Завдання з історії держави та права 2

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"Історія держави і права зарубіжних країн"
1. Назвати й коротко схарактеризувати основні шляхи виникнення держави в епоху станово-кастового суспільства.
Наявність станово-кастового суспільства характерна для давніх східних країн. Отже, розглянемо східний шлях виникнення держави.
Східний або азіатський варіант формування державності відрізняється насамперед тим, що політичне панування базувалося на відправленні якоїсь суспільної функції, суспільної посади.
Істотний вплив тут спричинили особливості географічного середовища, коли умовою виживання окремих родо-племінних утворень було виконання грандіозних суспільних робіт, перевищуючих можливості окремих общин (наприклад, будівництво іригаційних систем).
Потреба в спорудженні та експлуатації цих систем, а також необхідність у надійному захисті створювали природну основу самостійної публічної влади.
У рамках общини основним призначенням влади ставало управління особливими резервними фондами, в яких концентрувалася велика частина суспільного надлишкового продукту. Це привело до виділення всередині общини особливої групи посадових осіб, які виконували функції общинних адміністраторів, скарбників, контролерів тощо.
Часто адміністративні функції поєднувалися з культовими, що додавало їм особливий авторитет.
Здобуваючи зі свого становища низку вигод і переваг, общинні адміністратори були заінтересовані у закріпленні за собою цього статусу, прагнули створити свої посади спадковими, у тому ступені, в якому їм це вдавалося.
Общинне "чиновництво" поступово перетворювалося в привілейований замкнений соціальний прошарок – найважливіший елемент апарата державної влади, яка складалася.
Отже, однією з головних передумов як державовоутворення, так і утворення класів "за азіатським типом" було використання пануючими верствами і групами сформованого апарата управління, контролю над економічними, політичними і військовими функціями.
Адміністративно-державні структури, поява яких жорстко обумовлювалася економічною необхідністю, складаються раніше, ніж виникає приватна власність (головним чином, на землю). Протягом століть деспотична держава не лише була знаряддям класового панування, але й сама слугувала джерелом класоутворення, виникнення різних привілейованих груп і верств. На Сході узурпувалися не самі засоби виробництва, а управління ними.
Економіка грунтується на державній і суспільній формах власності. Існувала там і приватна власність. Верхівка державного апарата мала палаци, дорогоцінності, рабів, проте приватна власність не справляла істотного впливу на економіку: вирішальний внесок у суспільне виробництво робився працею "вільних" общинників.
Крім того, "приватний" характер цієї власності був вельми умовний, оскільки свою посаду чиновник втрачав, зазвичай, разом із майном, а часто – і разом із головою.
Не спричиняла серйозного впливу на економіку й приватна власність інших груп – купців і міських ремісників. По-перше, вона, як і її власники, перебувала в безроздільній владі монарха; по-друге, вона також не відіграла вирішальної й, навіть, важливої ролі.
Власність купців була пов'язана зі сферою не виробництва, а розподілу, ремісники ж, яки проживали у містах, робили в суспільне виробництво помітно менший внесок, ніж общини, тим більш, що до складу останніх входило чимало ремісників.
Поступово, із зростанням масштабів кооперації колективної трудової діяльності зачатки державної влади, що зародилися ще в родо-племінних колективах, перетворюються в органи управління і панування над сумами общин, які залежно від широти економічних цілей складаються в мікро- і макродержави, котрі об'єднуються силою централізованої влади.
У цих регіонах вона набуває деспотичного характеру. Авторитет її був доволі високий внаслідок цілого ряду причин: досягнення в господарській діяльності пояснювалися винятково її спроможностями до організації, прагненням і вмінням діяти в загальносоціальних, надгрупових цілях; примус також забарвлювався ідеологічно: "влада від Бога", правитель є носієм і виразником "божої благодаті", посередником між Богом і людьми.
Природну основу для східного деспотизму складають майже цілком ізольовані один від одного господарські організми – общини, які створюють між собою однакові, але не спільні інтереси.
У результаті виникає структура, схожа на піраміду: нагорі (замість вождя) – необмежений монарх, деспот; нижче (замість ради старійшин і вождів) – його найближчі радники, візири; далі – чиновники більш низького рангу та ін., у підставі піраміди – сільськогосподарські общини, які поступово втрачали родовий характер.
Основний засіб виробництва – земля – формально знаходиться у власності общин. Общинники вважаються вільними, проте фактично, реально усе стало державною власністю, включаючи особистість і життя усіх підданих, які опинилися в безроздільній владі держави, уособленої в бюрократично-чиновницькому апараті на чолі з абсолютним монархом.
Східні держави в деяких своїх рисах істотно відрізнялися одна від одної. В деяких, як у Китаї, рабство носило домашній, сімейний характер. В інших – Єгипті – було багато рабів, які поряд з общинниками робили значний внесок в економіку. Втім, на відміну від європейського, античного рабства, заснованого на приватній власності, в Єгипті раби в переважній більшості були власністю держави (фараона) або храмів.
Водночас усі східні держави мали багато спільного в головному. Всі вони були абсолютними монархіями, деспотіями; мали потужний чиновницький апарат; в основі їх економіки лежала державна форма власності на основні засоби виробництва (влада-власність), а приватна власність мала другорядне значення.
Східний, азіатський шлях виникнення держави являв собою плавний перехід, переростання первісного, родо-племінного суспільства в державу.
Основними причинами появи держави тут були:
– потреба в здійсненні масштабних іригаційних робіт у зв'язку з розвитком поливного землеробства;
– необхідність об'єднання в цих цілях значних мас людей і великих територій;
– необхідність єдиного, централізованого управління цими масами.


