Кр СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XІX –XXст .

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави та права України"
на тему:
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XІX –
НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

ПЛАН

Вступ 3
1. Загальний історичний огляд 5
2. Суспільний лад 7
3. Державний лад 9
4. Правова система 12
Висновки 16
Список використаної літератури 18

ВСТУП
Західноукраїнські землі у другій половині XІX ст. зазнали прискореного соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку. Ця прискореність була обумовлена революцією 1848- 1849 pp., поступовою ліквідацією феодально-кріпосницьких відносин і розчищенням шляху до капіталізму. Певну роль у цьому відіграла також Конституція 1867 p., яка перетворила Австрію у двоїсту Австро-Угорську імперію.
Досліджуючи західноукраїнське життя у другій половині XІX ст. на початку XXст.ст., треба мати на увазі, що воно мало певні, специфічні для цього краю особливості.
По-перше, селянство не змогло оплатити своє визволення від поміщиків у 1848 р. й вело з ними постійну, затяжну боротьбу за списання боргів та володіння сервітутами (громадськими угіддями, лісами, пасовищами). Це призвело до того, що селяни швидко розорювались, продавали частину своєї землі, бідніли. Рятуючись від безземелля та голоду, змушені були емігрувати.
Якщо селяни Східної України шукали кращої долі на сході Російської імперії, то західні українці змушені були переселятися до Бразилії, Канади, Сполучених Штатів Америки та інших зарубіжних країн.
По-друге, в містах відсоток українського населення був надзвичайно низький і складав 25-30 % від їх загальної кількості. Решта міщан були євреї та поляки. Саме вони опанували керівництво економічними функціями міст, особливо їх комерційним життям. Немає потреби говорити, що ця специфіка не завжди кращим чином відбивалася на стосунках етносів.
По-третє, для розвитку промисловості в Галичині не було великих перспектив. Уряд розвивав тут лісообробну, алкогольну та нафтову промисловість. Стихійно панували на ринку єврейські кравецькі та швецькі вироби. А тому наприкінці XІX ст. у цьому краї нараховувалося близько 200 тис. робітників, які були тісно пов'язані з селом. Словом, західноукраїнські землі за розвитком економіки лишалися позаду інших провінцій імперії.
По-четверте. Використовуючи поляка за походженням, губернатора А. Галуховського, австрійський уряд став культивувати в Галичині домінуюче становище поляків. Вони повинні були відіграти бар'єрну роль між Росією та українцями й не допустити їх взаємного зближення.
По суті, Галичина перетворилася на польську "державу в державі". Тут полонізувався чиновницький апарат, зміцнила свої позиції польська інтелігенція, запанували польські школи, прискореними темпами запрацювали асиміляційні важелі.
За цих умов представники української верхівки з середовища українських священиків, переживаючи глибоку кризу віри у власні сили, стали шукати джерела підтримки.


1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
У другій половині XІX ст. на західноукраїнських землях відбувається процес зміцнення капіталістичних відносин.
В результаті згоди між австрійським урядом і угорськими панівними станами в 1867 р. абсолютна Австрійська монархія перетворилася в дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію. Вона поділялася на дві частини: Угорщину – з Закарпаттям, Трансільванією та Хорвато-Славонією і Австрію – з Буковиною і Галичиною, Далмацією, Істрією, Крайною, Моравією, Сілезією, Трієстом та Чехією [7, с. 191].
Західноукраїнські землі в складі Австро-Угорської імперії знаходилися в колоніальному становищі, були сільськогосподарським придатком її економіки. Сільським господарством тут займалося 94 % населення. Тяжке економічне становище західноукраїнських земель визвало масову еміграцію. В пошуках землі та роботи українські селяни та робітники залишали рідні місця і їхали в Аргентину, Бразилію, Канаду, США й інші країни. На 1917 р. лише на американський континент виїхало понад 400 тис. українців [9, с. 487].
Жорстокий соціальний тиск посилювався національним гнобленням. Українці не мали можливості вчитися на рідній мові. На початку XX ст. читати і писати українською мовою могли лише 7 % чоловіків і 4 % жінок [11, с. 311].
