Кр Варварські правди як джерело ранньофеодального права

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"Історія держави та права зарубіжних країн"

ЗМІСТ

1. "Варварські правди" як джерело ранньофеодального права 3
1.1 Загальна характеристика "варварських правд" 3
1.2 Салічна правда як джерело ранньофеодального права 6
2. Задача 12
3. Визначення понять 13
Список використаної літератури 15


1. "ВАРВАРСЬКІ ПРАВДИ" ЯК ДЖЕРЕЛО РАННЬОФЕОДАЛЬНОГО ПРАВА
1.1 Загальна характеристика "варварських правд"

Найбільш повне уявлення про ранньофеодальне право дають так звані "варварські правди", в яких були записані різні правові звичаї, наведені усталені зразки судових рішень германців.
Однією із найдавніших є Салічна правда, укладена за часів правління Хлодвіга, у кінці V – на початку VІ ст. Рипуарська правда – судебник другого франкського племені – у своїй основній частині складена в VІ ст., Бургундська правда – в кінці V – на початку VІ ст., Вестготська правда (в її першій, повній редакції) – в VІ-VІІ ст. Алеманська правда з'явилася не раніше VІІІ ст. , Саксонська і Тюринзька правди – в кінці VІІІ – на початку ІX ст.
Близькими за своїм характером до "варварських правд" є й скандинавські провінційні судебники XІІ-XІV ст.ст.
Такі широкі часові межі записів норм звичаєвого права у варварських племен пов'язані із повільним поширенням феодальних відносин як на півдні, так і на півночі Західної Європи.
"Варварські правди" відображають практику різних епох, конкретні внутрішні й зовнішні умови, в яких вони складалися. Салічна правда, наприклад, належить до того етапу розвитку франкського суспільства, коли процес розпаду родоплемінних зв'язків ще не завершився, не утвердилася приватна власність на землю. Не зазнала Салічна правда й будь-якого помітного впливу пізньо-римських порядків.
Саксонська правда, написана трьома століттями пізніше, за усієї архаїчності її норм, свідчить про новий етап розвитку феодальних відносин. Тут вже зафіксовані зародження алоду як відчужуваної земельної власності, відносини залежності серед вільних тощо. Цей документ, що з'явився після франкського завоювання Саксонії, відображав зростання ролі королівської влади, могутність католицької церкви тощо.
Вестготська і Бургунська правди писалися під значним римським впливом, оскільки вестготи й бургунди тривалий час жили серед римлян.
"Варварські правди" – судебники, керівництво для суддів. Водночас вони не є збірниками системно викладених правових норм щодо усіх сторін життя ранньокласового суспільства. Іх неповнота, фрагментарність, безсистемність – результат тієї звичаєво-правової основи, на якій вони складалися.
Зафіксувати усе різноманіття звичаїв було неможливо, особливо якщо врахувати, що записувалися вони у формі конкретних юридичних казусів, взятих безпосередньо з життя. Предметно-наочна форма правової норми у "варварських правдах" відповідала конкретно-образній правосвідомості германців, для яких мова юридичних абстракцій була чужою і незрозумілою.
Для "варварських правд" характерний також докладний опис різних процедур і ритуальних дій, що свідчить про їх велике значення у ранньофеодальному праві. Порушення вимог щодо детально розробленої процедури із вимовлянням певних слів, з використанням предметів-символів могло звести нанівець дію самої норми права. Здійснювалися ці процедури обов'язково публічно, як, наприклад, виклик до суду відповідача при свідках, клятва в суді у присутності співприсяжників та ін.
Важлива роль правового ритуалу була пов'язана із самим характером ранньофеодального судочинства, що не знало ще усталеного порядку публічного, державного захисту життя та інтересів окремої особи.
Основна функція суду у германців зводилася до організації змагання між сторонами. В публічному характері ритуально-правових дій, в їх наочності полягали своєрідні гарантії дотримання правової норми, виконання угоди тощо.
"Варварські правди" мають на собі відбиток старих родоплемінних відносин, вони відображають ще племінну свідомість германців. У цих пам'ятках права особа ще не відділена від колективу, правоздатність її визначається належністю до роду, об шини, великої сім'ї. Поза цими колективами людина не мала жодних прав. Вигнання з общини, роду, сім'ї залишалося одним з найтяжчих покарань, передбачених Салічною правдою. Навіть відповідальність за те чи інше правопорушення покладалась не тільки на індивіда, а й на ту соціальну групу, до якої він належав.
З племінною свідомістю варварів був пов'язаний і персональний характер дії норм, зафіксованих у "варварських правдах". Салічні франки керувалися своїм "салічним законом", ринуарські – своїм. Крім того, в правдах, зокрема в Салічній правді, "своє" населення прямо протиставлялося "чужинцям", римлянам.
Записуючи свої звичаї, германці прагнули зберегти свою племінну спільність перед реальною загрозою її падіння. Звідси й особливості судових процедур з їх публічними ритуальними діями, які мали демонструвати вірність варварів своїм споконвічним традиціям і звичаям.