2. Скласти порівняльну таблицю "Державний апарат античних республік".
ОСНОВН ОРГАНИ ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ АНТИЧНИХ РЕСПУБЛІК

Назва республіки
Елементи державного апарату
Ососбливості функціонування

1. Аристократична республіка Спарта
Архагети (в літературі інколи називають царями)
Влада архагетів була спадковою. Становище архагетів було почесним. Вони отримували частину воєнної здобичі, здійснювали важливі жрецькі функції, розглядали і вирішували різні спори і конфлікти, очолювали військове ополчення

Рада старійшин – герусія
До її складу входили 28 геронтів, що довічно обиралися народними зборами із представників знатних спартанських родів, які досягай 16-літнього віку, і обох архагетів. Герусія займалася важливими державними справами, готувала питання на розгляд народних зборів, мала право призупиняти будь-яке рішення народних зборів. Мала й судові функції

Народні збори – апела
Скликалися один раз на місяць, у їх роботі брали участь лише повноправні громадяни чоловічої статі, які досягли 20-літнього віку і мали земельні клери. На народних зборах приймалися закони, обиралися посадові особи, вирішувалися питання війни і миру та ін. Але народні збори мали право лише приймати або відхиляти проекти рішень, внесені герусією або ефорами, не обговорюючи їх по суті

Ефори
Скликали народні збори і герусію, головували на них. Вони тримали у своїх руках все управління країною, здійснювали нагляд за дотриманням дисципліни, виконували різноманітні поліцейські функції, стежили за збереженням правопорядку і моральних підвалин Спарти. Нагляд з боку ефорів поширювався і на архагетів
2. Демократична республіка Афіни
Народні збори – еклезія
Збирались вони чотири рази на місяць, для їх проведення був потрібен кворум – 6000 чоловік. У засіданнях народних зборів мали право і були зобов'язані брати участь тільки повноправні громадяни Афін, які досягли 20 років. Компетенцію народних зборів не було чітко визначено. Вони могли розглядати будь-які питання, що стосувалися як внутрішнього життя, так і зовнішньої політики Афін. Компетенція народних зборів постійно розширювалась, вони вирішували різноманітні державні справи, а саме: обирали службових осіб, оголошували стан війни і укладали мир, приймали рішення зовнішньополітичного характеру, розглядали скарги громадян, виступали як найвища судова інстанція тощо. Основною функцією народних зборів було прийняття законів.

