Завдання з історії держави та права 13

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права зарубіжних країн"
1. Виділить основні напрями діяльності давньосхідних держав.

Східний або азіатський варіант формування державності відрізняється, насамперед, тим, що політичне панування на Сході грунтувалося на відправленні певної громадської функції. Істотний вплив тут спричинили географічні особливості природного середовища, коли умовою виживання окремих родоплемінних утворень було виконання грандіозних громадських робіт, що перевищували можливості окремих общин (наприклад, будівництво іригаційних систем). Потреба у спорудженні й експлуатації цих систем, а також необхідність у надійному їх захисті створювали природну основу самостійної публічної влади.
У межах общини основним призначенням влади ставало управління особливими резервними фондами, в яких концентрувалася значна частина суспільного надлишкового продукту. Це призвело до виділення всередині общини особливої групи посадових осіб, що виконували функції общинних адміністраторів, скарбників, контролерів тощо.
Часто адміністративні функції поєднувалися із культовими, що додавало їм особливий авторитет. Отримуючи завдяки своєму становищу низку вигод і переваг, общинні адміністратори були заінтересованими у закріпленні за собою цього статусу, прагнули зробити свої посади спадкоємними.
Отже, однією із головних рис утворення класів "за азіатським типом" було використання пануючими верствами і групами сформованого апарата управління, контролю над економічними, політичними і військовими функціями держави.
Адміністративно-державні структури, поява яких жорстко обумовлювалося економічною необхідністю, склалися раніше, ніж виникла приватна власність (головним чином - на землю). Протягом століть деспотична держава не лише була знаряддям класового панування, але й слугувала джерелом класоутворення, виникнення різних привілейованих груп і прошарків. На Сході узурпувалися не самі засоби виробництва, а управління ними.
Економіка грунтувалася на державній і громадській формах власності. Існувала і приватна власність. Верхівка державного апарата мала палаци, коштовності, рабів, проте приватна власність не cправляла істотного впливу на економіку: вирішальний внесок у суспільне виробництво здійснювався працею "вільних" общинників. Крім того, "приватний" характер цієї власності був достатньо умовним, оскільки свою посаду чиновник втрачав зазвичай разом з майном, а часто - й разом з головою.
Поступово із зростанням масштабів кооперації колективної трудової діяльності, що зародилася ще в родоплемінних колективах, зачатки державної влади перетворюються в органи управління і панування над общинами.
Східний, азіатський шлях виникнення держави являв собою плавний перехід, переростання первісного, родоплемінного суспільства в державу.
Основними причинами появи держави тут були (рисунок 1.1).
 

Рисунок 1.1 Основні причини появи давньосхідних держав

Взагалі, серед внутрішніх функцій давньосхідних держав можна виділити такі:
- організаційно-господарську функцію;
- функцію охорони рабовласницької власності на знаряддя і засоби виробництва (охорона державної власності на землю, підтримка рабства, рабовласницької системи господарства, рабовласницьких господарських відносин);
- функцію утримання в покорі маси рабів та інших соціально-принижених категорій населення, придушення в разі необхідності їх опору;
- ідеологічну функцію.
Серед зовнішніх функцій давньосхідних держав переважали:
- функція оборони країни і мирного контакту з іншими народами, що була спрямована на діяльність із зміцнення армії і проведення в ній реформ, які полягали в заміні військового ополчення, що збереглося як пережиток родового ладу, постійною або найманою армією;
- функція захоплення чужих територій, яка включала діяльність рабовласницьких держав з організації і проведенню військових походів з метою захоплення не лише нових земель, але й найголовнішого - військовополонених для поповнення армії рабів. Отже, ця функція підтримувала систему рабства. Крім того, завоювання інших земель давало можливість збільшити кошти державної скарбниці;
- діяльність щодо управління завойованими територіями, які не входили у власні землі даної держави. Завойовані території перетворювалися в провінції, якими управляли намісники - ставленики центральної влади. Управління ними полягало, головним чином, в організації збору податей. Надана функція не була постійною. У період здійснення централізації і утворення рабовласницьких імперій ці провінції включалися в їх склад не як зовнішні землі, а як частина власної території.


