Кр УНР ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ.

Контрольна робота
з дисципліни «Історія держави та права України»
на тему:
УНР ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ

ПЛАН

Вступ 3
1. Загально-історичний огляд подій 4
2. Державний устрій УНР часів Директорії 10
3. Правова система 14
Висновки 20
Список використаної літератури 22

ВСТУП
Період влади Директорії був найбільш тривалим і найскладнішим в історії української національної державності 1917-1920 рр. Цей час збігся з вирішальними подіями на території колишньої Російської імперії, створенням Версальської міжнародно-правової системи, а, отже, з процесами мирного врегулювання в Європі, які безпосередньо або ж опосередковано стосувалися України, ускладнювали перебіг військово-політичної ситуації в Україні, а також процес державного будівництва.
Саме цей період багатьма науковцями трактується як неоднозначний, часто суперечливий, такий, що супроводжувався низкою об'єктивних та суб'єктивних труднощів [8, с. 7].
Вади і помилки, допущені в період державотворення УНР доби Директорії, мають бути враховані на сучасному етапі, мусять слугувати пересторогою для сьогоднішнього і прийдешніх поколінь громадян, зокрема, політиків нашої держави у процесі державного будівництва.
Мета наданої контрольної роботи – висвітлити процес перебігу державотворення УНР доби Директорії.


1. ЗАГАЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД ПОДІЙ
Проголошений в Україні 1918 р. Гетьманат не став довготривалою формою українського державного життя. Наростання соціальної напруги в процесі гетьманського державного будівництва призвело до формування (травень 1918 р.) організованої опозиції – Українського національно-державного союзу (від серпня 1918 р. – Український Національний Союз).
Це був представницький орган найвпливовіших політичних об'єднань України (українських соціал-демократів (УСДРП), українських соціалістів-революціонерів (УПСР), українських соціалістів-самостійників (УПСС), українських соціалістів-федералістів (УПСФ), Селянської спілки, низки профспілкових організацій та січових стрільців), які під час виборів до Українських Установчих зборів у 1917 р. спільно здобули до 80 % голосів виборців [9, с. 146].
В умовах поглиблення кризи гетьманського уряду, яка неминуче вела до чергової окупації України іноземними військами, Український Національний Союз у грудні 1918 р. взяв на себе державну відповідальність. Для здійснення урядових функцій Український Національний Союз обрав за аналогією з Великою французькою революцією колегіальний управлінський орган – Директорію у складі п'яти осіб на чолі з В. Винниченком. Передбачалося, що Директорія виступить на чолі антигетьманського повстання, а після його перемоги управлятиме Україною до скликання Установчих зборів.
У результаті приходу до влади Директорії було відновлено попередню назву держави (УНР) і форму державного устрою (республіканську). Хоча, як слушно зауважують науковці, сам факт відновлення УНР не був офіційно проголошений Директорією, а читався з її повної назви – «Директорія Української Народної Республіки» [3, с. 110].
На відміну від Центральної Ради і Гетьманату, які спиралися на певні програми, Директорія керувалася здебільшого загальними гаслами.
Період перебування Директорії при владі був часом її злетів і падінь. Перші тижні владарювання Директорії були водночас і періодом її найвищого тріумфу [2, с. 28].
На початку грудня 1918 р. армія УНР контролювала майже всю територію України, було чимало зроблено з розбудови основних засад державного ладу й суспільно-економічної політики. Лише наприкінці 1918 – у першій половині січня 1919 р. нова влада видала 16 законів: про місцеве врядування, Генеральний суд, землю, скасування гетьманських законів, державну українську мову, призов молоді до війська, матеріальну допомогу вчителям, автокефалію української православної церкви тощо [10, с. 221].
Проте вже через півтора місяця, коли армія УНР змушена була під ударами збройних формувань радянської (більшовицької) Росії залишити українську столицю, виявилися певні ознаки занепаду Директорії.