"Варварські правди" не були єдиним джерелом ранньофеодального права. Із зміцненням королівської влади з'явилися королівські веління, розпорядження, які спочатку доповнювали правди, а згодом оформлялися окремо.
До них належали, наприклад, капітулярії франкських королів. Перший капітулярій був написаний за правління Хлодвіга, особливо часто вони видавалися за Каролінгів. Законодавство Каролінгів, а також вплив католицької церкви сприяли у VІІІ-ІX ст.ст. поступовому утвердженню нового територіального принципу ранньофеодального права германців.
До джерел ранньофеодального права можна віднести також імунітетні грамоти, які видавалися королями великим феодалам, формули-грамоти, що встановлювали зразки документів, за допомогою яких оформлялися різні угоди – дарування, купівлі-продажу та ін.
Проте основним джерелом права залишався звичай, що визначав партикуляризм ранньофеодального права.
1.2 Салічна правда як джерело ранньофеодального права
З усіх "варварських правд" особливу цінність для історико-правової науки становить Салічна правда, оскільки її зміст відображає соціально-економічні й політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави і права.
У цьому правовому документі ще немає однозначного поняття власності. До рухомих речей, які перебували у власності окремих осіб чи сімей, застосовувався термін "свій" (suus) на відміну від терміна "чужий" (alіenus). Рухоме майно у франків безперешкодно відчужувалося, передавалося у спадок одному з членів сім'ї померлого або родичу з боку матері чи батька.
Більшість приписів Салічної правди присвячені охороні права власності на різні рухомі речі. У ній з усіма подробицями розглядаються випадки крадіжки великої рогатої худоби, а також овець, кіз, собак, голубів, бджіл, свиней тощо.
1. Якщо хтось вкраде молочне порося і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол.
4. Якщо хтось вкраде річну свиню і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол., не враховуючи вартості вкраденого і відшкодування збитків.
14. Якщо ж хтось вкраде 25 свиней, причому в стаді більше нічого не залишиться, і буде викритий, засуджується за крадіжку усього стада до сплати 2500 ден., що становить 62,5 сол..
Не випадково Салічну правду образно називають "Свинячим кодексом".
Інакше закріплює Салічна правда право на землю, якою володіла сім'я, розрізняючи присадибну ділянку, орну землю і луки, ліси. Тут багаторазово згадується огороджена ділянка, при цьому передбачається значний штраф за підпалення і зруйнування огорожі.
Житлу в Салічній правді надається особливе значення. Сюди приходить кредитор, щоб витребувати борг у позивача, щоб викликати відповідача до суду. Караною великим штрафом (45-63 сол.) є не тільки крадіжка в межах будинку чи двору, а й звичайне проникнення на територію вілли після заходу сонця.
Крадіжка з нападом і знищенням сторожових собак, вивезенням на возі значної частини домашнього майна тягне штраф у 200 сол., рівний вергельду за вбивство вільного.
Усе це свідчить про те, що присадибна ділянка перейшла у приватну власність.
Про перехід орної ділянки-алоду в приватне володіння свідчить різне ставлення в Салічній правді до орної землі, а також до лук, пасовищ, лісів, які залишаються ще в общинній власності. Салічна правда карає сам факт порушення меж орного поля без дозволу господаря, передбачаючи покарання за проїзд по чужому полю в 3 сол., за орання чужого поля в 15 сол., за посів на чужому полі в 45 сол. Якщо ж стороння людина ступала на виділену сім'ї ділянку общинної луки, це не вважалося злочином. Більше того, якщо вона зкосила траву, то втрачала лише сіно на користь володільця луки.
В Салічній правді нічого не сказано про купівлю-продаж землі. Інститут спадкування землі лише зароджувався. Земля передавалась у спадщину чоловічим нащадкам померлого. В титулі "Про алоди" навіть не ставиться питання – кому передавалася орна ділянка землі, якщо у померлого не було синів. Судячи з усього, вона ставала виморочним майном чи переходила до роду.
Інакше вирішувалося це питання в VІ ст. На підставі едикту короля Хільперіка (561-584 p.p.) земля у спадщину могла переходити не лише синам, а й дочкам, братам, сестрам померлого та ін.
В цей же час окремі лугові та лісові ділянки переходять в алодіальну власність окремих осіб.
Про існування у франків общинної власності на землю свідчать й інші титули Салічної правди, зокрема "Про переселенців". Переселитися на територію общини "чужинцеві" можна було лише у разі згоди усіх членів общини. Якщо хоча б один з них висловлював протест, переселенець повинен був залишити общину. Граф, який виконував рішення общинного суду про виселення "чужинця", повинен був з'являтися не в будинок переселенця, а на ту ділянку общинної землі, яка була ним оброблена.
Салічна правда знала інститут набувальної давності. Якщо протягом року і одного дня жоден з членів общини не висловлював протесту проти поселення "чужинця", його землеволодіння починало охоронятися правом. У цьому титулі Салічної правди санкціонується, по суті, присвоєння общинної землі наближеними короля, оскільки забороняється висловлювати протест проти переселенця, якщо на те була спеціальна королівська грамота. Той, хто протестував проти королівського розпорядження, засуджувався до штрафу в 200 сол.