2. Дайте характеристику судовому процесу за Салічною правдою.
Судовий процес носив за Салічною правдою яскраво виражений обвинувально-змагальний характер. Увесь тягар розслідування і звинувачення лягав на самого потерпілого. Розпочинався процес за його ініціативою. Сам потерпілий повинен був знайти злочинця і викликати його до суду.
Салічна правда пропонувала штраф за неявку відповідача і свідка до суду без поважних причин. До числа поважних причин належали королівська служба, хвороба, смерть родичів, пожежа в будинку. Лжесвідчення суворо каралося, так само як і відмова свідка говорити в суді те, що йому було відомо по справі. Такі свідки оголошувалися поза законом і штрафувалися.
До свідка висувалася низка вимог. Насамперед, не міг свідчити проти вільного раб, не міг бути свідком той, хто раніше був викритий у неправдивих показаннях.
Важливість справ впливала й на особливу суворість судді до свідка. Суддя встановлював строк його явки до суду. Якщо він не з'являвся, то піддавався штрафу. Незгода зі свідком відповідача могло призвести до двобою між ними. Свідкові дерли вуха, щоб він "сказав правду".
При відсутності свідків, якщо не було "вірних доказів" або злочин не міг бути "належним чином доведений", залучалися співприсяжники (Салічна правда XVІІ, 5).
Співприсяжники - це родичі, сусіди, друзі, які повинні були захищати, надавати підтримку в суді однієї зі сторін шляхом свідчення її правоти, виходячи при цьому не зі знань обставин справи, а із властивій нібито відповідачеві, обвинуваченому й іншим чесності.
Інститут співприсяжництва був тісно пов'язаний із традиційним інститутом компургації (допомоги в клятві), коли обвинувачений "очищав себе від обвинувачення", а заступники обвинуваченого підтримували його, клялися тією ж клятвою, приймаючи на себе у такий спосіб всі права і обов'язки останнього. Співприсяжники визначали й суму викраденого, якщо крадіжка заперечувалася.
Салічна правда знала ордалію ("божий суд") за допомогою казанка з киплячим окропом, в яку опускалася рука обвинуваченого. Це було випробуванням обвинуваченого. Він повинен був дістати із казанка обручку або хрестик, перенести шматок розпеченого заліза на відстань шести кроків. Вважалося, що Бог допоможе невинному і врятує від сильного опіку. Обпалена рука, яка погано гоїлася, була свідченням винності обвинуваченого.
Від випробування казанком можна було відкупитися, причому сума викупу залежала від суми передбаченого штрафу у випадку програної справи, але була значно нижчою, ніж сам штраф.
Капітулярії знали й інші види доведення, наприклад "випробування жеребом", при якому покарання наставало в тому випадку, якщо обвинувачений "візьме поганий жереб".
До рабів застосовувалися катування. Раба катували до тих пір, поки не виривали в нього визнання. Видача раба для "справедливого катування" була обов'язком його пана. Триразове безрезультатне "умовляння" видати раба переносило його вину й увесь штраф на господаря (Салічна правда X, 4-10).
Непрямі свідчення частих покарань невинних при таких способах доведення можна знайти у самій Салічній правді. Тут, наприклад, є розпорядження карати штрафом у 200 сол. "чаклунку", якщо вона була "викрита" у тому, що "з'їла людину" (Салічна правда XІV, 2, приб. 1).