Рада п'ятисот
До неї входило по 50 громадян від кожної з десяти територіальних філ. Члени Ради п'ятисот обиралися жеребкуванням на один рік з числа громадян, які досягай тридцятилітнього віку. Засідання Ради відбувалися щоденно. Обрані члени – булевти – піддавались докімасії, тобто перевірці їх прав на зайняття посади та їхньої політичної благонадійності. За свою службу булевти отримували винагороду. Повноваження: фінансові питання, дипломатичні відносини, нагляд за флотом, контроль за службовими особами, попередній розгляд справ, які виносились на народні збори, та ін.

Ггеліея
Цей вищий судовий орган складався з 6000 членів, які обиралися щорічно від кожної філи жеребкуванням з повноправних громадян, які досягай тридцятилітнього віку. У складі геліеї утворювалося десять колегій – декастерій, кожна з яких виконувала свої безпосередні функції протягом одного місяця (місяців у греків було десять). Геліея була апеляційною інстанцією для інших судів і першою інстанцією у найбільш важливих справах. Вона здійснювала також контроль за діяльністю службових осіб і провадила докімасію, а також остаточно затверджувала постанови народних зборів

Окремі посадові особи
Обиралися відкритим голосуванням на народних зборах або жеребом. Обирались, як правило, строком на один рік, за свою службу отримували (за винятком стратегів) винагороду. Головними службовими особами були стратеги і архонти. Колегія стратегів складалася з десяти членів, які обиралися народними зборами

3. Рим періоду Республіки
Народні збори (коміції)
Головну роль відігравали центуріатні коміції, які були, по суті, зборами війська. Другим видом зборів були трибутні коміції, в роботі яких брали участь мешканці територіальних триб. На них ухвалювали менш важливі рішення, обирали нижчих магістратів, розглядали скарги громадян. Роль трибутних коміцій поступово зростала. Третій вид народних зборів – куріатні коміції, в роботі яких брали участь тільки патриції. Скоро вони втрачають політичні функції, а надалі зовсім зникають.

Сенат
Був постійно діючим органом, який завідував фінансами, чеканкою монети, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рішення народних зборів. Крім того, сенат мав зовнішньополітичні функції, займався питаннями релігії, затверджував вибори посадових осіб. У розпорядженні сенату знаходилася казна Римської держави. Сенатори не обирались

Магістратура
Сукупність службових осіб, які виконували різноманітні функції управління. Найважливішими загальними принципами магістратури були: виборність, колегіальність, недовгочасність служби (обирались, як правило, на один рік центуріатними або трибутними коміціями), відповідальність перед народними зборами, безоплатність

3. Порівняти механізм формування і функціонування судової влади у Стародавньому Римі епохи домінату та у середньовічній Західній Європі періоду абсолютизму.

