Завдання з історії держави та права 14

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни "Історія держави і права зарубіжних країн"

  1. Розкрийте зміст правового статусу "немху" в соціальній структурі давньоєгипетського суспільства.

 Устрій багатоукладного господарського життя визначив виключно різноманітний соціальний склад давньосхідних суспільств, який можна диференцувати в межах трьох основних соціально-класових утворень:

 1) різні категорії осіб, які не мали засобів виробництва, залежні, підневільні робітники, до яких відносились і раби;

 2) вільні дрібні виробники - общинники-селяни і ремісники, які жили своєю працею;

 3) пануюча соціальна верства, до якої належали придворна й служила аристократія, командуючий склад армії, заможна верхівка землеробських общин.

 При цьому необхідно зазначити, що на Сході була відсутня чіткість соціально-класових меж, а суспільно-правовий статус індивіда в суспільстві, як правило, не співпадав з його соціально-економічним становищем.

 Панівним класом у єгипетському суспільстві були жерці, цивільні та військові чиновники.

 Жерці поділялись на групи відповідно до кількості культів. На чолі кожної групи стояв верховний жрець, який керував усім персоналом, що слугував даному Богові. Особливий розряд складали царські жерці, які відали культом Бога-царя. Жерці не лише відправляли релігійні культи, але й займали важливі посади у державі.

 Привілейовану верхівку у єгипетському суспільстві становила аристократія, що складалася із нащадків родоплемінної знаті, а також із вищих військових і цивільних чинів держави, писарів, із лав яких виходили вищі сановники Єгипту. Жалування чиновники одержували натурою. Високопосадові чиновники одержували й земельні наділи, що передавались у спадщину.

 Основну ж масу населення у Стародавньому Єгипті складали псевдо вільні селяни. Одні селяни жили на державній землі громадами: кожен селянин мав у користуванні наділ землі, за який сплачував державі ренту. Інші були прикріплені до землі, що була пожалувала царем храмам, сановнику або воїну, і повинні були, крім плати на користь держави, віддавати частину врожаю храмам чи певним особам (від 1/З до 5/6 врожаю).

 Деспотична держава змушувала селян працювати на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід.

 "Немху" - так в Єгипті називали піхотинця. Цим же словом позначали й бідняка.

 У одному староєгипетському тексті доля немху описана у такий спосіб:

 "З дитинства воїна замикають у казарму. Удари на животі його, побої на очах, синяки над бровами. А коли він йде в похід - його хліб і вода на плечах його, як у осла. Коли він повертається з походу до Єгипту, він схожий на дерево, роз'їдене черв'яками.

 Всі тяготи військових походів припадали на піхоту. і якщо воїн не гинув в бою і не вмирав від спраги і хвороб, то, повернувшись у свій будинок, він часто знаходив його розореним. Вся військова здобич потрапляла в царську казну, в храми і в руки знатних воїнів, які служили в загонах колесничих" [Цит. за: 3, с. 128].

 Цар Ехнатон в епоху свого правління наблизив до себе людей простого звання, тобто немху, зробив їх своїми придворними. У гробницях його вельмож збереглися написи, що оповідають про те, як цар прославив їх. Ось одна з них, знайдена в склепі носія царського опахала:

 "Я немху по батькові й по матери, але цар дав мені людей у великій кількості. Він прославив моїх братів, він змусив моїх людей працювати для мене. Він зарахував мене до своїх придворних, хоча я був раніше на останньому місці. Він давав мені щоденне продовольство, хоча я раніше просив хліби ...." [Цит. за: 3, с. 129].

 Нові вельможі й жерці Атона, які отримали високе положення і багатство завдяки Ехнатону, були віддані йому. Проте таких немху було небагато. Решта всієї маси простих єгиптян продовжувала жити в нужді та бідності й не мала жодної вигоди від релігійного перевороту, від поклоніння єдиному Богові Атону. Багатьом людям, особливо похілого віку, важко було повірити, що їх старі шанобливі боги - Амон, Осиріс - Бог замогильного царства, Птах - бог мудрості та інші - згідно із наказом Ехнатона перестали бути богами. В глибині душі, в таємниці вони продовжували поклонятися їм.

 У царстві Ехнатона, як і при його батькові, дідові й інших фараонах були бідні і багаті, раби і вільні. Як свідчать розкопки міста Ахетатона, там, разом з палацами вельмож, збереглися руїни маленьких жител немху.

