Кр СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ ГЕТЬМАНЩИНИ У ДР. ПОЛОВИНІ XVІІ-XVІІІ ст.

Контрольна робота

з дисципліни "Історія держави і права України"

на тему:

СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ ГЕТЬМАНЩИНИ У ДРУГИЙ ПОЛОВИНІ
XVІІ-XVІІІ ст.ст.

 

ПЛАН

 Вступ ................................................................................................... 3

 1. Феодали та духовенство ................................................................ 4

 2. Селяни-посполиті ........................................................................... 6

 3. Реєстрове козацтво ......................................................................... 8

 4. Запорізьке козацтво ....................................................................... 9

 5. Міське населення .......................................................................... 10

 Висновки ........................................................................................... 14

 Список використаної літератури ..................................................... 15

ВСТУП

 У першій чверті XVІІІ ст. в Україні поступово оформлюються елементи капіталістичного укладу, зростає мануфактурне виробництво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва. У промисловому виробництві України відбувалася спеціалізація, чіткіше визначилися окремі галузі. Зростали й економічно міцніли українські міста, закладалися нові.

 Україна була торговельною державою. Вона постійно підтримувала широкі торговельні зв'язки з Росією та іншими країнами. Експортувалися худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. Традиційно Україна торгувала із Західною Європою через балтійські порти, а також через Краків і Вроцлав. Дослідження показують, що найбільший дохід Україна одержувала не від податків, а за рахунок торгівлі, промислів і ремесел.

 Незважаючи на перешкоди, наприкінці XVІІІ ст. склалася економічна єдність українського суспільства.

 В цілому ж українське суспільство XVІІІ ст., як і вся Європа, ще залишалося феодальним, що обумовило його класову та станову структуру.

 1. ФЕОДАЛИ ТА ДУХОВЕНСТВО

 У XVІІІ ст. в Україні створюється однорідний феодальний клас – нова шляхта. Він складався з нащадків старої української шляхти, реєстровців польських часів та з нових козацьких старшин, які з'явилися вже після 1648-1654 р.р.

 Шляхта мала свою формальну організацію. Її створив І. Мазепа з метою зміцнення української державності, а також для власної надійної соціальної опори. Ця організація називалася "знатне військове товариство". Вона складалася з трьох розрядів, чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями і пільгами, і була покликана охороняти особисті та майнові права нової шляхти [3, с. 273].

 Вищий розряд – це бунчукові товариші. Вони перебували безпосередньо в оточенні гетьмана "під бунчуком", виконували відповідальні й почесні доручення, їх посади і власність стають спадковими. Бунчукові товариші підлягали юрисдикції гетьмана та генеральному суду.

 Другий розряд – військові товариші. Вони належали до кола генеральної старшини і генеральної військової канцелярії, перебували в їхньому віданні, виконували їхні доручення.

 Лише бунчукові та військові товариши призначалися на вищі посади.

 Третій розряд – значкове товариство. Воно належало до полкового оточення. Його члени перебували у тому ж самому становищі, що й бунчукові, тільки при генеральних старшинах і полковниках. Існує думка, що значкове товариство – це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створені спеціально для охорони особистих та майнових прав козацької старшини як привілейованої верстви і мали загальну назву "знатне військове товариство".

 За підтримки знатного військового товариства у XVІІІ ст. в Україні формуються старшинські династії, нова еліта феодального класу: Апостоли, Безбородьки, Галагани, Горленки, Гудовичі, Кочубеї, Милорадовичі, Полетики, Ханенки та ін. Більша частина колишньої елітної верстви була знищена в період анархії.

 Земельні володіння українських феодалів у XVІІІ ст. значно збільшуються. Чимало земель вони одержали від царів. Особливу щедрою була Катерина ІІ. Вона жалувала землі Російської держави українським феодалам, а російським – землі України.

 Разом із розширенням своїх земельних володінь феодали намагалися зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. При цьому українські феодали прагнули в усьому зрівнятися з російським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських урядовців з чинами Табеля про ранги.

 Відповіддю на це було заснування в 1728 р. у Глухові кодифікаційної комісії, яка мала врегулювати правовий стан українських феодалів. Проте сенат висновки роботи комісії не затвердив, оскільки вона виходила із збереження в Україні козацько-старшинської адміністрації.