Умовно з цього моменту для неї розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця – Проскурів – Рівне – Станіслав – Каміянець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів) та кардинальних змін офіційної політичної лінії [1, с. 340].
Власне сам процес вироблення офіційної політичної лінії також був серйозною проблемою в діяльності Директорії. Причиною цього стали різні політичні вектори її керівництва, яке не мало єдиної позиції щодо перспектив державного будівництва.
Голова Директорії УНР В. Винниченко, який захоплювався революційним романтизмом і покладався переважно на стихійну демократію масі, наполягав на розбудові держави за радянським зразком і союзі з більшовицькою Росією проти держав Антанти [3, с. 117].
Друга чільна особа – головний отаман С. Петлюра, – навпаки, виступав за «європейську модель» (яка пов'язувалася з утвердженням принципу розподілу влад через розвиток парламентаризму, а в українському контексті – через скликання Установчих Зборів) і спільну з Антантою боротьбу проти радянської. Водночас він не заперечував проти встановлення на місцях влади інших отаманів, які спиралися на «партизанщину» без спільного та обов’язкового для всіх плану дій [8, с. 151].
Часи, в які Директорія прийшла до влади, були вельми складними. Наближався кінець Першої світової війни. Центральний блок зазнав у ній поразки. В Австро-Угорщині та Німеччині в жовтні – листопаді 1918 р. вибухнула революція. Німецькі та австро-угорські війська не бажали більш воювати й залишали Україну.
Ще під час падіння гетьманського уряду більшовицька Росія формує військо для «визволення» України. На початку січня армія чисельністю в 75 тис. осіб розпочала наступ на Україну, хоча на цей час вже вся територія країни була підвладна Директорії.
Використавши полк Українських січових стрільців під командуванням Є. Коновальця, Директорія повела наступ на Київ. До неї почали масово приєднуватися повстанці, і 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ. 18 грудня 1918 р. до Києва урочисто в'їхав уряд Директорії.
21-24 грудня 1918 р. у Києві відбувся губернський селянський з'їзд, 700 делегатів якого висловили щиру подяку Директорії і обіцяли їй підтримку в боротьбі за Українську Трудову Республіку» [6, с. 233].
Проте, як вже зазначалось, Директорія не мала єдності в поглядах на перспективи державо-національного будівництва. Єдине, що згуртовувало на перших порах навколо Директорії різні політичні партії і селян, – це ідея боротьби з урядом П. Скоропадського. Ця обставина далася взнаки вже під час державної наради у Вінниці 12-14 грудня 1918 р., з представниками політичних партій та громадських організацій, що входили до Українського Народного Союзу. Після гострої дискусії учасники наради поділилися на два табори, один з яких стояв за парламентську республіку, а інший – за радянську. Незважаючи на розбіжності 26 грудня 1918 р. було створено уряд, до складу якого ввійшли представники всіх політичних партій, що допомогли Директорії прийти до влади [3, с. 120].
Того ж самого дня Директорія оприлюднила програмну декларацію, в якій вона оголошувала себе тимчасовим верховним органом, який, отримавши владу від народу, народові її і передасть. Це мало відбутися на конгресі трудового народу України, який «матиме верховні права і повновласть рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки» [6, с. 234].
Проте зовнішньополітичні умови були несприятливими для втілення програми Директорії в життя. Антанта не признавала УНР і дивилась на Україну лише як на частину Росії. Свої подальші плани вона пов'язувала з інтервенцією і вже 2 грудня 1918 р. французький десант висадився в Одесі.
Антанті допомагала білогвардійська армія Денікіна. Майже одночасно з інтервенцією військ Антанти на північних і північно-східних кордонах України з'явилися війська більшовицької Росії. 24 грудня 1918 р. було повідомлено, що в зв'язку з анулюванням Росією Брестської мирної угоди радянська Росія більше не визнає Україну за суверенну державу.
