Завдання з історії держави та права 15

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права зарубіжних країн"

1. Визначте місце і роль народних трибунів у системі органів управління Римської республіки

Трибунат мав особливе значення у Римській республіці.
Питання про походження трибуната вирішується по-різному. Англійський вчений Е. Мейер вважав трибунат старовинною плебейською посадою, що з'явилася задовго до сецессії плебеїв (демонстративного відходу плебеїв за межу міста, на Священну гору, як форми боротьби з патриціями). На давність цього інституту вказує те, що трибун був sacrosanctus, тобто недоторканним. Дія проти трибуна вважалася порушенням релігійних заборон.
Спочатку чотири трибуни представляли чотири триби. Після сецессії плебеїв трибунат був визнаний посадою загальнодержавною.
Більшість сучасних дослідників пов'язує народний трибунат із військовим трибунатом. Військові трибуни були командирами плебса. Вони відіграли значну роль в плебейських повстаннях.
Народні трибуни обиралися плебейськими зборами по трибам. Посада ця була доступна лише плебсу. Спочатку обиралося два трибуни (за іншою версією - чотири), згодом їх обирається десять.
Головна функція народних трибунів - захист інтересів плебеїв (jus auxіlіі). Звідси випливає право втручання в дії всіх магістратів (jus іntercessіonіs), крім диктатора і цензора.
Veto (забороняю) народного трибуна відміняло розпорядження магістрату, постанову народних зборів і сенату. Народним трибунам належало навіть право арешту магістрату (jus prensіonіs).
Житло трибуна було місцем притулку для будь-якого плебея; воно повинно було бути відкрито всю добу. Проте за межею міста трибуни втрачали свою владу.
Трибуни мали право скликати плебейські збори ("право діяти з плебсом" - jus agendі cum plebe). Вони могли опротестувати рішення сенату, але спочатку не мали права виступати в сенаті, їм дозволено було лише знаходитися перед дверима того приміщення, де відбувалося сенатське засідання.
Згодом трибуни дістали право входити в сенат, брати участь в спорах і навіть скликати сенатські засідання (jus agendі cum patrіbus). У середині ІV ст. трибуни вже користувалися цим правом. Трибуни не були магістратами в суворому значенні цього слова.
Разом з трибунами була введена посада плебейських едилів, що були спочатку помічниками народних трибунів. Спочатку едили були охоронцями храму богині Церери. З 366 р. крім двох плебейських едилів стали обиратися ще два курульних едила - спочатку лише з патріціїв, проте вельми скоро вони склали з плебейськими едилами єдину колегію.
Головні обов'язки едилів були:
1) cura urbіs - спостереження за порядком в місті;
2) cura annonae - турбота про продовольство міста і спостереження за ринками;
3) cura ludorum - турбота про устрій суспільної гри.
Едили обиралися трибутними коміціями.


2. Дайте характеристику договірним відносинам за Салічною правдою
У Салічній правді ще немає однозначного поняття власності й практично зовсім не розглядаються договірні відносини.
Основний текст Салічної правди являє собою розрізнений і безсистемний запис звичаїв, які склалися в основному ще до утворення Франкської держави, а також тих звичаїв, які виникли в період формування класового суспільства й утворення держави. Тому її зміст відображає той соціальний і правовий лад, який характеризує перехід від первіснообщинного ладу до класового суспільства. Салічна правда розкриває процес розкладу первіснообщинної власності й виникнення приватної власності, зростання майнової нерівності.
До рухомих речей, які перебували у власності окремих осіб чи сімей, застосовувався термін "свій" (suus) на відміну від терміна "чужий" (alіenus). Рухоме майно у франків безперешкодно відчужувалося, передавалося у спадок одному з членів сім'ї померлого або родичу з боку матері чи батька.
Більшість приписів Салічної правди присвячені охороні права власності на різні рухомі речі. У ній з усіма подробицями розглядаються випадки крадіжки великої рогатої худоби, а також вівць, кіз, собак, голубів, бджіл, свиней тощо. Не випадково Салічну правду образно називають "Свинячим кодексом".
Салічна правда закріплює право на землю, якою володіла сім'я, розрізняючи присадибну ділянку, орну землю і луки, ліси. Тут багаторазово згадується огороджена ділянка, при цьому передбачається значний штраф за підпалення і зруйнування огорожі.
Житлу в Салічній правді надається особливе значення. Сюди приходить кредитор, щоб витребувати борг у позивача, щоб викликати відповідача до суду.
В Салічній правді нічого не сказано про купівлю-продаж землі. Інститут спадкування землі лише зароджувався. Земля передавалась у спадщину чоловічим нащадкам померлого (ІX, 5).
У титулі "Про алоди" навіть не ставиться питання - кому передавалася орна ділянка землі, якщо у померлого не було синів. Судячи з усього, вона ставала виморочним майном чи переходила до роду.
Інакше вирішувалося це питання в VІ ст. На підставі едикту короля Хільперіка (561-584 p.p.) земля у спадщину могла переходити не тільки синам, а й дочкам, братам, сестрам померлого та ін.
В цей же час окремі лугові та лісові ділянки переходять в алодіальну власність окремих осіб.


