Кр ЗЛОЧИНИ І ПОКАРАННЯ ЗА СТАТУТАМИ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

РЕФЕРАТ
з дисципліна "Історія держави і права України"
на тему:
ЗЛОЧИНИ І ПОКАРАННЯ ЗА СТАТУТАМИ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

 
ПЛАН

Вступ 3
1. Загальна характеристика Литовських статутів 7
2. Злочин і покарання за Литовськими статутами 11
Висновки 16
Список використаної літератури 18

ВСТУП

Правова система, що склалася в Україні наприкінці XІV - у першій половині XVІІ ст., за своєю суттю була класовою. Вона надійно слугувала як інтересам експлуататорів місцевого походження, так і пануванню іноземних поневолювачів. Її основними завданнями були захист і зміцнення феодально-кріпосницького ладу в Україні.
В умовах своєрідного політичного становища українських земель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел.
Її первісною базою стало розвинене право Київської Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відіграла Руська Правда, яка мала значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувало більшість українських земель.
У кінцевому підсумку в українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нормативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв Польського королівства і Великого князівства Литовського. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час воно діяло поряд з нормами писаного права.
Особливо помітно це було у Польському королівстві, де звичаєве право широко застосовувалося навіть в умовах шляхетської Речі Посполитої.
Польське право не було з'єднане однією системою. Спроби кодифікації робилися неодноразово, однак, вона так і не була здійснена. Замість цього у Польському королівстві створювались збірки, які охоплювали видані раніше статути і конституції, а також норми звичаєвого права. Серед законодавчих актів особливого значення набули Генрікови артикули 1572 р.
Свою правову систему було розроблено у Великому князівстві Литовському. Союз з Польщею сприяв поступовому зближенню литовського права з польським, особливо в тому, що торкається становища шляхти. Однак своєрідність литовського права зберігалася. Тому після Люблінської унії 1569 р. в українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, Поділля та Київщина), було введено державний лад. Як і раніше, на території України (за винятком Галичини) діяло не польське право, а обласні привілеї та Литовські статути.
Прагнення до кодифікації законодавства мало у Литві більш сприятливі умови, ніж у Польщі. Наслідком цього була поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а у XVІ ст. - трьох Литовських статутів.
Перший Литовський статут, відомий під назвою "Старий", має 13 розділів, поділених на 264 артикули. Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий - про "земську оборону", себто про організацію військової служби. Третій - про шляхетські вольності. Четвертий - про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу.
Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства.
Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення суду воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей. За убивство шляхтича шляхтич платив 100 коп. грошей "головщини" родині вбитого і стільки ж "вини" - великому князю. За убивство ж шляхтича холоп платив головою.
Процес збільшення шляхетських прав і привілеїв, бажання шляхти закріпити ці права у кодексі привели до схвалення сеймом нової редакції - так званого "Волинського" статуту 1566 р. Цей другий статут мав вже 14 розділів і 366 артикулів. Система й розподіл лишилися ті самі, але значно розширено розділ про шляхетські права й карні злочини. Особливу увагу привертає судовий розділ.
Окрім судів державних та статутових, серед українського й білоруського населення утворювався народний (громадський) суд, відомий під назвою "копи". Копний суд стояв у тісному зв'язку зі старим вічевим зібранням. Населення певної території складало певного роду союз для охорони себе від злочинних елементів і боротьби з ними. Коли хтось помічав злочин або сам ставав його жертвою, то скликав "копу", себто віче всіх правоспроможних осіб своєї округи, які мусили з'являтися самі або присилати заступників, щоб учинити слідство й суд. Звичайно, перші копні збори, що мали завдання провести слідство по гарячому сліду, складались з ближчих сусідів і носили назву "гарячої копи". Потім вже сходилась велика копа, де збиралися всі члени округу в урочистій обстановці, додержуючись певних обрядів і формальностей відбувався судовий процес, виносився присуд (на словах або письмово), котра виконувала присуд.
Компетенція копного суду була широка: до неї належали майже карні й цивільні справи, які могли виникнути серед населення. До копного суду могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд передавав справу як до вищої інстанції - до суду громадського туди ж можна було й апелювати на його вироки.
У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, детально регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність ІІІ або, як його стали називати, "Нового" Литовського статуту, одного з найзначніших джерел права феодальної Європи, поширювалась не тільки на українські землі, а й на Корону. Складався він з 14 розділів і 488 артикулів.
Метою наданого реферату є з'ясування того, як вирішувались Литовськими статутами питання злочину і покарання.


