Кр СИСТЕМА ОРГАНІВ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ.

Контрольна робота
з дисципліни
"Історія держави та права України"
на тему:
СИСТЕМА ОРГАНІВ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

ПЛАН

Вступ 3
1. Військовий і територіальний поділ 5
2. Козацьке самоврядування 6
3. Судова система 17
Висновки 19
Тест № 8 21
Задача № 8 21
Список використаної літератури 22


ВСТУП
Наприкінці XV ст. в Україні з'являється нова соціальна сила – козацтво. Воно створило свою військово-політичну організацію – Запорізьку Січ, з іменем якої пов'язано відродження української державності.
Виникнення українського козацтва є наслідком принаймні двох основних факторів.
Перший – зростання експлуатації феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, що змушувала селян і міську бідноту втікати на менш заселені місця, зазвичай, до "запорогів", тобто берегів Дніпра нижче порогів.
Другий фактор – агресія Османської імперії, яка становила смертельну небезпеку для України в XV-XVІІ ст.ст. Вона особливо посилилася з 1475 р., коли османи завоювали й перетворили у васала Кримське Ханство.
Існування козацтва наклало глибокий відбиток на всі сторони життя в Україні, справило помітний вплив не лише на зміни в соціальній структурі населення, а й на економічний розвиток (формування капіталістичного укладу), політичну ситуацію (створення держави), етнокультурні процеси (конституювання народності і переростання її у націю).
Отже, надана контрольна робота присвячена одному з видатних феноменів національно-політичного життя українського народу наприкінці XV ст., який досі притягає увагу дослідників і вчених, – українському козацтву та його осередку – Запорізькій Січі.
Саме Запорізька Січ виступає об'єктом розгляду у цієї роботі, оскільки вона була не лише військовим, але й особливим державно-політичним утворенням, якому були властиві демократизм і ефективність управління, особливості структури й поділу влади, своєрідність правового укладу, що вигідно вирізняли її з-поміж інших державно-політичних утворень тогочасної Європи.


1. ВІЙСЬКОВИЙ І ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ
Історичні джерела дають підстави вважати першою із відомих січей Хортицьку, тобто ту, яка існувала 1553-1557 р.р. на найбільшому дніпровському острові Хортиці. Хортицька Січ була створена за активною участю гетьмана запорожців князя Дмитра Вишнивецького [9, с. 59].
Виникла Запорізька Січ як військово-політичне утворення у Середньому Подніпров'ї з оригінальним адміністративно-територіальним устроєм. Тут був і військовий, і територіальний поділ.
Як військо, запорізька громада поділялася на 38 куренів, а територіально – спочатку на п'ять, а згодом – на вісім паланок. У запорізьких козаків слово "курінь" вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська. Термін "паланка" також мав два значення – невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі [1, с. 252].
Номінально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ далеко не завжди зважала на його волю й часто виявляла самостійність у своїй внутрішній і зовнішній політиці. Вже наприкінці XVІ ст. вона починає відіграти помітну роль і в міжнародних справах. Зважаючи на запорізьке козацтво як на значну військову та політичну силу, уряди Росії, Туреччини, Венеції, Австрії, Кримського ханства встановлювали із Січчю різноманітні зв'язки.
На другу половину XVІ ст. січовики створили значне військо зі стрункою організацією. На чолі його стояв гетьман, або "старший". Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів, який поділявся на сотні, а останні – на десятки. Лад у війську пильнували осавули. Посади гетьмана, сердюка, сотника, отамана, який командував десятком, були виборними. У своїх грамотах і "листах" вони титулували себе "Військом Запорозьким" або "Лицарством Війська Запорозького" [5, с. 119].
Основну частину цього війська становила піхота, кіннота ж була нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний рушницею (мушкетом), пістолем, шаблею, ножем, списом, келепом. Використовувалися також лук і стріли. Січовики славилися як добрі гармаші, влучні стрільці, вправні рубаки. Чисельність запорізького війська не була сталою.