Більша частина статей Салічної правди присвячена, якщо використовувати сучасну термінологію, злочинам і покаранням.
Під злочином Салічна правда розуміє образу, шкоду, завдану особі чи майну іншого, порушення "королівського миру".
Відповідно під покаранням розуміється відшкодування (композиція) за образу, за шкоду, своєрідний відкуп від можливої помсти з боку ображеного чи його родичів і штраф, сплачуваний за порушення "королівського миру".
Якщо порушник сплачував композицію потерпілому, він, як правило, не сплачував королю жодного штрафу. Лише в деяких випадках частина чи уся композиція ішла до казни. Наприклад, граф, який брав участь у стягненні боргу шляхом конфіскації майна боржника, брав як штраф третю частину цього боргу. Вергельд за убитого ділився на дві частини: одна йшла синам убитого, інша – його найближчим родичам з боку батька або матері. І лише в тому випадку, якщо родичів не було, ця частина вергельду йшла до казни.
Водночас у Салічній правді виокремлюється ряд правопорушень, наближених до поняття злочину у власному розумінні цього слова, вже згадуються покарання у виді смертної кари за вчинене.
Казуїстичний характер Салічної правди виключав чіткі формулювання загальних положень, які стосувалися б усіх злочинних дій. Проте аналізуючи деякі конкретні склади злочинів, можна дійти висновку, що у франків вже існувало поняття форм вини – умислу і необережності, замаху на злочин, співучасті, обставин, що обтяжують або пом'якшують злочин.
У той же час у Салічній правді вже містилася відповідальність навіть за відсутності вини, коли, наприклад, покаранню підлягають усі, хто був на місці гвалтування жінки "гуртом", якщо вони були у цьому "гурті" і не знали про скоєння насилля (XІІІ, 10, приб. 5).
Співучасник, який вчинив замах на злочин, чи просто особа, яка має намір скоїти злочин, каралися, як правило, менш суворо, ніж виконавець злочину. Разом з тим особа, яка підбурювала до крадіжки чи вбивства за допомогою підкупу, каралася суворіше, ніж виконавець злочину (XXVІІІ, 1-3).
Однією з обставин, що обтяжують злочин, було порушення загальновизнаних понять честі – напад на людину, яка спить, жінку, дитину, глум над трупом. Пограбування викопаного трупа каралося штрафом в 200 сол., в той час як відкритий напад на вільного франка з метою пограбування – 63 сол.
Певна частина злочинів відповідно до Салічної правди належить до посягань на особу. Це насамперед вбивство, розмір вергельду за яке залежав не лише від соціального становища убитого, а й від його віку, статі. Життя вільного франка охоронялося вельми значним вергельдом, що дорівнював 200 сол. Меншим був вергельд за галло-римлянина, якщо він не був наближеним короля. Вергельд за вбивство франка, який перебував на королівській службі, потроювався. Так, за вбивство графа, королівської посадової особи, передбачався вергельд у 600 сол. Вергельд знижувався до 300 сол., якщо граф був з напіввільних літів чи рабів короля.
Багаторазово збільшувався вергельд за життя королівського дружинника під час воєнних походів, а також за вбивство представника католицького духовенства.
Якщо раб або літ вбивали вільну людину, то вбивця віддавався родичам вбитого в рахунок половини вергельду, другу половину сплачував його господар. Потрійний вергельд за вбивство жінки пов'язувався в Салічній правді з її здатністю народжувати дітей.
В Салічній правді докладно перелічені також різні види тілесних ушкоджень, побоїв, образ словом або дією. Штрафи за заподіяння тілесних ушкоджень варіювалися від 200 до 9 сол.
Особливу групу становили злочини проти моралі. До них належали як "насилля над вільною дівчиною", яке каралося штрафом у 63 сол., так і сожительство з нею "з її доброї волі", що каралося штрафом у 45 сол.
Говорячи про покарання, необхідно відзначити чітко намічену тенденцію майже повної заміни штрафами усіх старих покарань родовою устрою. Штраф мав запобігти кровній помсті, самосуду, тривалим суперечкам серед франків, небажаність яких посилювалася їх відносною нечисленністю серед підкорених галло-римлян.
Салічна правда передбачає також такий вид покарання, як вигнання з общини або оголошення людини поза законом. Такій людині не можна було давати їжу і притулок, навіть дружина і батьки штрафувалися за допомогу їй.
Смертна кара через повішення, колесування застосовувалися як покарання в основному до рабів. Вона прямо приписувалася лише в окремих випадках за злочини, скоєні вільними, наприклад, у разі підпалення або неявки після виклику до суду без поважних причин, у разі вищезазначених злочинів графа та ін. Колективна відповідальність роду зберігалася поряд з колективною відповідальністю общини.
При вчиненні майнових злочинів поряд зі штрафом вимагалося відшкодування вартості вкраденого та інших збитків.