3. Розкрийте зміст і сутність парламентської монархії в Англії і причини її утворення.
Реставрація Стюартів не забезпечила в Англії тривалого компромісу між буржуазією і джентрі, з одного боку, і феодальним дворянством, з другого. Порушення Бредської декларації Карлом ІІ, а потім і Яковом ІІ, намагання цих монархів повернути дореволюційні порядки викликали незадоволення правлячої верхівки, а видана 1688 р. на користь католиків Декларація про "віротерпимість" об'єднала і торі і вігів у боротьбі проти Стюартів. Вони звернулися до штатгальтера Голландії Вільгельма ІІІ Оранського, який був одружений з дочкою Якова ІІ Марією, з пропозицією зайняти "вакантний" королівський престол.
У грудні 1688 р. Вільгельм ІІІ з дванадцятитисячним військом висадився на берегах Британії. Його підтримали буржуазія, джентрі, жителі Лондона. На бік Вільгельма перейшли міністри, члени королівської родини, сам головнокомандувач королівською армією Джон Черчілль. Якову ІІ довелося тікати до Франції. Вільгельм ІІІ вступив без бою в Лондон і був проголошений регентом.
В Англії ці події дістали назву "славної революції", хоча насправді це був двірцевий переворот, в якому народні маси жодної участі не брали. У 1689 р. парламент обрав Вільгельма ІІІ Оранського і Марію на англійський королівський престол.
"Славна революція", по суті, завершила оформлення компромісу між фактично панівною буржуазією і офіційно правлячою земельною аристократією. Політична влада опинилася в руках дворян-зємлевласників, які повинні були підтримувати інтереси фінансової верхівки буржуазії.
Найважливішим результатом перевороту 1689 р. стало утвердження в Англії буржуазної парламентської монархії.
Причому необхідно мати на увазі, що своєрідною рисою Англії є відсутність конституції як єдиного документа. Англійська конституція - це сукупність конституційних актів і угод (прецедентів), у яких отримали закріплення основні конституційні принципи і положення, структура державного механізму тощо. У цьому відношенні виняткового значення набирають два конституційні акти англійського парламенту: Білль про права 1689 р. і Акт про престолонаступництво 1701 р.
Білль про права визначив провідну роль парламенту в системі державних органів. У ньому було сказано:
- припиняти закони або виконання законів королівським повелінням без згоди парламенту незаконно;
- не можна робити вилучення законів королівським повелінням;
- стягання зборів на користь корони без згоди парламенту незаконно;
- набір або утримання постійного війська в мирний час інакше, як за згодою парламенту, суперечить законові.
Крім цього, документ стверджував, що вибори в парламент повинні бути вільними, що парламент скликатиметься доволі часто, що проголошується свобода слова, дебатів і актів у парламенті, що звернення до короля з клопотанням є правом підданих, що не допускається ні вимагання надмірних податків, ні накладання надмірних штрафів або жорстоких і надзвичайних кар.
Нарешті, було сказано, що принц Вільгельм Оранський і принцеса Марія по праву повинні бути "в силу законів королівства" королем і королевою Англії, а корона після Вільгельма Оранського повинна перейти до його спадкоємців.
Як засвідчили наступні події, питання про престолонаслідування виявилося достатньо складним. У дочки Вільгельма і Марії принцеси Анни не було дітей, і тому необхідно було вирішити, хто стане наступним монархом Англії.
Відповідь на це питання повинен був дати прийнятий парламентом 1701 р. Акт про престолонаступництво, згідно з яким престол перейде, якщо нічого не зміниться, до німецьких князів Ганноверської династії. Втім, Акт 1701 р. не лише встановив порядок престолонаслідування, але й містив у собі подальше уточнення прерогатив законодавчої та виконавчої влади.
Так, особа, яка вступала на королівський трон, повинна була приєднатися до Англіканської (протестантської) Церкви і не підтримувати будь-яких зв'язків з Папою Римським.
Подальше обмеження королівської влади виявилося в тому, що король не мав права без згоди на те парламенту виїздити за межі Англії, що особа, яка була народжена за межами Англії, не могла бути членом Таємної ради, депутатом парламенту, займати взагалі відповідальну посаду в державному апараті, що всі акти короля потребували підпису відповідного міністра ("міністерська відповідальність перед парламентом").
Було заборонено займати посаду у короля і бути одночасно членом парламенту. Судді, призначені короною, залишалися на своїх постах "доки ведуть себе добре" і їх можна було змістити лише за рішенням парламенту. Нарешті, король втрачав право помилування своїх міністрів, засуджених парламентом у порядку імпічменту.
Таким чином, ці конституційні акти визначили правовий статус парламенту і короля, а також сформулювали основні принципи буржуазної парламентської монархії в Англії (рисунок 3.1).

Рисунок 3.1 Основні принципи буржуазної парламентської монархії
в Англії

Все викладене свідчить про те, що на зламі ХVІІ-XVІІІ ст.ст. в Англії виникла буржуазна парламентська монархія з розділенням влади і зверхністю парламенту.