1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЛИТОВСЬКИХ СТАТУТІВ

Окупація українських земель Литвою, яка відбулася у XІV ст. і продовжувалася більше двох віків, мала характер прилучення, збирання земель руської держави, розбитої удільною та татарською руїнами. Українське населення вважало Велике князівство Литовське своєю державою.
Ще на початку XVІ ст. держава Литовська не мала кодифікованого законодавства, й управлялася, окрім краєвих установ і привілеїв, за своїми місцевими звичаями. Князівський уряд мав намір звести докупи всі "права", але здійснення його відкладалося. З ініціативою кодифікації виступило шляхетство, яке саме набирало сили. Кого представники на сеймі 1514 р. подали великому князеві прохання, щоб дав писані права та закони.
На сеймі 1522 р. справу було порушено знову. Проект статуту складався юристами великокняжої канцелярії. При цьому враховувалися норми звичаєвого права, Судебника Казиміра 1468 р., а також привілеї 1447, 1492 та інших років, римське, польське та германське право.
Дослідники цього статуту вбачають також його зв'язок зі старим руським правом, особливо з "Руською правдою". Більшість вчених зійшлися на тому, що саме Литовська Русь, себто Білорусь і Україна, найбільше зберегла й розвинула староруські правові норми [6, с. 158].
Підкреслюючи надзвичайну схожість між "Руською правдою" й Литовським правом, професор А. С. Чайковський пояснював цю схожість тим, що "Руська правда" виникла саме на тім грунті, де пізніше виник і Литовський статут, тобто на Київській Русі [7, с. 125].
Обміркований на кількох сеймах, статут був ухвалений восени 1529 р. Він не друкувався, а для практичного вжитку переписувався. Через те в списках, що збереглися й дійшли до нашого часу, зустрічаються різні неузгодження, поправки, додатки. Характерною рисою статуту є те, що писаний він білоруською мовою.
У І Литовському статуті (пізніше він одержав назву "Старого"), виключно світському кодексі, який було прийнято на вальному сеймі 29 вересня 1529 p., одержали юридичне закріплення основи суспільного і державного ладу, що склалися на той час у Литві та в українських землях, які входили до складу князівства.
Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містить норми державного, адміністративного, цивільного, сімейного, кримінального, а також інших галузей права. Статут проголошував, що усі особи, "як злиденні, так і багаті", повинні були судитися на основі норм, викладених у статуті. І Литовський статут не був надрукований, а переписувався для практичного вжитку [4, с. 126].
Унікальність статуту 1529 р. у тому, що його кодифікаторам внаслідок значної теоретичної роботи вдалося створити таку систему права, яка була однаково прийнята у всіх кінцях величезної різномовної держави. Органічно поєднаними пластами у статут увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з Саксонського Зерцала [4, с. 127].
Для розробки проекту ІІ Литовського статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро православних), до складу якої увійшли "радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктора прав чужоземних, які статут склали і написали". Статут було затверджено сеймом у 1554 p., але він набрав чинність тільки з 1566 р.
За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 pp., визначав становище великого князя ("господаря"), захищав привілеї крупних феодалів, фіксував права і вільності шляхти.
Статут 1566 р. підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів, як і І Литовський статут, включав норми, що належали до різних галузей права [2, с. 6].
Оскільки ця редакція з'явилась внаслідок домагань волинської шляхти, яка виступала за злуку з Польщею, ІІ Литовський статут зветься також Волинським [16, с. 100].
Після Люблінської унії 1569 р. з'явилась потреба у приведенні литовського законодавства, що діяло і в українських землях, у відповідність з польськими законами. За дорученням польського короля Стефана Баторія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомагала йому в розробці статуту комісія, до складу якої входили визначні правознавці того часу. Так з'явився Литовський статут, який був остаточно затверджений привілеєм Сигізмунда ІІІ у 1588 р.
"Ми, государ, - було сказано у цьому акті, - той статут права Великого князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і усім станам Великого князівства Литовського для застосування на увесь майбутній час видаємо" [13, с. 340].
У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, детально регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність ІІІ або, як його стали називати, "Нового" Литовського статуту, одного з найзначніших джерел права феодальної Європи, поширювалась не тільки на українські землі, а й на Корону. Складався він з 14 розділів і 488 артикулів.
Після прийняття у Великому князівстві Литовському статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти статут 1566 р. [2, с. 8].
Видання Литовських статутів обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак воно, як і раніше, продовжувало діяти поряд з писаним правом.
І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям при відсутності "писаної" норми вирішувати справу "на основі старого звичаю". Можливість діяти "згідно з старим звичаєм, способом звичая стародавнього" визначалася і наступними статутами.
Великий князь, сказано у ІІІ Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звичаїв, "усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати" [13, с. 347].
Велике значення проведеної роботи по створенню Литовських статутів знайшло відображення в тому що кодифіковане право на століття пережило саме Велике князівство Литовське. Статути ще в 1819 р. друкувалося як збірник чинного законодавства. Для Лівобережної України воно було чинним мало не до половини ХІX ст. Такого б довголіття законодавству, що приймається зараз.