16 січня 1919 р. , коли вже майже вся Лівобережна Україна була окупована більшовицькими військами, вона оголосила війну радянській Росії. 2 лютого Директорія вимушена була залишити Київ і переїхати до Вінниці. Того ж самого дня була проведена чергова державна нарада, на якій було прийнято рішення про порозуміння з Антантою. Директорія вступає в переговори з командуванням французьких військ, що перебувало в Одесі. Французи поставили умови:
– вивести з Директорії В. Винниченка і С. Петлюру;
– створити 300-тисячну армію і підпорядкувати її союзному командуванню;
– передати залізниці та фінанси України під контроль Франції;
– звернутися до Франції з проханням встановити над Україною протекторат [4, с. 82]
Директорія мусила йти на поступки. В. Винниченко оголосив про свій вихід з Директорії і виїхав за кордон. С. Петлюра повідомив про тимчасове припинення свого членства в партії.
6 квітня 1919 р. на черговій державній нараді, яка відбулась у Рівному, приймається рішення про створення нового соціалістичного уряду на чолі з Б. Мартосом. Призначення цього уряду свідчило про крах орієнтації на Антанту. Новий уряд закликав усі політичні сили «не дати чужинцям вкінець знищити рідний край» [5, с. 98].
У квітні 1919 р. під ударами радянських військ сили Директорії були повністю розбиті й відступили частково у Східну Галичину, а частково у Румунію. У травні 1919 р. наступ проти військ Директорії у Східній Галичині розпочала польська армія.
До кінця травня 1919 р. Директорія втратила майже всю територію. В ці критичні дні вдалося провести реорганізацію армії УНР і на початку червня їй вдалося витіснити радянські війська з значної частини Правобережної України.
20 червня 1919 р. вдалося підписати договір про припинення воєнних дій з польським урядом. Це був помітний дипломатичний успіх УНР, оскільки відпала необхідність вести боротьбу на два фронти. Проте в липні і поляки, і росіяни відновили бойові дії.
15 липня 1919 р. вдалося об'єднати війська Директорії і Українську Галицьку армію. Було створено Штаб головного отамана. Об'єднання дало змогу розпочати наступ у двох напрямках: на більшовиків – на Київ і на Денікіна – на Одесу. Обидва походи закінчилися поразкою, і в листопаді 1919 року Директорія втратила майже всю територію України [6, с. 236].
У березні-квітні 1920 р. українська делегація вела напружені переговори з польським урядом, які 22 квітня закінчилися укладенням Варшавського договору.
За цим договором Польща визнала Директорію незалежної УНР на чолі з головним отаманом С. Петлюрою, як верховну владу УНР. Польський уряд зобов'язувався не укладати жодних угод із третіми країнами, котрі вороже ставилися до України. Польща визнавала за УНР право на територію східніше польського кордону 1772 р.
Отже, Україні довелося заплатити за свою незалежність ціною територіальних поступок. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частина Полісся і Волині [6, с. 237].
За умовами Варшавського договору об'єднанні збройні сили Польщі та УНР в кінці квітня 1920 р. розпочали наступ на більшовиків. 6 травня польсько-українські війська оволоділи Києвом, але згодом радянське командування перегрупувало сили і завдало ряду поразок об'єднаним силам.
12 жовтня 1920 р. між польською і радянською сторонами було укладене перемир'я. Польський уряд зрадив Україну і залишив армію УНР напризволяще.
21 листопада 1920 р. армія УНР після виснажливих боїв з більшовиками відступила за Збруч і була інтернована польськими військами.
18 березня 1921 р. у Ризі було підписано Ризький мирний договір між Польщею і радянською Росією. В обмін на територіальні поступки Польща визнала УСРР і зобов'язалась заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких сил і уряду УНР. Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь – радянській Україні.
Ризький мирний договір поклав край існуванню УНР, боротьба за яку тривала чотири роки.
2. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ УНР ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ
З моменту свого проголошення Директорія мала визначити свій правовий статус. Проте жодного документу, який би встановив компетенцію і повноваження цього органу, розподіляв обов'язки між директорами прийнято не було. Фактично Директорія була вищим органом влади, який уособлював законодавчу, виконавчу, а іноді й судову владу.
26 грудня 1918 р. приймається Декларація, в якій Директорія оголосила себе «верховною владою», встановленою «силою і волею трудящих класів України». Підтверджуючи тимчасовість влади Директорії, Декларація офіційно оголосила про скликання Конгресу трудового народу, «як революційного представництва організованих працюючих мас» [6, с. 237]
5 січня 1919 р. була затверджена «Інструкція для виборів на Конгрес трудового народу України», яка перше його засідання призначила на 22 січня 1919 р. До складу Конгресу було обрано представників від робітників, селян і трудової інтелігенції. 28 січня 1919 р. на останньому засіданні Конгресу було прийнято «Закон про форму влади на Україні», яким вся влада передавалася Директорії «до скликання наступної сесії Трудового Конгресу.
Директорія отримала право приймати закони, які підлягали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. Закон встановлював сесійну роботу Конгресу. В міжсесійний період повинна була працювати Президія Конгресу, функції якої взагалі не були окреслені.
Закон передбачав утворення при Директорії з числа делегатів різних комісій: оборони, земельної, бюджетної, закордонних справ, харчових справ, культурно-освітньої, конституційно-адміністративної (для підготовки виборів у парламент). Кожна комісія мала наглядати за одним або кількома міністерствами.
14 лютого 1920 р. уряд ухвалив новий «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР», який передбачав скликання не пізніше 1 травня 1920 р. передпарламенту під назвою Державна народна рада. До скликання цього органу Директорія могла здійснювати свої повноваження виключно через Раду Народних Міністрів.
Проте цей закон не було затверджено С Петлюрою, який в цей час був Головою Директорії [6, с. 237].
Про поступовий перехід від парламентської до президентсько-парламентської форми правління говорять закони «Про тимчасове управління та порядок законодавства в УНР» і « Про Державну Народну Раду УНР», які були затверджені С. Петлюрою 12 листопада 1920 р., за кілька днів до повного падіння УНР. Закони передбачали розмежування влади між Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів.
На той час Директорія остаточно ототожнювалася з її Головою. До його компетенції входило затвердження ухвалених Державною Народною Радою призначень та звільнень. Голова Директорії призначав Голову і членів Ради Народних Міністрів.
Державна Народна Рада планувалась як орган законодавчої влади і контролю за діяльністю Ради Народних Міністрів, складала державний бюджет і здійснювала контроль за його виконанням, розглядала і затверджувала міжнародні угоди, оголошувала стан війни тощо.
Невиписаною залишилася компетенція Ради Народних Міністрів, яка була підзвітна в своїй діяльності Державній Народній Раді. Проте в законах нічого не говорилося про повноваження і місце уряду в системі органів виконавчої влади.
У день оголошення Декларації Директорія своїм наказом затвердила Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб, якій доручалося «негайне переведення в життя великих задач», окреслених Декларацією. Розподілу компетенції між Директорією і Радою Народних Міністрів проведено не було.
Статус Ради Народних Міністрів як виконавчого органу закріпив «Закон про форму влади на Україні». Рада Народних Міністрів затверджувалася Директорією і була відповідальна перед нею. Жодні інші повноваження цього органу регламентовані не були, що свідчило про невизначеність ставлення Директорії до принципу розподілу влад.
14 лютого 1919 р. Директорія затвердила тимчасовий закон «Про порядок внесення і затверджування законів в Українській Народній Республіці», в якому ще раз було зроблено спробу розмежувати правовий статус Директорії і Уряду.