Січ мала свій флот з великих човнів – чайок, або байдаків. Кількість гребців досягала 20-З0 чоловік, бойовий екіпаж складався з 50-70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами. Корогва для морських походів була біла із зображенням Св. Михаїла або корабля на червоному полотнищі. Перша звістка про похід козаків на байдаках датована 1492 р.
З початку XVІ ст. козаки з "волості" та січовики вже постійно ходили морем на Крим і Туреччину. У 1510 р. розлютований хан наказав навіть "замкнути" Дніпро залізним ланцюгом. У походи вирушали до 80, а в 20-х роках XVІІ ст. – понад 100-150 чайок.
Під час морських походів запроваджувалася сувора дисципліна. Влада гетьмана та інших старшин була необмеженою. Зрада та інші злочини каралися нещадно. Суворо пильнувалася тверезість.
Не відмовляючись від походів проти Туреччини та Криму, з 80-90-х р.р. XVІ ст. запорожці почали брати активну участь у народних повстаннях на "волості", як правило, очолюючи їх.
2. КОЗАЦЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ
Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші питання, були загальні або, як їх зазвичай називали, військові ради. Збиралися вони регулярно у точно визначені строки – 1 січня і 1 жовтня кожного року.
Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля товариства. На військових радах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалися війна й військові походи і укладався мир, каралися злісні злочинці, щорічно перерозподілялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, рибні лови тощо, обиралася і зміщалася козацька старшина [7, с. 58].
Перебуваючи під верховною протекцією спочатку польського, а згодом – російського уряду, тимчасово під заступництвом турецького хана, запорізькі козаки протягом усього свого історичного існування мали власне начальство, яке, зазвичай, щороку змінювалося й неодмінно було неодруженим.
У Запорізькій Січі існувала оригінальна система органів управління трьох ступенів:
1) військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман;
2) військові чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи;
3) похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул [4, с. 102].
Кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар становили так звану військову старшину; до них іноді прилічували курінних отаманів та старших козаків, колишніх старшин, які поступилися, добровільно чи ні, своїми званнями іншим; решта з перелічених осіб складали або "молодшу старшину", "військових службовців", або паланкову й перевізну старшину.
У мирний час військова старшина керувала адміністративними та судовими справами війська, у воєнний час очолювала козаків, поступаючись своїм місцем у Січі наказній старшині, але після завершення війни знову повертала собі ці права.
Кошовий отаман поєднував у своєї особі військову, адміністративну, судову й духовну владу. У воєнний час кошовий був "головним командиром", "фельдмаршалом" війська і діяв як необмежений диктатор: він міг викинути непокірного за борт човна або ж тягнути його, з мотузком на шиї, за важким обозом [7, с. 60].
У мирний час він був "конституційним" володарем Запоріжжя, оскільки керував усіма областями козацьких вольностей з їх ладанками, селами, зимівниками й бурдюгами; виконував роль верховного судді (карав винних за проступки й визначав покарання злочинцям); вважався "верховним начальником" запорізького духовенства (приймав і призначав духовних осіб із Києва в січову й паланкові церкви, залишав або повертав їх назад залежно від поведінки та здібностей кожного).
Поєднуючи у своєї особі таку широку владу, кошовий отаман "володів життям і смертю кожного з козаків", й хоча указом російського уряду від 1З березня 1749 р. в Січі суворо заборонялися смертні вироки, кошові отамани ігнорували ці вимоги й завжди підписували смертні вироки злодіям і злочинцям.
Обов'язки кошового полягали в тому, що він затверджував обраних радою усіх нижчих від себе урядовців; узаконював розподіл земель, сінокосів, рибних місць, звіриних уходів; розподіляв військову здобич, військові прибутки, царське жалування; приймав у Січ нових осіб, відпускав старих козаків із Січі; видавав атестати заслуженим товаришам; надсилав ордери паланковій старшині; вступав у дипломатичні відносини із сусідніми країнами: російською, польською, кримською, турецькою й віддаленою німецькою; отримував королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Проте попри всю свою силу кошовий отаман не був необмеженим володарем запорізького війська. Його владу обмежували три умови: звіт, час і рада [7, с. 63].