4. Визначте характер і форми революцій 40-х р.р. у центральній і східній Європі.

У 40-х р.р. XІX ст. відбулися революції у Німеччині та в деяких інших, так званих периферійних державах.
Революція 1848-1849 р.р. у Німеччині - одна з більш пізніх буржуазних революцій - проходила у вельми своєрідних умовах.
На початку XІX ст. пишна назва "Священна Римська імперія" приховувала наявність і збереження в країні політичної роздробленості. Німеччина не була єдиною державою, а становила сукупність самостійних феодальних володінь з князівським абсолютизмом.
У 1805-1806 р.р. Наполеон Бонапарт розгромив німецькі князівства і примусив австрійського імператора Франца ІІ відмовитися від титулу німецького імператора. "Священна Римська імперія" припинила своє існування. Проте сподівання німців на те, що Наполеон допоможе об'єднанню Німеччини, не виправдалися. Надалі німці підтримували боротьбу проти Наполеона, але і це не допомогло їм покінчити з роздробленістю.
У 1815 р. за рішенням Віденського конгресу був створений Німецький союз у складі 34 самостійних держав і 4 вільних міст. У Союзі не було жодного уряду, загального законодавства, єдиних збройних сил. Кожна держава, що входила у Німецький союз, зберігала свій уряд, армію, грошову систему, митні тарифи тощо. Політичний устрій цих держав був украй реакційним, здебільшого це були різновиди абсолютизму.
Все це гальмувало економічний розвиток, створювало перешкоди ремеслу, промисловості, торгівлі. У німецьких державах, зокрема Пруссії та Австрії, все ще панували феодальні відносини, економічна і політична влада належала дворянству. Розкріпачення селян, яке почалося після походів Наполеона, йшло повільно, право викупу феодальних повинностей надавалося лише заможному селянству.
У зв'язку з цим в ході революції в Німеччині необхідно було вирішити два завдання:
1) знищення феодального ладу, встановлення економічного і політичного панування буржуазії;
2) ліквідація роздробленості, політичне об'єднання країни.
Порівняльний аналіз розвитку Англії, Франції, Північної Америки і Німеччини напередодні революції свідчить, як конфлікт між буржуазними продуктивними силами і феодальними виробничими відносинами у кожній з цих країн діставав свій конкретний і часто своєрідний вияв.
Відмінності в соціально-економічній структурі й політичній організації напередодні революцій, зрештою, розкривалися в тих завданнях, що стояли перед ними.
Якщо перед французькою і англійською революціями було лише одне завдання - знищити феодалізм й ствердити буржуазний лад, то революції в Північній Америці та Німеччині мали вирішувати не лише соціально-економічне, а й політичне питання - для однієї країни звільнення від колоніальної залежності, для другої - політичне об'єднання країни.
Глибокий відбиток на склад і характер рушійних сил революції наклали міжнародна обстановка, успіхи пролетарського руху, загострення класової боротьби між буржуазією і робітничим класом. Усе це ускладнювало і без того напружену ситуацію.
У революції в Німеччині рушійними силами були:
1) робітничий клас, що був більш розвиненим, ніж у попередніх буржуазних революціях. Робітники Німеччини вже мали певний досвід боротьби за свої права і визволення. У 1844 р. вибухнуло повстання ткачів у Сілезії, яке показало, незважаючи на стихійність виступу, здатність робітничого класу до революційної боротьби. Проте робітничий клас Німеччини був ще нечисленний, роз'єднаний, не мав своєї політичної партії;
2) селянство, що було кровно заінтересовано у знищенні пережитків кріпацтва і феодального ладу. Селянські повстання прокотилися всією Німеччиною, проте у них не було розмаху, властивого селянському рухові у Франції через те, що розшарування, яке вже проявилось у німецькому селі, і політична роздробленість Німеччини значно зменшували силу цих виступів;
3) буржуазія, яка виступала як керівник революції, але була схильною до зради, компромісу, побоювалася пролетаріату, була зв'язана з юнкерством. Вона очолила революцію не тому, що за нею стояв народ, а тому, що народ штовхав її поперед себе. Німецька буржуазія із самого початку була схильна до зради. Вона пішла на змову з юнкерством, старими феодальними силами, вступила в союз з монархією і дворянством проти народу.
Буржуазна революція у Німеччині 1848-1849 р.р. зазнала поразки. Тому ні економічні, ні політичні завдання революції не були розв'язані. Економічний результат цієї поразки - збереження великого поміщицького землеволодіння, що зуміло пристосуватися до буржуазного розвитку Німеччини, надовго зберегти свої напівфеодальні риси.
Таким чином, перемога нових буржуазних відносин у сільському господарстві Німеччини була не результатом революційного повалення феодалізму, а наслідком повільного, болісного для селянства переростання кріпосництва в кабалу і капіталістичну експлуатацію на землях поміщиків-юнкерів.
Такий "прусський шлях" розвитку капіталізму в сільському господарстві характеризувався тим, що кріпосницьке поміщицьке господарство повільно переростало в буржуазне, приречуючи селянство на злидні й зубожіння.
Необхідною умовою розвитку капіталізму в Німеччині стало об'єднання країни. Об'єктивно можливими були два шляхи.
Перший, за який настійно боролася передова частина німецького робітничого класу, - революційна боротьба народних мас з метою об'єднання країни в межах єдиної демократичної республіки. Прикладом такого шляху була революція 1848-1849 р.р. Втім, її поразка зробила цей шлях неможливим.
Переміг другий шлях - контрреволюційний, шлях династичних воєн з метою об'єднання Німеччини під головуванням певної монархічної держави.
Порівняння результатів буржуазних революцій в Англії, Франції, Німеччині і Північній Америці дає змогу зробити такі висновки.
Характер революції, її розмах і рішучість визначали своєрідність і особливості не лише наступного розвитку капіталізму, а й самого становлення буржуазної державності, шляхи і форми, в яких відбувався цей процес. Там, де революція набувала радикального характеру, де буржуазії вдавалося повністю захопити владу, стверджувався республіканський устрій. У країнах, де буржуазія діяла і боролася на умовах компромісу з тими чи іншими феодальними силами, де буржуазії не вдалося зовсім усунути феодальний клас від влади, виникала конституційна монархія.