2. ЗЛОЧИН І ПОКАРАННЯ ЗА ЛИТОВСЬКИМИ СТАТУТАМИ

Велику увагу польсько-литовське законодавство приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казимира Великого середини XІV ст. присвячували злочинам майже дві третини своїх статей. Визначне місце займали вони і у Литовському Судебнику 1468 p., а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського.
Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, перш за все шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей.
Інколи шляхтичі звільнялися від покарання.
Так, за І Литовським статутом карою за образу шляхтича була в'язниця, за образу нешляхтича - штраф. За вбивство, вчинене кількома шляхтичами, карі підлягав лише один із них, решта ж платила гуртом головщину [16, с. 140].
Поняття злочину у даний період змінювалося. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну "кривду", яку було завдано окремій особі або громаді. Пізніше злочин стали розглядати як "шкоду", "злочинство". Потім його стали називати "виступом", тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою.
Суб'єктами злочину вважалися як вільні, так і феодально залежні особи, які досягли за статутом Великого князівства Литовського 1566 р. 14 років з дня народження, або 16 років за Литовським статутом 1588 р.
Починаючи з XІV ст., законодавство і судова практика намагалися розрізняти умисну вину від необережної. Ще Статут Казимира Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив "гріх жорстокості".
Статути Великого князівства Литовського досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентували співучасть у вчиненні злочину. їм були відомі і такі інститути, як необхідна оборона і крайня необхідність.
Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об'єкта злочину на кілька видів. Найбільш тяжким злочином вважалось ображення або злочинне посягання на життя і здоров'я господаря - великого князя, короля.
Особливу групу складали злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, видача державної таємниці, здача замку, заколот (рокош). Злочини проти релігії та церкви включали богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.
До злочинів проти особи відносились убивство, заподіяння тілесних ушкоджень, ображення. Найбільш тяжким серед них вважалося убивство, яке підрозділялося на категорії залежно від об'єкта, суб'єкта злочину, способу його учинення; убивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, убивство під час нападу на садибу, убивство на суді або в присутності пана, убивство під час бійки, при перевищенні меж необхідної оборони.
Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них складали грабіж - відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій - умисний напад на чужий дім, двір, маєток. Якщо хто-небудь був убитий під час такого нападу, усі учасники, незалежно від їх ролі, каралися смертю.
До злочинів проти сім'ї та моральності належали примушування до одруження, двоєжонство, шлюб з близькими родичами, звідництво, згвалтування та ін.
У статутах Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося декілька термінів: "кара", "страта" тощо.
Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчить все більш зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання.
Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 p., залякування у писаному праві необхідно для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані всієї держави.
Найбільш тяжкими покараннями була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини, убивство, розбій, наїзд та ін.
Право розрізняло просту смертну кару (відрубання голови, повішання) і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо).
Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрублення руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання, практикувалося також позбавлення волі (ув'язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.
Особливим каральним засобом, який застосовувався до представників шляхти було виволання (викрикування), оскільки воно пов'язувалось з публічним оголошенням вироку. Виволання призводило до громадянської смерті засудженого. Така людина переставала існувати для закону як особа: вона втрачала шляхетство, права на майно, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі спіймання її належало убити.
Від таких наслідків "виволання" міг звільнити тільки великокнязівський охоронний лист, так званий глейт [3, с. 243].
З XVІ ст. виволання замінюється менш суворим покаранням - опалою. Опальний шляхтич також повинен був залишити кордони держави. Проте це була втрата громадянських прав, але не честі.
У польсько-литовському праві склалася досить складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків, нав'язку.
"Головщина" - це грошовий штраф "за голову убитого", який сплачувався, крім основного покарання, сім'ї або родичам убитого. Головщина вважалася додатковим покаранням.
Так, відповідно до ІІІ Литовського статуту "коли б людина простого звання убила іншу людину такого ж простого звання, нешляхтича, тоді... сторона обвинувачена смертю карається. А й головщина з його рухомого майна за станом убитого виплачена повинна бути тому, кому по праву належати буде".
Розмір головщини залежав від стану убитого. За шляхтича, сказано у ІІІ Литовському статуті, "крім покарання, описаного в даному статуті відповідно до злочину, треба виплатити сто коп грошей, а за війта, бурмістра - 60 коп грошей, за ремісника або міщанина таких міст, які на магдебурзькому праві - 30 коп грошей, за тяглову людину - 24 коп грошей" та ін.
Грошовим штрафом, який призначався за заподіяння поранення, заподіяння побоїв, незначну крадіжку, яку було вчинено вперше, була так звана нав'язка. Вона могла бути і основною, і додатковою мірою покарання.
Статути детально регламентували випадки призначення нав'язки та її розмір.
Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Часто право визначало вид покарання, а не його розмір. Це давало можливість суддям встановлювати розмір покарання довільно, виходячи із своїх особистих і класових інтересів.