 Найжахливішим було життя в східній частині столиці. Вона відділялася від західної високою кам'яною стіною, достатньо широкою, щоб по ній міг ходити вартовий. Вузькі криві вулиці, тісні халупи, що примикають одна до одної, - ось що знайшли тут археологи. Очевидно, тут жили саме немху - раби, які будували місто, слуги панів.

 Проте, поки був живий Ехнатон, ніхто не насмілювався йому суперечити - в Єгипті століттями звикли підкорятися волі фараона.

 Все змінилося після смерті Ехнатона, на межі XV-XІV| ст.ст. до н.е. На престол вступив юний цар - одинадцятилітній хлопчик Тутанхатон. Жерці Амона тоді підняли голову. Вони змусили царя повернутися до Фів, відкрити храм Амона, а потім і храми всіх інших богів. Навіть ім'я Тутанхатон - "Жива статуя Атона" - було змінено на Тутанхамон - "Жива статуя Амона". Придворним Ехнатона довелося знову повернутися до старих богів. А немху нічого не виграли від релігійної реформи й не втратили від її відміни.

 2. Визначте державний і суспільний лад домінату в Римі.

 Вже в період принципату рабовласницький лад у Римі починає занепадати, а в ІІ-ІІІ ст.ст. н.е. назріває його криза. Економічна система, заснована на рабовласницьких формах експлуатації і залежності, не лише припиняє розвиватися, а й починає деградувати. У ІІІ ст. стають дедалі частішими і ширшими повстання рабів, які були майже невідомі початковому періоду принципату. До повсталих рабів приєднуються колони і вільна біднота. Становище ускладнюється внаслідок визвольного руху підкорених Римом народів. Від загарбницьких війн Рим починає переходити до оборонних.

 Різко загострюється боротьба за владу між ворожими угрупованнями панівного класу. Після правління династії Северів (199-235 p.p.) настає півстолітня епоха «солдатських імператорів», які приводилися до влади армією і правили по півроку, щонайбільше - п'ять років. Більшість з них були вбиті змовниками.

 Принципат придушив дух громадянськості у римлян, республіканські традиції відійшли у минуле, останній оплот республіканських установ - сенат - остаточно був підпорядкований принцепсу.

 З кінця ІІІ ст. починається новий етап історії імперії - домінат, етап, на якому Рим перетворився на монархічну державу з необмеженою владою імператора.

 Остаточний перехід до домінату датується 284 р. - приходом до влади Діоклетіана. Титули імператора - август і володар (домінус) - підкреслювали необмежений характер його влади.

 Як правило, імператори обоготворялися, а деякі з них після смерті оголошувалися богами зі своїми релігійними культами. Населення імперії перетворилося з громадян держави на підданих імператора.

 Особиста рада принцепса, що існувала при принципаті, перетворюється на державну раду - консисторіум. Складається апарат чиновників, поділених на ранги з визначеною ієрархією і правилами підвищення на посаді. З відокремленням цивільної влади від військової з'являються цивільні та військові чиновники. Окреме місце посідає третя група чиновників - придворні, які підпорядковувались управителю палацу імператора.

 На відміну від принципату, старі республіканські установи втратили будь-яке загальнодержавне значення. Римом почав управляти префект, призначуваний імператором і підлеглий йому. Сенат перетворився на раду міста Рима, а магістрати - на муніципальних посадових осіб.

 Змінилася і військова організація. У зв'язку з масовими повстаннями рабів і підкорених народів, а також із зростанням необхідності захищати кордони держави від вторгнення германських, слов'янських і малоазійських племен армія поділяється на пересувні (для придушення повстань) і прикордонні війська. Широкий доступ в армію отримали варвари, використовувалась і збройна сила їх племен.

 Преторіанська гвардія, що відіграла важливу роль в епоху "солдатських імператорів", перетворюється на двірцеву варту. Загальноімперську поліцію очолив начальник імператорської канцелярії (у Римі - префект міста), таємну поліцію - префект Преторія.

 Велике значення для подальшої долі імперії мали реформи Діоклетіана, закріплені й розвинені в законодавстві Константина.

 Діоклетіан провів військову та адміністративну реформи.

 Військова реформа, яка закріпила утворення прикордонних і пересувних військ, запровадила, крім набору до армії добровольців, ще й рекрутський набір. Землевласники залежно від розміру землеволодіння були зобов'язані постачати певну кількість рекрутів з числа колонів і сільськогосподарських працівників.