Отже, Конгрес Трудового народу був останньою спробою Директорії закласти основи державного будівництва в Україні. На цьому шлях до парламентаризму, який було започатковано ще Центральною радою, закінчується. Політичні умови не дали можливості Директорії втілити в життя навіть те, що було започатковано Конгресом.
У формуванні місцевого управління було запозичено досвід Центральної ради.
Владу на місцях представляли волосні, повітові, губернські комісари і отамани, що їх призначала Директорія. В їх руках була зосереджена вся реальна влада в провінції. В деяких губерніях було відновлено діяльність дореволюційних органів міського і земського самоврядування – земські зібрання та земські управи і міські думи та міські управи. Майже скрізь діяли революційні ради робітничих і селянських депутатів [6, с. 239].
24 червня 1919 р. Міністерство внутрішніх справ затвердило інструкцію «Про тимчасову організацію влади на місцях». Відповідно до Інструкції волосний комісар призначався на посаду повітовим, повітовий – губернським і затверджувався Міністерством внутрішніх справ. Губернського комісара призначав Міністр внутрішніх справ і затверджувала Директорія.
Виконавчими органами на рівні повіту були комісаріати, а на рівні губернії – управління. Останнє поділялося на п'ять відділів: загальний, адміністративний, паспортний, інспекції міліції, бухгалтерсько-рахунковий.
Значно ширшими порівняно з часами Центральної Ради були повноваження комісарів, які наглядали за виконанням розпоряджень центральної влади, здійснювали мобілізаційну роботу і керівництво міліцією, інформували населення про діяльність уряду. Окрім цього, губернський комісар наділявся правом видавати обов'язкові постанови щодо охорони громадського порядку, спокою і республіканського ладу і здійснював загальне керівництво органами самоврядування в містах – міськими думами та управами і в земствах – земськими зібраннями та земськими управами [6, с. 239].
Силовими структурами Директорії була армія УНР, відновлена міліція та судові установи. Гетьманський Сенат знову замінив Генеральний суд під назвою Найвищий суд. Було відновлено апеляційні та мирові суди, започатковано надзвичайні військові суди.
Таким чином, створюваний Директорією державний механізм міг би бути життєздатним й ефективним, але за умови невтручання у внутрішні справи України зовнішніх агресорів.
3. ПРАВОВА СИСТЕМА
У той час, коли Директорія прийшла до влади, на території України зберігали чинність закони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради та гетьманства. До цього переліку необхідно додати й законотворчість радянської влади.
Таким чином, основною проблемою, з якою одразу ж довелося зіткнутися Директорії, стала проблема колізій з цими попередніми й паралельними системами законодавства.
Щодо законодавства «ворожої сторони» позиція Директорії була однозначною. 17 травня Голова Директорії затвердив постанову Ради народних комісарів «Про анулювання на території України чинності законів та декретів як так званого Совітського Українського, так і Совітського Російського Уряду і про відновлення чинності законів У HP». (Утім, так само рішуче відкидалося й українське законодавство: ще 28 листопада 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України своєю Декларацією оголосив «всі закони, накази, угоди, постанови й розпорядження як гетьмана та його агентів, так і Центральної Ради та її агентів незаконними й такими, що не підлягають виконанню» [3, с. 175].
Ставлення Директорії до своїх попередників було значно складнішим. Директорія не скасувала у повному обсязі законодавство гетьмана Скоропадського, проти якого вона виступила, і водночас не відновила законодавства Центральної Ради.
Із цього приводу існують різні точки зору. Так, вважається, що Директорія відновила всі закони, прийняті Центральною Радою. Проте, якщо звернутися до Декларації Директорії, то виявиться, що йдеться про вибіркові заходи, оскільки в ній сказано лише про скасування усіх законів і постанов гетьманського уряду в сфері робітничої політики й відновлення восьмигодинного робочого дня, введеного відповідним законом Центральної Ради.
