Завдання з історії держави та права 11

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"Історія держави і права зарубіжних країн"

1. Розкрийте місце ІДПЗК в системі юридичних дисциплін.

Історія держави і права зарубіжних країн за своїм характером є передусім правовою дисципліною, а тому входить до основних навчальних курсів, що становлять невід'ємну частину і необхідний елемент вищої юридичної освіти. Вона вивчає загальні та специфічні риси виникнення, розвитку і функціонування держави і права у різних народів з найдавніших часів до наших днів.
Історія держави і права зарубіжних країн розкриває конкретні процеси розвитку державно-правових інститутів і явищ, що минають в хронологічній послідовності та проявляються в певному історичному просторі. Це означає, що при вивченні цієї дисципліни доводиться мати справу з величезним обсягом інформації, яка стосується державно-правового розвитку багатьох зарубіжних країн і охоплює проміжок часу приблизно в п'ять-шість тисячоліть.
Знання фактичного матеріалу при вивченні історії держави і права необхідне і обов'язкове. Без цього не існує і не може бути науки історії. Йдеться не лише про необхідність мати чітке уявлення про місце розташування держави або час її існування. До фактів історії держави і права зарубіжних країн належать найрізноманітніші явища: правовий статус соціальних груп населення, структура державного апарату, судова система, характер військової організації, джерела права, окремі правові інститути та ін.
Історія держави і права зарубіжних країн - методологічна наука, яка дає можливість глибоко увійти в єдиний в усій величезній різноманітності і суперечливості процес розвитку держави і права. Знання фактичних деталей ще не є достатнім для опанування курсом історії держави і права. Факти треба вміти узагальнити і пояснити, визначити їх місце і роль у державно-правовому розвитку.
Тому вельми важливо, вивчаючи історію держави і права зарубіжних країн, бачити в ній не суму різнорідних фактичних даних, які необхідно запам'ятати, а насамперед найважливіші закономірності розвитку держави і права, ілюстрацією і підтвердженням яких є певні факти.
Лише за такої умови можна збагнути весь процес державно-правової історії, простежити як на історичних проміжках виникали і удосконалювалися державно-правові інститути, що функціонують досі. Світовий досвід говорить про те, що історія людства - не сума випадкових складових частин, а закономірний взаємопов'язаний поступальний процес.
Безумовно, історія окремих народів, держав і систем права складається своєрідно. Проте в їх розвитку проступає багато спільних рис та єдиних закономірностей.
Одним із основних завдань історії держави і права зарубіжних країн є розкриття загальних закономірностей державно-правового розвитку. Адже конкретні факти про форми правління і державного устрою або правових інститутів, що діють у тій чи іншій країні, важливі й корисні лише тоді, коли в них можна побачити властивості певної історичної системності, коли вони допомагають зрозуміти процеси державно-правового розвитку, що минають протягом століть та тисячоліть.
Щоб пізнати об'єктивні закономірності, необхідно, використовуючи порівняльно-історичний метод, виявити загальне і особливе в розвитку різних держав або систем права.
Лише тоді історія держави і права зарубіжних країн постане перед нами не як безкрайній калейдоскоп дат, подій та інститутів, а як закономірна зміна певних державних форм і систем права, властивих усім народам, які знаходяться на тій чи іншій стадії розвитку.
Тільки на такій основі з'явиться можливість для глибокого всебічного вивчення історії держави і права зарубіжних країн.

2. Скласти порівняльну таблицю: "Функції держави країн стародавніх цивілізацій".

Функції держави - це основні напрямки її діяльності, що відображають сутність і соціальне призначення державного управління суспільством, тобто це діяльність держави в її головних напрямках.
Функції випливають із природи і потреб самого суспільства і в державно організованому суспільстві набувають характеру державних функцій. Це природно, оскільки в такому суспільстві управління суспільними справами покладене на державу як форму організації самого суспільства. З функцій держави видно, для чого вона існує, інтересам яких соціальних груп і класів слугує.
Функції окремих давньосхідних держав - Стародавнього Вавилону, Стародавнього Єгипту, Стародавньої Індії, Стародавнього Китаю - є схожими. Їх можна об'єднати у такий спосіб (таблиця 2.1).

