Р СТАНОВО-ПРЕДСТАВНИЦЬКІ МОНАРХІЇ У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ.

РЕФЕРАТ
з дисципліни "Історія держави і права зарубіжних країн"
на тему:
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СТАНОВО-ПРЕДСТАВНИЦЬКИХ МОНАРХІЙ У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ

ПЛАН

Вступ 3
1. Станово-представницька монархія у Франції 4
2. Особливості станово-представницької монархії в Англії 6
3. Станово-представницькі установи 12
4. Зміни в державному механізмі країн Західної Європи в період утворення станово-представницьких монархій 15
Висновки 18
Список використаної літератури 21

ВСТУП
Період феодалізму поділяється на три етапи: ранньофеодальна монархія, станово-представницька монархія і абсолютна монархія. Другий період цікавий тим, що в цей час зароджуються станово-представницькі органи – парламент, Генеральні штати, рейхстаг та інші, які й дотепер функціонують в багатьох країнах світу, тільки з більш широкими повноваженнями.
Вперше за багато століть влада короля обмежується. У цей період економічний образ західноєвропейських держав істотно змінився.
Економічний прогрес, який розпочався ще в попередній період, привів до розвитку ремесла, торгівлі, поширення товарно-грошових відносин. На цій основі зміцнювались зв'язки між окремими районами, з'являється спеціалізація виробництва в різних регіонах, успішно розвиваються феодальні міста, які були на той час осереддям ремесла і торгівлі.
Істотно змінюється економічний вигляд європейських держав. За часів хрестових походів до Європи надходив значний потік нових товарів: шовк, ситець, оксамит, килими тощо. З'являються нові продукти: прянощі, новий одяг. Розвиваються нові види ремісничого виробництва. Все це пробуджувало в землевласника інтерес до заміни продуктової ренти і панщини грошовим чиншем, до нового зростання поборів з селян та городян.
Все це викликало зміни у суспільному ладі і державному механізмі країн Західної Європи.


1. СТАНОВО-ПРЕДСТАВНИЦЬКА МОНАРХІЯ У ФРАНЦІЇ
На початку XІV ст. у Франції на зміну сеньйоріальній монархії приходить нова форма феодальної держави – станово-представницька монархія.
Становлення станово-представницької монархії нерозривно пов'язане з прогресивним для цього періоду процесом політичної централізації (вже на початок XІV ст. було об'єднано 3/4 території країни), подальшим посиленням королівської влади, ліквідацією самовладдя окремих феодалів.
Сеньйоріальна влада феодалів втратила свій самостійний політичний характер. Королі позбавили їх права збирати податки для політичних цілей. У XІV ст. було встановлено, що для стягнення сеньйоріальної податі (тальї) необхідна згода королівської влади. У XV ст. Карл VІІ взагалі скасував збір тальї окремими великими сеньйорами. Король забороняв феодалам встановлювати і нові непрямі податки, що привело поступово до їх повного зникнення.
Людовік XІ позбавив феодалів права карбувати монету. У XV ст. в обігу у Франції була лише єдина королівська монета.
Королі позбавляли феодалів і їх традиційного привілею – вести приватні війни. Лише окремі великі феодали зберігали в XV ст. свої незалежні армії, що давали їм деяку політичну автономію (Бургундія, Бретань, Арманьяк).
Поступово зникло сеньйоріальне законодавство, а також через розширення кола справ, що становили "королівські випадки", істотно обмежувалася сеньйоріальна юрисдикція. У XІV ст. була передбачена можливість апеляції на будь-яке рішення судів окремих феодалів до Паризького парламенту. Це остаточно зруйнувало принцип, відповідно до якого сеньйоріальна юстиція вважалася суверенною.
На шляху французьких королів, які прагнули до об'єднання країни і посилення особистої влади, протягом століть була ще одна серйозна політична перешкода – римсько-католицька церква. Французька корона ніколи не погоджувалася з домаганнями папства на світове панування, проте, не маючи необхідної політичної підтримки, уникала відкритої конфронтації.
