Завдання з історії держави та права 12

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"Історія держави і права зарубіжних країн"

1. Назвати та коротко схарактеризувати основні напрямки розвитку наукової думки з проблем історії держави та права зарубіжних країн у другій половині XІХ-ХХ ст.ст.

Розвиток державно-правових концепцій другої половини XІX – початку XX ст., в межах яких розглядаються основні напрями розвитку й наукової думки з проблем історії держави та права зарубіжних країн, відбувався під впливом стрімких процесів практично в усіх сферах суспільного життя країн Західної Європи. Проте найбільш впливовими чинниками були економічний і політичний.
Зміни в економічному житті у значному ступені стимулювали політичні процеси в передових країнах Заходу. Диференціація, соціальне розшарування суспільства спричинили появу політичних партій, професійних організацій та об'єднань громадян, що вплинуло на подальше становлення буржуазного права, розширення прав і свобод людей.
Водночас у деяких країнах Західної Європи мали місце спроби етатизації суспільного життя, розширення впливу держави на соціально-економічну діяльність, почали формуватись агресивність у зовнішніх зносинах держави, шовіністичні та расистські тенденції.
Усі ці аспекти суспільного життя дали поштовх розвиткові багатьох напрямків політичних і правових вчень, сприяли остаточному формуванню плюралізму світових державно-правових концепцій, серед яких – теорії юридичного і соціологічного позитивізму, психологічна теорія права, теорія природного права, а також антидемократичні політико-правові вчення.
Державно-правові теорії позитивізму започаткував у XІX ст. французький мислитель Огюст Конт (1798–1857), автор "Курсу позитивної філософії" та "Системи позитивної політики". Конт і його прибічники заперечували можливість пізнання сутності речей, у тому числі держави і права, висловлювали думки про те, що науці необхідно лише описувати явища та їх співіснування.
Найбільшого поширення юридичний позитивізм набув в Англії
(Д. Остін), Німеччині (К. Бергбом, П. Лабанд) та у Франції (А. Есмен). Прибічники цього напрямку стверджували, що існує лише позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах. Норма права розглядалася позитивістами як стала догма, а єдиним джерелом права визнавалася державна влада, наділена примусовою силою.
У XX ст. юридичний позитивізм поширився в країнах Західної Європи у вигляді нормативізму, представником якого був австрійський юрист Ганс Кельзен (1881–1973), засновник "чистої" теорії права (за назвою його основної праці "Чиста теорія права"). Право, за вченням мислителя, повинно бути деідеологізованим, надкласовим. Лише у цьому випадку воно стане об'єктивним регулятором суспільних відносин і відповідатиме своєму призначенню.
Другий варіант позитивістської теорії держави і права був представлений соціологічною юриспруденцією, що започаткувала сучасну західну соціологію права.
Становлення цього напрямку державно-правових вчень пов'язується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга (1818–1892), який вважав право і державу продуктами суспільного розвитку. У своїй теорії Ієрінг заклав основи сучасного розуміння держави і визначив низку важливих її ознак, серед яких: наявність апарату примусу, наявність публічної влади, наявність норм публічного права, неподільний суверенітет та ін.
У другій половині XІX ст. на грунті соціологічного позитивізму виникли органічна теорія держави і права та теорія насилля.
Засновником органічної теорії був англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820–1903), теорії насилля – австрійський правознавець і соціолог Людвіг Гумплович (1838–1909).
Сутністю органічної теорії є проведення аналогії між державою та біологічним організмом. Як і всі живі організми, держава з'являється на світ, росте, збільшуючись у розмірах, досягає зрілого віку, старіє і гине.
Л. Гумплович пов'язував походження держави із загарбницькими війнами.
На зламі XІX–XX ст. ст. у країнах Західної Європи стався перехід соціології від натуралізму й біологізму до психологізму, відбулося становлення психології як науки. Деякі вчені робили спроби віднайти сутність права в почуттях, інстинктах, емоціях. Право почали розглядати як похідне від психіки, таке, що міститься в характері людини, в її переживаннях. З таких ідей виникала психологічна теорія права, видатними представниками якої були французький соціолог і криміналіст Габріель Тард (1843–1904) та викладач Петербурзького університету Лев Йосипович Петражицький (1867–1931).
Від кінця XІX ст. набули подальшого розвитку теорії природного права, які ще з часів становлення буржуазної теорії права посіли провідну роль серед світових правових концепцій. У період, що розглядається, природно-правові теорії сформувалися в чотири напрямки: неотомізм, феноменологізм, екзистенціалізм, герменевтика.
Неотомізм вважається офіційною філософською доктриною католицизму. Найбільшого поширення він набув у Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Іспанії, а також у США. Його представники – Ж. Дабен, В. Катрайн,
Ж. Марітен та ін. – стверджували, що першоджерелом усього буття, в тому числі держави і права, є Бог, а всесвіт поєднує в собі два аспекти: духовний і матеріальний.
Засновником феноменологічного напрямку був німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859–1938). Представники цієї школи права (Г. Вельцель, А. Райнах та ін.) сутність права вбачали в "ейдосах" – "чистих сутностях" – апріорних нормативних ідеях. Ці ідеї переходять в позитивне право, втілюються у свідомість індивідів і визначають поведінку людей.
Третім напрямком природно-правової теорії права є екзистенціалізм, що його сповідували Е. Фехнер, В. Майгофер та ін. Прибічники цієї філософії досліджували право, протиставляючи емпіричне буття та екзистенцію людини.
Головним у герменевтичній теорії є розуміння права, що розглядається як процес, під час якого на основі живої історичної мови відбувається становлення конкретного історичного права. Поза процесом розуміння не може бути об'єктивної правильності права.