Кожен кошовий щороку, 1 січня, під час виборів військової старшини, повинен був скласти звіт про всі свої дії та вчинки, що стосувалися війська. Якщо за звітний період з його боку виявлявся якийсь злочин щодо війська, якесь неправильне рішення суду, якийсь незаконний вчинок щодо заповітних переказів запорізьких, то його могли навіть покарати смертю.
Нарешті, кожен кошовий був залежним від ради, від усього "низового запорізького товариства". Без загальної ради Запорізького Війська кошовий отаман нічого не міг і не смів зробити. Тому на всіх ордерах і листах, що їх посилали кудись від імені кошового із Січі, завжди ставили підпис не лише кошового, а усієї старшини.
У розмовах із козаками кошовий звертався до них не в наказовій формі, а по-батьківськи чи по-товариськи, називаючи їх "дітками, братчиками, панами-молодцями, товаришами". Козаки слухали його вельми уважно, а потім голосно висловлювали свої думки. Коли ж вони вважали вимоги кошового недоречними чи мало обгрунтованими, то відмовлялися коритися його волі й позбавляли поваги.
Як і в Україні гетьман, так на Запоріжжі кошовий отаман мав "при боці", особливо під час воєнних походів, від 30 до 50 слуг, які виконували обов'язки ад'ютантів; це були так звані молодики, джури або хлопці, слуги-товариші, які при кошовому відіграли ту ж роль, що пажі при важливій особі якогось лицаря.
Життя кошового отамана, як і решти старшин, майже не відрізнялося від життя решти козаків: він займав той самий курінь, в якому перебував і до обрання кошовим. Так було споконвіку, й лише під кінець історичного існування Запоріжжя військова старшина стала будувати власні будинки у Січі.
Основними джерелами прибутку кошового отамана були: ділянка землі, яку давало йому військо при загальному поділі земельних угідь між козаками щороку; царське жалування – 70 карбованців на рік; частина мита за перевози через ріки; частина мита з товарів, а саме "кварта", тобто відро від кожної "куфи" або бочки привезеної у Січ горілки й білого вина, частина круп, борошна й кримських чи турецьких товарів – "по товару від кожної ватаги"; судова вира, тобто плата за розковування злочинця від стовпа, й "деякий малий презент" від різних прохачів; частка воєнної здобичі від кожного малого загону козаків, що вирушали на якісь пошуки; випадкові подарунки від шинкарів, брагарів, м'ясників і калачників медом, пивом, бузою (брагою), м'ясом і калачами.
Крім того, на Різдво й на Пасху кошовий отримував так званий "ралець", тобто подарунок із двох чи трьох пар лисів, і великих калачів від шинкарів, купців і ремісників: вони збиралися трьома окремими групами, з'являлися на поклін до кошового й підносили йому свої дари. За це кошовий мусив частувати їх холодною горілкою і медом.
Військовий суддя був другою після кошового особою в Запорізькому Війську. Як і кошового отамана, його обирали на військовій раді з простого товариства [7, с. 67].
Суддя був охоронцем тих давніх звичаїв і одвічних порядків, на яких базувався весь лад козацького життя. У своїх рішеннях він керувався не писаним законом, якого у запорожців взагалі не існувало, а переказами й традиціями, вочевидь, занесеними з України в Запоріжжя, що передавалися з уст в уста й були освячені плином століть.
Обов'язком військового судді було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо; він розглядав кримінальні та цивільні справи та виносив вироки злочинцям, залишаючи, втім, остаточну ухвалу кошовому отаману або військовій раді. Військовий суддя іноді заміняв кошового під іменем "наказного кошового отамана", виконував обов'язки скарбника і начальника артилерії.
Зовнішнім знаком влади військового судді була велика срібна печатка, яку він мусив мати при собі під час військових зборів чи рад і прикладати до паперів, ухвалених в усією радою.