2. Влада міста Манчестера у 1838 р. відмовила містеру Стюарту у парламентських виборах. Обгрунтовуючи свої претензії, містер Стюарт вказав, що має доход 15 фунтів стерлінгів на рік, проживає у Манчестері декілька років, регулярно сплачує податок на бідність. Чи правомірні дії представників влади?

Дії представників влади міста Манчестера (відмовили містеру Стюарту в участі у парламентських виборах) є неправомірними.
У липні 1832 р. був затверджений Акт про поліпшення народного представництва в Англії й Уельсі, який позбавив представництва в парламенті 56 "гнилих" містечок і всі ті міста, у яких налічувалося менше 2 тис. чоловік. Поселення, де проживали від 2 до 4 тис. чоловік, тепер стали обирати лише одного депутата.
Одночасно запроваджувався новий виборчий ценз. Право голосу на парламентських виборах одержали ті жителі графств і міст, які володіли майном, що приносило 10 фунтів стерлінгів доходу на рік.
Містрер Сюарт мешкав у великому промисловому центрі Англії – Манчестері, мав доход у розмірі 15 фунтів стерлінгів на рік, отже, у представників влади не було підстав забороняти йому брати участь у парламентських виборах.


3. Дайте визначення:
Імпічмент – це особлива процедура обвинувачення вищих посадових осіб держави у скоєнні злочинів і службових правопорушень.
Конгрес – назва двопалатного парламенту в США, Парагваї та деяких інших державах.
Соціальна держава (держава соціальної демократії) – це сучасна політико-правова теорія, де слово "соціальна" несе велике значеннєве навантаження: воно пов'язано із соціальним життям людей, підкреслює, що держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов'язковим урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист економічних і соціальних прав людини.
Урбанізація – це активне зростання міст за рахунок економічних переваг перед селищами.
Дуалістична монархія (від лат. – двоїстий) – форма державного правління, різновид обмеженої конституційної монархії.
Загальною ознакою дуалістичної монархії є те, що тут реальні владні повноваження розділено між монархом і парламентом, хоча монарх зберігає домінуючі позиції. Владу монарха обмежено конституцією, яка, проте, октроюється (дарується) самим монархом. Фактично в дуалістичній монархії влада глави держави завдяки впливу традицій, ролі особи монарха є ширшою, ніж це передбачено конституціями (наприклад, Йорданія, Марокко).
Конфедерація – це союз держав, які об’єднані для досягнення певних цілей одним або декількома органами (наприклад, військовими) при збереженні в інших питаннях повної самостійності. Ознаками конфедерації є:
1) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавчих органів;
2) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;
3) рішення загальноконфедеративних органів для членів конфедерації не є обов'язковими, а їх невиконання не тягне за собою жодних санкцій;
4) наявність безумовного права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.
Зазвичай, конфедерація – доволі нестійка, перехідна форма від співіснування повністю незалежних держав до їх федерації або до утворення нової унітарної держави. Через етап конфедеративних відносин у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, яка й наразі офіційно називається конфедерацією. З 1981 до 1989 р. існувала конфедерація Сенегамбія, що об'єднувала Сенегал і Гамбію.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохи громадянського суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: Просвіта, 2003. – 452 с.
2. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн: (Держава і право епохи станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
3. Всеобщая история государства и права: Учебник / Под ред.
К. И. Батыра. – М.: Юристъ, 1998. – 456 с.
4. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Істина, 2005. – 768 с.
5. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – Харків: Право, 2001. – 416 с.
6. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: Т. 1. – М.: Юристъ, 2000. – 392 с.