Таке становище не могло зберігатися нескінченно, і до кінця XІІІ – початку XІV ст. зміцніла королівська влада ставала дедалі більше несумісною з політикою римської курії.
Король Філіпп Красивий кинув виклик римському папі Боніфацію VІІІ, зажадавши від французького духовенства субсидій для ведення війни з Фландрією і поширивши королівську юрисдикцію на всі привілеї кліру. У відповідь на це папа видав у 1301 р. буллу, у якій погрожував королю відлученням від церкви. Цей конфлікт закінчився перемогою світської (королівської) влади над духовною і перенесенням під тиском французьких королів резиденції римських пап до м. Авіньон (1309-1377 p.p.) – так зване "авіньонське полонення пап".
Перемога французької корони над римським папством, поступова ліквідація самостійних прав феодалів супроводжувалися в XІV-XV ст.ст. неухильним зростанням авторитету і політичної ваги королівської влади. Значну роль в юридичному обгрунтуванні цього процесу відіграли легісти. Вони обстоювали пріоритет світської влади над церковною, заперечували божественне походження королівської влади у Франції.
У 1303 р. була встановлена формула: "Король є імператором у своєму королівстві". Вона підкреслювала повну незалежність французького короля в міжнародних відносинах, у тому числі і від германо-римського імператора. Французький король, як стверджували легісти, мав усі прерогативи римського імператора.
З посиланням на відомий принцип римського права легісти стверджували, що король сам є верховним законом, а, отже, може створювати законодавство на свій розсуд. Для прийняття законів королю вже не було потрібне скликання васалів або згода королівської курії. Була висунута також теза "будь-яке правосуддя іде від короля", відповідно до якої король одержав право розглядати будь-яку судову справу сам чи делегувати це право своїм слугам.
Станово-представницька монархія утвердилася на певному етапі централізації країни, коли не були до кінця переборені автономні права феодальних сеньйорів, католицької церкви, міських корпорацій.
Вирішуючи важливі загальнонаціональні завдання і беручи на себе деякі нові державні функції, королівська влада поступово ламала політичну структуру, характерну для сеньйоріальної монархії. Феодальна олігархія чинила опір, який королівська влада не могла перебороти лише власними силами. Тому політична сила короля значною мірою трималася на підтримці, яку він одержував від феодальних станів.
Саме на початок XІV ст. остаточно оформляється побудований на політичному компромісі, а тому не завжди міцний, союз короля і представників різних станів, у тому числі і третього стану. Політичним виразом цього союзу, у якому кожна зі сторін мала свої специфічні інтереси, стали особливі станово-представницькі установи – Генеральні штати і провінційні штати.
2. ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВО-ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ МОНАРХІЇ В АНГЛІЇ
У XІІІ ст. розвиток товарно-грошових відносин і внутрішнього ринку продовжував змінювати співвідношення соціальних сил в країні на користь посилення засад централізації та концентрації усієї влади в руках монарха.
Відбувається ослаблення великого феодального землеволодіння, заснованого на натуральному господарстві. Великі феодали – графи та барони – у пошуках доходів прагнуть до закабалення особисто вільних і проміжних груп селянства, збільшення феодальної ренти, огороджування общинних земель (феодальна реакція).
Як безпосередні васали короля, барони несли численні фінансові та особисті обов'язки перед сюзереном. У разі злісного невиконання цих обов'язків король міг конфіскувати їх землі.
Імунітетні права великих феодалів протягом XІІІ ст. були суттєво обмежені королівською владою. Глостерський статут 1278 р. проголосив перевірку імунітетних привілеїв англійських феодалів у судовому порядку.
У цілому ж дворянський титул в Англії не супроводжувався формально будь-якими податними і судовими привілеями. Феодали сплачували подать формально нарівні з іншими вільними і були підсудні одним і тим самим судам. Проте політична вага англійського вищого дворянства була значною: воно було обов'язковим учасником роботи вищих дорадчих і деяких інших органів при королі.
У XІІІ ст. великі феодали Англії постійно вели між собою і з королем жорстоку боротьбу за землю і джерела доходів. Старанно оберігаючи залишені за ними імунітети, вони протягом усього XІІІ ст. боролися з королівською владою за політичний вплив в країні.
