Кр Завдання з історії держави та права 7

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права зарубіжних країн"
Завдання 1
Визначте причини обмеження боргової кабали і процентних ставок за договором позики у законах царя Хаммурапі і Законах Ману.

Закони Хаммурапі охоплюють численні правові питання, пов'язані із життям вавилонського суспільства. Значна кількість їх статей присвячена договорам, у тому числі договору позики і лихварським операціям, які здійснювали тамкари, царські чиновники, храми (§89-107).
Незаможні боржники змушені були віддавати або свою землю, яка заставлялася для забезпечення боргу, або членів своєї сім'ї у кабалу кредитору, що спричиняло відкрите невдоволення бідноти.
Регулювання лихварських операцій державою, обмеження боргової кабали трьома роками (§117), як і встановлення твердих цін за найм худоби, були наслідком загальної економічної політики Хаммурапі. За допомогою цих заходів він прагнув уповільнити обезземелення селян, платників податків і запобігти економічному занепаду країни.
Тамкар, за законами Хаммурапі, не міг брати більше 20% у разі позичання у нього срібла і 33,5% у разі позичання хліба (§89). За відсутності срібла у боржника він зобов'язаний був брати у рахунок погашення боргу та процентів інше рухоме майно при свідках (§90).
Наслідком перевищення тамкаром процентних ставок за договором позики зерна було визнання відсутності боргу (§91), як і наслідком самоправного вилучення хліба боржника з його житла чи току, про що свідчить §113.
Месопотамські правителі мали право періодично видавати особливі укази "справедливості", якими прощалися борги вільних общинників і продані та закладені сади, будинки безоплатно поверталися попереднім власникам.
Наявність у законах Хаммурапі великої кількості статей, пов'язаних із відповідальністю позикодавців, є доказом значного поширення кабальних умов позики, хижацької експлуатації бідняків.
Закони Ману свідчать про глибоке майнове розшарування давньоіндійського суспільства, незважаючи на те, що в них знайшла відображення стійкість общинних, кастових, патріархально-великосімейних зв'язків.
Боргова кабала, яка призводила до рабства, виникала лише в тих випадках, коли боржник мав однакове або нижче становище порівняно з кредитором.
Доволі детально розроблений в законах Ману найдавніший вид договору - договір позики.
У відповідних положеннях дхармашастри знайшов відображення багатовіковий шлях розвитку цього інституту. З одного боку, вони свідчать про розквіт лихварства, про стягнення високих процентів за позиками, з іншого, - зберігають елементи самоуправства, розправи кредитора над боржником.
Санкція за самоуправство кредитора з боку держави знайшла відображення у шлоці 176 гл. VІІІ, що встановлювала для царя право штрафувати боржника, який скаржиться на кредитора, що вимагав сплати борга "сваволею".
Кредитор мав фактично необмежену владу над боржником. Допускалися такі засоби отримання боргу, як хитрощі, примус (шляхом захоплення синів боржника, тварин чи облоги його будинку), сила (коли кредитор, схопивши боржника, приводить його у свій будинок і тримає у себе, морячи голодом та б'ючи до тих пір, доки він не заплатить боргу).

