Кр СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ в 1648-1657р.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"Історія держави та права України"
на тему:
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
у 1648-1657 р.р.

ПЛАН

Вступ 3
1. Соціальні зміни 4
2. Адміністративно-територіальний устрій 10
3. Система органів влади і управління 11
Висновки 16
Тест № 11 17
Задача № 11 17
Список використаної літератури 18


ВСТУП
Визвольна війна 1648-1654 р.р. свідчила про пробудження української нації, про її прагнення до самостійного життя, до відродження національної державності. Ця державність охоплює, як правило, всі або частину етнографічних земель. Українська державність в силу історичних умов відроджувалась не на всіх етнографічних українських землях, хоч гетьманський уряд не раз згадував про спільну долю всього українського, за термінологією того часу, – руського народу.
Головними ознаками держави в їх класичному вигляді є:
– єдиний територіальний простір, на якому здійснюється господарське життя;
– наявність особливої групи людей – апарату управління, який виконує різноманітні публічні та загальносоціальні функції, а в необхідних випадках має можливість здійснювати державний примус;
– єдина система податків і фінансів;
– мовна єдність народу;
– єдина система оборони та зовнішньої політики.
У сукупності ці ознаки характеризують державу, тобто їх наявність в соціальній організації суспільства свідчить, що це суспільство державно організоване. Ось чому не може існувати держава, яка не має цих ознак або має їх обмежений набір.
У наданій контрольній роботі буде розглянуто особливості суспільно-політичного устрою в Україні у 1648-1657 р.р.


1. СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ
Визвольна війна внесла певні зміни у соціальні відносини. Майже вся тодішня українська етнографічна територія фактично була визволена від польського панування. З відступом козацьких військ наприкінці 1648 р. частина української території – Волинь і Галичина – знову була захоплена польськими військами [2, с. 111].
Незважаючи на вигнання польських магнатів і шляхти, а також тієї української верхівки, яка підтримувала поляків, поділ на панівні та залежні верстви в Україні залишився.
Панівний стан. Польську знать як пануючий стан замінило козацтво, середнє та дрібне українське шляхетство.
У ході Визвольної війни зміцнюється становище козацтва як окремого суспільного стану.
Козацька служба, хоч і давала значні привілеї, була важкою, а часто й недоступною для населення. Щоб її відбувати, крім здоров'я, треба було мати відповідні матеріальні засоби. Ось чому в тогочасних документах можна зустріти дані про те, що бідних у козаки не записували, що до них зараховували лише заможних селян. Проте такі вимоги ставилися лише перед тими, хто вступав в реєстрове козацтво [5, с. 280].
У роки війни козаки складали приблизно половину населення України.
Зборівський договір був юридичною основою оформлення козацтва у привілейований стан зі своїми правами, адміністрацією, судами. Складання реєстру було однією з ознак цього оформлення. Значно розширилась територія, на якій мали право жити козаки. Привілеї козацтву були підтверджені королівськими грамотами, Білоцерківським договором 1651 p., московським урядом у "Березневих статтях" 1654 р., у царських жалуваних грамотах [3, с. 321].
Зміни у козацькому стані могли відбутись лише внаслідок його фактичного панування в Україні. Цей новий привілейований стан відіграв прогресивну роль в історії України. Велике значення мало те, що в період свого формування козацтво як стан не було таким замкненим, як інші привілейовані стани. Воно не було однорідним, до нього входили як заможні, так і рядові козаки.
До заможних, перш за все, належали козаки, які були реєстровцями до війни. Вони склали основу козацької старшини. Групою, близькою до реєстровців, були колишні "випишики" та драгуни, які під час боїв переходили на бік повстанців [15, с. 194].
Згадані вище групи складали близько 50% усього реєстрового війська.
Війна внесла значні зміни у склад козацької старшини. Деяка її частина воювала на боці польсько-шляхетського війська. В ході війни частина довоєнної реєстрової старшини загинула або з різних причин відійшла на другий план. Козацька старшина значно поновилася за рахунок дрібної української шляхти та рядового козацтва. Ця частина старшини відрізнялась від довоєнної своїм менталітетом: палким прагненням до незалежності України. Нові висуванці з козацтва створили оточення гетьмана, а тому стали впливати на внутрішню та зовнішню політику [12, с. 109].
За соціальним становищем старшина в роки Визвольної війни єдиною верствою не була. Кожна група козацької старшини мала свої економічні можливості, свої традиції тощо.
Відомостей про старшинське землеволодіння в роки війни збереглося вельми мало. Припускають, що частина старшини володіла фольварками та хуторами. Проте в силу ряду причин, старшинське землеволодіння не могло бути розвиненим.
По-перше, до нього негативно ставилися рядове козацтво та селянство, яке звільнилося від гніту польсько-шляхетських землевласників.
По-друге, козацьке господарство, в тому числі й заможне, було мало пов'язане з ринком, особливо із зовнішнім. Заможні козаки більше уваги приділяли промислам: дігтярному, мукомельному, селітряному та ін.
Козацька старшина збагачувалася й за рахунок великої воєнної здобичі.
Отже, козацтво дедалі більше поділялося на два протилежні табори – старшину, яка захопила основні матеріальні блага та політичну владу, і рядове козацтво, яке ними не користувалося [3, с. 329].
До панівної верстви належала також українська шляхта. Шляхетський стан до війни мав найбільше привілеїв, він був економічно пануючим, зосереджував у своїх руках політичну владу. В ході війни відбулися значні зміни.
Хоча в королівських грамотах, універсалах гетьмана, Зборівському, Білоцерківському та Переяславському договорах вказувалось на збереження привілеїв шляхти на майнове володіння, все ж вона втрачає свій вплив в українському суспільстві. Це сталося в силу декількох причин.
Як відомо, польські магнати і шляхта, які володіли великими маєтками, були вигнані з України або знищені народом. Одна частина української шляхти поділила долю польської, а друга частина, головним чином дрібна шляхта, брала активну участь у Визвольній війні, щоб після неї зайняти привілейоване місце у суспільстві.
При пануючих у Речі Посполитій порядках, коли політичну владу узурпували магнати, а дрібна шляхта втрачала навіть свої невеликі земельні володіння, які різними шляхами потрапляли до магнатів, коли українство і православна віра всіляко принижувались, українська шляхта не могла здійснити свої прагнення. Її наміри почали збігатися із намірами козацької старшини. Отже, українська шляхта, перебуваючи у Війську Запорізькому, переходила на платформу козацької старшини, зливалася з нею станово й політично [11, с. 98].
Панівним станом в Україні були також верхи православного духовенства, права яких в роки війни значно розширилися. Православ'я стало в Україні єдино визнаною офіційною релігією. Цьому сприяла та обставина, що одним із гасел, під якими велася Визвольна війна, була боротьба за православну віру. Духовенство було добре організованим станом, що спирався на вікові традиції. Православна церква мала ряд суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджував у своїх універсалах гетьман.
Вище церковне і монастирське духовенство в ході війни одержали нові володіння за рахунок католицької церкви і шляхти. Зміни в Україні мало торкнулися церковного та монастирського землеволодіння. Селяни, що проживали на цих землях, як і раніше, виконували для монастирів трудові повинності, сплачували натуральні оброки.
Залежні верстви. У цьому середовищі певне місце займали рядові козаки. До козацького реєстру, наприклад, входили "робітні люди", які обслуговували Військо Запорізьке. До них належали ковалі, слюсарі, стельмахи, теслярі, шабельники, пороховики та ін. Армія не могла обійтись і без таких мирних професій, як бондарі, котлярі, римарі, цирульники. Таким чином, у реєстрі були представлені майже всі тодішні ремесла.
Основою козацького стану була служба у Війську Запорізькому, за яку служиві отримували землю без податків з неї, різні привілеї у торгівлі, право виробляти для власного споживання горілку. В той же час рядові козаки повинні були виконувати різні повинності на користь Війська Запорізького [3, с. 332].
Часто в документах про козацькі привілеї і права відзначалося, що селяни мають перебувати у підданстві й виконувати свої повинності. Мова ішла про селян, які не приєдналися до козацтва, не потрапили до реєстру. А таких була значна більшість серед залежної верстви. Доля їх склалася по-різному.
На території, зайнятій польськими військами, селяни знову підпали під панський гніт.
На козацькій території становище селянства було кращим. Хоч у різних універсалах та договорах визнавалось право шляхти на експлуатацію селян, проте фактично цього не було. В деяких угодах можна побачити намагання гетьмана захистити селян від панського гніту, але взагалі гетьман і старшина стояли не за ліквідацію повинностей селянства, а за пільги для нього, за деяке полегшення його долі.
На козацькій території селяни не відбували жодних повинностей, вони були переведені на так званий чинш (оброк). Селяни при цьому були особисто незалежними, мали право переселятися з місця на місце, користувалися певним захистом з боку держави.
За формою економічної залежності селяни поділялися на державних та панських. Юридично основна маса селян в роки війни належала до державних підданих. Їх становище було набагато кращим від становища панських селян. Займаючи землі, конфісковані у польських магнатів і шляхти, вони виконували певні повинності й виплати на користь Війська Запорізького. До них, насамперед, належали обов'язки забезпечувати козацьке військо транспортом, постоєм та провізією.
Панські селяни несли більші повинності, але й для них була ліквідована панщина.
Державні селяни були зрівняні у правах з міщанами. У всіх селах були вибрані війти, їх часто в документах селян також називають "міщанами".
Селянин міг продавати й купувати землю, дарувати її, передавати в спадщину, кидати одні ділянки землі та займати інші, оскільки землі на той час було вдосталь.
Селянське середовище не було однорідним. Серед селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й такі, що ледве могли прогодувати свою родину.
Міське населення. Певні зміни відбулися в правовому становищі міського населення. Не лише низи, але й заможні групи населення, в тому числі представники міської адміністрації, брали активну участь у Визвольній війні.
В результаті ліквідації порядків, встановлених в Україні польсько-шляхетською владою, у складі населення міст сталися певні зміни.
Значно зросла кількість козаків. Ця частина міського населення, користуючись привілеями, займалася також ремеслом і торгівлею. Інші ж міщани продовжували відбувати ряд повинностей. У багатьох містах козаки становили більшу половину населення, і козацька адміністрація вирішувала всі питання міського життя.