Суддя, як і кошовий отаман, не мав ні окремого житла, ні окремого столу, а жив і харчувався разом із козаками свого куреня. Головним прибутком судді було царське жалування – 70 карбованців на рік і частина мита за перевози через ріки. Крім того, він отримував, як і кошовий, відро горілки чи білого вина від кожної привезеної у Січ "куфи", "по товару" від кожної ватаги, одного коня з коней, що прибилися, викуп за "відбиття" злочинця від стовпа, "малий презент" від кожного прохача, частину здобичі від кожного загону, певну кількість меду, пива, бузи, м'яса й калачів від січових шинкарів, брагарів, м'ясників і калачників, врешті, різдвяний і пасхальний ралець.
Військового писаря, як кошового та суддю, товариство обирало на загальній раді: він відав усіма письмовими справами війська, надсилав листи, тобто накази по куренях, вів усі рахунки, після нарад із ченцями писав папери до різних володарів і вельмож від імені всього Запорізького Війська, приймав усі укази, ордери, листи, що надходили у Січ від різних пануючих, державних і простих осіб на ім'я кошового та всього війська [7, с. 71].
Військовий писар у запорізьких козаків завжди був один, але обов'язки його вважалися у такому ступені важливими, що якби хтось інший зважився замість нього писати від імені Коша чи приймати листи, що передавалися на його ім'я, того страчували.
Значення військового писаря на Запоріжжі було вельми великим: він впливав на настрої всього війська, керував його політичним і громадським життям. Вплив військових писарів на Запоріжжі посилювався ще й тим, що більшість із них залишалася на своїй посаді незмінно протягом багатьох років.
Життя й утримання військового писаря в усьому нагадували життя й утримання військового судді.
Військового осавула, так само як кошового отамана, суддю й писаря, обирала загальна рада простих козаків низового товариства.
Обов'язки його були складні: він стежив за пристойністю козаків у мирний час у Січі, а у воєнний – в таборі; контролював виконання судових вироків за рішенням кошового чи всієї ради як у Січі, так і у віддалених паланках війська; проводив дізнання з приводу різних спорів і злочинів серед сімейних козаків запорізького поспільства; заготовляв продовольство для війська на випадок війни, приймав хлібне й грошове жалування і, за наказом кошового, розподіляв його відповідно до посади кожного старшини; охороняв усіх, хто мандрував степами запорізьких вольностей; захищав інтереси війська на прикордонній лінії; їхав попереду війська для розвідки за неприятелем; стежив за ходом битв [7, с. 73].
Зовнішнім знаком влади військового осавула була дерев'яна палиця, дещо тонша посередині, з потовщеннями на кінцях, скріплених срібними кільцями, яку він повинен був тримати під час військових зборів.
Життя і прибутки військового осавула були такими ж, як у військового писаря – він отримував на рік 40 карбованців жалування.
Помічником військового осавула обирали військового підосавулія, а на випадок війни – військового обозного, що відав артилерією та військовим продовольством і допомагав осавулові.
Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани, звані просто "отамання", у кількості 38, за числом куренів Запорізької Січі.
Посада курінного отамана була виборною, як і інші. Курінним обирали людину кмітливу, хоробру, рішучу, іноді – із колишньої військової старшини, але переважно – з простих козаків. Вибори курінного отамана були приватною справою лише певного куреня і виключали втручання козаків іншого куреня.
Курінні отамани виконували, передусім, обов'язки інтендантів у Січі. Їх справою було постачання харчами і дровами власного куреня й зберігання грошей і майна козаків у курінній скарбниці, ключі від якої завжди були в нього, а за його відсутності ніхто не смів брати їх без дозволу курінного [7, с. 80].
Курінні отамани піклувалися про козаків куреня, як батьки про власних дітей, і якщо хтось із козаків у чомусь завинив, його карали тілесно, не питаючи ні в кого дозволу.
Улюблених курінних отаманів запорізькі козаки часом слухали більше, ніж кошового чи суддю, тому кошовий отаман у важких і небезпечних питаннях чи випадках часто впливав на все військо через курінних отаманів. Отже, курінні отамани були нібито посередниками між старшиною і простим товариством, а часом – й знаряддям у руках кошового, особливо в тих випадках, коли якась справа вимагала негайного рішення усього війська, а військо або ухилялося від швидкої відповіді, або й зовсім не погоджувалося на його пропозицію.
