Завдання з історії держави та права 10

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН"
1. Назвати та коротко схарактеризувати основні напрямки розвитку наукової думки з проблем історії держави та права зарубіжних країн у другій половині XІХ-ХХ ст.ст.
Наукова думка з проблем історії держави зарубіжних країн у другій половині XІХ ст. й на початку ХХ ст. продовжувала розвиватися, набувши нових рис, у межах:
1) теологічної теорії (започаткував Фома Аквінський).
У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави. Її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі;
2) договірної (природно-правової) теорії.
Ця теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.
В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природних прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант);
3) органічної теорії.
Г. Спенсер ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом.
Відповідно до його теорії держава, як і будь-яке живе тіло, грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи, органи, кожен з яких здійснює певні, лише йому властиві функції;
4) теорії насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, Ж. Каутський).
Пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга – частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського – одного племені іншим);
5) матеріалістичної (класової) теорії (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін). Грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами.
У другій половині XІХ на початку ХХ ст. особливості суспільного життя дали поштовх розвиткові багатьох напрямків політичних і правових вчень, сприяли остаточному формуванню плюралізму світових державно-правових концепцій, серед яких – теорії юридичного і соціологічного позитивізму, психологічна теорія права, теорія природного права, а також антидемократичні політико-правові вчення.
1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий напрям: вихідна форма буття права – громадська свідомість; право – не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.
2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття права – норма права; право – норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.
3. Соціологічний: вихідна форма буття права – правовідносини;
право – порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його "дія" у житті – у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів.
На Заході на сучасний стан політико-правової думки (кінець
ХІХ–XX ст.ст.) значною мірою впливає активізація філософських досліджень і плюралізм філософських ідей.
Особливо значущою стала соціально-політична концепція солідаризму (Л. Буржуа), яка, прийшовши на зміну попередній теорії індивідуалізму, оголосила первинним фактором життя і діяльності солідарність його членів, зорієнтувавши у такий спосіб на створення гармонійного суспільства. Ідеї солідаризму покладені в основу державно-правового вчення Л. Дюгі.
Формується так звана наукова (аналітична) філософія, яка прагне позбавитися метафізики, намагаючись описувати явища суспільного життя, а не пояснювати їх (Е. Мах, Е. Майерсон та ін.). Вона бере початок від О. Конта, який прагнув позбутися гіпотетичного знання.
У Британії продовжує панувати ідеалізм (Ф. Бредлі, Б. Кроче). У Франції та Німеччині активно розвиваються екзистенціоналістські вчення.
Позитивістські вчення у формі неопозитивізму знаходять вираз у логічному позитивізмі (Р. Карнап, Ф. Вейсман, М. Шлик) та його відгалуженнях, зокрема лінгвістичному аналізі (Л. Вітгенштейн), біхевіоризмі. В американській філософії з кінця XІX ст. переважає прагматизм (Д. Дьюї, А. Уайтхед).
Правознавці активно сприймають новітні філософські моделі (аналітичну, екзистенціоналістську тощо), що приводить до появи нових моделей праворозуміння, уточнення природи права, нової інтерпретації низки правових категорій. В результаті цього у правовій думці формуються нові правові теорії, поглиблюється обгрунтування вже існуючих.
З використанням відповідних філософських доктрин розвиваються головні течії, правові школи: нормативна, соціологічна, природно-правова.
На базі позитивізму, модифікованого відповідно до нових умов, активно розвивається започатковане Г. Кельзеном неопозитивістське вчення (великий внесок у розвиток неопозитивізму X. Харта, Вільямса, Роде, Р. Ціппеліуса та ін.), яке зорієнтоване на техніко-юридичне, лінгвістичне, нормативне вивчення норм закону.
На противагу неопозитивізму соціологічна юриспруденція на базі феноменології (Ерліх, Кантарович, Паунд, Левеллін, Кардозо та ін.) продовжує вивчати питання закону, правопорядку, правовідносин, функціонування права як соціологічного явища. Право визначається як "живий порядок", а не як система юридичних норм.
Природно-правове вчення, як одна з течій західної правової філософії, на розвиток котрого активно вплинули такі філософсько-правові вчення, як екзистенціоналізм (Гайдеггер, Фехнер, Кон та ін.), феноменологізм, неокантіанство (Науке, Оллеро та ін.), неотомізм (Месснер), й наразі має чимало послідовників на Заході. Воно акцентує увагу на правах людини, ідеалах і цінностях суспільства, критикуючи існуючі норми законодавства з точки зору правових ідеалів.