У Стародавньому Римі епохи домінату створюється розгалужений державний апарат з великою кількістю чиновників: виняткових, сіятельних, благородних, з'являється низка нових галузевих органів (управлінь, комісій та ін.). Серед чиновництва існувала найсуворіша ієрархія, були установлені суворі правила про ранги чиновництва, про права, надані кожному рангу, про порядок підвищення по службі.
До вищих чиновників входили, наприклад, квестор священного палацу (глава консисторіуму), начальник імператорської опочивальні, Магістр посад, управитель імператорської скарбниці, начальник особистої канцелярії імператора тощо. Сенат зберігся, але роль його була зовсім незначною. Магістрати перетворилися на почесні звання.
Значної уваги приділяли поліції. У період домінату, крім звичайної поліції, заявляється таємна, чисельність якої невпинно зростає. Діють спеціальні агенти для виконання секретних доручень, заохочується система доносів. Були також створені особлива нічна поліція, поліція для боротьби з пожежами. В розпорядженні префекта Риму було спочатку три, а потім шість когорт озброєних поліцейських. Главою поліції стає начальник імператорської канцелярії.
У період абсолютизму в країнах середньовічної Західної Європі судова система залишалась архаїчною і складною.
Наприклад, в деяких районах Франції зберігалася сеньйоріальна юстиція. Самостійну систему становили церковні суди. Існували і спеціалізовані трибунали: комерційні, банківські та ін.
Вельми заплутаною була і система королівських судів. Нижчі суди було ліквідовано, збереглися лише суди в бальяжах. Важливу роль відіграв Паризький парламент і судові парламенти в інших містах.
У період абсолютизму у Франції створюється розгалужена поліцейська служба: в провінціях, у містах, на великих шляхах тощо. У 1667 р. було введено посаду генерал-лейтенанта поліції, завданням якого було підтримувати порядок у масштабах усього королівства. В його розпорядженні знаходилися підрозділи кінної поліцейської гвардії, судова поліція.
Особлива увага приділялась організації поліцейської служби в Парижі. Столицю було поділено на квартали, де діяли особливі поліцейські групи на чолі з комісарами та сержантами поліції. У функції поліції входив не лише розшук злочинців та підтримання порядку, але й нагляд за правами, контроль за театрами, ярмарками, кабаре тощо. Крім загальної поліції, була також і політична поліція, де панувала система таємного розшуку.


