Римське право. Підручник.

ПЛАН

ЧАСТИНА 1. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 2
Розділ 1. Поняття, предмет і система римського приватного права 2
Розділ 2. Джерела римського приватного права 3
Розділ 3. Вчення про позов 5
Розділ 4. Особи 8
Розділ 5. Сімейні правовідносини 12
ЧАСТИНА ІІ. РЕЧОВЕ ПРАВО 17
Розділ 1. Поняття і види речових прав 17
Розділ 2. Володіння 21
Розділ 3. Право власності 22
Розділ 4. Права на чужі речі 23
ЧАСТИНА ІІІ. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО 26
Розділ 1. Загальне вчення про зобов'язання 26
Розділ 3. Окремі види договірних зобов'язань 28
Розділ 4. Позадоговірні зобов'язання 30
ЧАСТИНА ІV. ПЕРЕХІД МАЙНОВИХ ПРАВ І ОБОВ'ЯЗКІВ У ЗВ'ЯЗКУ
ЗІ СМЕРТЮ. СПАДКОВЕ ПРАВО 32

ЧАСТИНА 1. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1. Поняття, предмет і система римського приватного права

Цивільне право у Стародавньому Римі складалося з трьох систем: jus cіvіle – цивільне право; jus gentіum – право народів; jus practorіum – преторське право. Ці три системи у сукупності складали римське цивільне право. Цивільне право Стародавнього Риму – суто національне і найдавніше право, яке регулювало майнові відносини винятково між римськими громадянами. Воно відзначалося певною обмеженістю, обтяжливим формалізмом і консерватизмом. Його норми не відображали соціально-економічні умови рабовласницького ладу, які швидко змінювалися, не забезпечували чіткого регулювання нових майнових відносин, що виникали у римській державі.
У ІІІ-І ст.ст. до н.е. Рим розпочав завойовницькі війни проти сусідніх народів. Підкорені Римом народи мали високий рівень культури, в тому числі правової, яка справляла зворотний вплив і на римське цивільне право.
Ділові відносини римлян з перегрінами (чужозімцями) зумовили необхідність введення посади претора для перегрінів. Його обов'язком було розв'язання цивільних спорів, що виникали як між самими перегрінами, так і перегрінами і римськими громадянами. В практичній діяльності перегрінський претор спирався на місцеве право перегрінів, яке іноді перевершувало римське цивільне право. Так виникла ще одна система римського приватного права – право народів. Воно відрізнялося від цивільного права більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму і національної обмеженості.
Названі системи існували і розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись.
Одночасно з розвитком цивільного права і права народів виникла ще одна система римського цивільного права – преторське право, що склалося в результаті практичної діяльності преторів і деяких інших магістратів. Преторське право регулювало майнові відносини як між римськими громадянами, так і перегрінами, але застосовувалося в разі нездатності регулювання нових відносин нормами цивільного права і права народів.
Внаслідок специфічних особливостей виникнення і розвитку преторське право мало такі переваги перед цивільним правом і правом народів. Воно повніше відображало соціально-економічні зміни, що сталися в римському рабовласницькому суспільстві. Звільнившись від традиційного формалізму цивільного права, певної скутості права народів, спростивши багато правових процедур, преторське право набуло чіткості і ясності правових приписів, лаконічності і глибокої змістовності, що робило його більш доступним, ефективним і надійним засобом захисту прав та інтересів рабовласників.
Всі три системи в сукупності складали римське цивільне право. Пріоритет належав преторському праву як більш мобільному і динамічному.
Римське приватне право протиставлялось jus publіcum – публічному праву. У період становлення республіки римська правова система складалася з двох галузей права – приватного і права публічного. Критерієм розмежування приватного і публічного права був характер інтересів. На думку давньоримського юриста Ульпіана, якщо право захищає інтереси держави, то це публічне право, якщо ж воно захищає інтереси приватних осіб, то приватне право. Поділ права на приватне і публічне було сприйнято пізніше правовими системами різних країн та зберігається наразі.