2. Скласти порівняльну таблицю: "Державний механізм країн давньосхідних цивілізацій".

ДЕРЖАВНИЙ МЕХАНІЗМ КРАЇН ДАВНЬОСХІДНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Держава Верховна влада Центральний апарат Місцеве управління Військова організація Судова організація
Стародавній Єгипет
Фараон. Влада необмежена.
Двірцева система управління. Дворецький - чаті (візир). Очолював Раду десяти - важливий орган в системі управління. Високим державним сановником був зберігач царської печатки (головний скарбник). Усі чиновники, які займалися організацією громадських робіт, будівництвом і експлуатацією іригаційних споруд, підпорядковувалися "начальнику всіх царських робіт".
Сільська община, яка безпосередньо на місцях реалізовувала державні функції.
Армія - привілейовані загони воїнів ("супутників правителя") - використовувалася не лише для здійснення зовнішньої функції держави, але й для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій, посилення необмеженої влади правителя.
Суд не був відокремленим від адміністрації. Верховним суддею був фараон. Широкими судовими повноваженнями наділявся дворецький. Спочатку вищим судовим органом була "палата шести", яку очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни, сама розглядала важливі справи. Через деякий час виникає судова "колегія тридцяти суддів", до складу якої входили поважні громадяни найбільших міст країни. Судові права мали представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існували жрецькі й храмові суди. Вони судили самих жерців та залежне населення, яке проживало на храмових землях.

Стародавня Індія
Раджа (влада обмежувалась мантрипаришадом).
Двірцева система управління. Дворецький - головний мантрин. Безпосереднє управління виконувалося вищими посадовими особами. Чиновники поділялися на декілька розрядів: радник - мантрин, вищий сановник - махаматра, сановник - аматья, наглядач - адх'якша. Було більше тридцяти наглядачів. Збори царських сановників - мантрипаришад - займався перевіркою системи управління, давав поради правителю з важливих питань. Таємна рада. Головний суддя, астролог, охоронець покарань, воєначальники, чиновники, які відали забезпеченням царя, збиранням податків та мита, охоронці державної скарбниці. Хатній жрець - пурохіта.
Сільська община, яка безпосередньо на місцях реалізовувала державні функції.
Вельми чисельна і добре озброєна армія використовувалася не лише для здійснення зовнішньої функції держави, але й для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій, посилення необмеженої влади правителя.
Вищим суддею був раджа, який вирішував справи разом з брахманами і радниками. Замість себе раджа міг призначити вченого брахмана, якому допомагали розглядати справи три судді. У разі судового органу виступала також раджа-сабха. Певні судові функції належали наглядачам і дхар-мамахаматрам. Судові права мали представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існував третейський суд.

