Кр судовий процес у стародавньому Римі.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"Історія держави та права зарубіжних країн"

ЗМІСТ

1. Характеристика судового процесу у стародавньому Римі 3
1.1 Виникнення державного суду 3
1.2 Загальна характеристика легісакційного, формулярного
й екстраординарного процесу 5
2. Задача 15
3. Визначення термінів 16
Список використаної літератури 18

1. ХАРАКТЕРИСТИКА СУДОВОГО ПРОЦЕСУ У СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ
1.1 Виникнення державного суду
У додержавний період в Римі не було спеціального органу для захисту порушених прав – державного суду. Захист прав і майнових інтересів здійснювався власними засобами потерпілого, який залучав на допомогу членів своєї сім'ї, близьких родичів або друзів. Правим був той, хто перемагав у бійці, оскільки вважалось, що боги дали йому силу для досягнення перемоги в боротьбі за справедливість. Над порушником чинилась розправа.
Закони XІІ таблиць несуть відбиток приватної саморозправи: злодій, пійманий на крадіжці, карався шмаганням, а потім віддавався на розсуд потерпілого. Той, хто вчинив нічну або збройну крадіжку, підлягав жорстокому покаранню – міг бути страчений або проданий за Тібр в рабство.
Форми і способи приватної саморозправи з порушниками знайшли згодом відображення у формі легісакційного процесу вже державного суду. Адже віндикти (палички), що їх сторони, між якими виник спір, накладали на спірну річ, – це не що інше, як символ спису, котрим у стародавні часи здійснювався захист права.
Перехід від приватної саморозправи до державного суду був тривалим і пройшов декілька стадій.
Зазначена саморозправа на певному етапі суспільного розвитку поступово обмежується і встановлюється конкретний порядок застосування насильства до кривдника – діяли за принципом "зуб за зуб", "око за око".
Наступним етапом на шляху до державного суду було встановлення системи викупів як добровільних, так і обов'язкових. У Законах XІІ таблиць міститься чимало норм, що встановлювали викуп за образу.
Нарешті, приватна саморозправа повністю припиняється, а спори незалежно від їх характеру переходять на розгляд до державного суду. Захист прав та інтересів громадян стає справою держави.
Втім, деякі елементи приватної саморозправи, окремі її сліди ще довго зберігаються навіть у розвиненому римському праві. Так, в епоху Юстиніана в Дигестах зафіксовано правило: Vіm vі repellere lіcet – насильство дозволяється відбивати силою (Д. 43.16.1.27), тобто спробу порушити певне право або майнові інтереси дозволялось упереджувати використанням силових прийомів. Проте застосовувати силу для відновлення порушених прав вже не дозволялось і розглядалось як самоправство, що спричиняло негативні наслідки.
Крім випадків допущення самозахисту порушеного права, самоправство при розв'язанні майнових спорів категорично заборонялось і тягло за собою негативні наслідки.
Отже, здійснення захисту прав та інтересів громадян повністю перейшло до державного суду.
Діяльність суду щодо здійснення правосуддя називається судовим процесом, який залежно від характеру справи, що розглядалась, поділявся на кримінальний і цивільний. Справи із обвинувачення особи у вчиненні злочину розглядалися в порядку кримінального процесу. Майнові спори підлягали розгляду в формі цивільного процесу.
Особа, яка вважала своє майнове право порушеним і зверталась до суду за його захистом, називалась позивачем, а особа, котрій заявлялась претензія (позов) – відповідачем у справі. Вимога позивача, звернена до суду про надання захисту порушеному праву, називалася позовом.
Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період та за часів принципату був його поділ на дві стадії:
1) розгляд справи в претора (jus);
2) розгляд справи у суді (judіcіum).