Оскільки були ліквідовані королівські та приватно-власницькі міста, більшість з них отримала магдебурзьке право. Міста, які мали право на самоврядування з давніх часів, називалися магістратськими, міста, яким це право було надане гетьманськими універсалами, отримали назву ратушних. Якщо стосовно перших можна говорити про певне самоврядування, то в ратушних містах воно було фікцією. Козацька старшина часто не визнавала органи міського самоврядування і активно втручалась в їх діяльність [12, с. 111].
Гетьман змушений був вставати на захист таких міст. Так, у 1650 р. він видає універсал Ніжину з приводу зловживань там старшини. Заборонялось будь-кому щось брати з міщан "над слушність і звичай", наказувалось поважати міський уряд.
Привілейоване становище займали в містах купці. Польські купці, яких і до війни було небагато в українських містах, залишили Україну. Вимушені були покинути українські міста і євреї. У Зборовському договорі є навіть спеціальний пункт про заборону євреям займатися промислами і торгівлею в Україні. Це позбавляло українських купців від конкуренції не лише на внутрішньому, але й на зовнішньому ринках. Часто купці висувались на вищі посади в органах міського самоврядування.
Значно більшою групою населення міст були ремісники. Тогочасні джерела говорять про те, що в роки війни феодальна організація ремесла не була порушена. Продовжували існувати цехові організації. Вузькість ринку була основною причиною того, що значна частина ремісників займалась і сільським господарством. Одночасно це свідчило про те, що ремесло остаточно ще не відокремилося від сільського господарства.
2. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ
Вперше в ході Визвольної війни територія незалежної України була оформлена Зборівським договором 1649 р. Відповідно до нього територія вільної України обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні.
У 1650 р. кількість полків зросла до 20. Отже, визволена територія мала свій адміністративно-територіальний поділ [12, с. 112].
Полково-сотенний устрій був істотним елементом української державності. І хоча полки як військові одиниці існували в багатьох державах, але лише в Україні полково-сотенна організація війська була взята за основу державного територіального устрою [8, с. 189].
Вже починаючи з літа 1648 p., полки та сотні як територіальні одиниці включають до себе все населення, що проживало в їх межах, і на нього розповсюджується влада полкових та сотенних урядів.
До 1654 р. звільнена територія охоплювала Лівобережжя, Правобережжя (крім Волині та Галичини) і значну частину земель на Півдні (приблизно 200 тис. кв. км).
Договір 1654 р. не торкався територіального складу української держави. Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживали українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був великий простір: на лівому березі Дніпра – Чернігівщина і Полтавщина, на правому – Київщина, східна Подолія, частина Волині.
Вже після січня 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалася до України як Білоруський полк.
Запорізька Січ також входила "під високу руку" російського монарха, оскільки складала невід'ємну частину України, хоча й мала автономне становище.
3. СИСТЕМА ОРГАНІВ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ
На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. В цьому проявився зв'язок між органами державної влади, які формувалися, і військово-адміністративним ладом Запорізької Січі, і відбивалось те, що національно-державне самовизначення України здійснювалось в умовах збройної боротьби [9, с. 130].
До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їх усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки.
Починаючи з 1649 р., Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 p., дві – в 1651 p., декілька – в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. – в Переяславі [12, с. 113].
Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадний орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього.
Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів.
Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.
Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали – нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України.
Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.
Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.
Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього.
Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення.
Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана.
Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів.
Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави. Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.
Місцеве управління здійснювали полкові та сотенні уряди, також виборні особи в містах і селах.
Полковий уряд складався з полковника та полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Часто полковники узурпували в своїх руках всю владу на місцях й ігнорували полкові ради, а іноді, навпаки, полкові ради рішуче впливали на діяльність полковників, перешкоджали їх свавіллю і навіть усували їх з посади [6, с. 304].
До полкової ради входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. На такому ж принципі будувалась сотенна адміністрація. Сотенний уряд очолював сотник. Йому допомагала сотенна адміністрація: осавул, писар і хорунжий. Судові функції в сотні виконував городовий отаман.
Міста мали свою адміністрацію, її влада не поширювалася на козаків. У селах війти управляли селянами, а отамани – козаками. Не збереглося жодних законодавчих актів, за якими можна було б установити функції цих органів управління. В основу їх діяльності, як гадають дослідники, були покладені традиції та звичаєве право [12, с. 114].
Для утримання апарату влади та управління потрібні були кошти. З цією метою проводився збір податків. Вони збиралися з селян та міських жителів. Козаки від податків звільнялися, що було їх давнім привілеєм.
З визволенням України з-під польсько-шляхетської влади і утворенням самостійної держави її фінансова політика набула суверенного характеру. Якщо до 1648 р. усі податки в українських землях йшли в казну Речі Посполитої, то віднині вони направлялися до скарбу (казни) Війська Запорізького, який стає загальнодержавною казною. Податками та казною відав генеральний підскарбій, що входив до Генерального уряду.
Крім податків, існували додаткові джерела надходження коштів до казни. Так, товари, які ввозилися з інших країн, обкладалися митом. Значний прибуток казні давали податки з меду, пива, горілки та інших промислів.
Отже, можна говорити про створення в роки Визвольної війни життєздатної фінансової системи Української держави.
Згідно із Зборівським договором за Україною було визнано право мати постійне реєстрове військо в 40 тис. чоловік. Білоцерківський договір зменшив цю чисельність до 20 тис, але в дійсності в роки Визвольної війни в Україні діяла величезна на ті часи армія. У битві під Пилявцями військо Хмельницького налічувало 100 тис., під Львовом – 200 тис., у зборівській компанії – 300 тис., а сам Хмельницький говорив, що під Зборовом він мав військо чисельністю 360 тис. чоловік. Порівняно з арміями інших країн того часу це була величезна військова сила [12, с. 114].
Козацьке військо мало струнку організацію: воно поділялося на полки, сотні й курені. В полку було від 5 до 20 тис. козаків. Полк ділився на сотні, які мали від 200 до 250 козаків. Сотню ділили на десятки, пізніше – на курені. Десяток складався з отамана і дев'яти козаків. Пізніше до куреня входило до 30 чол. [3, с. 400].
За польської влади реєстрове військо діставало платню з державної казни. Коли ж відродилася Українська держава, військова служба стала безкоштовною. Козаки жили за рахунок королівських та панських земель, визволених під час війни. Частину цих земель було залишено на загальні військові потреби. Так, "рангові" землі діставала козацька старшина, деякі землі були призначені для утримання артилерії тощо. Державний скарб (казна) також визначав для війська деякі податки та доходи: "третю військову мірку" з млинів, доходи з оренд тощо. Військовими доходами відала генеральна скарбова канцелярія під керівництвом генерального підскарбія. Йому допомагали комісари в полках та комісарські десятники в сотнях.
Отже, під час Визвольної війни в Україні сформувалася добре організована, одна з найбільш боєздатних армій в Європі.
Створення держави – справа не лише внутрішня, а й міжнародна. Цей процес не міг відбуватись ізольовано від інших держав, які ставилися по-різному до цієї події. Проте фактично всі вони, навіть Річ Посполита, яка аж ніяк не хотіла, щоб Україна вийшла з її складу, повинні були рахуватися з існуванням української держави.
Вже в 1648 р. Україна вступає в дипломатичні стосунки з сусідніми державами: Росією, Туреччиною та її васалами – Кримом, Трансільванією і Молдавією, що в той час, по суті, означало визнання української державності [14, с. 17].
Згодом міжнародні зв'язки України розширились, вона вступає у відносини з Венецією, Валахією, Швецією, Угорщиною та іншими країнами, стає активним фактором у міжнародному житті Європи, що було одним з проявів її державної суверенності.
Сам хід Визвольної війни вимагав таких зв'язків. І треба занотувати, що молода українська дипломатія уміло використовувала складну міжнародну ситуацію на користь Україні. Майже всі сусідні держави розуміли, що відрив України від Речі Посполитої ослаблює останню. Деякі з них, наприклад Молдавія, використовували суперечності між Польщею та Туреччиною в своїх інтересах.