Щороку 17 з курінних отаманів вирушали із Січі до столиці для отримання царського грошового чи хлібного жалування. У воєнний час вони завжди залишалися при своїх куренях "на господарстві", а замість них йшли наказні курінні отамани, які завжди виступали на чолі своїх куренів, демонструючи приклад хоробрості та відваги простим козакам.
Головним прибутком курінних отаманів було царське жалування – по 27 карбованців на кожного, крім тих 17 отаманів, які щороку вирушали в Москву по жалування й за це отримували ще по 18 карбованців на людину.
Крім того, курінні отамани отримували від козаків, що їздили на здобич, "з ласки" – що хто дасть. Гроші, які вони збирали за крамниці й хати на базарах, орендовані шинкарям і крамарям, збір від казанів та від найму курінних дубів чи човнів вони обертали на потреби куренів, щоб їм нічого не бракувало.
Після військової старшини і курінних отаманів йшли так звані "батьки" або "сивоусі діди", тобто колишні запорізькі військові старшини, що залишили ці посади через старість чи хворобу, або передали їх іншим після військової ради. Досвідченість, прославлена відвага, відчайдушне молодецтво в молоді літа давали їм право на величезний моральний авторитет у Запорізькому Війську. Вони були опорою всього низового козацтва, носіями всіх його переказів і суворими виконавцями козацьких звичаїв.
На радній площі "сивоусі" діди займали місце відразу після військової старшини; на курінних радах – відразу за курінним отаманом; під час війни керували окремими загонами.
3а військовою старшиною йшли військові службовці: довбиш, пушкар, товмач, кантаржій, шафар, канцеляристи й шкільні отамани.
Військовий довбиш, або политаврник, відав військовими литаврами, якими скликав козаків на ради, загальні й окремі, 1 січня нового року, 1 жовтня, на Покрову Богородиці, у певні дні березня чи квітня – на свято Воскресіння Христового, нарешті, перед походами на ворогів або під час прийому в Січі важливих осіб.
Крім цього прямого обов'язку, військовий довбиш часом виконував обов'язки інших службовців: він роздягав засуджених злочинців і приковував їх до ганебного стовпа на площі, привозив з паланок у Січ різних "харцизів", був присутнім при виконанні судових вироків, стягав на користь війська мито й перевізне через ріки.
Військовий пушкар завідував усією запорізькою військовою артилерією, тобто гарматами, мортирами, порохом, дробом, свинцем, ядрами й кулями. Крім того, він був наглядачем військової в'язниці, оскільки під його наглядом були злочинці, які очікували суду і яких тимчасово утримували при військовій пушкарні, або засуджені до тюремного ув'язнення. Військовий пушкар щорічно, переважно навесні, виїжджав із Січі для прийому продовольства, свинцю й пороху, що їх присилали з Москви.
Військовий товмач виконував обов'язки військового перекладача й повинен був знати іноземні мови народів, які контактували з козаками чи проїжджали через їх землю: поляків, турків, татар, греків, вірмен, молдаван та ін. Товмач візував їх посвідки, оголошував їм вимоги запорізького Коша, був посередником між ними й запорізькими козаками; читав грамоти, прислані в Січ іноземними володарями. Як людину, обізнану з різними мовами, Кіш нерідко таємно відряджав військового товмача для розвідки на кордони запорізьких вольностей і навіть у ворожий табір.
Військовий кантаржій був охоронцем військових ваг і мір, що слугували нормою для ваг і мір усіх торговців і продавців, які жили в Січі. Водночас кантаржій мусив збирати податок на користь війська з усіх привезених у Січ товарів, продуктів, різної бакалії, горілки, вина, й розподіляти їх між товариством, старшиною і церквою.
Військові шафарі, або економи, у кількості чотирьох і більше разом із підшафаріями повинні були збирати прибутки на користь війська, але не в Січі, а на головних перевозах через Дніпро, Буг і Самару – Кодацькому, Микитинському, Бугогардівському, Самарському та ін., з проїжджих купців, дрібних торговців та промисловиків різного стану й народності. Вони вели книги прибутків-видатків, мали при собі козацькі команди, часом команди пограничних комісарів, і суворо стежили за порядком при рухові вантажів через переправи.