ВИСНОВКИ

Литовські статути - це кодекси середньовічного права великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ним українських землях в XVІ - першій половині XІX ст. Протягом 16 ст. було видано три Литовські статути: 1529 р. ("Старий"), 1566 р. ("Волинський") і 1588 р. ("Новий").
Литовські статути використали поточне законодавство, судові постанови, німецьке, польське, римське та звичаєве право Литви, Польщі, України тощо.
Норми Литовських статутів спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), закріплювали станові привілеї землевласників, визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства.
Так, за Литовським статутом 1529 р. мисливський собака оцінювався в два рази дорожче за "мужика тяглого".
Найрозробленішим був Литовський статут 1588 р., в якому значною мірою зберігались основні засади давньоруського права. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840 р., юридично запровадив кріпосне право на Бращіавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької обл.) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 р. його перекладено і видано польською, згодом - французькою, латинською та ін. мовами. Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян.
Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян.
Договори за Литовськими статутами, як правило, укладалися в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава.
В Литовських статутах визначалось, що за умисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за умисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася так звана головщина, також інші видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди.
При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину.
Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 р. - які не досягли 14 років, а починаючи з 1580 р. - не досягли 16 років).
Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть. Статут 1588 р. встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів.
Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню.
Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецидиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі.
Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців.
Литовські статути були використані при складанні "Прав, за якими судиться малоросійський народ".
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Польши. - М.: Наука, 1969. - 520 с.
2. Василяускенс А. Другий Литовський статут // Старожитності. - 1991. - Ч. 4. - С. 4 - 34.
3. Грушевский М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К.: Либідь, 1991. - 494 с.
4. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т. 1. - К.: Либідь, 1993. - 642 с.
5. Історія держави і права України: Курс лекцій / За ред.
В. Г. Гончаренка. - К.: Вентурі, 1996. - 288 с.
6. Історія держави і права України: Академічний курс. У 2-х т. Т. 1 / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. - К.: Ін Юре, 2004. - 590 с.
7. Історія держави і права України: Навч. посібник / За ред.
А. С. Чайковського. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 384 с.
8. Історія України: нове бачення. У 2-х т. Т. 1: Навч. посібник. - К.: Україна, 1995. - 498 с.
9. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України: Навч. посібник. - Львів: Світ, 1996. - 296 с.
10. Кульчицький В. С. Кодифікація права на Україні у XVІІІ ст. - Львів: Світ, 1998. - 304 с.
11. Музиченко П. Історія держави і права України: Навч. посібник. - 2-ге вид., випр. і доп. - К.: Знання, 2000. - 662 с.
12. Пичета В. И. Белоруссия и Литва в XV-XVІ вв. - М.: Госюриздат, 1961. - 574 с.
13. Статути Великого Княжества Литовского: [Тексти статутов] / Под ред. К. Яблонскиса. - Минск: Изд-во Минского ун-та, 1970. - 770 с.
14. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. - К.: Наукова думка, 1968. - 328 с.
15. Хрестоматія з історії Української РСР. Т. 1. - К.: Вища школа, 1978. - 572 с.
16. Чубатий М. Огляд історії українського права. - Львів: Світ, 2005. - 490 с.