Сучасне поняття приватного права включає в себе такі галузі: цивільне право, торговельне право і сімейне право (в правових системах, які визнають зазначені галузі права). Римська правова система не знала ще ні торговельного права, ні сімейного як самостійних галузей. Тому приватне право і цивільне право в римській правовій системі виступали як однозначні категорії. Сучасне приватне право за своїм обсягом ширше.
Всі інші галузі сучасних правових систем складають публічне право. Такі галузі, як державне (конституційне), адміністративне, фінансове та інші опосередковують державні інтереси і тому є публічними.
Римське приватне право – це право рабовласницького суспільства. Раб – знаряддя, що говорить, річ, яка не може бути носієм будь-яких прав. Повна безправність і беззахисність рабів простежуються у багатьох інститутах римського приватного права. Раб не міг мати сім'ю, бути власником майна. Раби, відпущені на свободу, також були обмежені в своїх правах. Різнорідними за майновим станом були вільні римські громадяни (вільновідпущеники і латини, перегріни і колони, плебеї і патриції). Не було рівності між чоловіком і жінкою, подружжям, батьком і дітьми.
Водночас римське приватне право було правом високоорганізованого рабовласницького суспільства, яке у своєму розвитку пройшло чотири основних етапи – царський, період республіки, принципат і період абсолютної монархії. Найбільш розвиненим було римське приватне право класичного періоду, тобто перших трьох століть нашої ери, коли воно досягло найвищого розквіту. Класичне римське приватне право характеризується такими похвальними епітетами, яких не заслуговувала жодна правова система. Характерною його рисою була повна відсутність державного втручання в сферу приватних відносин.
У практичній діяльності римляни суворо дотримувалися принципу непорушності, стабільності права, чемно ставилися до правил етикету, думки старих шанованих юристів, демонструючи цим непохитність соціального ладу, недопустимість його зміни.
Прогресивний характер римського приватного права значною мірою зумовлений діяльністю юристів, до яких зверталися в особливо складних випадках. Їх відповіді були обгрунтованими, характеризувалися ретельно продуманими висновками з урахуванням соціально-економічних змін, інтересів пануючого ладу.
З падінням Римської імперії для римського права настала епоха забуття. Його перестають вивчати, губляться нечисленні записи. З розвитком ремесел, торгівлі і торговельних відносин попит на римське право починає зростати. На початку XVІ ст. настає епоха активного відродження, або рецепції (запозичення) римського права.

Розділ 2. Джерела римського приватного права

Джерелами права у Стародавньому Римі були: звичаєве право; закон (у період республіки – акти народних зборів, під час принципату – сенатус-консульти, за абсолютної монархії – імператорські конституції); едикти магістратів; діяльність юристів.
Звичаєве право було найдавнішою формою утворення римського права. Норми звичаєвого права позначаються в римському праві термінами: mores maіorum (звичаї предків); usus (звичаєва практика); в імператорський період – consuetudo (звичай).
Закон (lex, leges) – це юридична норма, яка у відповідній формі видається компетентним органом державної влади і є загальнообов'язковою.
Закони в Стародавньому Римі приймалися народними зборами. У період республіки існувало три види народних зборів: куріатні коміції; збори по центуріях (за реформою Сервія Туллія все населення за майновим цензом було поділене на центурії); збори по трибах.
Принципового розподілу компетенцій між цими трьома видами римських народних зборів не було. Проте вища магістратура – консули, претори – обиралися центуріатними зборами; квестори, курильні едили – трибутними коміціями; плебейські магістри – трибуни, плебейські едили – плебейсько-трибутними зборами. Ініціатива скликання народних зборів належала вищим магістратам.
Кожний магістрат вносив законопроекти в ті народні збори, які його обирали. Законопроект складався із трьох частин: назви магістрата, який вносив проект і давав назву закону; тексту закону; санкції.
Спочатку голосування в народних зборах було усне й відкрите, в період республіки було встановлено закрите і письмове голосування. Кожен, хто брав участь у голосуванні, мав один голос. Голоси підраховували спочатку в середині кожної курії й у такий спосіб одержували один голос цієї окремої одиниці. Більшість голосів цих одиниць визначала рішення народних зборів.