Стародав-ній Китай
Ван (імператор). Влада необмежена.
Двірцева система управління. Дворецький - сян. Три головні радника вана: тайбао, тайші і тайфу. Безпосереднє управління здійснювалося вищими чиновниками. Утворення централізованої імперії Цінь викликало зміни в центральному апараті. Найближчим помічником імператора стає перший радник - ченсян, який очолював роботу апарату і виконував усі вказівки імператора. Важливу роль відіграв тайвей, який командував збройними силами імперії. Особливе місце належало шаофу, який відав збиранням податків. За зберігання зібраного з населення зерна відповідав "начальник великих складів". Апарат державного управління перебував під контролем одного з вищих чиновників - юйші дафу і його помічників. Це був інститут всевідаючих цензорів - юйші.
Сільська община, яка безпосередньо на місцях реалізовувала державні функції.
Армія використовувалася не лише для здійснення зовнішньої функції держави, але й для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій, посилення необмеженої влади правителя. Було створено дві постійні армії: південну і північну. Південна армія включала до свого складу вартову, охоронців правителя, північна - охороняла столицю. Воїни цих двох армій звільнялися від воєнних походів і були на утриманні імператорського двору.
Верховним суддею був ван. Широкими судовими повноваженнями наділявся дворецький - сян. До складу центрального апарату входив спеціальний чиновник - сикоу, який займався питаннями суду і покарань (надалі його функції перейшли до тінвея і двох його помічників). Був чиновник, який відповідав за своєчасний розшук злочинців. Судові права мали місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування.

Стародавній Вавилон
Правитель - лугаль (патесі-лугаль). Влада необмежена.
Двірцева система управління. Дворецький - нубанду. Очолював штат урядовців і слуг, керував життям палацу, відав громадськими роботами, іригаційними спорудами, землеробством, фінансами, командував військом. Вищі сановники складали три відомства: військове займалося обороною країни від нападів сусідів, фінансове - накладенням і стягненням податків, поборів та мита, стежило за наповненням царської казни, відомство громадських робот - організацією, проведенням і забезпеченням суспільно необхідних громадських робіт, передусім іригаційних
Сільська община, яка безпосередньо на місцях реалізовувавала державні функції.
Армія використовувалася не лише для здійснення зовнішньої функції держави, але і для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій, посилення необмеженої влади правителя. Основа - добірні частини, які охороняли правителя і складались з професійних воїнів: редумів, баїрумів. Отримували за свою службу в користування майно "ілку".
Верховним суддею був правитель. Широкими судовими повноваженнями наділявся дворецький. Професійні судді, яких призначав правитель, з'являються в епоху Хаммурапі. Вони здійснювали судочинство колегіально: по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання, були порадниками суддів. Судові права мали місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Крім державних, існували жрецькі й храмові суди, які судили самих жерців та залежне населення, що проживало на храмових землях.

3. Порівняти функції держави епохи стародавніх та середньовічних цивілізацій.

Серед внутрішніх функцій давньосхідних держав можна виділити такі:
– організаційно-господарську функцію;
– функцію охорони рабовласницької власності на знаряддя і засоби виробництва;
– функцію утримання в покорі маси рабів та інших соціально-принижених категорій населення, придушення в разі необхідності їх опору;
– ідеологічну функцію.
Серед зовнішніх функцій давньосхідних держав можна виділити:
– функцію оборони країни і мирного контакту з іншими народами;
– функцію захоплення чужих територій, яка включала діяльність рабовласницьких держав із організації і проведення військових походів з метою захоплення не лише нових земель, але й найголовнішого – військовополонених для поповнення армії рабів;
– функцію управління завойованими територіями, які не входили у власні землі даної держави.
Внутрішні функції середньовічних держав полягали:
– в утриманні кріпосних селян в повній залежності й підпорядкуванні класу феодалів;
– у закріпленні й охороні феодальної власності на землю та інші засоби виробництва;
– в ідеологічній обробці і духовному придушенні основної частини населення;
– в організації і консолідації сил класу феодалів і регулюванні відносин усередині пануючого класу;
– у створенні сприятливих умов для експлуатації кріпосних селян і ремісників, інших верств населення тощо.
Ієрархічна структура земельної власності й похідна від неї система суспільно-політичної надбудови васальної залежності одних, менш могутніх феодалів, від інших – могутніших, дозволяли феодальній державі навіть при відсутності суворої централізації забезпечувати охорону існуючого економічного і соціально-політичного ладу, зберігати соціально-класову солідарність феодалів, тримати в покорі й пригнічувати опір величезної маси кріпосних селян. Цьому ж в значному ступені сприяло майже неподільне панування в духовній сфері життя феодального суспільства церкви.
Зовнішні функції феодальної держави відповідали зовнішньополітичному курсу пануючого класу, відображали характер її активності на міжнародній арені, виступали як основні напрями діяльності феодальної держави в зовнішньому середовищі. Ці функції полягали:
– в захопленні і пограбуванні чужих територій;
– в встановленні й підтримці торговельно-економічних зв'язків з іншими державами;
– в захисті своєї території від нападів ззовні.
Загалом, як внутрішні, так і зовнішні функції держав епохи стародавніх та середньовічних цивілізацій, є схожими. Проте у середньовічний період вони набули й нових рис.