Завдання 2
Розкрийте зміст і визначте причини занепаду республіки в Стародавньому Римі й переходу до імперії.
У ІІ-І ст.ст. до н.е. розвиток рабовласницького суспільства у Римі призводить до крайнього загострення усіх його класових і соціальних протиріч.
Для Риму настає період кризи, який торкнувся передусім існуючих політичних установ - застарілої полісної форми державного устрою, аристократичного політичного режиму правління нобілів, республіканської форми правління. Виникла об'єктивна потреба їх перебудови, пристосування до нових історичних умов.
Війни ІІ-І ст.ст. до н.е., які супроводжувались масовим поневоленням завойованого населення, призвели до різкого збільшення кількості рабів у Римі. Значна маса рабів експлуатується у великих землевласницьких латифундіях із вкрай тяжкими умовами праці та існування, жорстоким терористичним режимом. Природний протест рабів дістає вияв у масових та потужних повстаннях. Особливо великий розмах мали повстання рабів у Сицилії в ІІ ст. до н.е. і повстання під проводом Спартака у 74-70 p.p. до н.е., яке поставило під загрозу саме існування Римської держави.
Паралельно з повстаннями рабів спалахують громадянські та союзницькі війни, викликані боротьбою за владу між угрупованнями панівного класу, протиріччями між ним та дрібними виробниками і великою кількістю люмпен-пролетаріїв, які отримували незначну матеріальну допомогу від держави. Збільшення кількості люмпенів стає переконливим свідченням загальної деградації вільних.
Економічне і політичне засилля нобілів викликало у ІІ ст. до н.е. широкий рух протесту бідняків, очолюваний братами Тіберієм та Гаєм Гракхами.
Гракхи прагнули обмежити землеволодіння знаті й за рахунок цього створити земельний фонд для наділення землею дрібних землевласників, а також ослабити владу сенату і відновити владу народних зборів і народного трибуна. Здобувши посаду трибуна, Тіберій Гракх, зумів провести у 133 р. до н.е. через народні збори аграрний закон.
Закон обмежив максимальний розмір землі, яку можна було отримати від держави. За рахунок надлишків, що стягувались на користь держави, створювався земельний фонд, який розподілявся між безземельними та малоземельними громадянами. Ділянки, які їм надавались, ставали невідчужуваними. Це мало запобігти збезземеленню селянства.
Незважаючи на те, що Тіберій Гракх того ж року був вбитий, його земельна реформа почала здійснюватися й кілька десятків тисяч громадян отримали землю.
Реформаторську діяльність Тіберія продовжив його брат Гай Гракх, обраний трибуном. Ним були проведені закони, які ослаблювали політичний вплив знаті - запроваджено таємне голосування на народних зборах, право народного трибуна обиратися на наступний строк. Крім того, Гай Гракх запровадив зміни в інтересах вершників. На їх користь був змінений порядок відкупу податків з провінцій.
Задовольнивши інтереси більшості римських громадян, Гай Гракх втратив підтримку вершників в спробі поширити права римського громадянства на вільних жителів Італії. Сенатській аристократії вдалося провалити цей непопулярний серед римських громадян законопроект.
Провал законопроекту про надання прав римських громадян вільним жителям Італії, які вважалися союзниками Риму, викликав бурхливе невдоволення союзників. Це вилилося у І ст. до н.е. у союзницькі війни, які ускладнили становище Риму в умовах масових повстань рабів і триваючих десятиліттями завойовницьких війн у провінціях.
Загострення політичної ситуації в Римі, викликане повстаннями рабів, невдоволенням дрібних землевласників, господарства яких почали занепадати, союзницькими і громадянськими війнами вимагало посилення центральної державної влади. Найважливіша спроба цього була здійснена у період диктатури Сулли (82-79 p.p. до н.е.).
Спираючись на вірні йому легіони, Сулла змусив сенат призначити його диктатором на невизначений строк. Він наказав скласти проскрипції - списки своїх супротивників, які підлягали смерті, а їх майно - конфіскації. Збільшивши кількість сенаторів, скасувавши посаду цензора, Сулла поповнив сенат своїми прибічниками і розширив його компетенцію. Була обмежена влада трибуна.
Встановлення довічної диктатури виявило прагнення панівного класу вийти з кризової ситуації за допомогою сильної одноособової диктаторської влади. Воно ж показало, що спроби пристосувати стару державну форму до нових історичних умов приречені на невдачу.
Отже, необхідність вийти з гострої політичної кризи, викликаної надзвичайним загостренням класової боротьби, непристосованість старої державної форми до нових історичних умов і перехід до найманої армії були основними причинами занепаду полісно-республіканського устрою в Римі і встановлення військово-диктаторського режиму.


Завдання 3
Укажіть причини становлення станово-представницької монархії в Англії.
Основними етапами в розвитку Англійської феодальної держави вважаються такі (рисунок 3.1).