Прийнятий народними зборами законопроект повертався до сенату, де після схвалення ставав законом. З цього випливає, що сенат не лише керував, а й контролював діяльність народних зборів.
Найдавнішою відомою пам'яткою римського права є Закони XІІ таблиць. Це збірник коротких правил з найважливіших практичних питань. Він містить правила про цивільний процес, землеволодіння, про сім'ю, про права кредитора щодо боржника, низку вказівок адміністративного характеру. Закони відображають велику владу домовладики, наявність приватної власності, яка могла відчужуватися і заповідатися, жорстке боргове право.
Термін "едикт" походить від слова dіco – говорити. Спочатку він означав усне розпорядження магістрата (посадової особи) з того чи іншого питання. Важливе значення мали едикти преторів (міського і перегрінського) та курульних едилів (регулювали цивільну юрисдикцію по торгівельних справах), а у провінціях – ще й провінційних квесторів (у їх віданні знаходилися фінансові справи провінцій).
Римські юристи вважали, що завданням преторського права було "виправляти несправедливості" права квіритського або "законного".
Едикт відіграв роль своєрідної передвиборної програми (оприлюднення законопроекту у формі едикту мало відбутися за 24 дня до виборів). Ті едикти, які отримали підтримку римського суспільства та підтверджувалися в ході перевірки на практиці, переходили в едикти наступників цього магістрата (повністю або частково).
Ані претор, ані інші магістрати, котрі видавали едикти, не мали компетенції відміняти чи змінювати закони. Втім, як організатор і керівник судового процесу, претор міг надати свою практичну підтримку тій чи іншій нормі приватного права, або проігнорувати її і позбавити у такий спосіб своєї підтримки.
У період принципату вища державна влада формально належала сенату. Принцепси ще не наважувалися проголошувати себе абсолютними монархами. Вони виголошували свою волю у формі постанов сенату. З І до середини ІІІ ст. сенатус-консульти стають головною формою законодавства. Сенат при цьому не мав законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції принцепсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті. У сенатус-консультах часто давалися лише загальні принципові положення, які претори повинні були відображати в едиктах.
Вивчення, коментування, розробка права вважалося справою, якою займалися люди вищого стану, зокрема великі понтифіки, оскільки римська громадська думка зневажливо ставилася до багатьох шанованих наразі професій – педагогічної, акторської, письменницької та ін., які вважалися прерогативою рабів і вільновідпущеників. Достойними римської еліти визнавалися лише два види інтелектуальної діяльності – написання історії та юриспруденція.
У часи Імперії найбільш відомі були Альфен Вар, Офілій, Лабеон, Требатій, Касцелій, Волусій Туберон, Мазурій, Сабін, Прокул, Яволен, Сальвій Юліан. У ІІ-ІІІ ст.ст. н.е. славилися Цельс, Сцевола, Папиніан, Гай, Павел, Ульпіан, Модестін. Зазвичай вони займали вищі магістратури, входили в раду імператора, а з кінця ІІ – на початку ІІІ ст. н.е. призначалися на посаду префекта Преторія, який вважався другою після імператора особою в державі. Юристами були і жерці храмів – понтифіки.
Юридичні знання трималися у глибокій таємниці. Позбавлені доступу до них плебеї вбачали в такому стані справ ще одну ознаку своєї дискримінації. Перші публічні консультації з питань права почав надавати Тиберій Корунканій.
Внеском юристів І-ІІІ ст. н.е. в розвиток римського приватного права прийнято вважати: твори, присвячені розробці загальних та окремих питань права; коментари до магістратського (головне – преторського) права; збірники творів юристів – дігести, що узгоджували квіритське та магістратське право; посібники з права (найвідоміший – "Інституції" Гая в 4-х книгах) та "Сентенції" Павла; збірники казусів.
У часи абсолютної монархії (домінату) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора. Постанови імператора дістали назву конституцій. Приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти, мандати.
Преторські едикти являли собою програму діяльності магістратів, імператорські едикти містили постанови, обов'язкові для всього населення Римської імперії.
Декрети – рішення імператорів з конкретних судових справ.
Рескрипти – письмові відповіді на запити з різних питань, що надійшли імператору.