4. Ознайомившись із запропонованим текстом визначити назву документа, історичні умови його появи, зміст та історичне значення.
У наведеному уривку можна впізнати текст Великої хартії вольностей 1215 p.
На початок XІІІ ст. в Англії утворюються об'єктивні передумови для переходу до нової форми феодальної держави – монархії зі становим представництвом. Втім, королівська влада, зміцнивши свої позиції, не виявляла готовності залучати до вирішення питань державного життя представників панівних прошарків. Навпаки, за спадкоємців Генріха ІІ, які зазнавали невдач у зовнішній політиці, посилюються крайні прояви монархічної влади, адміністративна і фінансова сваволя короля і його чиновників.
У зв'язку з цим визнання права прошарків брати участь у вирішенні важливих політичних та фінансових питань відбувалося в Англії в ході гострих соціально-політичних конфліктів. Вони набули форми руху за обмеження зловживань центральної влади. Цей рух очолили барони, до яких періодично приєднувалися лицарство і фригольдери, незадоволені надмірними поборами і здирством королівських чиновників.
Широкий соціальний характер антикоролівських виступів був особливістю політичних конфліктів XІІІ ст. порівняно з баронськими заколотами XІ-XІІ ст.ст. Невипадково, ці потужні виступи XІІІ ст. супроводжувалися прийняттям документів, які мали велике політичне значення.
Основними віхами боротьби з політикою королівської влади в XІІІ ст. є конфлікт 1215 p., який завершився прийняттям Великої хартії вольностей, і громадянська війна 1258-1267 p.p.
Необхідно зазнати й те, що конфлікт 1215 р. відбувався в умовах збереження значних ознак сеньйоріальної монархії, коли боротьба протилежних тенденцій в розвитку англійської державності не завершилася, а суб'єктивний чинник – усвідомлення загальних інтересів лицарством і городянами, відмінних від інтересів баронів, – не отримав достатнього розвитку.
Велика хартія вольностей 1215 p. була прийнята в результаті виступу баронів за участю лицарства і городян проти короля Іоанна Безземельного.
В Англії цей документ тривалий час вважався першим конституційним актом. Проте історичне значення Хартії може бути оцінене лише з урахуванням реальних умов розвитку Англії наприкінці XІІ – на початку XІІІ ст.
Закріплюючи вимоги й інтереси різнорідних і навіть протилежних сил, які тимчасово об'єдналися, Хартія є суперечливим документом і не виходить за межі феодальної угоди між королем і верхівкою опозиції.
Більшість статей Хартії стосується васально-ленних відносин короля та баронів і прагне обмежити сваволю короля у використанні його сеньйоріальних прав, пов'язаних із земельними володіннями. Ці статті регламентують порядок опіки, отримання рельєфу, стягнення боргу тощо.
Наприклад:
1) ст. 2: "Якщо хтось з графів або баронів чи інших держателів, які держать від нас безпосередньо за військову повинність, помре і на момент його смерті його спадкоємець буде повнолітнім і зобов'язаний буде сплачувати рельєф, то він (спадкоємець) повинен отримати свою спадщину після сплати давнього рельєфу ..., тобто спадкоємець або спадкоємці графа (повинні сплатити) за цілу графську баронію сто фунтів (стерлінгів), спадкоємець або спадкоємці барона за цілу баронію 100 фунтів, спадкоємець або спадкоємці лицаря, який володіє цілим лицарським ф'єфом (феод), 100 шилінгів найбільше; хто менше повинен сплатити, нехай менше, відповідно до давнього звичаю ф'єфів";
2) ст. З: "Якщо ж спадкоємець будь-кого з таких держателів виявиться неповнолітнім і таким, що перебуває під опікою, то, досягнувши повноліття, нехай отримає свою спадщину без сплати рельєфу і мита";
3) ст. 8: "Жодна вдова не повинна примушуватися до шлюбу, поки бажає жити без чоловіка; однак, щоб поручилася, що не вийде заміж без нашої згоди, якщо вона від нас держить, чи без згоди свого сеньйора, від якого вона держить, якщо вона від когось іншого (а не від нас) держить";
4) ст. 9: "Ні ми, ні наші чиновники не будемо захоплювати ні землі, ні дохід з неї за борг, поки рухомості боржника достатньо для сплати боргу; і поручителі самого боржника не будуть примушені (до сплати його боргу), поки сам головний судових прерогатив корони".
Стаття 21 передбачала підсудність графів і баронів суду "рівних", виводячи їх з-під дії королівських судів за участю присяжних.
Стаття 34 забороняла застосування одного з видів судових наказів (наказу про негайне поновлення позивача в правах або явку відповідача до королівського суду), обмежуючи цим втручання короля в спори великих феодалів з їхніми васалами з приводу вільних держань.
Це мотивувалося в Хартії турботою про збереження у "вільних людей" їх судових курій.
Втім, термін "вільна людина" тут явно вживається з метою маскування суто баронської вимоги. Адже в умовах Англії XІІІ ст. володільцями судової курії могли бути лише окремі великі імуністи.
Набагато менше уваги приділено статтям, що відображають інтереси інших учасників конфлікту. Інтереси лицарства у найзагальнішому вигляді відображені у статтях 16, 60, в яких йдеться про несення за лицарський лен тільки належної служби, а також про те, що положення Хартії щодо взаємовідносин короля з його васалами стосуються і відносин баронів з їх васалами.
Вельми мало говориться в Хартії про права городян і купців. Стаття 13 підтверджує за містами давні вольності й звичаї: "І місто Лондон повинно мати усі давні вольності й вільні свої звичаї як на суші, так і на воді. Крім того, ми бажаємо і дозволяємо, щоб усі інші міста і бурги, і містечка, і порти мали усі вольності та вільні свої звичаї".
Стаття 41 дозволяє усім купцям вільне і безпечне пересування та торгівлю без стягнення з них незаконних зборів: "Усі купці повинні мати право вільно і безпечно виїжджати з Англії і в'їжджати в Англію, і перебувати, і їздити по Англії як сушею, так і по воді, для того, щоб купувати й продавати без усяких незаконних зборів, сплачуючи лише давні й справедливі, звичаєм встановлені збори, за винятком воєнних часів, і якщо вони будуть із землі, яка воює проти нас, і якщо такі опиняться на нашій землі на початку війни, вони повинні бути затримані без шкоди для їх тіла і майна, поки ми або великий юстиціарій наш не дізнаємося, як поводяться з купцями нашої землі, які перебувають на землі, що воює проти нас; і якщо наші там у безпеці, то і ті інші мають бути у безпеці на нашій землі".
Отже, Велика хартія відображала співвідношення соціально-політичних сил в Англії початку XІІІ ст. і насамперед компроміс короля і баронів.
Політичні статті Хартії свідчать про те, що барони прагнули зберегти частину своїх імунітетів і привілеїв, поставивши здійснення окремих прерогатив центральної влади під свій контроль або обмеживши їх використання щодо феодальної верхівки.
Доля Хартії продемонструвала безперспективність баронських претензій і незворотність процесу державної централізації Англії. Через кілька місяців після закінчення конфлікту Іоанн Безземельний, спираючись на підтримку папи, відмовився від дотримання Хартії.
У подальшому королі неодноразово підтверджували Хартію (1216, 1217, 1225, 1297 p.p.), проте з неї було вилучено понад 20 статей, в тому числі 12, 14 і 61-а.
З політичних інститутів, передбачених "баронськими" статтями Хартії, в тій чи іншій мірі утвердилася Велика рада королівства, яка була наділена дорадчими функціями і сктадалася з великих феодальних магнатів. В середині XІІІ ст. вона часто називалася "парламентом". Втім, такий "парламент" не був ні становою, ні представницькою установою.
Відійшовши від реального історичного підгрунтя, на якому Хартія зросла і утвердилася, виникає своєрідний ідеологічний феномен: історія Хартії стає історією її тлумачень, які мали політичні цілі.