Військові канцеляристи, які поділялися на старших і молодших, або власне канцеляристів і підканцеляристів, писарів і підписаріїв, складали цілий штат, котрий іноді сягав 20 чоловік.
Двох військових шкільних отаманів, одного для школярів старшого, другого – молодшого віку, обирали й скидали самі школярі. Ці отамани тримали в руках шкільні кошти й дбали про харчі та життєві вигоди свого юнацького та дитячого товариства.
До військових службовців належали також булавничий, бунчуковий та хорунжий, перший з яких зберігав булаву кошового, другий – військові бунчуки, третій – хоругву або військовий прапор, який він носив на війні; крім військового хорунжого було ще 38 курінних.
Серед військових службовців були так звані чауші, тобто посланці, але про їх обов'язки та роль у Запорізькому Війську нічого не відомо.
Безпосередньо за січовою старшиною йшла старшина похідна й паланкова, вона стояла вище військових службовців, але діяла поза Січчю.
Похідну старшину становили: полковник, званий ще сердюком, осавул і писар. Вони діяли або у воєнний час, у сухопутних і морських походах, або в мирний час при переслідуванні гайдамаків і харцизів (розбійників).
Паланкову старшину становили: полковник, осавул, писар, підосавулій і підписарій, тобто "три пани і три підпанки". Тому полковники мали таку форму підпису на паперах: "Полковник такий-то зі старшиною".
До паланкової старшини обирали людей заслужених, але вони щороку змінювалися після військової ради. Спочатку їх було п'ятеро, згодом восьмеро, за кількістю паланок. Кожен із них мав у своїй дистанції особливу владу над козаками, які жили у слободах і зимівниках, посилав роз'їзди на прикордонні лінії для розвідки про стан справ у неприятелів і точно й докладно повідомляв про це в Січ. Крім того, одного з них щороку відряджали до столиці, Москви чи Петербурга, для отримання царського грошового й хлібного жалування.
Влада паланкового полковника в його землях була значною: у своєму районі він заміняв особу кошового отамана, тому нерідко, як і кошовий, карав і навіть страчував злочинців. Його влада поширювалася також на осіб, що проїжджали через паланку: він дозволяв їм в'їзд у вольності запорізьких козаків, а для безпеки надавав їм особливий знак, що звався пірначем. Зовнішнім знаком гідності паланкового полковника був металевий пірнач, який він носив за поясом.
3. СУДОВА СИСТЕМА
Суддями у запорізьких козаків була вся військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий осавул, довбиш, паланковий полковник і часом весь Кіш.
Кошовий отаман вважався вищим суддею, оскільки мав верховну владу над усім військом; рішення суду Коша часом повідомлялося особливим документом, в якому писалося: "За наказом пана кошового отамана такого-то, військовий писар такий-то".
Військовий суддя лише розглядав справи, давав поради сторонам, але не затверджував своїх визначень.
Військовий писар часом викладав присуд старшини на раді, часом сповіщав засуджених, особливо якщо справа стосувалася осіб, які жили не в самій Січі, а в паланках.
Військовий осавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, поліційного чиновника; він розглядав на місці скарги, стежив за виконанням присудів отамана й усього Коша, із зброєю переслідував розбійників, злодіїв і грабіжників.
Військовий довбиш був помічником осавула і приставом при екзекуціях; він прилюдно зачитував присуди старшини й усього війська на місці страти чи на військовій раді.
Курінні отамани, які досить часто виконували серед козаків роль судді, у власних куренях мали таку силу, що могли розглядати спори сторін й тілесно карати за якісь проступки.
Паланковий полковник зі своїми помічниками – писарем та осавулом, який жив далеко від Січі, – відав прикордонними роз'їздами й керував козаками, що сиділи в степу в окремих хуторах і слободах, у багатьох випадках, за відсутності січової старшини, виконував також і роль судді у своїх володіннях.


ВИСНОВКИ
Таким чином, утворення в середині XVІ ст. Запорозької Січі стало видатним явищем в історії українського козацтва. Вона була осередком боротьби не лише проти зовнішніх ворогів України – Турецької (Османської) держави і Кримського ханства, а й проти зазіхань правлячих кіл Речі Посполитої щодо України.