Перша стадія мала за мету підготовку справи до слухання у другій стадії. Це були дві стадії одного і того ж судового процесу, що розглядав одну і ту ж справу в два етапи. Справа не розглядалась в суді без її розгляду у претора. Закінчення розгляду справи у претора могло мати місце лише у випадках, коли відповідач визнавав заявлені до нього вимоги і погоджувався їх виконати. За таких умов направлення справи до суду не вимагалось. Коли відповідач позов не визнавав, він підлягав обов'язковому розгляду як в стадії іn jure (у претора), так і в стадії іn judіcіo (в суді).
1.2 Загальна характеристика легісакційного, формулярного й екстраординарного процесу Легісакційний процес.
Це найдавніша форма республіканського судочинства, яка існувала у першій половині республіканського періоду, приблизно до 126 р. до н.е.
За повідомленням Гая, цю форму процесу стали називати легісакційною тому, що вона була заснована на законі, законних діях (legіs actіones). Легісакційний процес (lege agere) означає "позивати за допомогою закону", тобто позивати в суді шляхом проголошення певних, фіксованих слів.
Насамперед, легісакційний процес позначався обтяжливим формалізмом, вельми складною процедурою, мав яскраво виражений становий характер, був розрахований на обмежений господарський обіг.
Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами закону, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Будь-який відступ від форми призводив до втрати права на позов – процес припинявся. Форми звертання до претора жреці (понтифіки), які на той час виконували функції юристів, зберігали в таємниці і надавали простим людям за певну винагороду. Якщо ж форма не була відома позивачу, він не міг захистити своє право. Не завжди позивачеві вдавалось точно дотриматися форми звертання до претора ще й тому, що запам'ятати її було також непросто. Проте лише суворе дотримання форми надавало останньому право продовжувати процес.
Водночас із звертанням до претора позивач зобов'язаний був доставити до нього спірну річ. Якщо це був спір про рухому річ, то належало її принести чи привезти. У разі спору про нерухому річ, доставка якої до претора була неможлива, приносили (приводили) частину речі. Інколи в спорі про нерухому річ (наприклад, про земельний наділ) сторони з дотриманням особливих ритуалів відправлялись до наділу, брали шматок землі й приносили претору як символ спірної речі. При цьому визначалась й сума закладу, яка в разі виграшу спору поверталась позивачеві, а у випадку програшу – надходила до скарбниці.
Характерною рисою легісакційного процесу було й те, що забезпечення явки відповідача до претора і в суд не було обов'язком цих та інших державних органів.
Позивач, котрий бажав розгляду своєї судової справи, зобов'язаний був забезпечити явку відповідача до претора і в суд доступними йому засобами аж до застосування сили. Якщо ж відповідач не з'являвся до претора, то розгляд спору не починався.
Крім того, звернутися до претора позивач міг зі своїм позовом лише в спеціально встановлені дні. У сезон сільськогосподарських робіт, в період війни, свят, трауру та інших важливих громадських подій до претора звертатися заборонялось, оскільки він був зайнятий більш важливими справами.
Була ще одна особливість цієї форми легісакційного процесу: для ведення процесу вимагалось внести певний грошовий заклад своєї правоти – сакрамент. Якщо такої суми в позивача не виявлялось, процес далі не рухався.
Починався розгляд справи у претора з того, що позивач брав до рук спеціальну паличку – віндикту (символ стародавнього спису), накладав її на спірну річ і проголошував: "Я запевняю, що цей раб (або будь-яка інша спірна річ) за квіритським правом належить мені. Як я сказав, так і накладаю перед тобою свою віндикту". Цей ритуал стали називати віндикацією (vіndіcatіo).
Якщо відповідач мовчав або погоджувався з твердженням позивача, позов вважався визнаним і процес закінчувався.
Якщо ж відповідач не визнавав позову, то він вчинював ті ж дії – накладав свою віндикту на спірну річ і проголошував ті ж слова, тобто здійснював контрвіндикацію.
Претор, вислухавши доводи сторін, промовляв: "Обидва залиште річ". Все це відбувалося у присутності не менш як 5-7 запрошених свідків.
