Кр СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права України"
на тему:
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ


ПЛАН

Вступ 3
1. Формування державного апарату 5
2. Класи і стани давньоруського суспільства 7
3. Особливості державного ладу Київської Русі 11
4. Право 15
Висновки 22
Список використаної літератури 24


ВСТУП
З кінця ІХ ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утворення обширної єдиної держави східних слов'ян, що закріпила за собою назву Русь. У процесі формування класового суспільства східні слов'яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувши рабовласницький. Така своєрідність історичного розвитку пояснюється певними обставинами.
Масовому використанню рабської праці у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, за яких утримання раба було надто дорогим і тому нерентабельним. Затримувала розвиток рабоволодіння у східнослов'янському суспільстві й сільська община (верв). Важливе значення мала відсутність обширних заселених сусідніх територій, які б могли стати джерелами великої кількості рабів – полонених. Окрім цього, рабовласницький лад в інших країнах тоді вже відмирав і деякі слов'яни навіть брали участь у ліквідації рабовласницької держави Візантійської імперії (походи слов'ян на Візантію), часто діючи спільно із візантійськими рабами.
Незважаючи на розбіжності в оцінці структури Давньоруської держави, вчені, як правило, сходяться в одному: за весь період свого існування вона так і не стала дійсно єдиною і монолітною державою.
Безперечно, Київська Русь не була й не могла бути однонаціональною. Адже Київ тримав у васальній залежності території багатьох народів. Внаслідок цього Київська держава була поліетнічною, величезною середньовічною імперією, що являла собою конгломерат союзів племен. До неї входило більше 20 різних племен і народностей, в тому числі й неслов'янських. Серед останніх у залежність до Київської Русі потрапили ведь, чудь, меря, мурома, мешера, чорні клобуки та ін. Спілкуючись зі слов'янами, вони зазнавали їх культурного впливу, часто асимілювалися, розчинялися в масі слов'янських племен.
На думку багатьох сучасних українських істориків, Давньоруська держава була нестійким (тимчасовим), нецентралізованим державним утворенням без єдиної праруської або давньоруської народності. В Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі) і білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).
Водночас необхідно зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав, щоб претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єднання слов'янських племен і столицею держави.
Отже, метою наданої контрольної роботи є розгляд суспільно-політичного ладу і права Київської Русі. Для досягнення поставленої мети в роботі з'ясовується, як відбувалось формування державного апарату, характеризуються класи і стани давньоруського суспільства, висвітлюються особливості державного ладу і права Київської Русі.


1. ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ
Київська держава не була чітко централізована. За формою вона вважалася ранньофеодальною монархією і грунтувалася на принципі сюзеренітету-васалітету. Хоча київські князі були головними, великими князями всієї держави, але в міру розвитку феодальних відносин між київським і місцевим князями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.
Очолював державу великий князь. Йому належала верховна законодавча влада. Великій князь зосереджував і виконавчу владу. Будучи главою адміністрації, він виконував також функції воєначальника і особисто водив рать у бій. Мали князі й судову владу. Право спадкування престолу, що раніше передавалося старшому братові за принципом "старшинства", було замінено принципом "отчини", тобто передачі старшому синові. Проте порядок переходу князівської влади у спадщину не визначався жодними нормами [4, с. 123].
Княжі сім'ї, як правило, мали багато дітей, що посилювало майнові суперечності. Утім були й винятки: у Чернігівському князівстві влада переходила від старшого брата до молодшого, а потім поверталася до синів старшого брата. В інших князівствах влада переходила від батька до старшого сина. Прихід нового князя супроводжувався певним церемоніалом з участю церкви. При цьому церемоніал інтронізації був запозичений значною мірою у Візантії та Західної Європи. Використовувалося також святкове князівське вбрання (Володимир і Ярослав зображені на монетах у діадемах).
Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично не була оформлена, але мала вплив на князя. До ради входили наймогутніші феодали-землевласники, які мали посади у державному апараті, а також представники вищого духовенства. Князь разом з ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами [6, с. 58].
У галузі внутрішньої політики діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових законів. Окрім цього, рада виконувала судові функції, брала участь у розв'язанні військових, адміністративних, фінансових та інших питань. При відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, який не лише вирішував усі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й встановлював владу майбутнього князя.