Особливості соціальних джерел формування Запорозької Січі, законодавча неврегульованість її існування сприяли розвитку Січі як антиурядової опозиції, зробили її центром соціального невдоволення в українському суспільстві. Січ брала активну участь у козацьких і селянських повстаннях.
Запорозька Січ формувалася на добровільних засадах із чоловіків за умови православного віровизнання та проходження випробувального терміну. Організаційно в мирний час Січ складалася з куренів (максимально їх було 38), де перебувало 5-6 тис. козаків. Територія на берегах Дніпра біля Запорозької Січі поділялася на паланки – області з власним самоврядуванням, яких у різні періоди було 5-8, максимально – 10.
Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада за участю всіх козаків, яка скликалася за потреби й обов'язково – 1 січня, на Великдень, 1 жовтня. На раді вирішувалися найважливіші питання – вибору кошового отамана й військової старшини, війни і миру, розподілу земель, воєнних походів, покарання злочинців. Кошовий отаман і військова старшина звітували на радах про річну діяльність. Існували ради ("сходки") у куренях і паланках.
Отже, аналіз організації козацького самоврядування й судочинства дає підстави стверджувати, що тут закладалися основи нової української державності, адже вся система органів військово-адміністративної влади мала змогу виконувати й забезпечувати внутрішні та зовнішні функції, властиві державній владі.


ТЕСТ № 8
Які з перелічених категорій населення не могли за Руською Правдою бути суб'єктами злочину?
1) селянин-общинник; 2) холоп; 3) смерд; 4) челядин.
Суб'єктами злочину за Руською Правдою не могли бути раби, тобто холопи і челядини. Вони становили власність їх хазяїв, які й несли матеріальну відповідальність за неправомірні вчинки рабів, що, втім, не виключало застосування до раба фізичного впливу.
ЗАДАЧА № 8
Умова: Дощової осінньої ночі боярський конюх С., що ночував у конюшні, застукав на гарячому крадія, кремезного чоловіка, що виводив зі стайні найкращого коня. Підкравшись ззаду, конюх С.. вдарив злодія палкою по потилиці. Удар виявився смертельним. На другий день вдова загиблого, що залишилась з трьома дітьми, звернулась до князівського суду.
Питання: Яке рішення винесе суд?
Розв'язання: Подія сталася за часів Київської Русі. Має кримінальний характер. Справа буде розглядатися у княжому суді за нормами Руської Правди.
Відповідно до статті 36 Поширеної редакції Руської Правди вдові вбитого не буде надано жодної грошової винагороди, оскільки її чоловіка – конокрада – було вбито конюхом на місці вчинення злочину. Конюх має сплатити лише продаж князю у розмірі 12 грн., щоб компенсувати йому збитки, завдані вбивством конокрада, який повинен був сплатити продаж за свій злочин.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Голобуцький В. Запорозьке козацтво – К.: Вища школа, 1994. – 540 с.
2. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. – К.: Либідь, 1990. – 569 с.
3. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів: Світ, 1991. – 574 с.
4. Історія держави і права України: Підручник: У 2-х ч. Ч. 1 / За ред. акад. А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 1996. – 368 с.
5. Крип'якевич І. П. Історія українського війска. – К.: Либідь, 1992. – 350 с.
6. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України: Навч. посібник. – Львів: Світ, 1996. – 296 с.
7. Мицик Ю. А., Плохій С. М., Стороженко І. С. Як козаки воювали: Іст. розповіді про запорізьких козаків. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990. – 302 с.
8. Паньонко І. М. Судові органи Запорозької Січі // Запорізьке козацтво в пам'ятках історії та культури. – Запоріжжя, 1997. – С. 125 – 139.
9. Смолій В. А. Запорізька Січ: Виникнення, тенденції розвитку, ліквідація // Наука і суспільство. – 1988. – № 4. – С. 59 – 71.
10. Шевчук В. Козацька держава: Етюди з історії українського державотворення. – К.: Лібра, 1995. – 310 с.