Аргументом на користь того, що Директорія доволі обережно ставилася до законодавства Центральної Ради, вважаючи його, на думку деяких дослідників, надто «лівим», слугує й такий факт – не було відновлено дію Конституції УНР та цілого ряду інших законодавчих актів, зокрема земельного закону [3, с. 180].
Проте 8 січня 1919 р. Директорія ухвалила новий земельний закон, який в чомусь був навіть радикальнішим, оскільки порівняно із законом Центральної Ради вдвоє зменшував норму землі, яка закріплювалася за дрібними господарями – до 15 десятин. Отже, посилання на «лівизну» законодавства Центральної Ради викликає певні заперечення.
Загалом Директорія обрала той же шлях, що й гетьман Скоропадський – шлях часткового скасування одних і відновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. Наприклад, 24 січня 1919 р. Директорія скасувала закон бувшого гетьманського уряду від 9 липня 1918 р. «Про відміну закону 9 січня 1918 року про національно-персональну автономію й про скасування національних міністерств». У національній політиці Директорія виходила з таких же принципів, що й Центральна Рада, тому без особливих проблем відновила дію цього закону, але, як вже зазначалось, так і не ухвалила якогось узагальнюючого акта щодо законодавства Центральної Ради (як і гетьмана Скоропадського).
Оцінюючи законодавчу діяльність Директорії, можна стверджувати, що на ній повною мірою позначилася відсутність чітких орієнтирів, характерна в цілому для її державницької стратегії. Це один із основних докорів, що адресуються їй [3, с. 184].
У зв'язку з цим прийнято посилатися на законодавство Директорії, затверджене нею наприкінці грудня 1918 і в січні 1919 p. – у відносно мирний період. Тоді Директорія скасувала деякі «другорядні» гетьманські акти – наприклад, закон від 18 листопада 1918 р. «Про заснування державного симфонічного оркестру» (натомість законом від 24 січня 1919 р. було засновано «Українську Республіканську капелу») або закон від 3 жовтня 1918 р. «Про утворення комісії для порядкування міської адміністрації столиці Києва», а також ухвалила ряд законів, наприклад, 1 січня – закони «Про вищий уряд Автокефальної православної Соборної Церкви», «Про службу в державних установах урядовців іноземних підданців», «Про державну мову»; 9 січня – «Про звільнення від мобілізації деяких урядовців Судового відомства» та деякі інші.
Необхідно відзначити майже повну відсутність власних нормативних актів Директорії в галузі цивільного і кримінального законодавства. Цивільні правовідносини регулювалися т. X Зводу Законів Російської імперії. При розгляді кримінальних справ суди використовували Військовий карний статут, Карний статут, Кримінальне уложення 1903 р.
Те ж саме стосується й проекту Конституції. Початок черговому етапу конституційного процесу за часів «другої» УНР поклав Петлюра, коли на засіданні Ради народних міністрів 6 травня 1920 p. ypoчисто пообіцяв виробити й прийняти Конституцію. Проте минуло ще два місяці, поки уряд УНР утворив комісію з 15 членів по розробці повної конституції Української держави, яка закінчила свою роботу наприкінці жовтня, однак підготовлені нею проекти було опубліковано вже на території Польщі.
Законотворчість періоду, який розглядається, у значному ступені залежала від суто політичних факторів, що яскраво проявилося в процесі підготовки закону про трудові Ради. Перший варіант цього закону підготовлено у лютому 1919 р., проте він так і не набрав чинності. Потім трудові Ради трансформувалися в народні, через що розпочалася підготовка нового проекту, для чого в середині липня 1919 р. утворили міжвідомчу комісію, що поділялася на підкомісії, кожна з яких працювала над своєю проблемою, зокрема: окреслення й розмежування функцій Рад усіх рівнів; відносини між цими Радами й центральними органами; взаємини між Радами та їх виконавчими структурами [3, с. 190].