У господарствах середніх і дрібних феодалів – лицарства – ринкові зв'язки підривали кріпосництво і панщинну систему. Натуральні повинності тут швидше замінюються грошовими, відбувається часткове застосування найманої праці. В результаті дроблення великих бароній кількість середніх і дрібних феодалів збільшується, склавши на кінець XІІІ ст. не менше 3/4 панівного класу Англії. Ці прошарки феодалів особливо потребували посилення державної централізації, вони об'єднувалися навколо короля.
Розвиток товарно-грошових відносин помітно вплинув на становище селянства. Посилюється його розшарування, зростає кількість особисто вільної селянської верхівки. Селяни-фригольдери, які розбагатіли, часто отримують лицарське звання, зближуючись із нижчими прошарками феодалів.
Кріпосне селянство – вілани – в XІІІ ст. залишалося безправним. Послідовне позбавлення віланів усіх привілеїв "загального права", формально гарантованих усім вільним, отримало назву принципу "виключення віланства". Власником усього майна, яке належало вілану, визнавався поміщик. Водночас юридична теорія і законодавство XІІІ ст. визнали за віланами право на кримінальний позов у королівському суді навіть проти свого лорда. Цей факт відображав об'єктивні процеси розвитку феодалізму і певні інтереси королівської влади.
Зазначені інтереси вимагали, щоб вілани підлягали загальнодержавному оподаткуванню поряд з вільним населенням, сплачували усі побори місцевого значення, талью, податок з рухомого майна.
З кінця XІV ст. віланство поступово припиняє існування. Вілани викуповують особисту свободу, зникає панщина, основною формою феодальної ренти стає грошова.
Серед городян, як і серед інших прошарків населення, в XІІ-XІV ст.ст. посилилась соціальна диференціація, яка відбувалася паралельно з консолідацією міського прошарку в масштабі усієї країни. Міста Англії, за винятком Лондона, були невеликими. Міські корпорації, як і місто в цілому, не отримали тут такої самостійності, як на Європейському континенті.
Отже, в Англії кінця XІІ-XІІІ ст., як і у Франції, діяли соціально-економічні чинники, які об'єктивно сприяли державній централізації. В Англії, проте, цей процес відбувався швидше завдяки збільшенню прошарку вільного селянства, зближенню в економічному і правовому відношенні лицарства, городян і заможного селянства і, навпаки, через посилення розбіжностей між верхівкою феодалів та іншими їх прошарками.
Загальні економічні й політичні інтереси лицарства та усієї фригольдерської маси сприяли встановленню їх політичного союзу. Зростання ж економічної та політичної ролі цих прошарків забезпечило їх політичне визнання та участь у створеному парламенті.
Широкий соціальний характер антикоролівських виступів був особливістю політичних конфліктів XІІІ ст. порівняно з баронськими заколотами XІ-XІІ ст. ст. Невипадково, ці потужні виступив ХІІІ ст. супроводжувалися прийняттям документів, які мали велике політичне значення.
Основними віхами боротьби з політикою королівської влади в XІІІ ст. є конфлікт 1215 p., який завершився прийняттям Великої хартії вольностей, і громадянська війна 1258-1267 p.p. Конфлікт 1215 р. відбувався ще в умовах збереження значних ознак сеньйоріальної монархії, коли боротьба протилежних тенденцій в розвитку англійської державності не завершилася, а суб'єктивний чинник – усвідомлення лицарством і городянами своїх інтересів, відмінних від інтересів баронів, – не отримав достатнього розвитку.
Велика хартія вольностей 1215 р. була прийнята в результаті виступу баронів за участю лицарства і городян проти короля Іоанна Безземельного.
В Англії цей документ тривалий час вважався першим конституційним актом. Проте історичне значення Хартії може бути оцінене лише з урахуванням реальних умов розвитку Англії наприкінці XІІ – на початку XІІІ ст.