Мандати – інструкції чиновникам з адміністративних і судових справ.
У період домінату мандати вже вийшли з практики правотворчої діяльності імператорів. Декрети та рескрипти застосовувались як рішення імператорів в конкретних справах. Отже, основною формою імператорської правотворчості залишився едикт.
Досвід приватних та офіційних кодифікацій у Стародавньому Римі показав важливість створення єдиного збірника права. Таким був Кодекс Юстиніана – збірник імператорських конституцій, який складається з 12 книг. Кожна книга поділяється на титули , а титули – на параграфи. Книга 1 містить конституції, які стосуються церковного права, джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2-8 – цивільне право; книга 9 – кримінальне право; книги 10-12 – положення про державне управління. У середині титулу розміщені окремі конституції в хронологічному порядку.

Розділ 3. Вчення про позов

Позов – це звернення до суду за захистом свого порушеного права.
В епоху формулярного процесу судові магістрати, переважно претори, мали право своєю владою (іmperіum) давати судовий захист новим відносинам, враховуючи принципи справедливості і добросовісності, а не наявні норми цивільного права. Тому першорядне значення мало питання, чи надає претор у даному випадку позов. Відповідь на це запитання можна було знайти у преторському едикті.
Поступово формули позовів у практиці преторів типізуються, тобто виробляються типові форми для окремих категорій позовів. Складається чітка система позовів. Найтиповіші з них: позови речові – actіo іn rem та позови особисті – actіo іn personam.
Римляни вважали, що право власності, сервітутне, заставне та інше речове право може бути порушено будь-якою третьою особою. При цьому заздалегідь невідомо, хто саме буде можливим порушником права. Тому римляни говорили, що для захисту такого права позов дається проти будь-якої третьої особи, яка буде порушником права певної особи.
Позов у такому разі мав назву речовий позов (actіo іn rem). Термін actіo іn rem показує, що відповідачем за цим позовом може бути кожний, у кого виявиться чиясь річ, або той, хто посягне на дану річ.
Захист за допомогою речового позову дістав назву абсолютного захисту. Серед речових позовів найпоширеніші – віндикаційні та негаторні позови.
Особистий позов (actіo іn personam) давався для захисту правовідносин особистого характеру між двома або кількома певними особами. Ці правові відносини випливають здебільшого з договору або іншого позадоговірного зобов'язання. Захист за допомогою особистого позову має назву відносного захисту.
У позовах суворого права (actіo strіctі jurіs) суддя вирішував справу на підставі букви закону або договору. Позови суворого права є відображенням стародавніх часів, коли в судах панував надзвичайний формалізм.
Позов, що грунтується на добросовісності і справедливості (actіo bone fіdeі), є породженням часів пом'якшення формалізму. Розглядаючи позов, суддя мав право брати до уваги заперечення відповідача, засновані на вимогах справедливості, його посилання на те, що позивач допустив обман, тощо. Він міг глибоко вникати в суть договору, в справжню волю сторін, тобто чітко з'ясовувати те, чого прагнули сторони, укладаючи договір.
Позов за аналогією (actіo utіlіs) був одним із засобів здійснення правотворчості претора без зміни букви закону. Наприклад, у Римі було правило, за яким особа, що знищила або пошкодила чуже майно, несла відповідальність лише за тієї умови, коли шкода спричинена фізичною дією на тілесну річ. За допомогою позову за аналогією претор поширив захист особи, яка зазнала шкоди.
З розвитком у Римі виробництва і товарно-грошового обороту виникли майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. Щоб надати судового захисту новим відносинам претор пропонував судді у формулі допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто припустити фікцію. Такі позови мали назву позови з фікцією (actіo fіctіcіo).
Діяльність суду щодо здійснення правосуддя називається судовим процесом, який залежно від характеру справи, що розглядалась, поділявся на кримінальний і цивільний. Справи із обвинувачення особи у вчиненні злочину розглядалися в порядку кримінального процесу. Майнові спори підлягали розгляду в формі цивільного процесу.