Правлячий князь у випадку необхідності скликав збори міського населення – віча. Як зазначає літопис, про це вперше згадується у Білгороді (на місці сучасного с. Білгородки Києво-Святошинського району Київської обл.) 997 р., Новгороді – 1016 р., Києві – 1068 р. [7, с. 29].
У віче могли брати участь усі чоловіки, крім холопів. Воно розглядало питання війни і миру, запрошення або вигнання князів, обирало або усувало представників адміністративного, судового та військового управління тощо.
Проте не в усіх містах віче виконувало однакову роль. Наприклад, у Новгороді його роль була значно вагомішою, ніж у Чернігові. Пізніше, у зв'язку із розвитком феодалізму, віче втратило своє значення.
Інколи у Київській державі скликалися також феодальні з'їзди, що розв'язували міжкнязівські спори і деякі інші важливі питання. Наприклад, на Любецькому з'їзді 1097 р. у Любечі (тепер Чернігівської обл.) князі домовилися про припинення міжусобних війн і проголосили принцип, за яким кожен князь мав право володіти успадкованими землями і зобов'язувався не посягати на володіння інших князів. Проте насправді цей з'їзд не поклав край князівським феодальним міжусобицям. Наступний – Витачівський (тепер с. Витачів Київської обл.) з'їзд 1100 р. позбавив князя Данила Ігоревича Володимиро-Волинського князівства [4, с. 124].
Чітко визначених органів управління в Київській Русі не було. Довгий час існувала десятинна система (тисяцькі, соцькі, десятники), яка збереглася від військової демократії і виконувала адміністративні, фінансові й інші функції. З часом її витісняє двірцево-вотчинна система управління.
Поділ князівств на адміністративні одиниці не був чітким. Літописи згадують про волості, погости. Місцеве управління в містах князі здійснювали через посадників, які були представниками князя. Адміністративні та судові функції у містах виконували також княжі тіуни, вірники, мечники і отроки. Органом самоуправління була верв – сільська територіальна община. Місцева адміністрація "живилася" за рахунок підлеглого населення.
Влада князя і його адміністрації поширювалася на міста та населення земель, які не були зайняті боярами. Боярські вотчини поступово набували імунітету і звільнялись від князівської юрисдикції. Населення цих вотчин ставало повністю підвладним боярам-власникам.
2. КЛАСИ І СТАНИ ДАВНЬОРУСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Поряд із класовим поділом суспільства у Київській Русі відбувався процес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнених груп. Крім феодалів, існували вільні селяни-общинники, вільне міське населення, феодальне залежне населення, раби.
Основну масу сільського й міського населення становили "люди". У "Руській Правді" під цим терміном позначалися переважно селяни-общинники. Збереження протягом тривалого часу терміна "люди" стосовно вільного населення свідчить про те, що процес феодалізації неоднаково зачіпав окремі сільські общини, общинну власність на землю тощо [3, с. 42].
Вільні селяни-общинники зазнавали державного гноблення, сплачуючи данину, яка була основною формою експлуатації. Спочатку данина сплачувалася з "диму" (дому). Коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а феодальна власність на землю – основою експлуатації безпосередніх виробників матеріальних благ, термін "люди" набув значення феодально залежного селянства, яке експлуатувалося державою шляхом збирання данини, розмір якої залежав від кількості і якості землі, що перебувала у селян, або окремими феодалами через примус селян до панщини чи збирання оброку.
Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяло і розорення селян внаслідок стихій, неврожаю тощо. Посилення позаекономічного примусу також штовхало селян під покровительство наймогутніших феодалів, які примушували їх працювати на себе.
Таким чином, встановлення феодальної залежності було тривалим процесом, в якому виділяються етапи й різні стадії залежності.
Значну частину напівселянського феодально залежного населення в XІ-XІІ ст.ст. становили смерди. За своїм місцем у суспільстві смерди займали проміжну позицію між нижчим розрядом вільних князівських міністеріалів і "людьми" селянської общини. Смерд входив у систему князівського домену, про що свідчить включення його в перелік доменіальних осіб у "Правді Ярославичів", а також те, що особиста недоторканність смерда забезпечувалася "княжим словом" [2, с. 76].
Будучи особисто вільним, смерд мав право переходити до сильного патрона. Князь давав смерду землю за умови, що він буде йому слугувати. У разі смерті смерда, який не мав синів, земля поверталася князеві. За право самостійного володіння господарством смерди сплачували князеві данину. Смерд, який завоював довір'я князя, мав можливість стати міністеріалом, отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися за соціальною градацією доволі високо. Проте смерд-боржник міг стати феодально залежним закупом.