2. Скласти порівняльну таблицю: "Державний механізм країн давньосхідних цивілізацій".
ЕЛЕМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО МЕХАНІЗМУ КРАЇН ДАВНЬОСХІДНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
(Стародавній Єгипет, Стародавня Індія, Стародавній Китай,
Стародавній Вавилон)

Визначення
Зміст

1. Монархія з необмеженою владою божественного правителя, правителя –Бога Правитель – фараон, раджа, лугаль, ван – має всю повноту світської, а інколи і релігійної влади
2. Наявність дворецького – першого і найближчого помічника правителя Дворецький – чаті, сян, нубанду, головний мантрин – очолює як палацевих слуг, так і всіх чиновників державного апарату
3. Двірцева система управління Палац правителя – вершина всього державного механізму
4. Наявність трьох відомств Військове, фінансове і публічних, або громадських робіт
5. Сувора централізація у сфері державного управління Переважні зв'язки окремих ланок державного апарату за вертикаллю
6. Сільська община – низова ланка адміністративного поділу і управління Збереження органів общинного самоврядування: общинних зборів, общинної ради, старости, скарбника

Державний механізм давньосхідних держав можна представити й у вигляді окремих таблиць (наприклад, державний механізм Стародавнього Вавилону) або схем (наприклад, державний механізм Стародавньої Індії).


Державний механізм Стародавнього Вавилону

Визначення Зміст
1. Монархія з необмеженою владою правителя Правитель – лугаль або патесі-лугаль – мав всю повноту світської і релігійної влади

2. Двірцева система управління
Палац правителя – вершина (центр) усього державного механізму

3. Наявність дворецького – нубунду – вищої посадової особи в державному апараті, першого і найближчого помічника лугаля, управителя царського палацу і маєтків
Нубанду очолював великий штат урядовців та слуг і керував життям палацу; зосереджував у своїх руках всі важелі управління державою – відав громадськими роботами, іригаційними спорудами, землеробством, фінансами, командував військом тощо.

4. Наявність трьох відомств, що складались з вищих сановників (царських двірцевих урядовців)
Військове відомство займалося обороною країни від нападів сусідів, охороною кордонів, матеріальним забезпеченням військ, озброєнням тощо; фінансове відомство займалося накладенням і стягненням податків, поборів та мита, стежило за наповненням царської казни; відомство громадських робот займалося організацією, проведенням і забезпеченням суспільно необхідних громадських робіт, передусім будівництвом іригаційної системи, каналів, водосховищ, храмів та ін.

5. Місцевий апарат
Безпосередньо на місцях реалізовував державні функції. Це була сільська община - низова ланка адміністративного поділу і управління

6. Збройні сили (основа – добірні частини, які охороняли правителя і складались з професійних воїнів: редумів, баїрумів)
Використовувалися не лише для здійснення зовнішньої функції держави, але й для придушення опору рабів, утримання в покорі жителів завойованих територій, посилення необмеженої влади правителя.

Державний механізм Стародавньої Індії

3. Порівняти функції держави епохи стародавніх та середньовічних цивілізацій.
Загалом, як внутрішні, так і зовнішні функції держав епохи стародавніх та середньовічних цивілізацій, є схожими. Проте у середньовічний період вони набули й нових рис.
Серед внутрішніх функцій давньосхідних держав можна виділити такі:
1) організаційно-господарську функцію;
2) функцію охорони рабовласницької власності на знаряддя і засоби виробництва;
3) функцію утримання в покорі маси рабів та інших соціально-принижених категорій населення, придушення в разі необхідності їх опору;
4) ідеологічну функцію.
Серед зовнішніх функцій давньосхідних держав можна виділити:
1) функцію оборони країни і мирного контакту з іншими народами;
2) функцію захоплення чужих територій, яка включала діяльність рабовласницьких держав із організації і проведення військових походів з метою захоплення не лише нових земель, але й найголовнішого – військовополонених для поповнення армії рабів;
3) функцію управління завойованими територіями, які не входили у власні землі даної держави.
Внутрішні функції середньовічних держав полягали:
1) в утриманні кріпосних селян в повній залежності й підпорядкуванні класу феодалів;
2) у закріпленні й охороні феодальної власності на землю та інші засоби виробництва;
3) в ідеологічній обробці і духовному придушенні основної частини населення;
4) в організації і консолідації сил класу феодалів і регулюванні відносин усередині пануючого класу;
5) у створенні сприятливих умов для експлуатації кріпосних селян і ремісників, інших верств населення тощо.
Зовнішні функції феодальної держави відповідали зовнішньополітичному курсу пануючого класу, відображали характер її активності на міжнародній арені, виступали як основні напрями діяльності феодальної держави в зовнішньому середовищі. Ці функції полягали:
1) в захопленні і пограбуванні чужих територій;
2) в встановленні й підтримці торговельно-економічних зв'язків з іншими державами;
3) в захисті своєї території від нападів ззовні.