 Важливі наслідки мала адміністративна реформа Діоклетіана. Складна внутрішньополітична обстановка, скрутне зовнішньополітичне становище імперії, поглиблення процесів економічного відособлення провінцій та нескінченні державні перевороти часів "солдатських імператорів", що передували приходу до влади Діоклетіана, змусили його в 285 р. призначити собі співправителя - цезаря.

 Через рік цезар був оголошений августом з такою само, як у Діоклетіана, владою щодо управління своєю частиною імперії.

 Імперія була поділена на дві частини - Західну і Східну. Законодавство залишалося єдиним, оскільки закони видавалися від імені обох імператорів. Кожен з них призначав собі співправителя - цезаря. У результаті виникла тетрархія, що складалася з чотирьох частин, до яких входили 100 провінцій. Рим був виокремлений в особливу 101-у провінцію, але місто Рим перестало бути столицею імперії. Столиця Західної імперії була перенесена в Медіолан (Мілан), а потім у Равенну. Столицею Східної імперії стала Нікомедія, розташована на східному березі Мармурового моря.

 Після 20-річного правління Діоклетіана і подальшої боротьби за владу між його наступниками настає період 30-річного правління Константина (306-337 p.p.), який поновив єдність імперії. Константин продовжив реформи Діоклетіана.

 Згідно із військовою реформою професія воїна стає спадковою, до армії широко залучаються варвари, які отримують римське громадянство і можливість просуватися службовими сходами аж до вищих посад.

 Завершена була й адміністративна реформа Діоклетіана. Хоча тетрархія була скасована, у кожній із двох частин імперії було утворено по дві префектури, що управлялися префектами, наділеними цивільною владою.

 Військова влада в префектурах належала військовим магістрам - двом начальникам піхоти і двом начальникам кінноти. Префектури поділялися на діоцези (6 - у західній частині імперії і 7 - у східній), очолювані вікаріями, діоцези - на провінції, якими управляли ректори, провінції - на округи з окружною адміністрацією.

 Якщо ці заходи Константина були продовженням справи, розпочатої Діоклетіаном, то в питаннях релігійної політики перший перейшов на протилежні Діоклетіановим позиції.

 Діоклетіан у християнській церкві вбачав організацію, автономну від державної, а, отже, таку, що перешкоджає утвердженню єдиновладдя. Цим пояснюються заборона ним відправлення християнських релігійних обрядів, руйнування церков, гоніння на християн.

 Константин же вбачав у християнській церкві міцну опору абсолютної влади імператора. Звідси різкий поворот у релігійній політиці. У 313 р. імператорським едиктом християнство було визнане рівноправним з іншими релігіями, що існували в імперії, а потім, після хрещення Константина в 337 р. - державною релігією.

 Армія, чиновництво і християнська церква стають трьома головними опорами домінату - військовою, політичною й ідеологічною.

 Нарешті, з огляду на те, що східна частина імперії відносно менше, ніж західна, піддавалася нападам варварських племен і була економічно більш розвиненою, Константин переніс туди свою столицю - у давньогрецьке місто Візантій, перейменувавши його на Константинополь. У 330 р. Константинополь був офіційно проголошений столицею імперії.

 Перенесення столиці в Константинополь закріпило процес розпаду імперії на дві частини. У 395 р. за заповітом імператора Феодосія вона була остаточно розділена на Західну Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію).

 Посилення економічного відособлення частин імперії, їх політичний поділ були проявом і результатом загальної кризи рабовласницького ладу. Поділ єдиної держави був об'єктивною спробою запобігти загибелі цього ладу, що руйнувався в результаті жорстокої політичної й ідеологічної класової боротьби, повстань підкорених народів, вторгнень варварських племен, від яких особливо страждала Західна Римська імперія.

 У 476 р. командуючий імператорською гвардією германець Одоакр скинув із престолу останнього римського імператора. Західна Римська імперія припинила своє існування.

 3. Розкрийте зміст і визначте особливості права власності на землю в середньовічній Франції.

 Феодальна основа права Франції найбільш яскраво виявилася в тому, що воно закріплювало виняткові привілеї дворянства і духовенства на землю.

 До XІ ст. у Франції повністю зникають вільна селянська власність на землю, а також інші форми алодіальних володінь. Феод затверджується як основна і практично єдина форма поземельної власності. В результаті розвитку субінфеодації складається правило, що кожен держатель землі повинен мати сеньйора за принципом "немає землі без сеньйора". Це правило, яке виникло спочатку на півночі, до XІІІ ст. поширюється всією територією Франції. З посиленням влади короля легісти і королівські судді почали виходити з того, що власники всіх земель в країні володіють ними від імені короля.