Реакційна політика колонізації, румунізації та мадяризації західноукраїнського населення усувала будь-які можливості для розвитку української культури.
Для реорганізації і об'єднання селянства в 1890 р. І. Франко і М. Павлик створили Українську радикальну партію, яка мала вплив на населення Галичини, Буковини і почасти Закарпаття. Найважливішими вимогами її програми були ліквідація станових привілеїв і встановлення політичних свобод.
На початку XX ст. на західноукраїнських землях посилюється розвиток промислового виробництва. Швидкими темпами розвиваються нафтова, горілчана, цукрова q інші види промисловості. Посилюється диференціація селянства. Розвиток капіталізму тут відбувався за прусським зразком. В сільському господарстві працювало 93,2 % населення Галичини, Буковини і Закарпаття [4, с. 250].
Великий вплив на розвиток національно-визвольного руху на західноукраїнських землях мала російська буржуазно-демократична революція 1905-1907 рр.
22жовтня 1905 р. народне віче українців Львова поставило перед австрійським урядом вимоги:
1) загального, рівного і прямого виборчого права у всі державні органи;
2) заміни існуючого устрою шляхом створення національних територій, окремо для українців Східної Галичини і Північної Буковини [7, с. 192].
Рух за виборчу реформу охопив всю Східну Галичину. 17 жовтня 1905 р. в Австрії вводиться загальне виборче право.
Перша світова війна перетворила західноукраїнські землі на центр театру воєнних дій. Не однозначною була реакція українського населення на прихід російських військ у 1917 р. після успіху Брусиловського наступу. Частина українців пов'язувала з цим визволення від австрійського гніту, друга частина – вбачала нове гноблення, встановлення панування іншої імперії – Російської [7, с. 193].
У зв'язку з тим, що царат, зайнявши Галичину і Буковину, розглядав їх як завойовані території Росії, австрійська влада жорстоко розправилась з тією частиною українського населення, яка симпатизувала росіянам. У складі Російської імперії українська культура зазнає ще більших утисків. Посилюється політичний, соціальний і національний тиск.
2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
Панівною верствою в західноукраїнських землях були поміщики та духовенство. Проте й в середині цих станів рівності не було. Найбільш привілейованими були австрійські поміщики, за якими йшли угорські, румунські та польські, а замикали цей стан українські поміщики.
Більше привілеїв, ніж православне, мало католицьке і уніатське духовенство. В руках поміщиків і Церкви було зосереджено 44 % західноукраїнських земель [7, с. 193].
До залежної верстви населення належало селянство та більша частина міщанства. Селянство західноукраїнських земель у першій половині XІX ст. було в основному закріпачене. Поміщики мали повну владу над сільською громадою і селянами. Хоча поміщик по своєму бажанню не міг позбавити селянина його наділу, проте селянин був лише "державцем", а не власником цього наділу. Він жив і працював на землі, відробляв за це панщину, сплачував податки державі, але не міг продати свій наділ, поділити його і передати своїм спадкоємцям [4, с. 251].
Аграрна реформа 1848 р. мала свої позитивні й негативні наслідки. З одного боку, вона звільнила селян від кріпосної залежності і скасувала панщину за викуп, з іншого боку, – ліквідувала сервітутне право, позбавила селян користування громадськими землями (головним чином, лісами та пасовищами), захопленими раніше поміщиками, а тепер проголошеними їх повною власністю. Багато безземельних і малоземельних селян були звільнені без землі і попали в кабальну залежність від поміщиків [9, с. 488].
З розвитком капіталізму відбувалося формування нових класів – пролетаріату і буржуазії. Робітничий клас поповнювався розореними селянами, ремісниками, кустарями. Велика кількість вільнонайманих робітників була зайнята в сільському господарстві. Пролетаріат Західної України був багатонаціональним: тут працювали українці, поляки, угорці, молдавани, словаки, німці, євреї та представники інших національностей [2, с. 323].