ВИСНОВКИ
Таким чином, з викладеного у контрольній роботі можна зробити висновок: Українська держава, яка формувалась у роки Визвольної війни, мала особливості, які були продовженням традицій української державності. Виборність органів публічної влади, роль колегіальних установ дають можливість стверджувати, що підвалиною Української держави була республіканська форма правління.
Дослідники вважають, що устрій Української держави 1648-1654 р.р. був більш подібний до устрою вільних держав європейських, так званих конституційних.
Політичну організацію, що склалася на території України, сучасники розглядали як Українську козацьку державу. Її називали також Військом Запорізьким, Хмельниччиною, Гетьманщиною.
Визвольна війна 1648-1654 р.р. закінчилась входженням України під протекторат Московської держави. Правове становище України в її стосунках з Москвою було регламентоване Березневими статтями 1654 р., в яких Україна презентувалась як незалежна самостійна держава.
Отже, відродження України в 1648-1654 р.р. ознаменувало собою третій етап в загальноісторичному процесі розвитку української державності.


ТЕСТ № 11
Які категорії населення згідно з Руською Правдою не могли виступати в суді "послухом":
1) міщанин; 2) смерд; 3) холоп; 4) закуп; 5) челядин.
Згідно із Руською Правдою "послухами" в суді не могли виступати холопи й челядини.