4. Ознайомившись із запропонованим текстом, визначити назву документа, історичні умови його появи , коротко схарактеризуйте структуру і зміст структуру і зміст.

Оскільки у тексті згадуються редуми, баїруми, тамкари, надітуми, тобто окремі групи населення Вавилону, можна дійти висновку, що ми маємо справу із законами царя Хаммурапі.
У 1901 р. французька археологічна експедиція, розкопуючи м. Сузи в Еламі (на схід від Вавилона), виявила базальтовий стовп, із нанесеним на нього клинописом. Ця унікальна знахідка була відкриттям найдавнішого у світі зводу законів, укладеного за часів царювання Хаммурапі.
Природно, що для Вавилонії було неприйнятним право Шумера, започатковане законодавчою діяльністю царів ІІІ династії Ура. Необхідність створення зводу законів для своєї держави усвідомлював вже другий цар І вавилонської династії Сумулаїлу, про закони якого згадується у документах його спадкоємців.
Хаммурапі у своїх законах намагався сформувати і закріпити суспільний лад держави, панівною силою в якій мали бути дрібні та середні рабовласники.
Свідченням того, якого великого значення надавав Хаммурапі своїй законодавчій діяльності, є те, що він розпочав її ще на початку свого правління: другий рік його царювання названий роком, коли він дав право країні. Щоправда, цей ранній збірник законів не дійшов до нас.
Відомі науці закони Хаммурапі були розроблені наприкінці його царювання. Ці закони були увічнені на великому чорному базальтовому стовпі. Зверху на лицьовому боці стовпа зображений цар, який стоїть перед богом Сонця Шамашем – покровителем суду. Нижче наведено текст законів, що заповнює обидва боки стовпа. Він має три частини. Перша частина – це великий вступ, в якому Хаммурапі проголошує, що боги передали йому царство для того, щоб "сильний не пригноблював слабкого". Далі йде перелік благодіянь, вчинених Хаммурапі для міст своєї держави. Серед них згадуються міста крайнього півдня на чолі з Ларсою, а також міста, розташовані уздовж середньої течії Євфрату і Тигру, зокрема Марі, Ашшур, Ніневія.
Отже, базальтовий стовп із законами Хаммурапі був зведений вже після перемоги Хаммурапі над Римсіном і підкорення земель уздовж середньої течії Євфрату і Тигру, тобто на початку 30–х р. р. його правління. Можна припустити, що копії законів були виготовлені для всіх великих міст його царства. Після вступу йдуть статті законів, які завершуються докладним висновком.
Пам'ятка збереглася у цілому добре. Лише статті останніх стовпчиків лицьового боку стовпа стерті. Вочевидь, це було зроблено за велінням еламського царя, який перевіз після свого вторгнення у Дворіччя цю пам'ятку з Вавилонії до Сузи, де вона і була знайдена.
На підставі слідів, що збереглися, можна встановити, що на вискобленому місці було 35 статей. А загалом пам'ятка має 282 статті. Завдяки копіям, знайденим у розкопаних стародавніх бібліотеках Ніневії, Ніппура, Вавилона тощо, можна відновити більшу частину знищених статей.
Закони Хаммурапі охоплюють численні правові питання, пов'язані із життям вавилонського суспільства.
Перші п'ять статей (їх нумерація встановлена сучасними вченими) присвячені судочинству. Статті 6-13 визначають покарання за вчинення крадіжки і способи її виявлення. Статті 14-20 спрямовані проти викрадення дітей і рабів та переховування рабів-утікачів. У цих статтях визначено також розмір винагороди за спіймання раба-утікача. В статтях 21-25 розглядаються різні випадки грабежу. Статті 26-41 регулюють обов'язки і права воїнів, причому особливо детально висвітлюються питання їх землеволодіння. Статті 42-47 визначають права і обов'язки осіб, які орендують землю. Наступні п'ять статей (48-52) встановлюють межі права лихваря на врожай заставленого йому поля.