Таблиця 2.1
ФУНКЦІЇ ДАВНЬОСХІДНИХ ДЕРЖАВ
Внутрішні функції Зовнішні функції
1. Організаційно-господарська

2. Охорона рабовласницької власності на знаряддя і засоби виробництва

3. Утримання в покорі маси рабів та інших соціально-пригноблених категорій населення, придушення в разі необхідності їх опору

4. Ідеологічна функція 1. Оборона країни і забезпечення мирного контакту з іншими народами

2. Захоплення чужих територій, яка включала діяльність рабовласницьких держав із організації і проведення військових походів з метою захоплення не лише нових земель, але й найголовнішого - військовополонених для поповнення армії рабів

3. Управління завойованими територіями, які не входили у власні землі даної держави

3. Порівняти інститут монарха в країнах давньосхідних цивілізацій, Стародавньому Римі та західноєвропейських середньовічних цивілізацій періоду абсолютизму.

Монархія - це типова для держави станово-кастового суспільства структурно-інституціональна і функціональна державна система, де верховна влада сконцентрована в руках глави держави, котрий у силу свого особливого політичного статусу (первинність і довічність владних повноважень, безвідповідальність і спадковість) одноосібно править державою [3, с. 85].
Вершиною усього державного механізму в країнах Стародавнього Сходу був правитель - цар. У Єгипті це був фараон, в Індії - раджа, в Китаї - ван, у Вавилоні - лугаль або патесі-лугаль. У його руках була зосереджена вся влада, йому належали всі вищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, він був верховним воєначальником, найвищим суддею, в деяких країнах він мав жрецькі повноваження.
Характерною й найважливішою рисою було обоготворення особи правителя. Це властиво для всіх країн Стародавнього Сходу. В Єгипті, наприклад, фараон вважався сином Бога сонця Ра, тому він не вмирав, а "заходив за свій горизонт". У Китаї, де найвищим божеством вважалося Небо, правитель називався тянь-цзі (син Неба). У вступі до вавилонських Законів царя Хаммурапі говориться, що Хаммурапі - "могутній цар, сонце Вавилону, який дав світло країні Шумера і Аккада".
Складний двірцевий церемоніал повинен був підкреслювати надприродне походження правителя та його влади. В Єгипті не лише прості люди, але й вищі сановники не мали права вимовляти ім'я фараона, дивитися йому в обличчя. Заборонялося підданим вимовляти або зображати на письмі також ім'я давньокитайського вана - тянь-цзі. З метою звеличення правителів споруджувалися піраміди, розкішні палаци, величезні усипальні, численні храми тощо.
Маючи всю повноту влади, давньосхідний правитель водночас повинен був рахуватися з аристократичною верхівкою суспільства, з інтересами жрецької та військової знаті, інакше його могли скинути з трону, як це неодноразово мало місце в Єгипті та Вавилоні. Не випадково в Індії раджі, побоюючись двірцевих інтриг, вживали запобіжних заходів. Палац раджі з таємними проходами в стінах розташовувався в середині фортеці. Поблизу правителя постійно знаходилися знавці отрути і лікарі. Навіть з царицею раджа бачився лише у внутрішніх покоях й тільки після того, як її оглянуть довірені літні жінки.
Влада правителя в давньосхідних країнах досягала різного ступеня сили. Необмеженою була влада, наприклад, правителя в Єгипті, де перед лицем фараона навіть вища знать почувалася зовсім безправною. Ще грубіші форми правління існували в Китаї за царювання імператора Цінь Шихуана (ІІІ ст. до н.е.). У цей час з метою послаблення внутрішніх ворогів та запобігання повстанням усю зброю в приватних осіб було відібрано, за наказом Цінь Шихуана було живцем поховано 460 конфуціанців, знищені стародавні книжки та ін. В Індії, навпаки, необмежена влада правителя не набула такого розвитку. У розпорядженні правителя знаходився розгалужений і громіздкий державний апарат з великою кількістю урядовців різних рангів і правового статусу.
В історії Римської республіки І-ІІ ст.ст. до н.е. позначалися різким загостренням суперечностей, передусім між рабами і рабовласниками, боротьбою дрібного землеволодіння проти великого, виступами підкорених народів проти Риму. Потрібна була інша державна організація, і такою новою державною формою повинна була стати імперія.
Для переходу від республіки до імперії потрібен був певний час. Шляхів такого переходу, механізму розбудови імперії на республіканському грунті просто не існувало. Першим, хто відшукав місток між республікою та імперією, зумів побачити в посаді диктатора дійовий засіб досягнення мети, був полководець Сулла. Спираючись на вірні йому легіони, Сулла примусив сенат призначити його в 82 році до н.е. диктатором на невизначений строк. Протягом кількох років (82-79 pp. до н.е.) Сулла мав необмежену владу, самостійно вирішував усі питання внутрішньої і зовнішньої політики, нещадно розправлявся з незадоволеними. Він наказав складати проскрипції - списки своїх супротивників, яких він сам засуджував до страти, причому їх майно підлягало конфіскації. Сулла ввів до сенату своїх прихильників, скасував посаду цензора, обмежив владу трибуна.