Крім того, деякі найбільш заінтересовані міністерства також утворили свої власні комісії для підготовки відповідних пропозицій. Нарешті, було навіть сформовано спеціальну делегацію, яка мала виїхати за кордон для вивчення зарубіжного досвіду. Та коли вся ця копітка підготовча робота завершилася, різка зміна політичного курсу в серпні звела її нанівець.
В інших випадках закони були відірвані від реалій життя й не давали очікуваного ефекту. Наприклад, закон «Про відновлення гарантій недоторканості особи на території УНР» від 28 лютого 1919 р., за яким кожен громадянин УНР підлягав «переслідуванню і позбавленню волі лише за передбачені належними карними законами злочинства і тільки чином, зазначеним в законі».
Зі свого боку, самі обставини життя країни також впливали на пріоритети законотворчості. Економічні проблеми відійшли на задній план і регулювалися лише в поодиноких актах. Крім земельного закону, варто назвати закони «Про ліси» від 10 січня 1919 р., «Про Державну Українську Грошову Одиницю» від 6 січня 1919 р., «Про хлібну повинність з урожаю 1919 року» від 15 серпня 1919 року, «Про надзвичайний одноразовий податок» від 31 травня 1920 р.
Військове законодавство, навпаки, розвивалося більш активно: 13 січня 1919 р. Директорія затвердила закон «Про заклик до військової служби», 18 січня – «Про прийом в дієву армію УНР охотників», 26 січня – «Про поповнення армії та флоту», 17 лютого – «Про мобілізацію Старшин та Урядовців-учителів», 6 квітня – «Про загальний достроковий призов до виконання військової повинності народжених в 1900 році», 31 липня – «Про мобілізацію урядовців державного контролю» та чимало інших, включаючи різноманітні постанови, накази й інструкції, які детально регламентували ці питання, навіть розмір добових лікарям «за працю при провадженні мобілізації населення до війська» [3, с. 191].
Негативний вплив на стан законодавства справляла відсутність належної законотворчої процедури й чіткої системи нормативно-правових актів. Подібно до Центральної Ради, Директорія не визначила критеріїв, яким мали відповідати закони й постанови, не кажучи вже про статус таких актів, як декларації (вони приймалися як Директорією, так і Радою народних міністрів) та універсали (крім відомого Універсалу про злуку із ЗУНР, можна назвати «Універсал до трудового селянства» від 10 січня 1919 р. з приводу земельної політики в УНР).
У законі «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР» містився спеціальний розділ, що так і називався – «Законодавство УНР», проте він не розв'язував старих і, навпаки, породжував нові проблеми. Так, повноваженнями «ухвалювати законопроекти» наділялася як Державна народна рада, тобто парламент, так і Рада народних міністрів.
Усі перелічені проблеми зумовили значну увагу з боку українських лідерів до колишнього російського законодавства, чинність якого не припинялася. Свідченням цього слугує інформація міністра юстиції А. Лівицького: «... Зараз провадиться робота по перекладу законів бувшої Російської імперії, прийнятих Українською Республікою, на державну мову», опублікована 7 серпня 1919 р. в газеті «Нова Рада». Ідею «українізації» колишнього російського законодавства бачимо й у посланні Петлюри до А. Лівицького від 20 листопада 1920 р.: «Я не можу не констатувати того факту, що цілий ряд законів бувшого Російського Правительства, які залишились чинними і в нашій Республіці,і не перекладені на нашу мову і досі ще не видані. На це треба звернути пильну увагу, бо ця хиба не відповідає нашій державній гідності».
Отже, все викладене вище дає підстави стверджувати, що в цілому законодавство Директорії можна охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли приймалися лише ті акти, що були потрібні для вирішення проблем поточного політичного моменту.