Рисунок 3.1 Основні етапи розвитку Англійської феодальної держави

Формування феодального суспільства і держави у англосаксів нагадувало аналогічні процеси у франків, але відбувалося це повільніше.
У VІІ ст. поступово виокремлюється родоплемінна знать (ерли), яка протистояла основній масі вільних селян-общинників (керлам). Напіввільні лети і домашні слуги-раби з підкорених кельтських племен становили експлуатовану масу населення.
У ІX-X ст.ст. процеси феодалізації англосаксонського суспільства помітно посилилися. Розширюється практика імунітетних наділень з боку короля на користь родової знаті.
У X ст. в законодавчому порядку була встановлена примусова комендація: кожна людина повинна була мати глафорда (лорда), чия влада поширювалася на особу та майно патронованого. Заборонялося самовільне залишення залежною людиною свого господаря.
Глафордами могли бути не лише представники родової знаті. Заможна частина керлів і дрібні королівські слуги утворили прошарок служивої аристократії - королівських дружинників (тенів), які отримували за службу у короля земельні ділянки.
Родова і служива знать утворила панівний клас феодалів.
З маси збіднілих керлів у ІX-X ст. ст. поступово утворювалися численні категорії залежного селянства. Значне поширення, як і раніше, мала рабська праця завойованого населення.
Продовжував існувати значний прошарок вільного селянства (особливо на північному сході країни) на завойованих скандинавами землях (територія "датського права").
Проте в цілому на момент нормандського завоювання процес феодалізації англосаксонського суспільства ще не завершився. Оформлення феодального землеволодіння, васально-ленної ієрархії перебувало на початковій стадії. Король вважався верховним власником усієї землі. Він міг обмежувати користування імунітетами і конфісковувати земельні наділення. Збереження в руках короля основного фонду державних земель сприяло зміцненню королівської влади.
Нормандське завоювання Англії спричинило подальше поглиблення феодалізації англійського суспільства. Прагнучи подальшого зміцнення своєї влади, Вільгельм у 1085 р. оголосив себе верховним власником усієї землі й став вимагати від усіх вільних землевласників принесення йому присяги на вірність. Право верховної власності короля на землю дозволило йому перерозподіляти ділянки землі, наділяти ними вірних йому феодалів, втручатися у поземельні відносини землевласників.
Основою феодального господарства в нормандській Англії став так званий манор, тобто сукупність земельних володінь окремого феодала. Ці володіння були розташовані, як правило, черезсмужно, окремими ділянками серед інших держань.
Феодали в Англії не набули тієї самостійності й тих імунітетів, якими вони користувалися на континенті. Вони поділилися на дві основні категорії:
1) безпосередніх васалів короля (графи, барони, верхівка лицарства);
2) васалів короля другого ступеня (підвасалів) - середніх і дрібних землевласників.
Наприкінці XІ ст. значна частина селян була закабалена. Найпоширенішою формою феодальної залежності було віланство. Англійські вілани перебували у поземельній залежності від своїх лордів, несли на їх користь певні служби й повинності. У подальшому протягом XІІ ст. статус віланів дедалі принижувався до становища особисто невільних, спадкових держателів землі від лордів.
Вільне селянське населення в XІ-XІІ ст. ст. зазнало впливу декількох чинників.
З одного боку, королівська влада сприяла закабалению нижчих категорій вільного селянства, їх перетворенню на віланів, з іншого, - розвиток товарно-грошових відносин наприкінці XІІ ст. викликав зростання прошарку заможних селянських держателів.
У XІ-XІІ ст. ст. зростає кількість міст, більша частина яких знаходилася на землях королівського домену і управлялася королівською адміністрацією. Городяни були заінтересовані в сильній центральній владі, яка сприяла розвитку єдиного ринку, в отриманні від короля підтримки у боротьбі з окремими феодалами.
Водночас, фінансові претензії корони часто суперечили інтересам міст. В умовах посилення центральної влади англійські міста змушені були купувати королівські хартії, які містили лише деякі торговельні привілеї.
У XІІІ ст. розвиток товарно-грошових відносин і внутрішнього ринку продовжував змінювати співвідношення соціальних сил в країні на користь посилення засад централізації та концентрації усієї влади в руках монарха. Відбувається ослаблення великого феодального землеволодіння, заснованого на натуральному господарстві. Великі феодали - графи та барони - у пошуках доходів прагнуть до закабалення особисто вільних і проміжних груп селянства, збільшення феодальної ренти, огороджування общинних земель (феодальна реакція).
У XІІІ ст. великі феодали Англії постійно вели між собою і з королем жорстоку боротьбу за землю і джерела доходів, за політичний вплив в країні.
У господарствах середніх і дрібних феодалів - лицарства - ринкові зв'язки підривали кріпосництво і панщинну систему. Натуральні повинності тут швидше замінюються грошовими, відбувається часткове застосування найманої праці.
Розвиток товарно-грошових відносин вплинув й на становище селянства: посилюється його розшарування, зростає кількість особисто вільної селянської верхівки. Багаті селяни-фригольдери часто отримували лицарське звання, зближуючись із нижчими прошарками феодалів.
Кріпосне селянство - вілани - залишалося безправним. Послідовне позбавлення віланів усіх привілеїв, формально гарантованих усім вільним, отримало назву принципу "виключення віланства".
Таким чином, в Англії кінця XІІ-XІІІ ст.ст. діяли соціально-економічні чинники, які об'єктивно сприяли державній централізації.