Для позначення феодально залежного населення у Київській Русі використовувався термін "закуп". Закуп – це людина, яка потрапила в боргову кабалу і була зобов'язана своєю працею у господарстві позикодавця повернути одержану у нього "купу" (позику – борг під проценти). Закуп, який одержав позику під проценти, називався наймитом {4, с. 126].
Закуп був зобов'язаний відбувати барщину на пана. Він виконував сільські роботи, мусив працювати на полі ("релейний закуп"). Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогосподарським знаряддям і робочою худобою.
У закупа могло бути і своє господарство, власний кінь. Прагнучи закріпити за собою закупів, землевласники вимагали від них "купу" у збільшеному розмірі, привласнювали значну кількість продуктів їх праці. Закуп був істотно обмеженим у правах, зокрема у праві залишення пана.
Ізгой – це людина, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів – вільні й залежні. Різне становище ізгоїв пояснювалося середовищем, з якого люди потрапили в ізгойство.
Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків з паном і залишалися під його владою. Проте траплялися випадки, коли холоп, який звільнився, йшов від свого пана. Такі ізгої-вільновідпущеники зазвичай потрапляли під патронат церкви.
Поряд з ізгоями-вільновідпущениками у Київській Русі були ізгої – вихідці з вільних верств давньоруського суспільства: купці, які розорилися, неосвічені поповичі, а також князі-сироти, котрі втратили "причетність" до руської землі.
Ізгоями ставали й селяни, які з тих чи інших причин виокремлювалися ("ізживалися") зі складу общини. Такі ізгої були людьми без певних занять і входили до складу давньоруського суспільства як вільні.
У Київській Русі феодально залежними верствами населення були й вотчинні ремісники, які проживали при дворах феодалів. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Руська Правда, оцінюючи їх життя у 12 гривень.
Джерела називають феодально залежним населенням також відпущеників, задушних людей, прощеників.
До складу невільного населення входили також раби. Основним джерелом рабства був полон. У Х-XІІ ст.ст. для позначення рабів-полонених вживалися терміни "челядь", "холоп".
"Холоп" – це член племені, продукт тих соціальних процесів, які відбувалися у суспільстві. "Руська Правда" називає й такі джерела холопства, як самопродавання, одруження на рабі "без ряду", вступ "без ряду" на посаду тіуна або ключника. У холопа автоматично перетворювався також закуп, який втікав або провинився. У рабство могли продати боржника, який став банкрутом.
Челядин – це раб, який перебував під владою свого пана, тобто зовсім безправна істота. Холоп мав дещо інший статус. В окремих випадках він був наділений деякими правами. Наприклад, будучи боярським тіуном, холоп міг виступати в суді як свідок. Холопи використовувалися переважно у домашньому господарстві феодалів, а посаджені на землю перетворювалися у феодально залежних селян.
Соціальний склад міського населення Київської Русі був достатньо різноманітним. Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи й міську аристократію.
До міської аристократії належали князі, бояри, вище духовенство, купці. "Руська Правда" з повагою називала "градинів", "купчин" та лихварів. Купці, які займалися зовнішньою торгівлею, іменувалися "гостями".
Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найчисленнішу категорію міського населення. Основна маса громадян була вільною. Частина ремісників залежала від своїх хазяїв – бояр, купців тощо. Вільні ремісники, до яких належали ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі, чоботарі та ін., і дрібні торговці у містах оподатковувалися і платили натурою або ж відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріплень, нагляді за їх станом.
Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із загальної маси ремісників виділялися заможні майстри, які мали підмайстрів та учнів.
Соціально-економічна та правова нерівність у Київський Русі постійно призводила до загострення класових суперечностей і розвитку класової боротьби.
3. ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО ЛАДУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Характеризуючи державний лад Київської Русі, можна відзначити деякі його особливості:
1) влада великого князя була самодержавною лише в періоди централізації держави (X-початок XІІ ст.ст.), зокрема за правління Володимира Святославовича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха;
2) із послабленням київського централізму й розпадом держави на окремі князівства, закріпленням в них окремих княжих династій, старшинство великого князя втрачало реальне значення, а його титул зверхника усієї країни залишався лише почесною історичною традицією;
3) в державній організації тих часів не було чіткого розподілу функцій влади. Існувала конкуренція між різними органами управління. Аналогічні функції виконував князь, боярська рада і частково віче [4, с. 127].