 Іншою суто феодальною рисою права поземельної власності у Франції була його розщепленість. Земля, зазвичай, не перебувала у необмеженій власності однієї особи, а виступала як власність двох або більше феодалів, що належали до різних станів. Чітко розмежовуючи правомочності верховного і безпосереднього власника землі, право закріплювало ієрархічну структуру феодальної земельної власності.

 Юридичне обгрунтування розщепленості права власності найбільш повно було дане глосаторами. Спочатку вони позначили права васалів на землю за допомогою класичної римської формули як право користування ділянкою і отримання плодів (jus utendі ас fruendі). Пізніше, відступаючи від класичних принципів римського права, вони сконструювали нове положення про існування одночасно кількох власницьких прав на одну і ту саму річ. За сеньйором почало визнаватися "пряме право власності" (domіnіum dіrektum), а за васалом - "корисне право власності" (domіnіum utіle). Це означало, що за васалом, який безпосередньо використовував свої привілеї власника землі, було закріплене право на експлуатацію селян шляхом стягування різних поборів.

 Сеньйор, виступаючи як верховний власник землі, зберігав за собою певні адміністративно-судові права і контроль за розпорядженням переданою ділянкою. Так, субінфеодація, тобто передача частини феоду підвасалам, вимагала до XІ ст. згоди сеньйора.

 Пізніше вона могла здійснюватися васалом самостійно, втім, з дотриманням передбачених у звичаєвому праві обмежень. Як правило, кутюми дозволяли передавати ар'єр-васалам від 1/3 до 1/2 отриманого від сеньйора ф'єфу. Проте з XІІІ ст. без згоди сеньйора, а потім короля була заборонена передача земельних володінь церкві, оскільки при цьому відбувалося так зване "умертвіння лену". Верховний власник назавжди втрачав таку землю, яку церква, не зв'язана обов'язками військової служби, тримала нібито "у мертвій руці".

 Права земельного власника в частині нерухомості розглядалися не як індивідуальні, а як сімейно-родові. Тому розпорядження родовими землями ставилося під контроль родичів. Їх згода у разі продажу таких земель була потрібною аж до XІІІ ст. Пізніше ця вимога пом'якшувалася, але родичі зберігали право викупу сімейного майна (право ретракту) протягом одного року й одного дня після його продажу.

 Якщо глава сім'ї вмирав, не залишивши дітей, сімейне майно поверталося по тій лінії, за якою воно надійшло до родини.

 Особлива конструкція поземельних прав була вироблена в країні звичаєвого права, де кутюми не знали права власності на землю як такого, а визнавали особливі власницькі права (сезіну).

 Сезіна - це земельне держання, яке залежало від сеньйора, але визнавалося звичаєвим правом і охоронялося як власність у судовому порядку.

 Фактично сезіна могла набувати форму феоду і передаватися васалу за допомогою інвеститури. Права держателя землі набували стійкого характеру в результаті давності володіння земельною ділянкою. Спочатку звичаєве право передбачало для цього короткий термін (рік і один день), але пізніше цей термін збільшився від 10 до 30 років.

 Своєрідність права феодальної власності на землю полягала також у тому, що воно було нерозривно пов'язане із власницькими правами селян. Ці права були обмеженими, але постійними. Спочатку селянин не міг відчужувати свій земельний наділ без згоди сеньйора, проте й останній також не міг самовільно зганяти з землі навіть особисто залежного серва.

 Починаючи з XІІІ ст., основною формою селянського держання землі стає цензива. Цензитарій звільнявся від особистих повинностей і одержував певну свободу розпорядження землею. Втім, право селян на землю, за традицією, розглядалося як похідне від права поземельної власності сеньйора, а тому селянське господарство було обтяжене різними феодальними поборами.

 Самі сеньйори, які прагнули одержати від своїх селян більшу ренту, а також королівська влада, що стягувала із селянських господарств податки, були заінтересовані в розширенні власницьких прав цензитаріїв. Селянин (особливо в епоху абсолютизму) одержав право продавати, дарувати, заставляти й іншим шляхом переуступати свою цензиву, але за умови, що феодальний власник, як і раніше, справно одержуватиме належний йому ценз.