Завдання 4
Виділіть особливості становлення ранньофеодальної держави у Німеччині.
Оскільки основною тенденцією розвитку Німеччини була тенденція до децентралізації, періодизація розвитку феодальної держави у цій країні є складною.
Зміна форм феодальної держави простежується тут не стільки в масштабі всієї імперії і власне Німеччини, скільки по окремих німецьких князівствах, землях. З XІІІ ст. вони поступово перетворювалися на самостійні держави, лише формально пов'язані між собою імператорською владою.
Що стосується Німецької феодальної держави в цілому, то її історію можна умовно поділити на два періоди:
1) становлення і розвиток відносно централізованої ранньофеодальної держави в Німеччині у межах імперії (X-XІІ ст.ст.);
2) територіальна роздробленість у Німеччині (XІІІ - початок XІX ст.) і розвиток автономних німецьких князівств-держав.
Німеччина як самостійна феодальна держава утворилася на землях східних франків після розпаду Франкської імперії. Її територія включала п'ять основних племінних герцогств - Саксонію, Франконію, Швабію (Алеманію), Баварію і відвойовану у Франції Лотарингію, а також приєднані пізніше французькі, валійські й слов'янські землі - Бургундію, міста Північної Італії, Богемію, Австрію та ін.
Після утворення самостійних князівств і юридичного оформлення олігархії великих князів-курфюрстів (XІІІ-XІV ст.ст.) Німеччина до XІX ст. не була єдиною державою і зберігала форму сеньйоріальної монархії із окремими елементами станово-представницької монархії.
Різні стадії розвитку феодальної держави можуть бути виявлені тут лише в межах локальних територій, держав-князівств.
У XІV-XVІ ст. ст. в князівствах Німеччини встановлюються станово-представницькі, а в XVІІ-XVІІІ ст.ст. - абсолютні монархії.
У XІ-XІІ ст.ст. в Німеччині сформувалися основні класи - стани феодального суспільства. Численні війни сприяли консолідації військово-лицарського стану. Його верхівка складалася з різнорідних елементів родової і служивої аристократії. До першої належали герцоги - племінні князі, що перетворилися на великих землевласників.
Посадова аристократія складалася, в основному, з осіб графського рангу, які зосереджували у своїх руках найважливіші світські й церковні посади в адміністративних округах (графствах).
Великими землевласниками стали також фогти - королівські чиновники, які виконували судові функції у церковних вотчинах.
На межі XІ-XІІ ст.ст. ці верхівкові прошарки поступово консолідуються, утворивши могутній союз сепаратистських сил, не заінтересованих у сильній центральній владі. Відбувається їх злиття в стан територіальних князів. До нього увійшли й великі церковні магнати - "князі церкви".
Остаточно особливий стан духовних і світських князів оформляється до середини XІІІ ст.
Середнє та дрібне лицарство утворилося не лише з дрібнопомісних дворян, а й із верхівки вільного селянства. За військовою реформою Генріха І (919-936 p.p.) будь-яка вільна особа чоловічої статі, здатна битися на коні, зараховувався до військового стану. До лицарів часто зараховувалися міністеріали, які виокремилися з невільних слуг короля і феодалів, що виконували певні адміністративні функції. У XІІ ст. ще зберігався поділ на "шляхетних" і "нешляхетних" лицарів, але у 1186 р. було видано указ про заборону вступати в лицарі синам селян і священиків.
Феодальне дворянство і духовенство поділялися за ієрархічним принципом на своєрідні ранги, так звані щити. "Саксонське зерцало" згадує сім військових "щитів" (рангів): король, духовні князі (єпископи, абати), світські князі, їх васали. До рангів були включені "нешляхетні" вільні, які одержали назву "шеффенський стан". З них підбиралися судді в общинних судах - шеффени. Пізніше вони перетворилися на нижчу категорію "шляхетних".
Селянство в Німеччині до XІІІ ст. поділялося на дві категорії - вільне і невільне. Категорія юридично вільних селян згідно із "Саксонським зерцалом" складалася із селян чиншовиків і орендарів. Чиншовики - це держателі панської землі з виплатою певної грошової повинності (чиншу). Вони поділялися на дві групи: одна з них могла передавати земельне держання у спадщину і продавати його, інша була позбавлена цих прав. Орендарі не мали своєї землі й одержували землю в тимчасову обробку. Фактично чиншовики й орендарі перебували у певній залежності від феодальних землевласників.
Таке різноманіття форм залежності свідчить про незавершеність у цей період процесу феодалізації й закріпачення селянства. Із розвитком феодалізму межі між різними категоріями селян стиралися.
У XІ-XІІ ст.ст. з розвитком міст почав складатися особливий стан вільних людей - городян.