Робітники зазнавали тяжкого соціального, політичного та національного гноблення. Незважаючи на австрійський закон 1885 р. про 11-годинний робочий день, в Західній Україні він складав 12 годин і більше. Західноукраїнські робітники одержували найнижчу в Австро-Угорщині заробітну плату. Охорони праці практично не існувало. Хоча австрійська конституція 1867 р. офіційно проголосила національну рівноправність в школах, державних установах та судах, у дійсності панівне становище, поряд з австрійськими правлячими колами, в Східній Галичині займали польські шляхтичі, в Північній Буковині – румунські бояри, в Закарпатті – угорські феодали та капіталісти [6, с. 388].
У другій половині XІX ст. пануючим класом на західноукраїнських землях залишалися поміщики, проте розвиток капіталізму призвів до посилення ролі буржуазії. Поряд з іноземними капіталістами в Галичині, Буковині і Закарпатті виникла і українська буржуазія, хоча її питома вага була порівняно невеликою. Серед неї особливе місце займали представники українського чиновництва. Проте найбільш чисельною та сильною в економічному плані групою української буржуазії було куркульство.
Починаючи з 70-х pp., в Галичині, Буковині і Закарпатті посилився робітничий рух. Українські народні маси разом з польськими, румунськими та угорськими робітниками і селянами виступали проти гноблення австрійської бюрократії, польської шляхти, румунських бояр, угорських магнатів, а також українських поміщиків і буржуазії.
Державний лад Австрії забезпечував панівне становище німців, які спромоглися залучити на свій бік представників експлуататорських класів інших національностей. В Галичині, що була заселена значною мірою українцями, політичні, економічні та культурні привілеї було надано польським поміщикам і буржуазії. Австрійський уряд шукав підтримки у польських поміщиків ще й тому, що населення Східної Галичини, яке симпатизувало народу Росії, розглядалося в політичному аспекті як ненадійне.
3. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
На початку XІX ст. на західноукраїнських землях панувала австрійська система управління. Очолював край призначений імператором губернатор, якому підпорядковувалось губернське присутствіє. Галичина поділялася на циркули (округи) з окружними старостами на чолі.
У містах були створені магістрати в складі бурмістра і радників, які призначались урядом.
Антидемократична Конституція від 4 березня 1849 р. проголосила Австрію неподільною монархією з загальними фінансами, єдиною митною системою і військовою організацією. Для управління окремими провінціями (вони отримали назву коронних країв) імператор призначав намісників.
Для Галичини у вересні 1850 р., як і для інших австрійських провінцій, була прийнята крайова конституція, яка передбачала поділ краю на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський). Створення цих округів передбачало поділ населення на три групи за національною ознакою. Краківський округ – з польським населенням, Львівський – з польським та українським і Станіславський – з українським населенням. Проте ця система управління в зв'язку з скасуванням конституції так і не була введена в дію [7, с. 194].
У 1849 р. замість губернського управління в Галичині було запроваджено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині – крайове управління на чолі з крайовим президентом. Намісник, як і крайовий президент, був одноособовим главою краю. Поряд з намісництвом, як центральним органом краю, існували місцеві органи – повітові старости, які в своїй діяльності підпорядковувалися намісникам. Повітові старости мали широкі повноваження при вирішенні різних господарчо-адміністративних питань. Вони здійснювали функції нагляду над товариствами, об'єднаннями преси і органами місцевого самоврядування. Аналогічні функції в міських і сільських громадах виконували бурмістри і войти, які були підпорядковані повітовим старостам [8, с. 152].
На відміну від Галичини і Буковини, Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини була поділена на 71 жупу (область). На початок XX ст. закарпатські землі складалися з 4 жуп. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які збирали податі та інші платежі.
Села були самостійними юридичними одиницями, їх автономія здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління з старостами на чолі.
Поряд з центральними урядовими органами адміністративного управління в Галичині і Буковині існували також органи крайового і місцевого самоврядування. В 1861 р. імператор створив галичанський і буковинський крайові сейми на чолі з крайовими маршалками. Вся діяльність сеймів підпорядковувалася центральній владі. Імператору належало право скликання та розпуску сеймів, призначення нових виборів.