Державний устрій та розподіл влади між частинами держави у Київській Русі змінювалися залежно від обставин, що зумовлювалися чинниками як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Такими чинниками можна вважати те, що:
1) влада не була суверенною: поряд із державною існувала влада церкви і громади. Церква мала свій суд, своїх підданих, на яких не поширювався вплив державної влади. Отже, тодішня держава правила землею, але як суверен не мала впливу на всіх громадян і підданих;
2) державна влада тогочасного суспільства поєднувала в собі публічно-правові та приватноправові аспекти. Наприклад, князь не відрізняв себе як володаря землі від свого двору і своїх приватних володінь.
Доходи з державних податків та доходи з його двору йшли до княжої скарбниці, з якої, своєю чергою, покривалися видатки як на приватні справи князя, так і на публічні (державні). Одні й ті ж люди були водночас державними урядовцями й приватними слугами князя та завідуючими його дворів (сьогодні згідно з законом приватні та публічні інтереси державних службовців чітко розмежовані);
3) державна влада в тодішній державі фактично роздвоювалась: з одного боку виступали князь і віче, з другого – боярська рада. Усі вони водночас здійснювали державну владу, виконуючи однакові функції. Така ситуація часто призводила до конфліктів в середовищі владних структур [1, с. 90].
Коли Давньоруська держава об'єднала всі східнослов'янські землі, перед нею постало завдання політичної консолідації. В її досягненні значну роль відіграли політичні акції, зміст яких полягав у тому, що землі й князівства, де владарювали залежні від київських князів династії, передавалися синам київського князя.
Реформа великого князя Володимира ліквідувала владу місцевих князів племен, пов'язаних походженням та інтересами зі своїми землями і далеких від інтересів Києва. Вона скасувала автономію земель. Внаслідок реформи всі вищі ступені феодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського роду, представники якого у зв'язку з розвитком феодалізму стали власниками землі й перетворились у великих феодалів-землевласників, які перебували тепер зі своїм сюзереном великим князем у класичних відносинах васалітету-сюзеренітету [5, с. 110].
Ці відносини регламентувалися договорами, так званими хрестоцілувальними грамотами. У грамотах насамперед передбачалося, що сюзерен наділяє свого васала землею.
Крім того, жалування земель супроводжувалося наданням імунітетних прав. За це васал зобов'язаний був передусім нести службу великому київському князеві.
Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном "старійшинство" і мав велике значення в системі феодальної ієрархії. Старійшинство політичне було пов'язане зі старійшинством генеалогічним. Місцеві князі-брати як нащадки великого князя користувалися рівними правами на спадщину. Ця обставина підтримувала у них ідею єдності й спільної відповідальності за долю Батьківщини у боротьбі із зовнішніми ворогами. Проте генеалогічний критерій у визначенні старійшинства дедалі більше відходив на другий план, поступаючись місцем суто політичним міркуванням, що визначалися реальними міжкнязівськими стосунками.
Старійшим ставав не той, хто досягав цього становища за віком, а той, кого таким "нарікли", тобто офіційно назвали інші князі. Актами подібного визнання були договори про васалітет-сюзеренітет. Договори були двосторонніми: вони укладалися від особи як сюзерена, так і васала. Проте старійшинства досягали не лише внаслідок добровільного визнання, його завойовували і під час міжусобиць, які у XІ-XІІ ст.ст. стали звичайним явищем і підривали могутність Київської Русі.
З розвитком феодалізму десяткова система управління (з тисяцькими, соцькими, десяцькими), що виросла з дружинної організації, змінюється двірсько-вотчинною системою управління. За цієї системи не існувало різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя. Усі нитки управління сходилися у дворі князя (боярина). Кожен, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) і відав тут будь-якою ділянкою господарства або був просто близьким прислужником князя, міг з дозволу хазяїна виконувати й державні функції.
Двірсько-вотчинна система управління на відміну від десяткової, яка ще не знала поділу на центральні й місцеві органи, передбачала виокремлення місцевих органів управління. Вони були представлені місцевими князями, а також намісниками та волостелями, які призначалися великим князем. Формувалася система "кормління".
