
Безроздільне панування колгоспного ладу потребувало створення відповідної нормативної бази. Правові основи діяльності колгоспів визначалися зразковими Статутами сільськогосподарської артілі 1930, 1935 p., Тимчасовими правилами трудового розпорядку в колгоспах 1933 p., постановами РНК СРСР і ЦК ВКП(б), РНК УСРР і ЦК КП(б)У. Встановлювалося безстрокове користування колгоспів землею, визначалися плани обов'язкових поставок колгоспами державі продукції. За умови вироблення обов'язкового мінімуму трудоднів колгоспникам дозволялося мати незначні за розмірами присадибні ділянки, корову та невеличку кількість дрібної худоби й птиці.
Такі "соціалістичні" експерименти на селі призвели до надзвичайних і трагічних наслідків і голодомору 1932-1933 pp., внаслідок якого загинула п'ята частина українського селянства [13, c. 194].
Сімейне право характеризується посиленням втручання держави у справи сім'ї. Так, до Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану 1926 р. внесено доповнення, які передбачали можливість відібрання у батьків дітей за відсутності належного нагляду за ними й передачу їх до дитячих будинків.
Постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. заборонялися аборти, встановлювалася матеріальна допомога багатодітним сім'ям, посилювалася кримінальна відповідальність за несплату аліментів.
У Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану постановою ЦВК і РНК УСРР від 4 серпня 1936 р. були внесені зміни, що визначали частку сплачуваних аліментів: на одну дитину і 25 %, на двох і 33 %, на трьох і більше і 50 % заробітку відповідача. Значно збільшився розмір сплати за реєстрацію розлучення.

4. ВХОДЖЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО СКЛАДУ УРСР В 1939-1940 рр. ТА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОГО УРЯДУ
НА ПРИЄДНАНИХ ТЕРИТОРІЯХ
1 вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу, розв'язавши Другу світову війну. За три тижні польська держава перестала існувати. 17 вересня 1939 р. згідно з таємною угодою Червона армія вступила в Східну Польщу і за 12 днів захопила Західну Волинь та Галичину. Але на цьому розподіл суверенної польської держави, а разом з тим і західноукраїнських земель не закінчився.
Торгівля чужою територією продовжувалась. Сталіну стало відомо, що Гітлер планує перетворити Литву в протекторат і готується до вторгнення. Тому він запропонував Гітлеру частину Польщі взамін Литви, яка повинна була перейти у сферу впливу СРСР. На цій підставі новий радянсько-німецький договір "про дружбу і кордони" від 28 вересня 1939 р. "устійнив кордони між Німеччиною та СРСР вздовж Сяну та Бугу" [11, с. 370].
На території Західної Волині і Галичини, яка була зайнята Червоною армією, розгорнулась підготовка до виборів у Народні збори Західної України. 22 жовтня 1939 р. виборці, які голосували згідно з радянськими традиціями за наперед ухвалений список кандидатів, обрали 148 депутатів.
Народні збори Західної України, що відбулися 26-28 жовтня 1939 р. у Львові, проголосили встановлення радянської влади на всій території Західної України, а також звернулись з проханням до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР про прийняття Західної України до складу СРСР і УРСР. Для передачі цього прохання було обрано повноважну комісію у складі 66 чоловік. Було також прийнято Декларацію про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і великої промисловості [4, с. 238].
1 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про включення Західної України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік із з'єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. 15 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР розглянула заяву повноважної комісії Народних зборів і вирішила "прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і возз'єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі".
Указом від 4 грудня 1939 р. Верховна Рада СРСР встановила новий адміністративний поділ Західної України і утворила 6 областей – Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, які було поділено на райони. 7 серпня 1940 р. у складі УРСР з Північної Буковини і основної частини Хотинського повіту Бессарабії було створено Чернівецьку область, а на основі Акерманського та Ізмаїльського повітів – Акерманську область, яка 3 грудня 1940 р. стала називатися Ізмаїльською [4, с. 239].
Включення у 1939-1940 pp. споконвічних українських земель – Західної України і Північної Буковини до складу УРСР, без сумніву, було подією історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї державної структури. Нарешті ідею "злуки" було втілено в життя [8, с. 150].
Чимало соціально-економічних заходів було проведено на західноукраїнських землях. Наприклад, в Західній Україні було проведено конфіскацію поміщицьких земель та експропріацію польських землевласників. Безземельне і малоземельне селянство одержало понад 1 млн. гектарів землі, велику кількість худоби, насіння тощо. Багато було зроблено для зміцнення системи освіти, значно поліпшилось медичне обслуговування населення та ін. [4, с. 239].
Але приєднання українських земель до УРСР було проведено тоталітарним режимом шляхом насильства і сталінських репресій.
Тому навіть потрібні й корисні починання, здійснені за "радянською адміністративно-командною методикою", часто призводили до негативних наслідків. Так, націоналізація великих підприємств зачіпала й дрібні ремісничі майстерні і кустарів, грубо порушувались закони в галузі оподаткування, хлібозаготівель. Уже з весни 1940 р. розпочалася явно передчасна колективізація, яка супроводжувалась широкомасштабними репресіями. У селах насильно відбирали землю не тільки отриману, а й приватну [9, с. 262].
Ліквідація старої системи управління поєднувалась з висилкою із Західної України службовців колишнього держапарату, органів суду, прокуратури, поліції разом з їх родинами. Відразу почалися арешти і заслання колишніх функціонерів буржуазних партій, підприємців, поміщиків. Жертвою сталінщини стала також українська інтелігенція, діячі науки, культури, мистецтва.
Як метод політичного переслідування або адміністративного покарання, широко використовувався такий вид репресій, як депортація – висилка і заслання без правових на те підстав. Уніфікація державного ладу і управління в нових областях здійснювались жорстокими адміністративними методами. Зі сходу прибували керівні кадри, які зовсім не рахувалися із специфікою місцевого економічного і духовного життя.
Усе це призвело до того, що перше знайомство з радянською системою мало для західних українців в основному негативні наслідки.


ВИСНОВКИ
Отже, 30-ті роки XX ст. в історії держави і права України стали періодом формування і зміцнення сталінського тоталітарно-репресивного режиму, який, використовуючи державний механізм як узурпований інструментарій влади, здійснював абсолютний контроль над усіма галузями (сферами) суспільного життя. При цьому перевага віддавалася репресивним методам та формам забезпечення практичної реалізації сталінської політики.
В Україні відбувався процес створення могутнього, розгалуженого, бюрократичного апарату, зрощення партійного апарату з державним, воєнним, господарським, з верхівкою громадських, наукових, творчих організацій і засобів масової інформації.
Сформувалася си<