У сфері місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством з боку повітів, міст, сіл, рішення яких вимагали затвердження їх сеймом. Повсякденний нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим і розпорядчим органом сейму.
У 1862 р. приймається загальнодержавний закон про місцеве самоврядування і на його підставі в 1866 р. був опублікований галичанський крайовий закон про громади. Цим законом були створені правові основи самоуправління в Галичині. Відповідно з ним затверджувались повітові громади (гміни), які територіально співпадали з адміністративними повітами. Органами повітової громади була повітова рада – як керівний і повітовий комітет – виконавчий орган місцевої влади. Головою повітового комітету був повітовий староста, який вступав на посаду тільки після затвердження імператором [1, с. 320].
У другій половині XІX ст. була проведена реформа органів міського самоврядування. 14 жовтня 1870 р. затверджується статут для Львова, який діяв тут до 1933 р. В Австрії такі статути були надані 33 містам, у тому числі Кракову і Чернівцям. Згідно з наведеними статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат.
Зміни в системі державного механізму в середині XІX ст. торкнулися і системи судів. Відповідно до австрійського Положення про суд 1849 р. судова влада відокремлювалась від законодавчої і об'являлася незалежною. Станові суди були замінені загальними судовими установами для всіх станів. Вводились повітові, повітові колегіальні, окружні суди і Вищий крайовий суд у Львові для всієї Галичини і Буковини. Вищою судовою інстанцією в державі були Верховний судовий і касаційний трибунал.
Крім загальних судів в Австрії, Галичині і Буковині, існували спеціальні суди: військові, промислові і комерційні. Справи про злочини, за які передбачалось покарання більше ніж на п'ять років ув'язнення, розглядалися в крайових судах. Утворювались суди присяжних (мужів довіри), а для розгляду дрібних цивільних справ – мирові суди. Присяжними і мировими суддями могли бути особи, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів.
У 1850 р. в Австрії була запроваджена прокуратура. За австрійським законодавством суд підпорядковувався прокуратурі. В крайові та окружні суди вводилися посади державних прокурорів. При Вищому крайовому суді у Львові та Верховному судовому і касаційному трибуналі запроваджувалися посади генерального прокурора.
4. ПРАВОВА СИСТЕМА
У другій половині XІX ст. на західноукраїнських землях діяла правова система, що склалася на початку XІX ст.
У той час повністю затверджується австрійська система права. Галичина стає місцем апробації нових австрійських законів. Цивільний кодекс 1797 р., який було запроваджено в Галичині, став базою для подальшого вдосконалення цивільного законодавства.
З 1 січня 1812 р. на всій території Австрії був введений в дію новий Цивільний кодекс. Джерелами кодексу були пандектне право, Прусське цивільне уложення 1794 р. і провінціальне право деяких австрійських земель. Він складався з 1502 статей і поділявся на три частини. У вступі (ст. 1-14) викладені загальні міркування про цивільний закон, перша частина (ст. 15-284) присвячена особистим правам, друга (ст. 285-1341) – речовим доказам і в третій (ст. 1342-1502) подані постанови, що стосуються особистих і речових прав.
Оскільки цей кодекс був компромісом буржуазного і феодального права, то з розвитком капіталістичних відносин його норми вже не відповідали історичним умовам. У зв'язку з цим в 1904 р. була створена комісія для перегляду кодексу. Робота просувалася повільно, були розроблені лише проекти змін і доповнень, які в зв'язку з початком першої світової війни так і не були затверджені.
З деякими змінами цивільний кодекс продовжував діяти на західноукраїнських землях і після їх включення в 1921 р. до складу Польщі. Проте в 1933 р. був затверджений обширний за своїм обсягом польський Кодекс зобов'язань, який припинив дію значної частини австрійського Цивільного кодексу 1811 р.
Після скасування в Австрії кріпосного права відбувається пожвавлення як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі, в зв'язку з чим виникла гостра потреба в розробці торгового кодексу, який і було прийнято в 1862 р.
Ще під час підготовки цивільного кодексу комісія працювала над створенням цивільно-процесуального кодексу. Його було прийнято в 1781 р., а в 1784 р. він став чинним і в Галичині.