3. Визначте характерні риси розвитку Англосаксонської держави (донормандський період) у ІX-XІ ст.ст.

Основними етапами в розвитку Англійської феодальної держави є:
1) англосаксонська ранньофеодальна монархія (ІX-XІ ст. ст.);
2) сеньйоріальна монархія (XІ-XІІ ст. ст.);
3) станово-представницька монархія (XІІІ-XV ст. ст.);
4) абсолютна монархія (кінець XV - середина XVІІ ст. ст.).
Формування феодального суспільства і держави у англосаксів багато в чому нагадувало аналогічні процеси у франків, але відбувалося це повільніше.
У VІІ ст. поступово виокремлюється родоплемінна знать (ерли), яка протистояла основній масі вільних селян-общинників (керлам). Напіввільні лети й домашні слуги-раби з підкорених кельтських племен становили експлуатовану масу населення.
Англосаксонські "правди" VІІ-VІІІ століть свідчать про майнову диференціацію серед вільних, про зародження і розвиток практики індивідуального покровительства - патронату (глафордату).
У ІX-X ст.ст. процеси феодалізації англосаксонського суспільства помітно посилилися. Розширюється практика імунітетних наділень з боку короля на користь родової знаті.
У X ст. в законодавчому порядку була встановлена примусова комендація: кожна людина повинна була мати глафорда (лорда), чия влада поширювалася на особу і майно патронованого. Заборонялося самовільне залишення залежною людиною свого господаря.
Таким чином, право лорда судити і експлуатувати населення свого маєтку закріплюється законом.
Заможна частина керлів і дрібні королівські слуги утворили прошарок служивої аристократії - королівських дружинників (тенів), які отримували за службу у короля земельні ділянки. Родова і служива знать складала панівний клас феодалів. З маси збіднілих керлів у ІX-X ст. ст. поступово утворювалися численні категорії залежного селянства. Значне поширення мала рабська праця завойованого населення.
В цілому на момент нормандського завоювання процес феодалізації англосаксонського суспільства був ще далекий від завершення. Оформлення феодального землеволодіння, васально-ленної ієрархії перебувало на початковій стадії. Король вважався верховним власником усієї землі. Він міг обмежувати користування імунітетами і конфісковувати земельні наділення.
Продовжував існувати значний прошарок вільного селянства, особливо на північному сході країни, на завойованих скандинавами землях (територія "датського права"). Збереження в руках короля основного фонду державних земель сприяло зміцненню королівської влади.
Завоювання Британії сприяло перетворенню у англосаксів органів племінної демократії на державні. В VІІ-VІІІ ст. відбувається поступове піднесення королівської влади не тільки над рядовим вільним населенням, а й над родовою знаттю.
Від попереднього періоду залишаються становище короля як військового ватажка і виборний характер його влади. Водночас королі присвоюють собі право вищого суду. В ІX-X ст.ст. королівська влада зміцнюється. Спираючись на право верховної влади на землю, королі присвоюють монопольне право на карбування монет, збирання мита, отримання натуральних поставок з усього вільного населення. Дедалі більше посилюється втручання королів у внутрішньообщинні відносини, у спори між феодалами з приводу землі.
Поступова концентрація в ІX-X ст.ст. політичної влади в руках окремих феодалів відбувалася в обмежених масштабах, під контролем королівської влади.
Разом з посиленням королівської влади двір поступово перетворюється на центр управління країною, а колишні дружинники - на посадових осіб держави. Серед вищих королівських чиновників особливу роль почали відігравати королівський казначей і капелани, які відали канцелярією.