З 27 р. до н.е. до 284 р. н.е. Римська імперія виступає у формі принципату. Це був час, коли імператорська влада все ще змушена була прикриватися ширмою республіканських установ. Тут одпочасно діють дві системи управління. З одного боку, засідає сенат, обираються магістрати - консули, претори, а, з другого, міцнішає та розвивається влада принцепса і нового державного апарату, який ним створюється.
Принцепс відтепер - постійна посада, яка фактично переходила в спадщину в межах імператорської родини. Принцепс має вищу иійськову владу - "імперіум", а також одночасно є консулом, цензором, народним трибуном, великим понтифіком, носить титул Августа і "батька вітчизни". У нього є право оголошувати війну і підписувати мир та міжнародні угоди, право вищого кримінального і цивільного суду. Основною опорою, джерелом його могутності і авторитету стає військо. Постанови принцепса набувають вищої юридичної сили.
Імператор стає головнокомандувачем усіма збройними силами Риму, в його розпорядженні знаходиться привілейована преторіанська гвардія, яка охороняла імператора і підтримувала внутрішній порядок.
У ІІІ ст. широкі політичні кола Риму проймаються почуттям необхідності встановлення міцної централізованої влади, свого роду необмеженої монархії. Така влада й була встановлена у 284 р., коли римським імператором стає Діоклетіан (284-305 p.p.). З цього часу починається новий період в історії римської держави - епоха пізньої імперії - домінат. Імператор - це вже не перша особа в державі, яка очолює низку магістратів, а домінує (владика, господар), звідки і пішла назва всієї системи, встановленої Діоклетіаном.
Старі республіканські установи зникають. Управління імперією повністю зосереджується в руках імператора, який розглядається тепер як божественна особа. Це знаходить свій вияв у релігійному обожнюванні імператора, складному й пишному придворному етикеті, запозиченому в східних правителів. Присутні, наприклад, під час появи імператора ставали на коліна, цілували край одягу імператора, його взуття.
Період ранньофеодальної монархії - це час становлення феодальної державності. Загальною закономірністю було виникнення в більшості країн Європи монархічної форми правління - феодальних королівств.
Так, доволі чітко можна простежити процес утворення феодальної державності на прикладі Франкського королівства. Падіння Риму і завоювання Галлії північно-германськими племенами стали могутнім імпульсом для утворення нового державного механізму, необхідного для організації управління завойованою територією та для її захисту. Військовий вождь (дуче) в таких умовах стає королем, влада якого переходить у спадщину і поширюється на всю територію держави. Саме таким правителем був Хлодвіг (481-511 p.p.) - перший франкський король, засновник династії Меровінгів. Він мав значну владу: скликав народне ополчення і командував ним, видавав обов'язкові для всіх розпорядження, чинив вищий суд та ін.
На таких же засадах базувалося державне управління ранньофеодальної Франції, а також Німеччини.
Щось подібне спостерігалось і в Англії, проте лише до нормандського завоювання 1066 р. Тут також королівський двір поступово перетворюється на центр управління країною, а колишні дружинники - на посадових осіб.
У Чехії в ІХ-ХІ ст.ст. монархія повторювала в основному західноєвропейські зразки. На чолі Чеської держави стояв князь. Важливі двірцеві посади заміщалися за рахунок князівських дружинників. Найбільш важливими серед них були посади керуючого князівськими палатами (палатія), верховного скарбника (комірника), керуючих князівськими володіннями (владаря), стайнями (маршалка) тощо. Усі вони складали князівську раду. Інколи князь скликав двірцеві з'їзди. В краях (жупах) влада знаходилась у каштелянів.
Приблизно Х-ХІ ст.ст. датується ранньофеодальна монархія і в Польщі. Вища влада ту також належала князю. При Болеславі Хороброму (992-1025 p.p.) верховна влада перетворюється на королівську. Існувала королівська рада із великих земельних магнатів (можновладців), інколи, як і в Чехії, скликалися з'їзди світських і духовних феодалів.
Візантійська держава у ІV-VІІ ст.ст. успадкувала основні риси пізньої Римської імперії. Державу очолював імператор, у руках якого перебувала законодавча, виконавча і судова влада.
Влада візантійського імператора була великою, але не безмежною. По-перше, не було спадковості престолу. Новий імператор обирався сенатом, нарсудом Константинополя (населення столиці збиралося на константинопольському іподромі) і армією. По-друге, існував вельми впливовий орган, що включав верхівку суспільства - сенат. По-третє, величезну роль у державі відіграла Візантійська Православна Церква.
З XІ ст. стверджується перехід престолу в спадщину. Втім, надалі, у зав'язку з розвитком феодальних відносин, імператорська влада починає слабнути.