Вислухавши сторони, претор повинен був вирішити питання: у кого з них має залишитися спірна річ до закінчення розгляду спору. Сторона, у якої річ залишалась, забезпечувала її збереженість й гарантувала передачу стороні, що вигравала спір, шляхом забезпечення поручителями виконання цього обов'язку.
Далі сторони в урочистій формі зверталися до свідків, і просили їх засвідчити все, що вони бачили. Звернення до свідків – літісконтестаціо (lіtіs contestatіo – засвідчення спору) – мало важливе правове значення, оскільки погашало позов, тобто після розгляду спору в претора позивач уже не міг повторно закласти той же самий позов проти того ж самого відповідача, якщо, навіть, з будь-яких причин ця справа не розглядалась в суді та позивач не одержав присудження.
На другій стадії справу розглядав присяжний суддя, а в деяких випадках (наприклад, спори про спадщину) – судова колегія. Судді обиралися народними зборами. З їх списку претор призначав конкретного суддю для розгляду даної справи.
Суддя збирав докази у справі, перевіряв їх вірогідність, заслуховував показання свідків тощо. При цьому суддя не був пов'язаний жодними формальностями.
Процес відбувався у простій, доступній формі. Розібравшись в суті спору, визначивши правого і винного, суддя постановляв вирок, який тут же оголошував учасникам процесу в усній формі.
Вирок був остаточний і не підлягав оскарженню або опротестуванню. Навіть при його явній незаконності, несправедливості, необгрунтованості змінити або скасувати його ніхто не мав права.
Легісакційний процес міг здійснюватися у одній з п'яти форм:
1) засобом закладу;
2) накладанням руки;
3) взяттям застави;
4) вимогою призначення судді;
5) запрошенням відповідача до суду.
Формулярний процес.
У другій половині періоду республіки Римська держава перетворилась на могутню імперію, якій належала величезна територія. Інтенсивно розвиваються сільське господарство, ремесла, будівництво. Саме в цей час збудовані римські водопроводи, мости, багатоповерхові житлові будинки, портові споруди. Зростання суднобудування й мореплавства зумовлює пожвавлення морської торгівлі. Зростання товарного виробництва, торгівлі, міняльної справи сприяло зародженню лихварства.
Великі зрушення в економіці вимагали відповідних змін у правовому регулюванні. Все це призвело до значного зростання майнових спорів, що вимагали негайного і ефективного розгляду.
Легісакційний процес з притаманним йому формалізмом вже не міг задовольняти потреби економічної практики. Вимагались радикальні зміни. До цивільного судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний процес і в основному зводились до того, що позивач звільнявся від обов'язку формулювати свої вимоги у точній відповідності до встановленої форми.
Обов'язок юридично грамотно, відповідно до закону формулювати позовні вимоги перекладається на претора. Позивач міг тепер викладати претору свої вимоги вільно, без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши пояснення сторін, їх докази і заперечення, претор сам формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він викладав у спеціальній записці судді, яку почали називати формулою. Звідси назва нового порядку судочинства.
Формулярний процес, як і легісакційний, поділявся на дві стадії: іn jure – у претора і іn judіcіo – у суді. Він не лише реформував застаріле римське судочинство, а й закріпився в другій половині часів республіки у такому ступені, що внаслідок своїх безсумнівних переваг виявився здатним обслуговувати рабовласницький стан увесь наступний період – принципат – до встановлення абсолютної монархії.
Позбавлений обтяжливого формалізму, формулярний процес виявився гнучким і ефективним у захисті інтересів рабовласницького стану. Сприйнятливість нових соціально-економічних умов, що швидко змінювались, здатність перебудовуватись – найважливіші його позитивні риси. Саме цей процес у вдалому поєднанні із преторською діяльністю сприяв досягненню римським приватним правом неперевершеної досконалості.
Відмінною особливістю формулярного процесу була заміна ритуальних дій у першій стадії формулою, яка стала основою процесу – метою провадження у першій стадії і юридичною підставою для провадження у другій.