Закріплюючи вимоги й інтереси різнорідних і, навіть, протилежних сил, які тимчасово об'єдналися, Хартія є суперечливим документом і не виходить за межі феодальної угоди між королем і верхівкою опозиції.
Більшість статей Хартії стосується васально-ленних відносин короля та баронів і прагне обмежити сваволю короля у використанні його сеньйоріальних прав, пов'язаних із земельними володіннями. Ці статті регламентують порядок опіки, отримання рельєфу, стягнення боргу тощо.
Хартія визначала суму рельєфу з васалів короля залежно від розміру землеволодіння, що переходило у спадщину. Ленний опікун згідно зі ст. 4 мав отримувати на свою користь помірні доходи і не завдавати збитків ні людям, ні речам опікуваного володіння. Поступкою великим феодалам є також статті, в яких йдеться про заповідні королівські ліси та ріки (статті 44, 47, 48).
Водночас серед суто "баронських" статей Хартії були такі, які мали загальнополітичний характер. Найбільш відверто політичні претензії баронства дістали вияв у ст. 61. В ній простежується прагнення до встановлення баронської олігархії шляхом утворення комітету з 25 баронів з контрольними функціями стосовно короля. Незважаючи на цілий ряд обмовок (про процедуру контролю, посилання на "общину усієї землі", ця стаття прямо санкціонувала можливість баронської війни проти центральної влади.
Значно менше уваги приділено статтям, що відображають інтереси інших учасників конфлікту. Інтереси лицарства у найзагальнішому вигляді відображені у статтях 16, 60, в яких йдеться про несення за лицарський лен лише належної служби, а також про те, що положення Хартії щодо взаємовідносин короля з його васалами стосуються і відносин баронів з їх васалами.
Мало говориться в Хартії про права городян і купців. Стаття 41 дозволяє усім купцям вільне і безпечне пересування та торгівлю без стягнення з них незаконних зборів, а ст. 35 встановлює єдність міри й ваги, важливу для розвитку торгівлі.
Велике значення мала численна група статей, спрямованих на упорядкування діяльності королівського судово-адміністративного апарату. Ця група статей: 18 – "Розслідування про новий захват, про смерть попередника і про останнє представлення на приход має здійснюватися лише у своїх графствах ... "; 20 – "Вільна людина буде штрафуватися за дрібний проступок лише відповідно до роду проступку ...." та ін.
Отже, Великаа хартія відображала співвідношення соціально-політичних сил в Англії початку XІІІ ст. і насамперед компроміс короля і баронів. Політичні статті Хартії свідчать про те, що барони прагнули зберегти частину своїх імунітетів і привілеїв, поставивши здійснення окремих прерогатив центральної влади під свій контроль або обмеживши їх використання щодо феодальної верхівкш.
Доля Хартії продемонструвала безперспективність баронських претензій і незворотність процесу державної централізації Англії. Через кілька місяців після закінчення конфлікту Іоанн Безземельний, спираючись на підтримку папи, відмовився від дотримання Хартії. У подальшому королі неодноразово підтверджували Хартію (1216, 1217, 1225, 1297 p.p.), втім, з неї було вилучено понад 20 статей, в тому числі 12, 14 і 61-а.
З політичних інститутів, передбачених "баронськими" статтями Хартії, в тій чи іншій мірі утвердилася Велика рада королівства, яка була наділена дорадчими функціями і складалася з великих феодальних магнатів. В середині XІІІ ст. вона часто називалася "парламентом". Проте такий "парламент" не був ні становою, ні представницькою установою.
Відійшовши від реального історичного підгрунтя, на якому Хартія зросла і утвердилася, виникає своєрідний ідеологічний феномен: історія Хартії стає історією її тлумачень, які мали політичні цілі.
Цей визначний факт з особливою силою дістав вияв у XVІІ ст. в тому гострому передреволюційному конфлікті, який перетворив парламент і короля на ворожі одна одній сили. Визнана офіційною політичною доктриною післяреволюційного уряду, Хартія стає символічною частиною неписаної англійської конституції.