Через деякий час до цивільно-процесуального кодексу були внесені зміни і доповнення і в 1796 році дію нового варіанта кодексу було поширено на Західну, а в 1807 році – на Східну Галичину. В переважній більшості австрійських земель продовжував діяти кодекс 1781 року.
В 1825 р. був розроблений проект нового цивільно-процесуального кодексу, але його не було затверджено. Пізніше з цього проекту були введені вдію окремі положення (адвокатська ординація 1849 року, закон про компетенцію судів 1852 р. та ін.).
Новий цивільно-процесуальний кодекс було затверджено в 1895 р. і введено в дію в 1898 р. Кодекс складався з шести частин, які в свою чергу розпадалися на 607 статей. Він був досить прогресивним і базувався на буржуазно-демократичних принципах судочинства: усності, гласності та змагальності.
Доповненням до кодексу було досить об'ємне (402 статті) Положення про екзекуції 1896 р., в якому детально регулювався порядок виконання судових рішень у цивільних справах і судових вироках в кримінальних справах.
Робота над кодифікацією кримінального права розпочалася в другій половині XVІІІ ст. В 1768 р. приймається кримінальний кодекс. Він складався з двох частин, де перша регулювала процесуальне, а друга – матеріальне право. Процес з кримінальних справ носив інквізиційний характер, а сама система покарань була дуже жорстокою. Цей кодекс діяв у Галичині в частині матеріального права, а з 1774 року і в частині процесуального права.
В 1787 р. приймається новий кримінальний кодекс, який містив положення, характерні для буржуазного права.
Так, скасовувалася смертна кара. її могли застосовувати лише надзвичайні суди. Вперше злочини поділялися на політичні, розгляд яких був компетенцією адміністративних органів, і кримінальні, що розглядалися судами. В 1790 р. як експеримент був запроваджений у Західній, а в 1797 р. – у Східній Галичині кримінальний кодекс, який підготував австрійський юрист Зонненфельд.
В 1808 р. цей кодекс з незначними змінами проголошується чинним для всієї Австрії. Він складався з двох частин. Перша регулювала злочини, друга – тяжкі проступки. Кожна з частин, в свою чергу, поділялася на два розділи, один з яких обіймав норми кримінального матеріального права, а другий – норми процесу.
В 1852 р. видається нова редакція цього кодексу, який діяв у Галичині аж до введення там у 1932 році польського кримінального кодексу.
Кримінальний кодекс 1852 р. відмовився від поділу на злочини і тяжкі поліцейські проступки і запровадив поділ на злочини (ст. 1-232) і проступки (ст. 233-532). Знову вводилася смертна кара, широко використовувалося тюремне ув'язнення. За проступки кодекс передбачав грошові стягнення, арешт до шести місяців, тілесні покарання, заборону проживання в певній місцевості та ін.
Тілесні покарання були офіційно скасовані законом від 15 листопада 1867 року, але в Галичині продовжував діяти патент від 20 квітня 1854 р., стаття одинадцята якого поряд з арештом передбачала биття палками.
У 1855 р. кримінальний кодекс був доповнений військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини.
На кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер монархії. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв тільки в Австрії, Галичині та Буковині. В Угорщині в 1879 р. приймається свій кримінальний кодекс, який поширює свою чинність і на Закарпаття.
Частина кримінального кодексу 1803 р., яка регулювала кримінальний процес, діяла до 1853 р. В тому ж році був прийнятий окремий закон про кримінальне судочинство, який запроваджував гласність, але не допускав будь-якої участі громадськості в процесі. Більше того, ще в 1852 році більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції.
Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним буржуазно-демократичним принципам і в 1869 р. його було доповнено законом про суди присяжних, а в 1873 р. приймається новий кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорщини.
Цей кодекс складався з 27 розділів, які поділялися на 494 статті. Він запроваджував усність і гласність процесу, суд присяжних, проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішніми переконаннями суддів.
У 1912 р. вводиться вдію військовий кримінально-процесуальний кодекс.