 Водночас Безбородькам, Завадовським, Кочубеям, Розумовським були пожалувані графські титули, їх було допущено до кола російської аристократії. У 1767 р. комісія зі складання Уложення підтвердила вільності українського шляхетства, рівність його прав з правами російського дворянства.

 У 1764 та 1783 р.р. вийшли укази про включення українського шляхетства та козацької старшини до складу дворянства Росії. У 1797 р. на них було поширено дію "Грамоты на права, вольности и преимущества российского дворянства". Наприкінці XVІІІ ст. вже на всю Україну поширюється дія Табеля про ранги.

 Вчені вважають, що нобілітація українських феодалів, тобто включення їх до складу російського дворянства, була компенсацією за позбавлення України автономії, ліквідацію української державності.

 Правове становище духовенства в Україні визначав гетьманський уряд, а з другої половини XVІІІ ст. – Духовний регламент та штатний розпис 1764 р. згідно з російськими правовими актами. За Указом від 10 квітня 1794 р. митрополитам та іншим чинам духовенства було встановлено утримання нарівні з російськими ієрархами.

 2. СЕЛЯНИ-ПОСПОЛИТІ

 Чисельність вільних селян, підлеглих козацькій адміністрації, у XVІІІ ст. зменшувалася. У 1731 р. вони становили лише одну третину сільського населення Гетьманщини. Водночас чисельність залежних селян постійно зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською грамотою 1723 р. з посполитих, чиї б вони не були, стягували однакові податки.

 Найважчий обов'язок селянина – відбування панщини. У 1710 р. було встановлено два дні обов'язкової панщини на тиждень. На Правобережжі панщина досягала 4-6 днів. Згодом і на Гетьманщині було встановлено 4-6-денну панщину.

 Селяни відбували також інші повинності – подвірну, постоєву (утримання царських військових підрозділів та іноземних найманців), шляхову. Вони також виконували роботу, пов'язану з будівництвом фортець, риттям каналів та ін.

 У 1706 р. І. Мазепа наказав старшині Полтавського полку затримувати селян, що кинули своїх хазяїв. У 1721 р. універсал Скоропадського наказував старшині не допускати селянських переходів.

 З 1739 р. генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втечі за кордон заборонила переселення селян. Фактично ж селянин міг переселитися в іншу місцевість, але за умови, що виконає усі повинності та одержить дозвіл на це власника й місцевої адміністрації.

 Таким чином, експлуатація українського селянства старшиною та шляхтою закріплювалася гетьманським апаратом влади та управління. Проте феодальній верхівці цього було замало, вона час від часу зверталася до царського уряду за захистом своїх прав і привілеїв, наполягала на введенні кріпосного права в Україні. При цьому продовжувалося юридичне закріплення селян.

 22 квітня 1760 р. за універсалом К. Розумовського (його підтвердила у 1763 р. Катерина ІІ) селянин міг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, але в останнього залишалася нерухомість, що належала селянинові.

 У 1765-1769 р.р. був складений генеральний опис населення України, а у 1776 р. введено подушний податок на Слобожанщині, в 1783 р. – на Лівобережжі.

 Тоді ж указом від З травня 1783 р. Катерина ІІ наказала селянам залишатися на тих місцях, за якими вони значилися у генеральному описі. Указ попереджав, що до порушників ставитимуться суворо. Очевидно, акт 1783 р. був лише юридичною формою того процесу, що об'єктивно розвивався в умовах пізнього феодалізму. Українські феодали його свідомо заохочували, користуючись підтримкою уряду.

 Селянство, як і раніше, повставало проти своїх гнобителів. Антикріпосницька і національно-релігійна боротьба у 30-40-х рр. XVІІІ ст. селян Галичини (опришки – винищувачі шляхти), Правобережжя (гайдамацький рух, коліївщина під керуванням М. Залізняка та І. Гонти) була тісно пов'язана з виступами селян Лівобережжя. Багато українців воювали в загонах К. Булавіна. Відомо, що О. Пугачов, прагнучи схилити на свій бік українських селян, надсилав їм "манівні" листи.

 3. РЕЄСТРОВЕ КОЗАЦТВО

 У XVІІІ ст. триває процес економічного послаблення і розшарування козацтва, визначається його ієрархічна структура. Головна причина була в тому, що тривала відсутність козаків удома у зв'язку з участю у воєнних походах, а також у будівництві фортець, шляхів, ритті каналів позбавляла їх можливості займатися господарством. Воно занепадало. А це, у свою чергу, відбивалося на їх військовій службі. Тому в 1735 р. за указом царського уряду реєстровці були поділені на дві групи: виборних і підпомічників.