3. СТАНОВО-ПРЕДСТАВНИЦЬКІ УСТАНОВИ
На етапі розвитку феодальної державності, що розглядається, оформлюються специфічні станово-представницькі установи, які включали до свого складу представників основних станів: духівництва, дворянства і міщан.
Королівська влада не лише мала потребу в їх підтримці, але певною мірою залежала від них і була змушена зважати на інтереси цих станів.
Класичним зразком такої установи були Генеральні штати Франції, які вперше були скликані у 1302 р. Приводом для їх скликання стало зіткнення короля Філіпа ІV з Папою Римським. Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена. Королі скликали їх залежно від обставин і політичних міркувань. Графи, герцоги і вище духівництво отримували запрошення від короля і з'являлися особисто або надсилали своїх представників. Решта дворянства і церковників обирала своїх депутатів. Міста були представлені патриціансько-бюргерською верхівкою. Це були особи або обрані, або призначені королівськими чиновниками.
Питання, що виносилися на розгляд Генеральних штатів, визначалися королем. Генеральні штати скликалися для того, щоб з'ясувати думку станів щодо миру або війни, у зв'язку з підписанням міжнародних договорів та ін. Проте зазвичай король звертався до Генеральних штатів з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на введення чергового податку. Генеральні штати зверталися до короля з проханнями, скаргами, протестами. Спроби Генеральних штатів закріпити за собою постійні фінансові або законодавчі повноваження успіху не мали.
Відповідно до затвердженого королем регламенту кожен стан засідав і голосував окремо. У зв'язку з цим були виділені три курії, в кожній з яких засідали духівництво, дворяни і міщани. Кожна курія мала один голос, і тому у феодалів була завжди перевага над третім станом.
У деяких регіонах Франції виникали місцеві станово-представницькі станови. На кінець XІV ст. їх кількість досягла двадцяти.
Англійський парламент, вперше скликаний 1265 р., перетворюється з 1295 р., коли працював так званий зразковий парламент, на постійний законодавчий орган країни.
Структура парламенту визначилася не відразу. Проте і тут представники знаті запрошувалися поіменно, а всі інші, тобто лицарі та міщани, обирались або призначались.
У середині XІV ст. парламент розділився на дві палати. У верхній, палаті лордів, засідали герцоги, графи, барони, які отримали від короля право спадкового перства. Тут же були і представники вищого духівництва. Лицарі і міщани складали палату общин. Представники лицарства обиралися на зборах у графствах. Для виборців був встановлений ценз у сорок шилінгів річного прибутку від нерухомої власності. Депутати від міст, як і у Франції, або обиралися, або призначалися місцевою владою.
Особливість англійського парламенту, де лицарі і міщани засідали разом, в одній палаті, пояснювалася відсутністю межі між ними, що робило парламент дуже впливовим органом.
Поступово англійський парламент здобуває право на участь у виданні законів, право вирішувати питання про прибуток на користь королівської скарбниці, право здійснювати контроль за вищими посадовими особами і виступати в деяких випадках як судовий орган.
Наприкінці XІV ст. було встановлено, що жодний закон не може бути прийнятий без згоди короля і палат парламенту.
У XV ст. з'являється правило, згідно з яким клопотання парламенту повинні втілюватися у форму законопроектів, що отримали назву "біллей". Так оформилося поняття закону (статуту), як акта, який виходить від короля, палати лордів і палати общин.
Намагаючись підпорядкувати своєму контролю державне управління, парламент наприкінці XІV століття запровадив процедуру імпічменту. Вона полягала в порушенні палатою общин перед палатою лордів, як вищим судом, обвинувачення проти тієї чи іншої посадової особи короля в зловживанні владою.
Одночасно відбувається формування англійського місцевого самоврядування. В графствах утворюються збори, в містах – різного роду ради.
Аналогічна установа за станами у вигляді рейхстагу виникає і в Німеччині.
Імперські з'їзди, або рейхстаги, складалися з трьох колегій: колегії курфюрстів, колегії князів, графів і вільних господарів (панів), а також колегії представників імперських міст. Кожна колегія засідала окремо. Проте в країні, яка не лише не позбулася, а, навіть, посилила роздробленість, жодної реальної влади цей орган не мав.