Апарат двірсько-вотчинного адміністративно-господарського управління був типовим феодальним апаратом, оскільки основу його становив специфічний феодальний принцип безпосередньої та невід'ємної належності політичної влади землевласнику.
Двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії і у великокнязівському домені, і володіннях князів, і в боярських вотчинах. Обсяг влади місцевих феодалів при цьому зростав настільки, що не лише місцеві князі, а й навіть бояри у своїх вотчинах одержували широке право суду щодо залежного від вотчинника населення.
4. ПРАВО
Найдавнішою формою давньоруського права були звичаї, що склалися у процесі спілкування людей, увійшли в звичку, побут і свідомість певної групи чи всього населення. Звичай став основним засобом регулювання поведінки людей у первіснообщинному суспільстві.
З виникненням держави панівні класи пристосували деякі звичаї до своїх інтересів, санкціонували та забезпечували їх використання примусовою силою держави. Так виникло звичаєве право, що стало важливою формою права у рабовласницьких державах. Воно поширювалося також і в період феодалізму (до виникнення абсолютної монархії).
Вже з Х ст. з'являється князівське законодавство. Ще за часів Олега у договорі з греками 911 р. є згадка про приписи "руського закону".
Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право.
Найголовнішою пам'яткою права Київської Русі є "Руська Правда" , що зберегла своє значення і в наступні періоди історії й не лише для українського права. Окрім цього, "Руська Правда" має чимале значення не тільки як пам'ятка законодавства Київської держави, а й як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства, подібно до капітуляріїв франкського короля, засновника династії Каролінгів Карла Великого [4, с. 138].
"Руську Правду" прийнято поділяти на три редакції – Коротку (К. П.), Поширену (П. П.) та Скорочену (С. П.). Кожна з редакцій відбиває певні етапи розвитку феодалізму в Київській Русі.
На розвиток права Київської держави відчутно вплинуло запровадження християнства. Церква почала застосовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського, яке виникло на основі римського рабовласницького права, пристосованого до потреб феодального розвитку [6, с. 63].
Найдавнішими пам'ятками церковного права були церковні статути князя Володимира Святославича про десятини і церковних людей та князя Ярослава Володимировича про церковні суди. Ці статути збереглися у великій кількості пізніших переробок XІІІ-XІV ст.ст., але початкові тексти відносять до періоду існування Київської держави. В їх основі лежать установлення названих київських князів, де визначалися форми і розміри матеріального забезпечення церкви та межі церковної юрисдикції стосовно столичної київської митрополії. Ця обставина, а також те, що законодавцями у статутах були великі київські князі, а у створенні Статуту князя Ярослава брав участь київський митрополит Іларіон, зумовили чинність названих статутів на території всієї Русі. Водночас до їх текстів вносились нові норми, що відображали зміни у взаємовідносинах світської та церковної влади в окремих князівствах у процесі розвитку феодальних відносин, еволюції державного ладу і самій церковній організації [4, с. 139].
Розглянемо окремі галузі права Київської Русі.
У праві Київської Русі не було загального терміна для позначення права власності, оскільки його зміст залежав від того, хто був суб'єктом і що належало до об'єктів права власності.
Статті 1З, 14 К. П. дають можливість стверджувати, що "Руська Правда" вирізняла право власності і право володіння.
Охорона приватної власності було одним із головних призначень "Руської Правди". Так, згідно зі ст. 71 П. П. за знищення знака власності на бортних деревах накладався високий штраф (12 гривень). Це означало передусім захист самого принципу приватної власності, на який посягав порушник.
Основу феодального ладу становила феодальна приватна власність на землю, тому "Руська Правда" багато уваги приділяла саме закріпленню й захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті "Руської Правди" пронизані ідеєю охорони насамперед господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною мірою захищали й окремі інтереси селян від грубих форм феодального свавілля, яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів.
Спадкове право формувалося й розвивалося в результаті встановлення приватної власності. У Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося великого значення. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями власників, залишалися в руках одного й того самого класу.
Спадкувати могли лише сини. Батьківський двір без поділу переходив до молодшого сина (ст. 100 П. П.). Дочки спадкоємницями не вважалися, оскільки інакше, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду. За договором Русі з Візантією 911 р. у разі відсутності у померлого синів могли спадкувати його брати. Сестру вони повинні були видати заміж, давши їй посаг.