 Заможні козаки, які мали орну землю, сад, будинок, кілька голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу "виборних", тобто повноправних. Їх було занесено до спеціальних списків за сотнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVІІ ст.

 Другу – значно більшу групу – становили підпомічники, або підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. Ці люди мали ті самі повинності, що й селяни, тільки у два рази менші за обсягом. Крім того, вони мусили забезпечувати виборних усім необхідним для походів: зброєю, кіньми, провіантом тощо. У кожного "виборного" налічувалося два-три підпомічники, тобто їх було у кілька разів більше, ніж самих "виборних".

 Існувала також і третя група козаків – підсусідки (безземельні). Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осілості, працювали та жили в господарствах "виборних" козаків і підпомічників, котрі їх одягали та годували.

 Підсусідки, на відміну від посполитих, мали право пересуватися в пошуках кращих умов. Проте це не рятувало їх від кріпацьких тенет, хоча закон надавав підсусідкам можливість переходити до другої і навіть до першої групи (виборних та підпомічників), якщо вони обзаведуться майном.

 За період 1654-1730 р.р. кількість вільних селян у полках Лівобережжя зменшилася. На початок 1730 р. дві третини загальної маси селян перетворилися на феодальне залежних. У 60-ті р.р. XVІІІ ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. виборних козаків, 198 тис. підпомічників, 80 тис. підсусідків. Збіднілі козаки та селяни становили 90% населення країни [3, с. 274].

 На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 р., але з 1704 р. до 1714 р. воно існувало завдяки підтримці лівобережного гетьмана.

 4. ЗАПОРІЗЬКЕ КОЗАЦТВО

 Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій завдяки тому, що Січ користувалася певною самостійністю щодо гетьманського та царського урядів.

 Вважалося, що у самій Січі проживало не менше як 20 тис. неодружених козаків-січовиків. Саме вони і становили запорізьке братство, але разом збиралися рідко. Частина з них несла сторожову службу на кордоні, у фортецях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством, полюванням). У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зимовники, де жили сімейні козаки та посполиті.

 Кількість населення Січі постійно зростала. Всього на території Нової Січі у 1775 р. проживало приблизно 200 тис. осіб, з них козаків-січовиків – 35 тис. [3, с. 275].

 Соціально-економічні процеси, що відбувалися у країні, не обминули і Запорізьку Січ, поглибили її соціальну диференціацію.

 З середини XVІІІ ст., коли Січ переходить до колонізації своїх земель та ведення осілого інтенсивного землеробства, хутори-зимовники старшини перетворюються на великі феодальні господарства, в яких експлуатуються рядові козаки, голота та сірома низи запорізького товариства, а також маса посполитих, що втікали на землі Запоріжжя. Сподіваючись знайти тут захист від сваволі поміщиків, гетьмана та царя, вони ставали "поддаными Войска Запорожского".

 Залежність посполитих від січової влади виявлялася, зокрема, в їх зобов'язаннях сплачувати "войськовой оклад" – головну подать кошу. Експлуатована сірома час від часу повставала. Найбільше з повстань відбулося в 1768 р.

 Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі за указом від 16 листопада 1781 р. запорізьких козаків було переведено в розряд селян-однодвірців з обкладенням подушним податком, їм також заборонялося вільно переходити на інше місце проживання.

 Катерина ІІ, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву "запорізький козак". Землі Запорізької Січі вона роздала своїм улюбленцям.

 5. МІСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ

 У XVІІІ ст. чисельність міського населення України та його роль в економіці зростають. Склад міщан був досить строкатим і багатостановим. Соціальні групи населення міста перебували у складних взаємовідносинах.

 Міщани, як правило, були юридичне вільними людьми. Звільнившись від дискримінації з боку польської держави, вони одержали право займатися ремеслами поза цехами, дрібною торгівлею, могли надавати дрібний кредит. Їх головний обов'язок полягав у сплаті податків до гетьманської і міської скарбниць.

 Міщани мали певні повинності, однією з яких була охорона міста. На них поширювалася рекрутська повинність (тому їх називали "казаки городовой службы"). За ревізією 1723 р. у Києві 71,5% загальної чисельності городян становили власне міщани.

 У ряді випадків подушний податок з міщан перевищував подушний податок, накладений на державних селян. Міщани були пов'язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними подушного податку та виконання повинностей. З дозволу адміністрації міста та своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали також право переходити до іншого стану.