5. Вирішити задачу (юридичний казус):
На березі річки Ізонцо біля розвалин м. Авилеї салічним франком Трінгвілою було знайдено труп, як пізніше з'ясувалось, королівського референдарія Кипріана. Ані свідків, ані достатніх доказів при цьому знайдено не було. Проте було відомо, що вбитий вже протягом всього 562 року ворогував з королівським дружинником Опіліоном, якого і було звинувачено у вбивстві.
Як розглядатиметься справа в суді та яким має бути судове рішення?

Розв'язання:
Справа буде вирішуватися за нормами "Салічної правди".
У параграфі 3 розділу ХLІ зазначається, що якщо хтось позбавить життя людину, яка перебуває на королівській службі, то він має бути присуджений до сплати 24000 ден., що складає 600 сол.
У параграфі 4 цього ж розділу додане, що якщо вбивця кинути тіло жертви у воду або у колодязь, то він присуджується до сплати 72000 ден., що складає 1800 сол.
Отже, королівський дружинник Опіліон, якого звинуватили у вбивстві салічного франка Трінгвіли, труп котрого був знайдений на березі річки Ізонцо (тобто він, очевидно, був кинутий у воду), буде покараний саме за вказаними вище нормами.
Що стосується того, що у цій справі немає свідків і доказів, то це питання буде розв'язане у такий спосіб.
Винний мав зізнатися у скоєному.
Коли не вдавалося домогтися зізнання – на чому зосереджувалися основні зусилля, – судді апелювали до Бога. Це було проявом,, з одного боку, безсилля, нездатності суду встановити істину звичайними засобами, а, з іншого, – винесене з минулої (дохристиянської) епохи переконання, що Бог, який знає правду, вкаже на винного.
Отже, з'являється ордалія – "суд божий", що полягає у випробуванні якоїсь сторони процесу (у випадку, що розглядається, – обвинуваченого). Найпоширенішими способами ордалії були випробування водою, залізом і вогнем. Особливою формою ордалії був судовий поєдинок.
У разі випробування водою обвинуваченого кидали в річку, зв'язавши по руках і ногах. Якщо він тонув, то визнавався невинним.
Друге випробування полягало у тому, що потрібно було дістати з казанка з окропом будь-який предмет (наприклад, каблучку).
Близьким до цього виду ордалії є випробування залізом. Взявши в руки розпечений шматок заліза, належало зробити з ним кілька кроків.
В обох цих випадках руку, ушкоджену випробуванням, змащували жиром, замотували і давали загоїтися. Через кілька днів "компетентні знавці" оглядали її. Якщо рубці загоювалися добре – людина вважалася невинною.


6. Скласти юридичний казус, відобразивши особливості відносин сюзеренітету-васалітету в Англії на початку ХІІІ ст.