Розвиненість зобов'язального права у Київській Русі є переконливим свідченням панування права приватної власності. Із реалізацією цього права і його захистом пов'язані передусім зобов'язання з приводу заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який занапастив коня свого господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня було вкрадено, був зобов'язаний сплатити господарю вартість цього коня (ст. 58 П. П.).
У "Руській Правді" згадується також про зобов'язання за договорами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань могло не лише тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні за відомих обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань (продаж у холопи) (ст.ст. 54, 55 П. П.).
Про існування договору купівлі-продажу свідчать вже русько-візантійські договори. Договір купівлі-продажу регламентувався в "Руській Правді", яка визначала порядок купівлі-продажу челядина (ст. 16 К. П., ст. 38 П. П.), а також порядок встановлення добросовісного придбання речі (ст.ст. 37, 39 П. П.).
Договір позики охоплював кредитні операції з грішми, продуктами і речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик на суму не більше трьох гривень. У цих випадках для стягнення боргу (у разі відмови боржника) кредитору достатньо було скласти присягу (ст. 52 П. П.). Боржник був зобов'язаний сплачувати проценти, які називалися "резами" (для грошей), "наставом" (у разі позики меду), "присопом" (у випадку позики жита).
Право Київської Русі знало й договір особистого найму. Цей договір тягнув за собою право наймача на особу наймита. Наймання в служіння (тіунство, ключництво) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше не було спеціально обумовлено. Зазвичай наймання призводило до феодальної залежності.
Злочини і покарання згадуються в таких писемних пам'ятках права Київської Русі, як русько-візантійські договори (статті про вбивство, удар мечем, майнові злочини). Проте основні відомості про кримінальне право містить "Руська Правда".
У цій законодавчій пам'ятці злочини називаються "образою", під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у заподіянні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди.
Аналіз норм "Руської Правди" свідчить, що ієрархія видів покарання формувалася з урахуванням соціального становища як потерпілого, так і злочинця, тобто підхід до захисту інтересів феодалів і феодально залежного населення був неоднаковим.
Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особистість (передусім – феодала), майно, звичаї. Об'єктивна сторона злочину ще не була достатньо виражена, відомими були лише дві стадії вчиненя злочину: замах на злочин і закінчений злочин. Суб'єктами злочину не могли бути холопи й челядини. Вони становили власність хазяїв, які й несли матеріальну відповідальність за їх неправомірні вчинки.
"Руській Правді" відома співучасть, наприклад, під час вчинення крадіжки (ст. 40 К. П.; ст.ст. 42, 43 П. П.). Закон вимагав притягувати до однакової відповідальності всіх осіб, які брали участь у вчиненні цього злочину.
"Руська Правда" містить норми, що стосуються характеристики суб'єктивної сторони злочину. Вона розрізняє вбивство огнищанина "в образу" (ст. 19 К. П.) і вбивство огнищанина "в розбої" (ст. 20 К. П.), вбивство людини "у сваді чи на пиру виявлене" (ст. 6 П. П.) і вбивство "без будь-якої свади" (ст. 7 П. П.).
Особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося, насамперед, у повстаннях. До повстанців застосовували сувору міру покарання, яку встановлював князь.
Привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів і майна від злочинних посягань. "Руська Правда" не згадує про злочини проти церкви. У церковному ж статуті Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення у церкву тварин та птахів, про моління під овином, у гаях, біля води, про чарівництво.
Одним з особливо небезпечних злочинів проти особи було вбивство. Про цей злочин ідеться в десяти статтях К. П. (1, 19-27), у ряді статей П. П. (1-8, 11-18). Охорона особи феодала була об'єктом особливої уваги держави. Деякі статті "Руської Правди" стосуються саме дій, спрямованих проти особи феодала. Їх вчинення каралося вельми суворо.
"Руська Правда" передбачала відповідальність за заподіяння людині каліцтва, ран та побоїв. Так, ст. 5 К. П. говорить про відповідальність за каліцтво, яке причинене ударом меча по руці. Статті З, 4 К. П. згадують про побої, причому вони розрізняються залежно від предмета, яким завдавався удар. Наприклад, заподіяння ударів палкою, жердиною, тильною частиною меча або піхвами меча вважалося особливо образливим для потерпілого, і злочинець карався великим штрафом.