4. Ознайомившись з пропонованим текстом, визначте історичний період, країну, події, які знайшли в ньому відображення.

Запропонований текст належить до "Кароліни".
Кодекс "Кароліна" займає особливе місце в праві феодальної Німеччини.
Видана як загальний імперський закон, "Кароліна" проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування "нерозумних і дурних" звичаїв у карному судочинстві в "місцях і краях". Кодекс був загальновизнаним як джерело права у всіх землях Німеччини. На основі "Кароліни" утворилося загальне німецьке кримінальне право.
Кодекс феодального права Німеччини "Кароліна" містить деякі загальні принципи карного права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не містив чіткої системи і послідовного розмежування норм карного і карно-процесуального права.
До загальних понять карного права, відомих "Кароліні", можна віднести намір і необережність, обставини, що виключають, зм'якшують й обтяжують відповідальність, замах, співучасть. Ці поняття, проте, не завжди були достатньо чітко сформульовані й викладалися стосовно окремих видів злочинів і покарань.
Відповідальність за вчинення злочину, за "Кароліною", наставала, як правило, при наявності вини - умислу чи необережності. Втім, феодальне карне право Німеччини нерідко встановлювало відповідальність і безвинно, за провину іншої особи ("об'єктивне зобов'язання"). Крім того, методи, що застосовувалися для встановлення винності, часто спричиняли осуд невинної людини.
Обставини, що виключають покарання, докладно викладаються в "Кароліні" на прикладі вбивства. Так, відповідальність за вбивство не наставала у випадку необхідної оборони, при "захисті життя, тіла і майна третьої особи", затримці злочинця з обов'язку служби й у деяких інших випадках. Вбивство у стані необхідної оборони вважалося правомірним, якщо убитий був нападаючий зі смертельною зброєю і якщо той, хто зазнав нападу, не міг ухилитися від нього. Посилання на необхідну оборону виключалися при законному нападі (для затримання злочинця) і при вбивстві, вчиненому після припинення нападу, у ході переслідування того, хто напав.
Судівник наказував проводити ретельний розгляд кожного конкретного випадку необхідної оборони, оскільки правомірність її повинен був доводити сам убивця, а неправомірність спричиняла покарання.
"Кароліна" передбачає і деякі пом'якшувальні обставини. До них відносилися відсутність умислу ("незручність, легкодумство і непередбачуваність"), вчинення злочину "у запальності і гніві". Пом'якшувальними обставинами при крадіжці вважалися малолітній вік злочинця (до 14 років) і "прямий голодний нестаток". Набагато більш численними є обтяжуючі вину обставини: публічний, зухвалий, "зловмисний" і блюзнірський характер злочину, повторність, великий розмір збитку, "дурна слава" злочинця, вчинення злочину групою осіб, проти власного пана тощо.
У кодексі розрізняються окремі стадії вчинення злочину, виділяється замах на злочин, що розглядається як умисне діяння, що не вдалося усупереч волі злочинця. Замах карався зазвичай так само, як і злочин.
"Кароліна" не класифікувала склади злочину, а лише перелічувала їх, розташовуючи в більш-менш однорідні групи. Насамперед вказувалися злочини проти релігії і богохульство, блюзнірство, чаклунство, порушення клятви, а також злочини, несумісні з християнською мораллю, і поширення наклепницьких пасквілів, підробка монети, документів, мір і ваг, об'єктів торгівлі. До них примикали злочини проти моральності: перелюбство, двошлюбність, кровозмішення, звідництво, згвалтування, викрадення жінок і дівчат.
Основна форма розгляду кримінальних справ у "Кароліні" - інквізиційний процес. Обвинувачення пред'являлося суддею від імені держави "з обов'язку служби". Слідство велося з ініціативи суду й не було обмеженим певними строками. Широко застосовувалися засоби фізичного впливу на підозрюваного.