ВИСНОВКИ
1. Отже, після зречення 14 грудня 1918 р. влади гетьманом
П. Скоропадським, війська Директорії, яка утворилася напередодні, 18 грудня вступили в Київ і в Україні відновилася УНР. Проте першу УНР друга нагадувала лише назвою та деякими напрямами національної політики. В цілому ж суть була іншою – це була нова форма української державності новітнього часу. Творилася вона у вкрай несприятливих умовах боротьби за територію України більшовиків, білогвардійців та польських шовіністів. Утім, незважаючи на перешкоди, діячам другої УНР вдалося створити власну, оригінальну державно-правову систему.
2. Центральну державну владу (законодавчу, виконавчу, судову та військову) зосереджувала у своїх руках Директорія УНР. Директорія призначала виконавчо-розпорядчу владу – Раду Народних Міністрів. Чіткого розмежування повноважень Ради з Директорією не було. Усвідомлюючи і декларуючи тимчасовий характер діяльності, Директорія намагалася створити постійно діючий парламент. Першою спробою став Конгрес трудового народу, обраний за принципом територіального представництва і скликаний 22-28 січня 1919 р. у Києві, який ухвалив «Акт злуки» з ЗУНР та прийняв «Закон про форму влади на Україні», згідно з яким створювалася Президія Конгресу та комісії в складі Директорії. Проте більше скликати сесію Конгресу не вдалося.
3. Влада на місцях передавалася губернським, повітовим та волосним комісарам і отаманам, яких призначала Директорія. Директорія відновила дореволюційні земські (зібрання та управи) і міські (думи та управи) органи самоврядування. Окрім того, паралельно з ними продовжували діяти ради депутатів (робітничих, селянських, солдатських). Хоча, в цілому, на місцях панувала отаманщина – влада місцевих авторитетів, особливо в повітах і волостях (Зелений, Махно).
4. Директорія поновила роботу Генерального Суду, створеного Центральною Радою, який став називатися Найвищим судом. Було відновлено апеляційні та мирові суди, створено надзвичайні військові суди.
5. На час приходу Директорії до влади в Україні діяли різні джерела права: законодавство Російської імперії, Тимчасового уряду Росії, Центральної ради, Гетьманату, радянської влади. У такій ситуації Директорія обрала шлях часткового скасування одних і відновлення чинності інших законів. У цілому ж законодавство Директорії можна охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли приймалися лише ті акти, що були потрібні для вирішення проблем поточного політичного моменту.
6. Приходу Директорії до влади сприяла народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, а головно, відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям, протистояння політичних лідерів, катастрофічно слабнуча армія, міжнародна ізоляція та втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бойко О. Д. Історія України. – К.: Академвидав, 2007. – 688 с.
2. Горак В. Зліт і падіння Директорії (1918) // Віче. – 1995. – №4. – C. 28 – 33.
3. Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України. 1917-1920. – К.: Істина, 1997. – 208 с.
4. Історія держави і права України: Ч. 2 / А. Й. Рогожин, М. М. Страхов, В. Д. Гончаренко та ін. – К.: Ін Юре, 1996. – 578 с.
5. Історія України (нове бачення): У 2 т. Т. 2 / За заг. ред. В. А. Смолія. – К.: Заповіт, 1996. – 270 с.
6. Музиченко П. П. Історія держави і права України: Навч. посібник. –
3-тє вид., стереотип. – К.: Знання, 2001. – 420 с.
7. Субтельний О. Україна: Історія. – К., 1991. – 698 с.
8. Терлюк І. Я. Національне українське державотворення 1917-1921 рр.: історико-правовий нарис: Навч. посібник. – Львів: Вид-во Тараса Сороки, 2007. – 260 с.
9. Українська революція і державність (1917-1920 рр.) / І. Л. Гошуляк (керів. авт. кол.). – К.: Парламентське вид-во, 1998. – 248 с.
10. Уряди України ХХ ст.: Наук.-докум. видання / С. В. Кульчицький (керів. авт. кол.). – К.: Наукова думка, 2001. – 608 с.