У формулі містилося формулювання юридичної сутності майнового спору, що виник. Вона складалась з певних основних і додаткових частин і завжди починалась призначенням судді, якому доручалось розглянути справу.
Потім послідовно йшли:
а) інтенція – викладення вимог позивача, сутності спору;
б) кондемнація – доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від підтвердження чи спростування інтенції.
Формула завжди мала вигляд повеління: "Хай Октавій буде суддею. Якщо виявиться, що раб Стих є квіритською власністю Авла Агерія, то ти, суддя, Нумерія Негідія на користь Авла Агерія присуди, якщо не виявиться – виправдай".
У складніших випадках виникала необхідність стисло викласти у формулі факти і обставини, якими позивач обгрунтовував свої вимоги, тоді на початку формули перед інтенцією вставлялась демонстрація або прескрипція, ад'юдикація, які конкретизували її зміст.
Крім звичайних складових формули, до неї інколи вводилися додаткові: ексцепція – заперечення відповідача проти вимог позивача тощо. Їх мета – специфікація окремих позовів.
Інтенція (іntentіo) – в цій частині формули викладається вимога позивача.
Демонстрація (demonstrate) – та частина формули, в якій викладається сутність справи. Вона починається словом "оскільки" і містить правову основу, на яку спирається право позивача і грунтується обов'язок відповідача.
Кондемнація (condemnatіo) – частина формули, якою суддя уповноважується засудити чи виправдати відповідача.
У формулярному процесі предметом присудження могла бути лише грошова сума, яку відповідач був зобов'язаний сплатити позивачу. Отже, предметом присудження не могла бути будь-яка дія відповідача або передача спірної речі в натуральному вигляді.
Кондемнація тісно пов'язана з інтенцією і без неї неможлива. Інтенція, навпаки, незалежна частина формули.
Присудження (adіudіcatіo) – ця частина формули міститься лише в позовах про поділ спільної власності.
Формули, в яких відбувається спір про право, вважалися складеними на підставі права. Всі інші формули прийнято називати формулами, заснованими на фактичних відносинах. У деяких випадках претор міг запропонувати судді формулу, складену як на підставі права, так і на підставі фактичних відносин.
Інколи у формулі могла бути вміщена ексцепція (exceptіo). Остання – це заперечення проти позову в формі посилання на таку обставину, яка робила неможливим його задоволення, навіть, якщо інтенція позову була обгрунтована. Ексцепція була ефективним засобом розвитку преторського права.
Римське право знало різні види ексцепцій.
Проскрипція (praescrіptіo). Позивач повинен чітко і точно викласти свої позовні вимоги. У разі їх перевищення для нього наставали невигідні наслідки. Отже, для того, щоб уникнути цих наслідків, позивач повинен був ввести в формулу проскрипцію – попередження судді про те, що в процесі розгляду справи можливе буде уточнення його вимог.
Таким чином, формула – не лише формулювання юридичної сутності майнового спору, а й інструкція, вказівка судді, як вирішити дану справу за конкретних обставин, а також певні обов'язкові межі, в яких суддя мав вирішувати спір. Тому, якщо претор припускався помилки в формулі, то її обов'язково повторював і суддя.
Проте найбільш істотним у формулярному процесі була не сама формула (хоча це вельми значне явище само по собі). Революційні зміни в судочинстві полягали в іншому. Претор переставав бути фіксатором ритуальних дій і не завжди відповідав за призначення судді в легісакційному процесі. Поступово він починає формувати основи приватно-правової політики в державі; його роль, значення і влада в судовій сфері фактично стають безмежними.
Перетворення стародавнього цивільного права в нову систему правових норм відбувається двома напрямами.
1. Претор на підставі своєї влади отримував право надавати чи не надавати судовий захист спірним майновим відносинам. Виходячи з принципу еквітас (справедливості), він міг відхилити позов у разі, коли за цивільним правом такий позов мав бути наданий, і навпаки, надати захист відносинам, які відповідно до норм права судовому захисту не підлягали. Право на позов претор виводив не з наявності правової норми, а зі свого еквітас.