Завдання 5
Розкрийте зміст і причини становлення якобинської диктатури у Франції.
Народне повстання 31 травня - 2 червня 1793 р., на чолі якого стояв повстанський комітет Паризької комуни, призвело до вигнання жирондистів з Конвенту і поклало початок періоду правління якобінців. Французька революція вступила у свій завершальний, третій етап (2 червня 1793 р. - 27/28 липня 1794 p.). Державна влада, вже зосереджена до цього часу в Конвенті, перейшла до рук вождів якобінців - невеликого політичного угруповання, налаштованого на подальший рішучий і безкомпромісний розвиток революції.
За якобінцями стояв широкий блок революційно-демократичних сил (дрібна буржуазія, селянство, сільська й особливо міська біднота).
На якобінському етапі революції участь різних прошарків населення в політичній боротьбі досягає своєї кульмінації. Завдяки цьому у Франції в цей час були викорчувані залишки феодальної системи, проведені радикальні політичні перетворення, відведена загроза інтервенції військ коаліції європейських держав і реставрації монархії. Революційно-демократичний режим, що склався за якобінців, забезпечив остаточну перемогу у Франції нового суспільного і державного устрою.
Історична особливість цього періоду в історії французької революції і держави полягала також в тому, що якобінці не виявляли великої делікатності у виборі засобів боротьби зі своїми політичними супротивниками і не зупинялися перед використанням насильницьких методів розправи з прихильниками "старого режиму", а заразом і зі своїми "ворогами".
Найбільш показовим прикладом революційної напористості якобінців може бути аграрне законодавство. Вже 3 червня 1793 р. Конвент за пропозицією якобінців передбачив продаж дрібними ділянками у розстрочку земель, конфіскованих у дворянської еміграції. 10 червня 1793 р. був прийнятий декрет, який повертав селянським общинам захоплені дворянством земельні угіддя і передбачав можливість поділу общинних земель у тому випадку, якщо за це висловиться одна третина жителів. Поділена земля ставала власністю селян.
Важливе значення мав Декрет від 17 липня 1793 р. "Про остаточне скасування феодальних прав", де беззастережно визнавалося, що всі колишні сеньйоріальні платежі, чиншові і феодальні права, як постійні, так і тимчасові, "скасовуються без будь-якої винагороди".
Прийняті наприкінці лютого - на початку березня 1794 р. так звані вантозькі декрети Конвенту передбачали безоплатний розподіл серед незаможних патріотів власності, конфіскованої у ворогів революції.
Політична рішучість і радикалізм якобінців виявилися в новій Декларації прав людини і громадянина й у Конституції, прийнятій Конвентом 24 червня 1793 р. і схваленій переважною більшістю населення на плебісциті (Конституція першого року республіки).
Проте передбачена якобінською Конституцією система державних органів на практиці не була створена. У зв'язку зі складними внутрішніми і міжнародними умовами Конвент був змушений відстрочити набуття Конституцією чинності.
Будучи переконаними, фанатичними і безкомпромісними революціонерами, якобінці гадали, що остаточне придушення контрреволюції і зміцнення республіки в обстановці, що склалася, можуть бути здійснені лише в результаті енергійних дій уряду, шляхом встановлення режиму революційної диктатури.

Список використаної літератури
1. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - 5-те вид., перероб. і доп. - К.: Істина, 2005. - 768 с.
2. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2001. - 592 с.
3. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. - Харків: Право, 2001. - 416 с.
4. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права: Учеб. пособие. - М.: Высшая школа, 1973. - 630 с.
5. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Вентурі, 1997. - 304 с.