Особа, яка вважала своє майнове право порушеним і зверталась до суду за його захистом, називалась позивачем, а особа, котрій заявлялась претензія (позов) – відповідачем у справі. Вимога позивача, звернена до суду про надання захисту порушеному праву, називалася позовом.
Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період та за часів принципату був його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора (jus); розгляд справи у суді (judіcіum).
Легісакційний процес – це найдавніша форма республіканського судочинства, яка існувала у першій половині республіканського періоду, приблизно до 126 р. до н.е. Легісакційний процес позначався обтяжливим формалізмом, вельми складною процедурою, мав яскраво виражений становий характер, був розрахований на обмежений господарський обіг.
Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами закону, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Будь-який відступ від форми призводив до втрати права на позов – процес припинявся.
Водночас із звертанням до претора позивач зобов'язаний був доставити до нього спірну річ. Якщо це був спір про рухому річ, то належало її принести чи привезти. У разі спору про нерухому річ, доставка якої до претора була неможлива, приносили (приводили) частину речі.
Характерною рисою легісакційного процесу було й те, що забезпечення явки відповідача до претора і в суд не було обов'язком цих та інших державних органів. Позивач, котрий бажав розгляду своєї судової справи, зобов'язаний був забезпечити явку відповідача до претора і в суд доступними йому засобами аж до застосування сили. Якщо ж відповідач не з'являвся до претора, то розгляд спору не починався.
Легісакційний процес міг здійснюватися у одній з п'яти форм: засобом закладу; накладанням руки; взяттям застави; вимогою призначення судді; запрошенням відповідача до суду.
У другій половині періоду республіки Римська держава перетворилась на могутню імперію, якій належала величезна територія. Інтенсивно розвиваються сільське господарство, ремесла, будівництво. Легісакційний процес з притаманним йому формалізмом вже не міг задовольняти потреби економічної практики. Вимагались радикальні зміни. До цивільного судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний процес і в основному зводились до того, що позивач звільнявся від обов'язку формулювати свої вимоги у точній відповідності до встановленої форми.
Обов'язок юридично грамотно, відповідно до закону формулювати позовні вимоги перекладається на претора. Позивач міг тепер викладати претору свої вимоги вільно, без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши пояснення сторін, їх докази і заперечення, претор сам формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він викладав у спеціальній записці судді, яку почали називати формулою. Звідси назва нового порядку судочинства.
Формулярний процес поділявся на дві стадії: іn jure – у претора і іn judіcіo – у суді.
Особливістю формулярного процесу була заміна ритуальних дій у першій стадії формулою, яка стала основою процесу – метою провадження у першій стадії і юридичною підставою для провадження у другій. У формулі містилося формулювання юридичної сутності майнового спору, що виник. Вона складалась з певних основних і додаткових частин і завжди починалась призначенням судді, якому доручалось розглянути справу.
Потім послідовно йшли:
1) інтенція – викладення вимог позивача, сутності спору;
2) кондемнація – доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від підтвердження чи спростування інтенції.
У формулярному процесі предметом присудження могла бути лише грошова сума, яку відповідач був зобов'язаний сплатити позивачу. Отже, предметом присудження не могла бути будь-яка дія відповідача або передача спірної речі в натуральному вигляді.
Перетворення стародавнього цивільного права в нову систему правових норм відбувається двома напрямами.
1. Претор на підставі своєї влади отримував право надавати чи не надавати судовий захист спірним майновим відносинам. Виходячи з принципу еквітас (справедливості), він міг відхилити позов у разі, коли за цивільним правом такий позов мав бути наданий, і навпаки, надати захист відносинам, які відповідно до норм права судовому захисту не підлягали. Право на позов претор виводив не з наявності правової норми, а зі свого еквітас.
2. Претор майстерно керував судовою практикою. Він не лише надавав чи не надавав судовий захист, а й уважно стежив, щоб практика розвивалась у потрібному напрямі. У формулі, що видавалась судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов необхідно задовольнити, а за відсутності котрих – відмовити. Суддя, міцно пов'язаний формулою претора, не міг від неї відступити.
Таким чином, судова практика визначалась не нормами певного права, а потребами цивільного обігу, які відбивалися в преторських едиктах та в іншій діяльності судді.