Місце старого органу племінної демократії - народних зборні - посів уїтанагемот (рада уїтанів, "мудрих"), який складався з представників феодальної знаті. Уїтанагемот не мав чіткої структури і точно окресленої компетенції. До його складу входили король чи королева, діти короля чоловічої статі, єпископи, великі феодали, а з ІX ст. - королівські тени, які отримували особисте запрошення короля.
До компетенції уїтанагемоту включалися питання війни і миру, призначення на різні посади, затвердження податків, обговорення законів. Найбільш постійною його функцією була участь у розгляді королем судових справ.
Проте королівська влада в ІX-X ст.ст. поступово усунула раду знаті від вирішення найважливіших питань соціальної політики, зокрема від участі у розподілі земель.
Однією з особливостей державного розвитку феодальної Англії було поєднання сильної королівської влади, централізованого місцевого управління із збереженням органів общинного самоврядування.
Основною територіальною одиницею у англосаксів стали графства, до яких входили сотні. На чолі графства стояв елдор-мен, який призначався королем зі згоди уїтанів з представників місцевої знаті. В основному його роль полягала у керівництві збройними силами графства.
Одночасно в управлінні графством і сотнею усе більше зростає роль особистого представника інтересів короля - герефи.
Герефа - королівський міністеріал - призначався королем, зазвичай, із середнього прошарку служивої знаті. Як і граф у франків, він міг бути управителем певного округу, міста. В VІІІ-X ст.ст. герефа поступово набуває широких поліцейських і судових повноважень, одночасно контролюючи своєчасне надходження до казни податків і судових штрафів.
Свої функції елдормен і герефа здійснювали на зборах графства і сотні. Ці установи епохи військової демократії збереглися, але були поставлені під контроль королівських чиновників.
Графські й сотенні збори включали усіх вільних землевласників округу, а також старост общин, священиків, виборних сотенних старшин. Збори зберігали своє значення як судові і частково адміністративні органи, які розглядали важливі місцеві справи.
Найнижчою територіальною одиницею у англосаксів була сільська община. Збори, в яких брало участь усе доросле чоловіче населення общини, вирішували господарські питання, розглядали дрібні кримінальні справи і цивільні спори.
В поліцейських цілях общини були поділені на десятидворки, мешканці яких несли колективну відповідальність за злочини, вчинені в межах їх території.
Армія англосаксонських королів складалася з дружин і народного ополчення.
Дружинники короля були ядром армії. До ополчення включали усіх вільних громадян, які можуть носити зброю. Кожне графство зобов'язувалося посилати до війська половину включених в ополчення вільних громадян. Друга половина залишалася вдома і обробляла поля.
Крім того, на кожному графстві лежав обов'язок споряджати певну кількість кораблів з екіпажем.
Вищим судом у державі був суд короля. Він розглядав справи про державну зраду, а також спори з приводу земельних володінь.
Збори графства під головуванням елдормена розглядали усі кримінальні й цивільні справи на території графства, крім тих, які належали до виключної компетенції суду короля.
Крім того, ці збори розглядали скарги на судові рішення сотень. Поступово в суді графства, як і в суді сотні, виокремилася колегія з дванадцяти "старших тенів", які нагадують рахінбургів у франків.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - 5-те вид., перероб. і доп. - К.: Істина, 2005. - 768 с.
2. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2001. - 592 с.
3. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. - Харків: Право, 2001. - 416 с.
4. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: Т. 1 / Под ред. К. И. Батыра и Е. В. Поликарповой. - М.: Юристъ, 2000. - 392 с.
5. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права: Учеб. пособие. - М.: Высшая школа, 1973. - 630 с.
6. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 376 с.