ВИСНОВКИ
Отже, у другій половині XІX ст. відбулися значні зміни у соціально-економічному становищі західноукраїнських земель. Домінуючими тут поступово ставали капіталістичні відносини. Розвиток капіталізму був насамперед пов'язаний з реформою 1848 p., внаслідок якої в Галичині та Буковині було скасовано феодальні повинності селян. Поміщики за втрачену феодальну ренту одержали викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податків.
На розвитку промисловості відбивався колоніальний характер економіки західноукраїнських земель. їх відсталість підтримувалася урядом та іноземними капіталістами. Внаслідок цього ряд галузей промисловості, в першу чергу обробної – цукрової, текстильної, шкіряної, паперової та ін., не витримуючи конкуренції більш дешевих товарів підприємств розвинених західних провінцій Австро-Угорщини, занепадали.
З розвитком капіталізму відбувалося формування нових класів – пролетаріату і буржуазії. Робітничий клас поповнювався розореними селянами, ремісниками, кустарями. Велика кількість вільнонайманих робітників була зайнята в сільському господарстві. Пролетаріат Західної України був багатонаціональним: тут працювали українці, поляки, угорці, молдавани, словаки, німці, євреї та представники інших національностей.
Винятково тяжке економічне становище трудящих західноукраїнських земель, зумовлене селянським малоземеллям і відсутністю розвиненої промисловості, призвело до надлишків робочих рук і спричинило масову еміграцію. Гнані злиднями і голодом, малоземельні та безземельні селяни і робітники залишали рідні місця і в пошуках роботи виїжджали до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн, де на них нерідко чекали ще більш тяжкі випробування.
У другій половині XІX ст. пануючим класом на західноукраїнських землях залишалися поміщики, проте розвиток капіталізму призвів до посилення ролі буржуазії.
На початку XX ст. в Галичині, Буковині та Закарпатті капіталізм переростає в монополістичну стадію. Тут діяли нафтові, спиртові, залізничні, цукрові й інші картелі. Провідну роль в них відіграв австрійський капітал.
Соціальне гноблення трудящих доповнювалося політичним безправ'ям і національними гнобленнями. Погіршення умов праці трудящих західноукраїнських земель кликало до революційної боротьби, що розгорталася під впливом революційного руху в Росії. Революціонери-емігранти, які жили н Галичині, підтримували тісні контакти з передовими робітниками і прогресивною інтелігенцією галицьких промислових центрів, проводили серед них революційну агітацію.
Великий вплив на подальший розвиток революційного руху в Галичині, Буковині та Закарпатті мала революція 1905-1907 pp. Страйки, політичні мітинги, демонстрації почастішали і стали більш масовими. У 1905 р. число підприємств, охоплених страйками, зросла порівняно з 1900 р. майже у чотири рази.
Незважаючи на державні кордони, активно проходив процес консолідації української нації, зростали суспільно-політичні та культурні зв'язки між західноукраїнськими і східноукраїнськими землями. В умовах переслідування російським царизмом української культури поступово зростала роль західноукраїнських земель у національно-культурному русі, в якому також брали участь передові сили Східної України.
Під впливом цього руху зростала національна самосвідомість населення України, посилювалася боротьба за об'єднання всіх українських земель в єдиній соборній демократичній державі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVІІІ – початок XX ст.). – Львів: Світ, 1996. – 410 с.
2. Історія держави і права України: Академічний курс. У 2-х т. Т. 1 / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000. – 648 с.
3. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.: Лібра, 1996. – 480 с.
4. Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України: Навч. посібник. – К.: Україна, 2000. – 430 с.
5. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996. – 296 с.
6. Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України: Навч. посібник. – 2-ге вид., перероб. – К.: Знання, 1999. – 576 с.
7. Музиченко П. П. Історія держави і права України: Навч. посібник. – 3-тє вид., стереотип. – К.: Знання, 2001. – 420 с.
8. Рибалка І. К. Історія України. Дорадянський період. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 1991. – 362 с.
9. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1991. – 698 с.
10. Теплицький В. П. Реформа 1861 р. і аграрні відносини на Україні. – К., 1959. – 372 с.
11. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. – К.: Либідь, 1994. – 448 с.