Деякий вплив мали в кожній окремій державі місцеві представницькі органи – ландтаги, які складалися з дворянства, вищого духівництва і міщан.
Доволі своєрідним станово-представницьким органом Речі Посполитої був Вальний (загальний) Сойм, який скликався один раз на два роки. Був він двопалатним. Нижча палата – "палата послів" – складалась із депутатів, обраних на шляхетських повітових сеймиках. Тут кожен делегат отримував інструкцію, від якої не мав права відступати. Через те що процедура голосування, прийнята на Вальному Соймі, вимагала одностайності депутатів, прийняття рішення ставало дуже важкою справою, бо незгода навіть одного депутата могла звести всю роботу сойму нанівець.
Шляхта з усіх сил підтримувала цей принцип "ліберум вето" – право вільної заборони. Вища палата Вального Сойму називалася сенатом. До неї входили феодальна аристократія, верхівка чиновництва, ієрархи церкви. Представників міст у Вальному Соймі не було.
У Чехії в XІV ст. колишні станові дворянські збори (снем) доповнюються представниками міст і перетворюються на станово-представницький сейм. Він включав три стани: панів, дрібну шляхту і міщан. Засідали вони нарізно.
На засіданнях сейму спочатку оголошувалася думка панів, потім – лицарів і тільки після цього питання надходило на розгляд міщан. До компетенції сейму було віднесено питання вищого законодавства, затвердження міжнародних угод, введення нових податків.

4. ЗМІНИ В ДЕРЖАВНОМУ МЕХАНІЗМІ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В ПЕРІОД УТВОРЕННЯ СТАНОВО-ПРЕДСТАВНИЦЬКИХ МОНАРХІЙ
Виникнення станово-представницької монархії, концентрація політичної влади в руках короля супроводжувались ускладненнями державного механізму.
У Франції, наприклад, важливе місце в центральному управлінні зайняла утворена на базі королівської курії Велика рада, до якої входили представники вищої світської та духовної знаті. В апараті з'являються нові посади – секретарі, нотаріуси. Виникають спеціалізовані органи фінансового управління: королівська скарбниця, лічильна палата та ін. На місцях вводиться посада губернатора.
В Англії в цей період відбувається розвиток нового виконавчого органу – Королівської ради, до якої переходить вища законодавча і судова влада. З'являються нові посадові особи в місцевому управлінні – коронери і констеблі.
Остаточно утверджується практика призначення з місцевих землевласників у графствах так званих охоронців миру, або мирових суддів, які згодом стали виконувати найбільш важливі функції місцевого управління замість шерифів. Розвивається судова система.
Вищими судами стали Суд королівської лави, де вирішувалися кримінальні справи, Суд загальних позовів, де розглядалися цивільні справи, і Суд скарбниці (казначейства), який розглядав цивільні справи, де однією із сторін виступала корона. Потім із загальної системи вищих королівських судів відокремився Суд лорда-канцлера, який вирішував справи за принципом справедливості.
Спроби створення загальних імперських установ робилися і в Німеччині. Одним з таких органів повинен був стати заснований у XV ст. Імперський верховний суд у справах імперських підданих окремих князівств. Але вся його діяльність обмежувалася вирішенням спорів між імперськими "чинами", причому без значного успіху
Відповідні зміни відбувалися і в Польщі. Король обирався магнатами і шляхтою. При ньому існувала Рада із шістнадцяти великих феодалів. Це був дорадчий орган, але без його згоди король не міг зробити жодного призначення посадових осіб у державі.
Центральним органом управління залишався королівський двір, але королівські посадові особи були обмежені у своїх правах. Так, маршалок був лише управляючим двором, а канцлер з королівського міністра перетворився на агента сойма. На чолі війська стояв не король, а великий гетьман, коронні підскарбії відали фінансами. Основними адміністративно-територіальними одиницями були воєводства. Місцеву адміністрацію очолювали воєводи і каштеляни.