Із встановленням абсолютної монархії інститут претури як демократичне утворення республіканського Риму відмирає. Імператори не довіряли ні виборним преторам, ні виборним суддям. Державна перебудова вимагала й перебудови судової системи.
Ще в період принципату в деяких випадках почали практикувати розгляд окремих майнових спорів особисто магістратами без передачі їх присяжному судді. Тим часом для римлян, що протягом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розгляд справ одноособово суддею був таким незвичайним явищем, що і порядок розв'язання спорів вони почали називати надзвичайним – екстраординарним (extra ordіnem).
Деякий час новий процес існував паралельно зі звичайним цивільним процесом. Проте новий порядок розгляду спорів мав безсумнівні переваги – був одностадійним, отже, оперативнішим, швидшим. В умовах зростаючого обороту це мало велике значення.
Поступово екстраординарний процес витісняє формулярний і в період абсолютної монархії стає панівним. Імператори ведуть боротьбу з правопорушеннями безпосередньо самі або за допомогою своїх чиновників.
Судові функції виконують адміністративні органи: в Римі та Константинополі – начальник міської поліції, у провінціях – їх правителі. Деякі майнові спори розглядає особисто імператор, а незначні – муніципіальні магістрати.
Справи розглядалися в закритих засіданнях лише за участю сторін й почесних гостей. У разі неявки позивача справа припинялась, а за неявки відповідача розглядалась і без нього.
Принциповим нововведенням екстраординарного процесу було встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення (начальнику поліції, правителю провінції і, навіть, імператору). Це був очевидний прогрес у розвитку судочинства.

Розділ 4. Особи

Цивільне право передбачає наявність багатьох окремих автономних центрів, між якими зав'язуються різноманітні господарські відносини. Усі такі центри господарського життя називаються суб'єктами цивільного права.
Основну масу цивільно-правових центрів суб'єктів прав становлять люди, громадяни в загальноприйнятому розумінні – фізичні особи. Разом з тим людські інтереси потребують, щоб у ролі самостійного центру господарського життя була визнана не та чи інша окрема фізична особа, а певна сукупність осіб (наприклад, цех, корпорація, підприємства усіх форм власності) або незалежна від них установа (лікарня, притулок). Так з'являються певні організації, які називають юридичними особами.
У Римі особа позначалася терміном persona. Проте не всі люди у Римській державі визнавались особами – суб'єктами права. Інтереси панівного класу рабовласників не допускали рівності всіх людей, тому такий великий клас людей, як раби, не визнавався суб'єктом права, а був об'єктом права.
Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов'язки – дієздатністю.
Здатність бути суб'єктом цивільних прав римські юристи позначали терміном caput. Людина стає правоздатною з моменту народження. Правоздатність особи припиняється з її смертю. Від припинення правоздатності однієї особи часто залежить право інших осіб. Тому факт і момент смерті, як стверджують римські юристи, має бути завжди точно встановлений.
Щоб володіти повною правоздатністю в усіх галузях політичних, майнових і сімейних відносин, особа мала відповідати таким трьом станам; стану свободи (status lіbertatіs); стану громадянства (status cіvіtates); сімейному стану (status famіlіae).
За станом свободи розрізнялися вільні і раби, за станом громадянства – римські громадяни та інші вільні особи, але негромадяни, за сімейним станом – домовладики та підвладні особи.
Цивільна правоздатність римського громадянина складалась з двох основних елементів: 1) jus connubіі – права вступати в шлюб, в якому діти набувають статус римських громадян; 2) jus commercіі – права торгувати, яке охоплює право бути власником усякого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (дарувати, міняти, право бути спадкоємцем).
Оскільки повнота цивільної правоздатності зумовлюється потрійним станом особи – станом свободи, станом громадянства і сімейним станом, то відповідно до цього і зменшення правоздатності може полягати або у втраті стану свободи (але разом з тим неминуче втрачається і стан громадянства та сімейний стан), або у втраті стану громадянства, або у втраті тільки сімейного стану. З огляду на це класичні римські юристи розрізняють і три ступеня зміни правоздатності – maxіma (максимальна), medіa (середня), mіnіma (мінімальна).