Статті 53-56 передбачають покарання за недбале використання іригаційної системи. Статті 57 і 58 захищають власників полів від шкоди, заподіяної стадами. Статті 59-66 вирішують різні питання, пов'язані із володінням садами, в тому числі питання про право лихваря на врожай із саду його боржника. Наступні статті, які містяться у пошкоджених стовпчиках тексту, присвячені частково питанням володіння будинками і будівельними ділянками, частково - різним видам лихварства. У статтях
100-107 йдеться про тамкарів та їх помічників. Корчми, що були водночас і вертепами, розглядаються у статтях 108-111.
Праву зберігання і борговому праву, пов'язаному із забезпеченням позики одним із членів сім'ї боржника, присвячені статті 112-126. Значне місце (статті 127-195) посідає сімейне право. Статті 196-225 встановлюють розмір покарання за тілесні ушкодження. Статті 226 та 227 оберігають рабовласника від умисного знищення тавра на належному йому рабі. Питання, пов'язані з працею архітекторів і суднобудівників, розглядаються у статтях 228-235. Різні види найму детально описані у статтях 236-277.
Законодавство Хаммурапі, як і законодавство Ісина, Ларси та Ешнунни, не містить вказівок на втручання богів. Виняток становлять лише статті 2 і 132, які допускають застосування до особи, звинувачуваної у чаклунстві, чи до заміжньої жінки, звинувачуваної у перелюбстві, "божого суду".
В далекому минулому беруть свій початок положення про покарання за тілесні ушкодження згідно із принципом "око за око, зуб за зуб". Закони Хаммурапі поширили застосування цього принципу на лікарів (за тілесні ушкодження, заподіяні невдалою операцією) і на будівельників (за зведення технічно недосконалої споруди). Якщо, наприклад, під час обвалу будинку гинув його власник, страчували будівельника, а якщо його син, - сина будівельника.
Закони Хаммурапі треба визнати однією з найважливіших пам'яток правової думки давньосхідного суспільства. Це перший відомий світовій історії детально викладений звід законів, у якому освячувались рабовласницький лад і приватна власність.
Вивчення законів Хаммурапі разом із царськими і приватними листами, що збереглися донині, а також приватноправовими документами того часу дає можливість визначити суспільний устрій Вавилонії і, водночас, спрямованість заходів царської влади.
Держава шляхом встановлення суворих покарань захищала рабовласників від непокірних рабів. За тілесне ушкодження, заподіяне чужому рабу, передбачалося, як і за таке ж ушкодження чужої худоби, відшкодування збитків його власнику. Винний у вбивстві раба замість нього мав віддати його власнику іншого раба. Раби, як і худоба, могли продаватися без будь-яких обмежень. Сімейний стан раба при цьому до уваги не брався. Закон був спрямований лише на те, щоб захистити покупця від обману з боку продавця.
Законодавство захищало рабовласників від викрадення рабів та переховування рабів-утікачів. Смертна кара загрожувала не лише викрадачеві, а й тому, хто переховував раба. Жорстоке покарання передбачалося також за знищення знака рабства на рабі. У рабовласницькій сім'ї налічувалося зазвичай від двох до п'яти рабів, проте мали місце випадки, коли їх кількість сягала кількох десятків.
Приватноправові документи свідчать про різноманітні угоди, пов'язані з рабами: їх купівлю, дарування, найм, передачу у спадщину. Раби поповнювалися за рахунок "злочинців", військовополонених, осіб, куплених на сусідніх територіях. Середня ціна раба становила 150-250 г срібла.