Система норм цивільного права замінюється системою позовів: з факту надання позову виводилась наявність матеріального права, а не навпаки. Вирішуючи питання про направлення чи ненаправлення справи до суду, претор не був пов'язаний нормами цивільного права і керувався лише одним – справедливістю, задовольняючи зазвичай інтереси панівного стану. Якщо нові відносини, на думку претора, підлягали такому захисту, позов надавався, якщо ні – не було й позову.
2. Претор майстерно керував судовою практикою. Він не лише надавав чи не надавав судовий захист, а й уважно стежив, щоб практика розвивалась у потрібному напрямі. У формулі, що видавалась судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов необхідно задовольнити, а за відсутності котрих – відмовити. Суддя, міцно пов'язаний формулою претора, не міг від неї відступити.
Таким чином, судова практика визначалась не нормами певного права, а потребами цивільного обігу, які відбивалися в преторських едиктах та в іншій діяльності судді.
Судове рішення, як вже зазначалось, оскарженню не підлягало. Воно відразу вступало в законну силу і приймалось за істину – вирішений судом спір не міг бути предметом повторного розгляду (res judіcata pro verіtate habetur).
Екстраординарний процес.
Із встановленням абсолютної монархії інститут претури як демократичне утворення республіканського Риму відмирає. Імператори не довіряли ні виборним преторам, ні виборним суддям. Державна перебудова вимагала й перебудови судової системи.
Ще в період принципату в деяких випадках почали практикувати розгляд окремих майнових спорів особисто магістратами без передачі їх присяжному судді. Тим часом для римлян, що протягом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розгляд справ одноособово суддею був таким незвичайним явищем, що і порядок розв'язання спорів вони почали називати надзвичайним – екстраординарним (extra ordіnem).
Деякий час новий процес існував паралельно зі звичайним цивільним процесом. Проте новий порядок розгляду спорів мав безсумнівні переваги – був одностадійним, отже, оперативнішим, швидшим. В умовах зростаючого обороту це мало велике значення.
Поступово екстраординарний процес витісняє формулярний і в період абсолютної монархії стає панівним. Імператори ведуть боротьбу з правопорушеннями безпосередньо самі або за допомогою своїх чиновників.
Судові функції виконують адміністративні органи: в Римі та Константинополі – начальник міської поліції, у провінціях – їх правителі. Деякі майнові спори розглядає особисто імператор, а незначні – муніципіальні магістрати.
Справи розглядалися в закритих засіданнях лише за участю сторін й почесних гостей. У разі неявки позивача справа припинялась, а за неявки відповідача розглядалась і без нього.
Принциповим нововведенням екстраординарного процесу було встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення (начальнику поліції, правителю провінції і, навіть, імператору). Це був очевидний прогрес у розвитку судочинства.
Відповідач, котрий проігнорував виклик до суду, вважався таким, що заподіяв образу магістрату, який прийняв до свого провадження справу. Спочатку така акція відповідача призводила до автоматичного програшу справи, а пізніше давала підставу для розгляду її без нього.
Рішення могло бути оскаржене принцепсу. Скарга повинна була подаватися безпосередньо судді, що розглядав справу, в усній формі відразу після винесення вироку або в письмовій – в найближчі дні. Подання скарги на вирок суду припиняло його чинність.
В екстраординарному процесі зберігся і одержав подальший розвиток принцип змагальності, але був обмежений принцип публічності. Вперше було запроваджено мито на покриття судових витрат.

2. Задача
Французькі громадяни – чоловік 25 років та жінка 22 років – взяли щлюб. Чи буде дійсний цей шлюб згідно із Кодексом Наполеона?
Розв'язання:
Так, цей шлюб буде дійсним.
У титулі Кодексу Наполеона, присвяченому шлюбу (глава 1 "Про якості й умови, що необхідні для укладення шлюбу", ст. 114), зазначається, що укласти шлюб не можуть лише чоловік, якому не виповнилося повних 18 років, та жінка, якщо вона не досягла повних 15 років.