Умови: У графстві Гемпшір ленний опікун, проїжджаючи полем свого опікуваного неумисно заподіяв йому збитки, пошкодивши кінною повозкою посіви.
Питання: Як буде вирішене питання про відшкодування шкоди у такому випадку?
Відповідь: Згідно зі статтею 4 Великої хартії вільностей 1215 р. ленний опікун не повинен завдавати шкоди ані своїм опікуваним, ані їх майну. Отже, він буде зобов'язаний відшкодувати заподіяну ним шкоду у повному обсязі.


7. Доведіть або спростуйте твердження про те, що звернення до римського права як джерела права в епоху середньовіччя (рецепійоване римське право) було об'єктивно зумовлено.
Після падіння Римської імперії в 476 р. римське приватне право продовжувало існувати і, навіть, розвиватися в його східній частині – Візантії. Саме там була зроблена спроба врятувати рабовласницький спосіб виробництва шляхом кодифікації римського права, яка була здійснена імператором Юстініаном.
З падінням Римської імперії для римського права настала епоха забуття. На тривалий час воно нібито зникло. Його перестають вивчати, губляться нечисленні записи. Здавалось, остаточна загибель і втрата – неминучі. Проте римське право продовжувало жити у свідомості римського народу, підкореного варварами. Поступово його починають застосовувати у відносинах між римським населенням, а потім і вивчати.
З розвитком ремесел, торгівлі і торговельних відносин попит на римське право зростає.
Наприкінці XІ ст. в Болоньї був заснований університет, який набув всесвітньої слави завдяки вивченню римського права. Він став центром юриспруденції, що відроджувалась. Болоньський університет відіграв особливу роль у вивченні, систематизації і тлумаченні римського права. До нього приїжджали студенти з усієї Європи, а, отже, формувалася корпорація знаменитих професорів.
Слава Болоньської школи швидко зростала, в діяльності її простежуються дві особливості:
1) заклик до грунтовного вивчення першоджерел. Особлива увага приділялася головній частині Корпусу Юстініана – Дигестам. Професори Болоньської школи виявили та усунули багато протиріч і перекручень первісного тексту;
2) суворе дотримування норм закону. В період, що передував заснуванню Болоньського університету, юристи дозволяли собі занадто вільно поводитися з нормами римського права. Було проголошено, що внаслідок колізії jus (права) і aeguіtas (справедливості) перевага надавалася правовій нормі.
Слухачами Болоньського університету були численні громадяни з різних країн, що потім ставали активними пропагандистами римського права в усьому світі. Професори університету викладали римське право у формі читання та роз'яснення (тлумачення) джерел, які записувалися слухачами. Ці тлумачення почали називатися глосами, а сама школа отримала назву глосаторів.
У другій половині XІІІ ст. на зміну глосаторам прийшли коментатори, що привнесли у вивчення римського права певні схоластичні риси. Вони більше уваги приділяли тлумаченню глос, ніж безпосередньо джерелам.
Проте вже на початку XVІ ст. знову настає епоха активного відродження римського права. З бурхливим розвитком ремесел у Європі відкриваються нові морські шляхи, зростає торговельний оборот, швидко розквітають міста. На цьому фоні обтяжливішими стають середньовічні феодальні обмеження майнових прав громадян, а також різноманітні види залежності (феодальна, общинна, родова, сімейна) самого суб'єкта права.
Право середньовічної Європи було нездатне регулювати нові виробничі відносини, що виникали. В соціально-економічному житті відбувалися докорінні зміни: знищувався старий феодальний лад, його повинні були змінити нові, прогресивніші державний устрій та правопорядок.
Звід цивільних законів Юстініана як продукт абсолютної імператорської влади був здатний стати правовою основою нової державної влади і господарського обороту. Промисловість і торгівля, що розвивалися, вимагали нового правового забезпечення, яке б активно сприяло їх подальшому розвитку, допомагало "переступити" межі дрібних феодальних держав.
Отже, соціально-економічні умови стимулювали новий бурхливий інтерес до вивчення і поширення римського приватного права. Цей процес, що почався ще в XІІ ст., набуває нового дихання. Одночасно починається активне пристосування римського приватного права (рецепція) до нових виробничих відносин Південної і Центральної Європи, яке згодом поширилося на всю територію Європи.