4. Ознайомившись із запропонованим текстом, визначити назву документа, історичні умови його появи, коротко схарактеризуйте структуру і зміст структуру і зміст.

Ознайомлення із запропонованим текстом дає можливість дійти висновку, що перед нами – уривок із законів царя Хаммурапі (в документі іде мова про редумів, баїрумів, тамкарів, надітумів, які є окремими групами населення Вавилону).
Джерелом права у Вавилоні був звичай. Поряд із звичаями доволі рано з'являється закон, необхідність якого диктувалась прагненням пом'якшити протиріччя, що виникають у суспільстві.
Правління царя Хаммурапі (1792–1750 р.р. до н.е.) ознаменоване створенням збірників законів.
Хаммурапі, надаючи велике значення законодавчій діяльності, розпочав її ще на початку свого правління. Перша кодифікація була створена на другому році правління. Це був рік, коли цар "встановив право країни". Ця кодифікація не збереглась.
Відомі закони Хаммурапі відносяться до кінця його царювання. Ці закони були вибиті на великому, чорному базальтовому стовпі, який у 1901 р. віднайшла французька археологічна експедиція при розкопках м. Сузи (на схід від Вавилону). Зверху стовпа зображений сам Хаммурапі. Він стоїть перед троном, на якому сидить верховний бог Вавилону Мардук. У руках Хаммурапі жезл – символ судової влади, що вручив царю Бог.
Текст складається з трьох частин: вступу, 282 статей і висновку. У вступі Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для того, "щоб сильний не притисняв слабого, вдову і сироту". Далі йдуть благодіяння, які були надані Хаммурапі містам своєї держави. Після вступу йдуть статті законів, які закінчуються висновком.
При складанні збірника у його основу було покладено звичаєве право, шумерійські судебники, нове законодавство.
Закони недосконалі з точки зору їх повноти і за своєю категоричністю вони не передбачають різних явищ життя. Тексти складені, в основному, в казуїстичній формі. Закони не містять загальних принципів, відсутня система у викладенні, хоча певна логіка має місце.
Своїм законодавством Хаммурапі намагався закріпити устрій держави, панівною силою в якій мали бути дрібні й середні рабовласники. Це перший відомий збірник законів, що висвітлював рабовласницький лад, приватну власність. Закони містять пережитки родового ладу, що проявляється в суворих покараннях, збереженні принципу таліона, застосуванні ордалій.
Законник не може вважатися всеохоплюючим. У ньому не згадується багато державних і релігійних злочинів, основні види вбивств та ін. Є підстави вважати, що справи про такі злочини розглядалися згідно із нормами звичаєвого права.
Перші п'ять статей законів (їх нумерація встановлена сучасними вченими) присвячені судочинству.
Статті 6–13 визначають покарання за вчинення крадіжки і способи її виявлення.
Статті 14–20 спрямовані проти викрадення дітей і рабів та переховування рабів-утікачів. У цих статтях визначено також розмір винагороди за піймання раба-утікача.
В статтях 21–25 розглядаються різні випадки грабежу.
Статті 26–41 регулюють обов'язки і права воїнів, причому особливо детально висвітлюються питання їх землеволодіння.
Статті 42–47 визначають права і обов'язки осіб, які орендують землю.
Наступні п'ять статей (48–52) встановлюють межі права лихваря на врожай заставленого йому поля.
Статті 53–56 передбачають покарання за недбале використання іригаційної системи.
Статті 57 і 58 захищають власників полів від шкоди, заподіяної стадами.
Статті 59–66 вирішують різні питання, пов'язані із володінням садами, в тому числі питання про право лихваря на врожай із саду його боржника.
Наступні статті, які містяться у пошкоджених стовпчиках тексту, присвячені частково питанням володіння будинками і будівельними ділянками, частково - різним видам лихварства.
У статтях 100–107 йдеться про тамкарів та їх помічників. Корчми, що були водночас і вертепами, розглядаються у статтях 108–111.
Праву зберігання і борговому праву, пов'язаному із забезпеченням позики одним із членів сім'ї боржника, присвячені статті 112–126.
Значне місце (статті 127–195) посідає сімейне право.
Статті 196–225 встановлюють розмір покарання за тілесні ушкодження.
Статті 226 та 227 оберігають рабовласника від умисного знищення тавра на належному йому рабі.
Питання, пов'язані з працею архітекторів і суднобудівників, розглядаються у статтях 228–235.
Різні види найму детально описані у статтях 236–277.
Закони Хаммурапі треба визнати однією з найважливіших пам'яток правової думки давньосхідного суспільства. Це перший відомий світовій історії детально викладений звід законів, у якому освячувались рабовласницький лад і приватна власність.