ЗАДАЧА № 11
Умова: Вночі хата вільного общинника 3. загорілася. Пожежа спалахнула не в самій хаті, а ззовні. Общинник ледь встиг врятувати сім'ю. Все добро згоріло дотла. Невдовзі був виявлений злочинець, общинник Б. Він скоїв злочин прагнучи помститись 3. за образу.
Питання: Яке покарання винесе суд для Б.?

Подія сталася за часів Київської Русі та носить кримінальний характер. Справа буде розглядатися у княжому суді за нормами Руської Правди.
За підпал будинку й гумна (ст. 83 П. П.) суд віддасть Б. на "поток і пограбування". Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфісковували все майно ("пограбування"), виганявся разом із жінкою й дітьми з общини ("потік").


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р.: Міфи і реальність. – К.: Либідь, 1994. – 310 с.
2. Бойко О. Д. Історія України: Посібник. – К.: Академія, 1999. – 568 с.
3. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К.: Вища школа, 1994. – 540 с.
4. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. – К.: Лыбидь, 1990. – 570 с.
5. Документы Богдана Хмельницкого. – К.: Госполитиздат, 1961. – 460 с.
6. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів: Світ, 1991. – 574 с.
7. Драгоманов М. П. Вибране. – К.: Либідь, 1994. – 510 с.
8. Історія держави і права України: Академічний курс. У 2-х т. Т. 1 / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000. – 648 с.
9. Історія держави і права України: Курс лекцій / За ред. В. Г. Гончаренка. – К.: Вентурі, 1996. – 288 с.
10. Історія держави і права України: Навч. посібник / За ред.
А. С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 384 с.
11. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України: Навч. посібник. – Львів: Світ, 1996. – 296 с.
12. Музиченко П. Історія держави і права України: Навч. посібник. –
2-ге вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2000. – 662 с.
13. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. Т. 2. – К.: Либідь, 1993. – 608 с.
14. Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVІІ ст. – К.: Госполітвидав, 1959. – 274 с.
15. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. Т. 2. – К.; Либідь, 1992. – 390 с.