 Королівські юристи, керуючись фіскальними міркуваннями, обгрунтували навіть тезу, що цензива є майже повною власністю, оскільки формально лише власність підлягала оподаткуванню королівською тальєю. Втім, при цьому вони підкреслювали й різницю між сеньйоріальною власністю і цензивою, а саме - довічне право сеньйора на одержання цензу та інших зборів, тобто феодальної ренти.

 До революції 1789 р. право феодальної власності на землю поєднувалося з елементами общинного селянського землекористування. Так, передбачалися общинні угіддя (ліси, луки) для випасання худоби, заготівлі дров, а також право членів общини збирати залишені на чужих ділянках після збирання врожаю колосся, солому та ін.

 З XVІ ст. процес первісного нагромадження капіталу починає істотно впливати на долю общинних земель. Французьке дворянство неминуче втягувалося в товарно-грошові відносини, але не могло, як це мало місце в Англії, зганяти цензитаріїв з їх земель. Тому воно активно проводило політику розкрадання общинних угідь.

 Королівська влада спочатку з фіскальних міркувань перешкоджала захопленню общинних земель, але за Людовіка XІV був виданий едикт про "тріаж", який дозволив дворянам за умови внесення до казни відповідної плати вилучати 1/3 землі, що належала селянській общині. Фактично ж відрізали 2/3, а іноді й більше, общинних земель.

 Лише в містах земельна власність, що концентрувалася головним чином у руках патриціансько-бюргерської верхівки, під впливом конструкцій римського права за своїм правовим режимом в певному відношенні наближалася до необмеженої приватної власності.

 4. Визначте особливості територіального розширення в США.

 Перша половина XІX ст. у США пройшла під знаком стрімкого розширення їх території.

 Нові землі купувалися в колоніальних країн або відбиралися збройним шляхом у слабких супротивників. Корінне населення Америки - індійці - винищувалося або виселялося.

 Процедура перетворення нових територій у штати визначалася Великим ордонансом 1791 р. Для цього необхідно було мати певну кількість жителів, свою конституцію і відповідне клопотання до федерального Конгресу. Частина штатів самовизначилася, не очікуючи офіційної згоди Конгресу.

 До середини XІX ст. територія США збільшилася майже в дев'ять разів. Рабство поширювалося на нові землі, що становило серйозну загрозу розвитку капіталізму в США.

 Соціальне й економічне становище США наприкінці XVІІІ - на початку XІX ст. не можна зрозуміти без урахування концепції про "американський" шлях розвитку в сільському господарстві. Реальні можливості одержати за океаном ділянку землі й почати там нове життя кликали в далекий і небезпечний шлях найенергійніших і найвідважніших європейців.

 Боротьба за землю мала свої особливості. В Америці не було поміщиків феодального типу і кріпаків. Скватерство - захоплення "вільних" земель - означало відібрання ділянок у корінних жителів - індійців. Проте переселенцю потрібні були гроші. Не кожний міг пристосуватися до нових життєвих умов, витримати натиск земельних спекулянтів тощо.

 Між великими і дрібними землевласниками точилася запекла боротьба. Місцева аристократія всіма силами прагнула зберегти за собою величезні земельні володіння. Ці протиріччя становлять одну з найважливіших економічних основ першої і другої американських буржуазних революцій.

 На першому етапі переважало велике плантаторське господарство, де застосовувалася праця рабів (негрів). Після Війни за незалежність рабство на Півночі було скасовано, латифундії земельної аристократії конфісковані й пущені в продаж. Ці заходи поряд зі скватерством і подальшою націоналізацією західних земель заклали основу для розвитку капіталізму в землеробстві фермерським шляхом.

 Однак на Півдні зберігалося велике землеволодіння, засноване на рабській праці. Відтік робочої сили на Захід зумовив масове застосування праці рабів.

 У першій половині XІX ст. у США намітилися дві тенденції чи два шляхи буржуазного розвитку: один - на Півночі, інший - на Півдні. Зіткнення класів через установлення того чи іншого типу буржуазного розвитку в сільському господарстві було неминучим. У класовій боротьбі головне місце посіла проблема "вільних" земель на Заході і ліквідації рабовласницьких латифундій на Півдні.

 Основне питання другої американської революції зводилося до того, чи буде забезпечений подальший розвиток капіталізму в США шляхом знищення рабства і перемоги "вільного фермера на вільній землі" над старим рабовласницьким господарством.