5. Вирішити задачу (юридичний казус)
"У 436 р. до. н.е. у римському суді суддя Корбулон розглядав майновий спір між Луцієм Апронієм та Курцієм Руфом. Ним було винесено рішення на користь першого. Курцій Руф, не погодившись з прийнятим рішенням, дізнався про те, що Луцій дав судді великого хабара, що ним було доведено в суді.
Яке рішення має бути прийнято відносно судді згідно чинного тоді законодавства?

Справа буде розв'язана на із застосуванням кримінально-правових настанов Законів XІІ таблиць.
"(Авл Геллій. Аттичні ночі. XX, 17). Невже ти будеш вважати суворою постанову закону, що карає стратою того суддю чи посередника, що були призначені під час судоговоріння для розгляду справи і були викриті в тому, що прийняли хабара у цій справі?".
Отже, суддя Корбулон буде страчений.


6. Скласти юридичний казус, відобразивши особливості регулювання державно-політичних відносин власності в Німеччині у другій половині XІV ст.
Умова:
Пан рішив зігнати свого чиншовика із своєї маєтності й оголосив йому про це 3 лютого. Чиншовик відмовився покинути землю, наполягаючи на тому , що порядок попередження про зігнання порушений.
Питання:
Чи обгрунтована відмова чиншовика покинути землю свого пана?
Відповідь:
Так, обгрунтована.
Згідно із пунктом 1 ст. 59 "Саксонського зерцала" якщо пан хоче зігнати свого чиншовика із своєї маєтності, якщо він тільки не уродженець цього маєтку, він має йому оголосити про це на Стрітення 2 лютого. Точно так само поступає чиншовик, якщо він хоче покинути землю.


7. Доведіть або спростуйте, спираючись на історичний досвід державоправотворення в рабовласницьких і феодальних країнах положення про те, що соціальна сутність права в епоху станово-кастового суспільства не змінилася: право за своїм характером залишалось "правом-привілеєм".

Історико-правова наука наголошує на низці характерних рис феодального права, що відрізняють його як від рабовласницького, так і від буржуазного права.
Для феодального права європейських країн вони є такими:
– основне місце у феодальному праві посідають норми, які регулюють поземельні відносини;
– феодальне право становить право-привілей. Воно закріплює нерівність різних феодальних станів. Права людини визначаються залежно від того, яке місце посідає вона у феодальній ієрархії;
– феодальне право, маючи становий характер, не знало чіткого розподілу на галузі права. Воно складалося з ленного права, церковного (канонічного) права, міського (магдебурзького) права тощо;
– феодальному праву був притаманний партикуляризм, тобто роз'єднаність права, відсутність єдиного права на всій території держави.
Звідси характерною рисою феодального права є панування правових систем, заснованих на місцевих звичаях. Винятком була лише Англія, де на всій території держави діяло "загальне право", яке базувалося на судовому прецеденті;
– феодальне право є правом сильного, "кулачним правом". Це було зумовлено тим, що в руках феодалів об'єднувалася земельна власність з політичною владою над залежним населенням і тому вони мали змогу змушувати селян до виконання різного роду повинностей і придушувати всілякі виступи проти експлуатації;
– значний вплив на правовий розвиток релігійних догматів призводив до того, що церковні настанови самі перетворювалися на норми права. Наслідком такого явища стала поява особливого церковного (канонічного) права;
– своєрідністю правового розвитку Західної Європи стало сприйняття, поновлення основних положень римського права. З розвитком у європейських країнах товарно-грошових відносин римське право, яке давало готові рішення для регулювання торговельного обороту, було поновлене й почало застосовуватися в Італії, Німеччині та інших країнах. Рецепції підпадало передусім приватне право Стародавнього Риму.
Те, що право в епоху станово-кастового суспільства було "правом-привілеєм", можна побачити на прикладі права феодальної земельної власності, якій були властиві такі риси:
1) ієрархія на структура земельної власності;
2) становий характер земельної власності;
3) обмеження в розпоряджанні феодальною земельною власністю;
4) особливий порядок спадкування у вигляді майорату.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохи станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
2. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн: (Держава і право епохи станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
3. Бостан С. К., Тимченко С. М. Державне право зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 504 с.
4. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 592 с.
5. Петрова Л. В. О естественном и позитивном праве: (Критические заметки по поводу учебника С. С. Алексеева) // Государство и право. – 1995. – № 2. – С. 32 – 41.
6. Соціологічна школа права: багатоманітність концепцій та їх роль у забезпеченні ефективності правових досліджень // Держава і право: Зб. наук. праць // Юридичні і політичні науки. – Вип. 7. – К.: Де Юре, 2000. – С. 49 – 58.
7. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – Харків: Право, 2001. – 416 с.
8. Шульженко Ф. П., Андручяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібник. – 3–тє вид., стереотип. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 304 с.