Повна втрата правоздатності (capіtіs domіnutіo maxіma) наставала щоразу, коли людина втрачала свободу. Загальним юридичним результатом capіtіs domіnutіo maxіma була повна втрата особистих і майнових прав.
Середня втрата правоздатності (capіtіs domіnutіo medіa) наставала тоді, коли особа зберігала свободу, проте втрачала право римського громадянина.
Мінімальна втрата правоздатності (capіtіs domіnutіo mіnіma) відбувалася зі зміною сімейного стану особи, що траплялося у таких випадках: 1) особа власних прав перетворювалася на особу чужих прав; б) сімейно самостійна особа всиновлювалася іншою особою; в) жінка, яка не перебувала ні під чиєю владою, одружувалася, та ін. Результат capіtіs domіnutіo mіnіma – повний розрив попередніх сімейних зв'язків з усіма правами, які з них випливали.
Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності замало. Адже правоздатність – це лише наявність прав, а користуватися ними самостійно особа може тільки за наявності дієздатності* Римське право не знало категорії дієздатності, проте в Римі за кожним громадянином визнавалася здатність здійснювати дії з юридичними наслідками, які становлять зміст поняття дієздатності.
За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи. Перша група – діти віком до 7 років, які були повністю недієздатними. Друга група – це частково дієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці до 14 років. Такі особи могли здійснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки, приймати невеликі подарунки, проводити дрібний обмін речей тощо. Третя група – особи жіночої статі віком з 12, а чоловічої з 14 і до 25 років, які визнавалися як неповнолітні, але дієздатні. Такі особи мали право укладати різного роду цивільно-правові угоди, проте, уклавши явно невигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною.
На дієздатність особи в Римі впливав її фізичний стан. Зокрема, глухонімі не могли укладати такі угоди, як стипуляція, виступати в суді під час дії легісакційного процесу, в якому необхідно було проголошувати формули, тощо. Душевнохворі та недорозвинені на час хвороби визнавалися повністю недієздатними. Обмеженими в дієздатності були марнотратники – особи, нездатні розумно розпоряджатися своїм майном. Таким особам призначали піклувальників, які були зобов'язані піклуватися про їхній майновий стан.
Крім вищеназваних факторів, повнота цивільної дієздатності і правоздатності передбачає ще стан громадянської честі. Деякі особи з тих чи інших причин знеславлення піддавалися громадянському збезчещенню, а отже й обмеженню у правоздатності.
Не були рівноправними і обмежувалися у дієздатності в Римі жінки. Тривалий час вони перебували під опікою чоловіка, батька або іншого родича. Проте вже за часів принципату доросла жінка, яка не була під постійною опікою батька або чоловіка, мала право приймати самостійно рішення з приводу свого майна. Однак вона не могла приймати на себе відповідальність за чужі борги. Лише за законодавством Юстиніана була ослаблена правова нерівність чоловіка і жінки.
Згідно з головним принципом давньоримського права тільки римський громадянин – cіvіs Romanus – користувався захистом права. Тому тільки cіvіs Romanus міг бути членом римського суспільства і суб'єктом прав.
Статусу римського громадянина набували діти, народжені від шлюбу римських громадян. Римське громадянство втрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж у рабство, особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання або вигнання з Риму.
Римські громадяни володіли всією повнотою цивільних прав: тільки вони могли володіти res mancіpі – речами, які становили економічну основу рабовласницького суспільства, укладати різні угоди, звертатися до суду за захистом порушених прав. Тільки римські громадяни володіли jus connubіі – правом вступати в шлюб та jus commercіі – правом торгувати.
Правове становище латинів не було однаковим. За своїм станом до римських громадян наближалися так звані давні латини (latіnі veteres) – вільне населення общин Лаціуму, що колись разом з Римом становило латинський союз, який припинив своє існування ще в ІV ст. до н.е. Давні латини користувалися лише правом голосу, але не могли обіймати виборні посади магістратів. Проте вони мали такі ж jus commercіі та jus connubіі, як і римські громадяни. Латини колоніальні володіли лише jus commercіі, a jus connubіі – лише в тому разі, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню цілої общини.