 На початок 20-х років XІX ст. у США налічувалося 22 штати, половина з яких були рабовласницькими. Між рабовласниками Півдня і буржуазією Півночі не припинялися конфлікти, особливо коли в Конгресі вирішувалася доля нових штатів. Плантатори були заінтересовані у створенні нових рабовласницьких штатів. Буржуазія Півночі була проти цього. Від вирішення спору залежав результат боротьби за контроль над великими землями на Заході і, у кінцевому підсумку, над федеральним урядом.

 Зіткнення інтересів промислової буржуазії і рабовласників призводило до невідворотного конфлікту, який згодом вилився в Громадянську війну. Це було початком запеклої боротьби між двома економічними системами: буржуазною, яка зміцнювалася, і рабовласницькою, що слабшала.

 5. Розкрийте зміст законодавчого акта "Акт про парламент" (Англія 1911 р.) і причини його прийняття.

 На початку XX ст. основна боротьба між лібералами і консерваторами розгорнулася навколо питання про тарифи. Консерватори, тісно пов'язані із важкою індустрією, вимагали встановлення протекціоністського мита з метою захисту від конкуренції з боку Німеччини. Крім того, запровадження тарифів підвищило б (для вигоди лендлордів) ціни на сільськогосподарські продукти.

 Інші підрозділи промисловості, особливо ті, що працювали на експорт (наприклад, текстильна), були заінтересовані в збереженні вільної торгівлі. Ця галузь була провідною в Англії.

 Особливістю британської економіки був брак вітчизняної промислової сировини і продовольства для населення. Встановлення протекціоністського мита могло спричинити загибель більшості галузей англійської промисловості. Зберегти вільну торгівлю було потрібно ще й тому, що пов'язані з нею низькі ціни на більшість споживчих товарів перетворилися на своєрідну форму підкупу англійського робітничого класу.

 Конфлікт між консерваторами і лібералами торкнувся також і питання про пенсії. Особливо гострі розбіжності мали місце в 1910 p., після того як палата громад прийняла новий бюджет. Верхня палата, що контролювалася консерваторами, майже одностайно відкинула його.

 Небачене в історії Англії відхилення палатою перів бюджету дозволило лібералам зобразити справу у такий спосіб, нібито "лорди борються проти народу".

 Опір консерваторів дав ліберальному Кабінету можливість урізати правомочності оплоту консерваторів. З цією метою уряд подав відомий Парламентський білль, що істотно обмежував конституційні права верхньої палати.

 Палата лордів, більшість членів якої були безпосередньо заінтересовані в проведенні протекціоністської реформи, вирішила боротися до кінця. Проте деякі вожді консервативної партії (у тому числі лідер партії Бальфур і лідер консерваторів у палаті лордів Ленсдаун) добре розуміли, що в ситуації, яка склалася, "боротьба до кінця" означає повну компрометацію не стільки палати перів, скільки взагалі консервативної партії в очах виборців. Тому вони вирішили відступити і переконали торі схвалити Парламентський білль.

 Акт про парламент 1911 р. встановлював, що якщо фінансовий білль, прийнятий палатою громад і надісланий принаймні за місяць до закінчення сесії до верхньої палати, не буде протягом місяця прийнятий останньою без поправок, він стає законом після затвердження короною, хоча палата перів і не дала б на нього своєї згоди. На спікера палати громад покладався обов'язок засвідчувати, що зазначений законопроект є фінансовим.

 Права палати лордів були урізані й у питаннях прийняття нефінансових публічних біллів. Якщо протягом трьох послідовних сесій парламенту (не обов'язково однієї і тієї ж легіслатури) прийнятий палатою громад законопроект буде заперечуватися палатою перів, він все одно має бути занесений до книги статутів Великої Британії. Проте для цього необхідно, щоб між другим читанням білля під час першої сесії і третім його читанням на третій сесії пройшло два роки.

 Отже, верхня палата могла лише відстрочити на два роки прийняття небажаного для неї закону, але не відкинути його взагалі.

Список використаної літератури

1. Всеобщая история государства и права: Учебник / Под ред.
   К. И. Батыра. - М.: Юристъ, 1998. - 456 с.
2. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - 5-те вид., перероб. і доп. - К.: Істина, 2005. - 768 с.
3. История Древнего Востока: Учеб. пособие / Под ред. В. И. Кузищина. - М.: Перспектива, 2005. - 526 с.
4. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2001. - 592 с.
5. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. - Харків: Право, 2001. - 416 с.
6. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: Т. 1 / Под ред. К. И. Батыра и Е. В. Поликарповой. - М.: Юристъ, 2000. - 392 с.
7. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права: Учеб. пособие. - М.: Высшая школа, 1973. - 630 с.