5. Вирішити задачу (юридичний казус).
"Двоє землекопів під час роботи на садовій ділянці помістя барона фон Ольдберга, що знаходилося в Саксонії, на глибині 1 м знайшли лар із скарбами і передали своєму господарю. Але про це дізнався королівський чиновник, який, посилаючись на "Саксонське зерцало", розпорядився про вилучення знайдених цінностей на користь королівської скарбниці."
Чи правомірні дії королівських чиновників?

Як зазначається у статті 35 "Саксонського зерцала", "усі скарби, що знаходяться у землі глибше, ніж оре плуг, належать королівській владі".
Двоє землекопів під час роботи на садовій ділянці помістя барона фон Ольдберга знайшли лар із скарбами на глибині 1 м. Це, вочевидь, "глибше, ніж оре плуг". Тому королівський чиновник, вірно, посилаючись на "Саксонське зерцало", розпорядився про вилучення знайдених цінностей на користь королівської скарбниці.


6. Скласти юридичний казус, відобразивши особливості регулювання суспільних відносин, пов'язаних з правом власності на землю в Стародавній Індії в ІІ ст. до н.е.
Умова:
Брахман А. запозичив брахману Б. значну суму грошей, передавши у заставу позичальнику свого коня. Через деякий час цього коня випадково побачив брахман В. й визнав його своєю власністю. Він довів, що цього коня у нього було викрадено півроку тому. Брахман Б. розповів, що цей кінь сам приблукав до його будинку.
Питання: Як треба вирішити цю справу за законами Ману?
Розв'язання:
Згідно із законами Ману (VІІІ, 165) оманну заставу треба відмінити. Договір між двома брахманами на передачу грошей у позику буде визнаний недійсним. Брахман Б. має повернути брахману А. гроші. Кінь буде повернений брахману В.

7. Доведіть або спростуйте твердження про те, дцо в історії виникнення державної організації в країнах стародавніх цивілізацій важливу роль відіграв географічний фактор.

В історії виникнення державної організації в країнах стародавніх цивілізацій географічний чинник відіграв надзвичайно помітну роль.
Поняття "Схід" в історичній науці використовується не стільки як географічне, скільки як історико-культурне, цивілізаційне. Ще в далекій давнині в долинах великих азіатських і африканських рік: Тигру і Євфрату - в Месопотамії, Нілу - в Єгипті, Інду і Гангу - в Індії; Хуанхе і Янцзи - в Китаї з'являються перші паростки цивілізацій.
Природні умови різних територій Стародавнього Сходу мають свої особливості, проте є й загальні риси: це район в основному субтропічного клімату з вельми жарким сухим літом і м'якою зимою.
Велике значення в історичних долях народів Стародавнього Сходу мали вже згадані ріки - Ніл, Євфрат, Тигр, Інд, Ганг, Хуанхе, Янцзи. Ці ріки, які відносяться до найбільш великих у світі, створюють широкі басейни з родючим, добре зрошуваним грунтом. Тут можна було жити і здійснювати господарську діяльність на умові постійного регулювання режимів рік, зберігання води у водойомах та водосховищах із подальшим зрошенням земель через систему іригаційних каналів, як у долинах Нілу і Євфрату, або відведення зайвої вологи і меліорації земель, боротьби з повінню, як у долинах Гангу, Хуанхе, Меконгу.
Людям, які тут поселялися, треба було докласти багато зусиль, щоб створити продуктивне хліборобство. Необхідність колективної праці з метою освоєння басейнів великих рік і організації поливного хліборобства розбуджувала їх енергію та ініціативу, сприяла розвитку продуктивних сил, використанню наявної сировини, застосуванню нових знарядь праці, накопиченню виробничого досвіду.
Саме в цих районах, найбільш сприятливих для життя людини, виникали нові форми господарства і культури, зароджувалось рабство, з'являлась приватна власність. Первіснообщинний лад вступав в стадію свого розкладу, розвивались передумови для виникнення класового суспільства тощо.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. - Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. - 340 с.
2. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн: (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. - Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. - 340 с.
3. Бостан С. К., Тимченко С. М. Державне право зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 504 с.
4. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2001. - 592 с.
5. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. - Харків: Право, 2001. - 416 с.
6. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Вентурі, 1997. - 304 с.