5. Виділіть основні риси розвитку й еволюції загального права (права юристів) у США.

Насамперед, необхідно зауважити, що право США зазнало у своєму розвитку значного впливу англійського права. Правова "незалежність" США почала складатися ще в XVІІІ ст., за часів боротьби за незалежність. Тоді загострилася боротьба між прихильниками загального права і послідовниками кодификації, початок якій було покладено в Новому Орлеані створенням кодексів, насамперед Цивільного (1808 р.).
За своєю структурою сучасне право США не відрізняється від права Англії. Воно диференціюється на загальне право і право справедливості, формується судовою практикою у вигляді прецедентів. Процесуальне право превалює над матеріальним. Джерелами права є судовий прецедент, закон, правова доктрина, розроблена окремими суддями і суддівськими корпораціями.
Як правило, доктрина стверджує високу роль суду у здійсненні контролю за конституційністю законів, при тлумаченні прецедентів. Як в Англії, так і в США зберігають своє значення суди справедливості, що існують у 10 штатах. В разі відсутності у загальному праві способів для вирішення питання вони керуються правом справедливості (не доходячи до створення прецеденту).
Специфічними рисами американської правової системи (порівняно із англійською) є такі.
1. При визнанні прецеденту - судового і адміністративного - як основного джерела права законодавство має більшу питому вагу в США, ніж в Англії. Це є наслідком:
а) наявності в США федеральної конституції і конституцій штатів;
б) відсутності в Англії писаної конституції.
2. За територією поширення закони поділені на загальнофедеральні та закони штатів. Особливе місце серед федеральних законів посідає Конституція США. За 200 з лишком років США першими у світі створили систему антимонопольних законів. У її формуванні брали участь усі гілки влади. Ця система виявилася ефективною. Вона сприяла збереженню і розвитку конкуренції і стала зразком для багатьох інших країн.
Поряд із наявністю єдиного федерального права в деяких сферах, що підпадають під виключну компетенцію федеральної законодавчої влади (наприклад, федеральний патентний закон або закон про фабричні марки), особливу роль відіграють права штатів. Штати наділені широкою компетенцією у створенні власного законодавства і системи прецедентного права. Законодавча компетенція активно використовується ними, особливо в тих випадках, коли відсутній федеральний закон (наприклад, законами штатів регулюються порядок розлучення, використання майна, види покарань).
Штати не можуть приймати лише ті норми, що суперечать федеральним нормам, проте вони мають право їх доповнювати та вдосконалювати. Розбіжності в законодавстві між штатами (50 штатів із своїм законодавством і безліччю прецедентів) роблять правову систему США заплутаною, важкодоступною для пошуку необхідної норми.
3. Своєрідність американського права, як і англійського, полягає у тому, що в законах відтворюються норми, сформовані судовою практикою. Норми, вироблені законодавцем, входять до системи американського права лише після їх кількаразового застосування і роз'яснення судами, коли виникає можливість посилатися не на самі норми, а на судові рішення, прийняті на їх основі.
Високе місце судового прецеденту в ієрархії джерел американського права і законодавства США визначається низкою чинників.
По-перше, Верховний суд США є одним із інтерпретаторів тексту федеральної Конституції внаслідок належного йому права конституційного нагляду (в США немає спеціального конституційного суду).
По-друге, Конституція містить положення загального і невизначеного характеру, що потребують конкретизації, яку здійснюють у формі судового тлумачення їх змісту в зв'язку з виникаючими конкретними казусами.
По-третє, законодавець відчуває ускладнення при регулюванні суспільних відносин, яке лише в загальному вигляді "позначено" у Конституції. Тому в збірниках рішень Верховного суду США містяться тлумачення і визначення майже всіх аспектів діяльності федеральної законодавчої влади.
4. На відміну від англійського права американське має більш вільну дію правила прецеденту. Якщо Апеляційний суд і Палата лордів Великої Британії пов'язані власним прецедентом, то Верховний суд США і верховні суди штатів не вважають себе зобов'язаними власними прецедентами. Це надає їм змогу в будь-який момент змінити свою практику, пристосуватися до нових умов, мати свободу у винесенні вироку.
5. Зросла роль таких форм систематизації права, як кодификація і консолідація. Спільні для всіх штатів норми, які стосуються різних галузей права, об'єднані у Звід законів (складається із 50 розділів, кожний із яких присвячений певній галузі права або правовому інституту). Він доповнений додатками, що містять особливості регулювання кожного штату. Звід законів США перевидається кожні шість років з метою відновлення.
6. З метою уніфікації правового регулювання важливих сторін громадського життя федерації створюються типові закони (кодекси) для штатів. Їх проекти готуються Загальнонаціональною комісією представників усіх штатів разом з Американським інститутом права та Американською асоціацією юристів і затверджуються офіційно штатом. Так, Торговельний кодекс (розроблений у 1952 р., переглянутий у 1958 і 1963 р.р.) прийнятий майже у всіх штатах.
З початку XІX ст. здійснюється політика зближення законодавства штатів. У 1892 р. було утворено Національну конференцію Комісії з єдиних законів штатів. У 1923 р. створено Американський інститут права, який розробив декілька проектів примірних кодексів, у тому числі Примірний ЦК 1962 р. Американський інститут права періодично видає багатотомний "Обновлений виклад права", в якому у систематизованому вигляді викладаються норми американського права у різних галузях. Особлива увага приділяється питанням, які регулюються не законодавством, а загальним правом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Всеобщая история государства и права: Учебник / Под ред.
К. И. Батыра. - М.: Юристъ, 1998. - 456 с.
2. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - 5-те вид., перероб. і доп. - К.: Істина, 2005. - 768 с.
3. Жидков О. А., Крашенинникова Н. А. История государства и права зарубежных стран. - М.: Юрид. лит., 1991. - 364 с.
4. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2001. - 592 с.
5. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. - Харків: Право, 2001. - 416 с.
6. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права: Учеб. пособие. - М.: Высшая школа, 1973. - 630 с.
7. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 376 с.