В Чехії главою держави вважався виборний або спадковий король. З 1436 р. постійним органом стає Королівська рада, до якої спочатку входили пани і лицарі. Проте вельми скоро вона перетворилася на орган вищої аристократії – Раду панів. В областях, на які розподілялася Чехія, влада повністю належала місцевим панам і лицарству. Місцева шляхта збиралася на обласні з'їзди. Головним дворянським судом був земський суд, який засідав чотири рази на рік. До його складу входили король або призначений ним замісник, вищі посадові особи і дворянські засідателі.


ВИСНОВКИ
Отже, станово-представницька монархія існувала в країнах Західної Європи у XІІІ-XV ст.ст.
Міста Франції у цей період посилили боротьбу за свої права, шукали підтримки з боку королівської влади. Інтереси короля і населення міст багато в чому збігалися. Королівська влада прагнула єдності країни, проте й міста мали таку потребу. Король намагався обмежити владу феодальних магнатів. Того ж хотіли і міста. На цій основі утворювався союз між королівською владою і містами, за яким мешканці міст давали королю гроші, а король захищав їх від утисків.
В Англії на початок XІІІ ст. хартії, що надавали право на самоврядування, були пожалувані шістдесяти найбільшим містам. Такі права на самоврядування отримали й південно-французькі міста. Виняток становила Польща, де міста, що зазнали німецької колонізації, займали нейтральну або навіть ворожу позицію по відношенню до королівської влади.
Розвиток товарно-грошових відносин приводить до суттєвих змін у становищі селянства. Дворянство, відчуваючи потребу в грошах, переводить натуральні повинності селян у грошові. Так з'являється цензива – нова форма селянського феодального землеволодіння, за якою селянин оплачував щорічний грошовий внесок – ценз (чинш). У Франції перехід до цензиви розпочався в XІІІ ст. В Англії він відбувався ще раніше, і на кінець XІІ ст. грошова рента вже мала перевагу.
У зв'язку з цим у феодала з'являються стимули для звільнення селян від кріпосної залежності. Французький серв отримує права особисто вільного вілана на умовах викупу основних повинностей. Процес звільнення селян за викуп і перетворення їх на особисто вільних землеробів відбувався і в Англії.
У Німеччині такі зміни проходили по-іншому. Тут селянин ставав спадковим орендарем панської землі, і, крім грошових внесків, його зобов'язували сплачувати володареві певну частку врожаю – від четвертої частини до половини.
Розвиток економіки спричиняв зміни в суспільному устрої. На перше місце виходять середні й дрібні землевласники, впливовим стає лицарство – дворянство, набуває соціальної сили міське населення.
В європейських країнах формуються феодальні стани. Нові форми господарської діяльності, піднесення міст, посилення королівської влади приводять до більш чіткого, ніж раніше, розмежування інтересів.
Країною класичного розвитку була Франція, де чітко визначилися три внутрішньо консолідовані стани: духівництво, дворянство і міщани.
Другим станом вважалося дворянство, хоча фактично воно відіграло провідну роль у соціальному і політичному житті Франції. Це був замкнений і спадковий стан. Він мав виняткове право власності на землю. Дворяни також мали право на титули, особливі судові привілеї, звільнялися від сплати державних податків.
Третій стай формувався за рахунок швидкого зростання міського населення. Цей стан був досить строкатим за своїм складом. У Франції він вважався податним і на нього лягав важкий тягар державних податків.
Такі ж зміни відбувалися і в інших європейських країнах, де вони мали певні особливості.
Так, у Німеччині бракувало єдності в масштабах усієї країни В імперії існували імперські стани, в князівствах – земські. На три відокремлені групи поділялися німецькі міста, втрачало своє колишнє значення німецьке лицарство.
Своєрідно відбувався перехід до станово-представницької монархії в Англії – країні, яка не знала феодальної роздробленості. Як і у Франції, там діяли соціально-економічні фактори, що сприяли державній централізації.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохи станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
2. Бостан С. К., Тимченко С. М. Державне право зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 504 с.
3. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Істина, 2005. – 768 с.
4. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 592 с.
5. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – Харків: Право, 2001. – 416 с.