 Правове становище міщан залежало також від статусу і підлеглості міста, де вони проживали. У містах, що управлялися Магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глухову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами в разі зайняття ремеслами, промислами, торгівлею, мали право обирати магістрат.

 У полкових же містах існували певні обмеження їхніх прав, оскільки полкові уряди самі визначали для них види та розміри податків і повинностей.

 У приватновласницьких містах міщани залишалися залежними від феодала-власника міста.

 Існували й дві інші станові групи міщан – ремісники, об'єднані у цехи, та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об'єднані у гільдії. Ці групи мали привілейоване становище у масі міщанства. У свою чергу, кожна з цих груп підрозділялася на окремі соціальні верстви, підгрупи.

 За загальним правилом, ремісники об'єднувалися в цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке та ін.). Кожен цех мав свою управу. Ремісники – члени цеху поділялися на довічних цехових і тимчасових майстрів.

 Стати членом цеху можна було за умови досягнення 21 року та наявності власного господарства з виготовлення ремісничих виробів. Становище майстра посвідчувалося свідоцтвом цехової управи.

 Майстри мали досить великі права. Вони могли заснувати цехову організацію, обирати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху.

 Ремісники сплачували податки та виконували повинності, якими обкладалася в цілому цехова община; майстри користувалися привілеями у сплаті податків і зборів, експлуатували підмайстрів, учнів та робітників.

 Сход усіх ремісників міста обирав на три роки ремісничу управу (ремісничого старосту та двох його товаришів) – загальну для усіх цехів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. Цеховий устрій у різних містах України був досить строкатим.

 Наприкінці XVІІІ ст. на Лівобережжі та Півдні України (степовій її частині) діяло законодавство Росії, що регулювало правовий статус ремісників. Основу цього законодавства становили ремісниче положення 1785 р. та статут про цехи 1799 р.

 Приблизно такими самими пільгами, що й ремісники, користувалися купці. Кожен міщанин, маючи капітал понад 500 крб., міг записатися в купці. Останні об'єднувалися в гільдії. Але їх правове становище не було стабільним. Воно залежало передусім від своєчасної сплати гільдійського внеску. Достатньо було цей внесок не сплатити, як неплатник автоматично переводився до міщанського стану.

 Гільдійське купецтво наприкінці XVІІІ ст. було звільнене від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань, але водночас воно мало низку феодальних повинностей. За рішенням купецького товариства воно зобов'язувалося сплачувати громадські збори, а також дорожню, постойну та інші повинності. Багаті купці могли від них відкупитися.

 Поряд з одвічними мешканцями міст міщанами, ремісниками та купцями тут проживали також козацька старшина, шляхта, духовенство, рядове козацтво. Старшинсько-шляхетська верхівка та міська адміністрація увінчували піраміду міщан. Дворяни, які займалися торгівлею та товарним виробництвом, записувалися до купецьких гільдій.

ВИСНОВКИ

 Таким чином, наприкінці XVІІ ст. суспільний лад України втратив самобутні риси. Тут фактично і формально запроваджується соціальна структура Російської держави як наслідок наступу царату на права і вільності України та її народу.

 Але уявлення про суспільну структуру України буде неповним, якщо не згадати про значний як за кількістю, так і за роллю прошарок високо освічених людей – учителів, лікарів, юристів, філософів, літераторів. За походженням вони належали до різних верств населення, але переважно були вихідцями із старшини, шляхти, духовенства. Загальну та спеціальну освіту вони здобували в університетах Західної Європи та у вітчизняних навчальних закладах, серед яких була Києво-Могилянська академія.

 Освічена шляхта стала кістяком нового державного ладу при Б. Хмельницькому.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Історія держави і права України: Курс лекцій / За ред. проф.
   В. Г. Гончаренка. – К.: Вентурі, 1996. – 288 с.
2. Історія держави і права України: Навч. посібник / За ред.
   А. С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 384 с.
3. Історія держави і права України: Академічний курс. У 2-х т. Т. 1 / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000. – 648 с.
4. Історія України: нове бачення. У 2-х т. Т. 1: Навч. посібник. – К.: Україна, 1995. – 350 с.
5. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України: Навч. посібник. – Львів: Світ, 1996. – 296 с.
6. Музиченко П. Історія держави і права України: Навч. посібник. – 2-е вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2000. – 662 с.