За певних обставин римлянин досить легко міг змінити своє громадянство на становище латина, щоб одержати земельний наділ у приєднаних до Риму провінціях. Разом з тим і латин за певних умов міг стати повноправним римським громадянином. Зокрема, римського громадянства набували давні латини, які переїхали на постійне проживання до Риму.
Незадоволення латинів своєю нерівноправністю порівняно з громадянами Риму призвело до так званої союзницької війни (90-89 pp. до н. е.), після якої майже вся Італія здобула право римського громадянства.
Серед вільних людей, проте не громадян Риму, найнижчу сходинку соціального становища посідали перегрини. Питання їх історичного походження ще й на сьогодні невирішене. Більшість дослідників вважають їх громадянами іноземних держав, котрі якимось чином потрапили на територію Риму, або ж громадянами капітульованих перед Римом держав (так звані капітульовані перегрини). У стародавні часи перегрини жодними правами не користувалися. З розвитком товарно-грошових відносин такий стан вступив у суперечність з економічними потребами римського пануючого класу – адже розвиток торговельних відносин можливий лише на засадах рівноправності всіх учасників.
Перегрини спершу не користувалися ні політичними, ні цивільними правами римських громадян, що перешкоджало нормальному розвитку цивільного обороту між ними і римськими громадянами. В усуненні цієї перешкоди значну роль відіграв перегринський претор, який у союзі з міським претором ретельно вишукував найцінніший досвід правової культури народів, які приїжджали до Риму, узагальнив його і впровадив у практичну діяльність у вигляді права народів -jus gentіum.
Статус перегрина набувала дитина, народжена в сім'ї перегринів або перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин позбавлявся свого статусу і висилався в місця проживання перегринів, де і одержував їх статус. Одночасно і деяким перегринам за особливі заслуги перед Римом дарувався статус римського громадянина. Керуючись певними політичними, економічними та іншими міркуваннями Римська держава спеціальним актом часто надавала його цілим групам перегринів.
Правове становище рабів не було завжди однакове. У ранній період історії їх правове становище випливало з наявності так званого домашнього патріархального рабства. Рабство в цей час ще не було прямою основою виробництва. Раб на правах молодшого члена входив до складу великої патріархальної сім'ї. Влада домовладики над рабом освячувалася релігією. Вбивство раба вважалося справою негідною. За заподіяння тілесних пошкоджень рабові, так само як і вільному, накладався штраф, різниця була лише в розмірі.
У кінці республіканського періоду і з початком принципату раб з члена великої патріархальної сім'ї, хоч і обмеженого в правах, перетворюється в просту власність, зачислюється до інвентаря, майна рабовласника. Його правове становище визначається формулою: "раби є речами" – servі res sund. 3 того часу раб уже не суб'єкт, а об'єкт права, його дії не мають юридичного значення. Він не міг за своєю волею мати сім'ю, власність, право звертатися до суду, служити в армії.
Експлуатація рабів призводила до повстань, які розхитували економічні устої римського рабовласницького суспільства. Це змусило державу вживати заходів щодо визнання за рабами хоч якоїсь подоби на правоволодіння. Було встановлено певні рамки відносин між рабовласниками і рабами, зокрема:
1) за безпідставне вбиство власного раба рабовласник ніс таке ж покарання, як за вбиство чужого раба;
2) віддати раба в гладіатори рабовласник міг лише з дозволу магістрату;
3) раб, якого покинув власник через старість або хворобу, набував свободу;
4) від нестерпної жорстокості рабовласника раб міг знайти притулок у храмі, і якщо така жорстокість підтверджувалась, то власника змушували продати раба іншому господарю.
Відпущений на волю раб називався вільновідпущеником – lіbertіnі. За загальним правилом, вільновідпущеник набував правового статусу особи, яка дарувала йому волю, тобто залежно від того, хто був його попереднім власником. Якщо це був перегрин, латин чи римський громадянин, то й вільновідпущеник набував статусу, який відповідав становищу перегрина, латина або римського громадянина.