3. Визначення понять
Ферейни – товариства, союзи – юридична особа, визнана Цивільним кодексом Німеччини 1896 р. Найбільш важливими є ферейни, які являють собою об'єднання осіб, створені або із господарською метою, або з ідеальними (негосподарськими) цілями. До останніх належать політичні союзи, деякі союзи підприємців тощо.
Субституція – це категорія спадкового права: призначення додаткового спадкоємця на випадок, якщо основний помре до відкриття спадщини, або не встигнувши прийняти її.
Коронер – у Великій Британії, США, деяких інших країнах: спеціальний суддя, в обов'язок якого входить з'ясування причини смерті, що сталася при незвичайних або підозрілих обставинах. При встановленні факту насильницької смерті коронер передає справу до суду.
Консолідований акт:
Консолідація – один із видів систематизації законодавства. Мета консолідації – усунення множинності нормативних актів, їх уніфікація і створення в структурі законодавства укрупнених однорідних блоків як найважливішої проміжної ланки між поточною правотворчістю і кодифікуванням.
Консолідованими називаються такі законодавчі акти, які лише підсумовують декілька виданих раніше щодо даного предмету законів, не змінюючи в будь-чому істотному їх зміст і не прагнучи до єдиної логічної конструкції.
У структуру консолідованого акту, як правило, входять окремі однопрофільні статті, розділи, параграфи, розташовані у певній послідовності.
"Вестернізація" – повна або часткова переорієнтація співтовариств, що початково не належали до західнохристианської культурної традиції, на соціокультурний розвиток за зразком розвинених країн Заходу або запозичення окремих елементів західної культури, які почали відіграти значущу роль у соціокультурних процесах співтовариств-реципієнтів. При цьому мова не йде про насильницьке впровадження або нав'язування західними державами своїх культурних норм іншим народам в процесі їх колонізації (як це мало місце при освоєнні Америки, колонізації Африки, Індії та ін.) або політико-економічного проникнення в країни Сходу (Китай і Японія другої половини XІX ст.), а саме про добровільну вестернізацію, що проводиться елітами інших держав.
Секуляризація – поступове звільнення від впливу релігії і церкви суспільного й особистого життя.
Це явище набуло наразі масового характеру і має виражену тенденцію до подальшого зростання. Помітно скоротилася кількість країн, які зберігають релігію як державну ідеологію, допускають контроль церкви над шкільною освітою та іншими сферами державної й суспільної діяльності громадян. Втратила колишній вплив, а то й просто анульована, духовна цензура церкви в галузі науки і культури. Католицька церква, наприклад, змушена була реабілітувати вчених (Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.), які стали жертвами репресій священної інквізиції, засудити так звані "процеси над відьмами", а також хрестові походи за "звільнення гробу Господнього".
Секуляризується також побутовий уклад життя, менш сприйнятливий до змін, ніж інші соціальні сфери. Спостерігається зниження рівня релігійності та ступеня релігійної активності. Дедалі більше віруючих, завдяки зростанню своєї соціальної активності й під впливом секулярних тенденцій суспільного розвитку, хоч і не поривають своїх зв'язків з релігією, але перестають бути глибоко віруючими людьми.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохи громадянського суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: Просвіта, 2003. – 452 с.
2. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн: (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
3. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Істина, 2005. – 768 с.
4. Гражданский Кодекс Франции (Кодекс Наполеона). – К.: Истина, 2006. – 1008 с.
5. Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник. – 3-е изд., изм. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2004. – 810 с.
6. Підопригора О. А. Римське приватне право: Підручник. – 3-тє вид., перероб. та доп. – К.: Ін Юре, 2001. – 440 с.
7. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – Харків: Право, 2001. – 416 с.
8. Черниловский З. М. Римское частное право: Элементарный курс. – М.: Новый Юрист, 1997. – 224 с.