Втім, римське приватне право було правом рабовласницького суспільства, основою якого був рабовласницький спосіб виробництва. Його правові інститути треба було переробити з урахуванням потреб нового економічного ладу, що зароджувався.
Рецепції римського приватного права у значному ступені сприяли абстрактний характер, відмежування від основи, що його породила, здатність адаптуватися до будь-яких економічних умов. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності.
Ці якості дозволили римському приватному праву стати чинним загальним правом ряду європейських держав. Так, воно застосовувалося майже в усі часи (феодальний і капіталістичний устрої) в Італії, що вже в XІ ст. проголосила римське право lex generalіs, тобто його можна використовувати в усіх випадках, коли правові норми місцевого права не задовольняють потреб обороту, що розвивався.
Таке саме широке визначення римське приватне право дістало й в Іспанії, Франції. Воно сприяло зародженню і розвитку капіталізму, де приватне право було чинним до прийняття Цивільного кодексу Наполеона в 1804 р.
В Англії вже в XІІ ст. почали викладати студентам римське право. Проте внаслідок ряду причин рецепція римського приватного права не дістала тут такого поширення, як в континентальній Європі.
Найбільшою активністю відзначався процес рецепції римського приватного права в Німеччині. Німці називали свою державу Священною Римською імперією, а себе – прямими наступниками Римської імперії. Тому Звід цивільних законів Юстініана германці вважали своїм власним кодексом, а закони імператорів Священної Римської імперії – невід'ємним додатком до Зводу Юстініана.
Ще за часів Болоньської школи германці сприяли вивченню римського права у своїх університетах, його застосуванню в судовій практиці.
Суддями загальноімперського суду Німеччини, наприклад, могли обиратися лише особи, що знали римське приватне право. Ця вимога була потім введена і для інших судів. При розгляді спірних справ загальноімперський суд мав судити на підставі римського приватного права.
Рецепції римського приватного права в Німеччині сприяла і така практика – у випадку сумніву суди пересилали справу з усіма матеріалами тому чи іншому юридичному факультету висновок якого був остаточний.
Наприкінці XVІ-на початку XVІІ ст. римське приватне право в Німеччині було рецепійовано прямо і безпосередньо. Звід цивільних законів Юстініана став законом, на який посилалися сторони в доведенні власних прав, якими мотивували свої постанови суди. При цьому римське приватне право рецепіювалося не окремими інститутами чи нормами, а повністю.
Отже, високий ступінь опрацювання основних інститутів, їх абстрактний характер та багато інших позитивних якостей дозволили римському приватному праву "підкорити" Європу.
Найширше рецепіювалося саме римське приватне право, а римське публічне право такого поширення не набуло. Цивільний кодекс Наполеона, Німецьке цивільне уложення, нове цивільне законодавство інших європейських держав розроблялися та приймалися на основі ідей, поглядів, конструкцій і положень римського приватного права. Всі інститути нового цивільного законодавства були пронизані духом римського приватного права, його принципи, багато понять покладені в основу цього законодавства і цим самим визнавалися інтернаціональними.
Отже, викладене вище підтверджує, що звернення до римського права як джерела права в епоху середньовіччя було зумовлене об'єктивними чинниками.


Список використаної літератури
1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. - Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. - 340 с.
2. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн: (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. - Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. - 340 с.
3. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2001. - 592 с.
4. Орач Є. М. Основи римського приватного права: Курс лекцій. - К.: Юрінкои Інтер, 2008. - 272 с.
5. Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підручник. - К.: Вентурі, 2005. - 336 с.
6. Салическая правда / Пер. Н. П. Грацианского. М.: Госюриздат, 1950. - 338 с.
7. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. - Харків: Право, 2001. - 416 с.
8. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Вентурі, 1997. - 304 с.