Захисту майна, особливо феодалів, у Київській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. "Руська Правда" знає такий тяжкий злочин, як розбій (ст. 20 К. П.; ст. 7 П. П.). Багато в "Руській Правді" говориться про крадіжку – татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно зі ст. 1З К. П. (ст. 34 П. П.) передбачалися штрафи за крадіжку коней, зброї, одягу тощо.
Одним з видів майнового злочину було знищення й пошкодження чужого майна, списа, щита, одягу, бортні (ст. 32 П. П.). Небезпечним злочином, за вчинення якого злочинець підлягав вищій мірі покарання, вважався підпал гумна або двору (ст. 83 П. П.), злісне знищення коня або інших свійських тварин (ст. 84 П. П.), незаконне користування чужим майном, зокрема самовільна їзда на чужому коні (ст. 12 К. П.; ст. 33 П. П.), приховування біглих холопів (ст. 11 К. П.; ст. 32 П. П.), привласнення знайдених коней, зброї, одягу (ст. 34 П. П.).
У так званому світському праві Київської Русі не існувало норм, які б охороняли сім'ю і моральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава. До них належали: "умикання", "пошибання" (згвалтування) боярських дружин і дочок, згвалтування дівиці групою осіб, розпуста (самовільне розлучення з дружиною), народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини, укладення шлюбу між близькими родичами, перелюбство, приведення в дім нової дружини без розлучення з колишньою, двоєженство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата з сестрою, свекра з невісткою, співжиття з близькими родичами та ін.
Метою покарання було насамперед відшкодування збитків потерпілому та його родичам, а також поповнення державної казни. Право відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання. Посягання на життя, честь і майно феодалів каралося суворіше, ніж посягання на життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського суспільства.


ВИСНОВКИ
Безперечно, Київська Русь не була державою у сучасному розумінні цього слова. Розглядати її як таку – означало б приписувати їй вищий рівень політичної організації. Вона не мала ані централізованого управління, ані всеохоплюючої бюрократичної системи. Основною формою взаємозв'язку між володарями й підданими було збирання данини. Згодом розвинулася система оподаткування. У політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами. Політичні проблеми часто розв'язувалися за допомогою сили.
Предметом серйозних досліджень і гострих дискусій наразі залишається структура Київської держави.
Значна частина дослідників (М. Грушевський, В. Пашуто та ін.) вважають, що Київська Русь існувала у вигляді конфедерації окремих земель, окремих самостійних князівств. Інші (Б. Рибаков, І. Фроянов) називають її "союзом союзів", "надсоюзом", "суперсоюзом". І, нарешті, у виступах учасників Українського наукового конгресу, що відбувся у квітні-травні 1988 р. з нагоди 100-річчя хрещення Русі, держава східних слов'ян кваліфікувалася як "коммонвелт" (співдружність).
Проте не викликає сумнівів, що український народ першим створив державу, яка, поширюючись на північ, об'єднала слов'янські народи Східної Європи.
У XІ ст., як відомо, від Київської Русі відокремився білоруський народ, який створив свою власну державу зі столицею в Полоцьку, де схрещувалися східнослов'янські елементи з балтійськими племенами.
Й, нарешті, у другій половині XІІ ст. починає складатися Московська держава на основі Суздальських і Ростовських земель, що входили раніше до складу Чернігівського та Переяславського князівств Київської Русі.
Таким чином, незважаючи на деякі незаперечні пріоритети українців щодо історичної спадщини Київської Русі, вона була й залишиться надбанням трьох східнослов'янських народів – українського, російського і білоруського. Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян та білорусів, трьох східнослов'янських народів, які є прямими нащадками народу Київської Русі.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. – К.: Наукова думка, 1968. – 368 с.
2. Залізняк Л. Н. Нариси стародавньої історії України. – К.: Лібра, 1994. – 214 с.
3. Іванченко Р. П. Київська Русь: початки української держави. – К.: Лібра, 1995. – 360 с.
4. Історія держави і права України: Акад. курс. У 2-х т. Т. 1 / За ред.
В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000. – 648 с.
5. Історія України: нове бачення: Т. 1 / О. Гуржій, Я. Ісаєвич, М. Котляр, О. Моця та ін.). – К., 1993. – 450 с.
6. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996. – 296 с.
7. Толочко А. П. Київська Русь. – К.: Либідь, 1996. – 350 с.