5. Вирішити задачу (юридичний казус)

"У 436 р. до. н.е. у римському суді суддя Корбулон розглядав майновий спір між Луцієм Апронієм та Курцієм Руфом. Ним було винесено рішення на користь першого. Курцій Руф, не погодившись з прийнятим рішенням, дізнався про те, що Луцій дав судді великого хабара, що ним було доведено в суді.
Яке рішення має бути прийнято відносно судді згідно чинного тоді законодавства?

Оскільки подія відбулася у 436 р. до н.е., то вирішуватися вона буде на підставі кримінально-правових настанов Законів XІІ таблиць.
Суддя Корбулон має бути страчений.
"(Авл Геллій. Аттичні ночі. XX, 17). Невже ти будеш вважати суворою постанову закону, що карає стратою того суддю чи посередника, що були призначені під час судоговоріння для розгляду справи і були викриті в тому, що прийняли хабара у цій справі?".


6. Скласти юридичний казус, відобразивши особливості регулювання державно-політичних відносин власності в Німеччині у другій половині XІV ст.

Умова:
Після смерті одруженої жінки залишилася земельна ділянка, яка належала їй. Батько жінки звернувся з позовом до суду про відчуження цієї ділянки на його користь.
Питання:
Як буде вирішена справа відповідно до "Саксонського зерцала"?
Відповідь:
Позов батька не буде задоволений.
Згідно із пунктом 1 ст. 31 "Саксонського зерцала" земельна власність жінки, якщо вона помирає за життя чоловіка, переходить у його спадщину.


7. Доведіть або спростуйте, спираючись на історичний досвід державоправотворення в рабовласницьких і феодальних країнах положення про те, що соціальна сутність права в епоху станово-кастового суспільства не змінилася: право за своїм характером залишалось "правом-привілеєм".

Феодальне право франків, Франції, Англії, Німеччини та країн Центральної і Східної Європи повною мірою відбило усю своєрідність феодального суспільства в окремих європейських країнах, а разом з тим і загальні закономірності, притаманні розвитку феодального права взагалі.
Історико-правова наука наголошує на низці характерних рис феодального права, що відрізняють його як від рабовласницького, так і від буржуазного права. Для феодального права європейських країн вони будуть такими:
1) основне місце у феодальному праві посідають норми, які регулюють поземельні відносини;
2) феодальне право становить право-привілей. Воно закріплює нерівність різних феодальних станів. Права людини визначаються залежно від того, яке місце посідає вона у феодальній ієрархії;
3) феодальне право, маючи становий характер, не знало чіткого розподілу на галузі права. Воно складалося з ленного права, церковного (канонічного) права, міського (магдебурзького) права тощо;
4) феодальному праву був притаманний партикуляризм, тобто роз'єднаність права, відсутність єдиного права на всій території держави. Звідси характерною рисою феодального права є панування правових систем, заснованих на місцевих звичаях. Винятком була лише Англія, де на всій території держави діяло "загальне право", яке базувалося на судовому прецеденті;
5) феодальне право є правом сильного, "кулачним правом". Це було зумовлено тим, що в руках феодалів об'єднувалася земельна власність з політичною владою над залежним населенням і тому вони мали змогу змушувати селян до виконання різного роду повинностей і придушувати всілякі виступи проти експлуатації;
6) значний вплив на правовий розвиток релігійних догматів призводив до того, що церковні настанови самі перетворювалися на норми права. Наслідком такого явища стала поява особливого церковного (канонічного) права;
7) своєрідністю правового розвитку Західної Європи стало сприйняття, поновлення основних положень римського права. З розвитком у європейських країнах товарно-грошових відносин римське право, яке давало готові рішення для регулювання торговельного обороту, було поновлене й почало застосовуватися в Італії, Німеччині та інших країнах. Рецепції підпадало передусім приватне право Стародавнього Риму.
Те, що право в епоху станово-кастового суспільства було "правом-привілеєм", можна побачити на прикладі права феодальної земельної власності, якій були властиві такі риси:
1) ієрархія на структура земельної власності.
Система сюзеренітету-васалітету призводила до того, що земля виступала як власність двох і більше феодалів, які займали місця на різних щаблях станової шкали. Практично це означало наявність як безпосереднього власника, так і власника вищого, котрі були пов'язані між собою васальними відносинами.
Винятком з цього правила була Польща. Річ у тому, що феодальне землеволодіння в Польщі було, як правило, алодіальним. Маєтки належали шляхті на праві власності, вищого сюзерена тут не було. Ці землі король не мав права відбирати, а також надавати нові пожалування. Таке право перейшло від короля до сойму. З часом шляхта отримала право власності не лише на землю, але й на земні надра;
2) становий характер земельної власності.
Це було право лише двох станів – дворянства і духівництва;
3) обмеження в розпоряджанні феодальною земельною власністю.
Реалізувати право розпорядження земельною власністю на практиці було надзвичайно важко. По-перше, необхідно було одержати дозвіл від сеньйора – вищого власника. По-друге, існувало право родового викупу, відповідно до якого родичі феодала "протягом одного року і одного дня" мали право викупити відчужену землю;
4) особливий порядок спадкування у вигляді майорату.
Спадкоємцем феодальної земельної власності визнавався лише старший син феодала.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
2. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
3. Бостан С.К., Тимченко С.М. Державне право зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 504 с.
4. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 592 с.
5. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн:
Підручник. – Харків: Право, 2001. – 416 с.
6. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Вентурі, 1997. – 304 с.
7. Шульженко Ф.П., Андручяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібник. – 3–тє вид., стереотип. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 304 с.