Завдання з історії держави та права 3

Контрольна робота
з дисципліни
"Історія держави і права зарубіжних країн"
ЗАВДАННЯ № 1
Назвати й коротко схарактеризувати основні шляхи виникнення держави в епоху станово-кастового суспільства.

Першим ступенем у розвитку класового суспільства, початковою фазою в становленні держави і права був Стародавній світ.
В історичному розвитку держав Стародавнього світу можна побачити як єдині, загальні для всіх них закономірності, так і значну своєрідність, особливості, притаманні кожній окремій державі. Усі вони, наприклад, за своєю суттю були рабовласницькими, однак характер рабства був різним. Повсюди існував апарат державного примусу, але форми правління, структура органів влади і управління, принципи організації державного апарату були неоднаковими. Істотні розбіжності мали і діючі в цих країнах системи права. У зв'язку з цим в історико-правовій науці всі стародавні держави світу поділяють на дві групи: держави Стародавнього Сходу і держави античного світу.
Розглянемо питання на прикладі країн Стародавього Сходу.
Як зазначає М. М. Страхов, відомості, що стосуються походження і розвитку держави в країнах Стародавнього Сходу, мають для нас особливе значення. Інтерес до них пояснюється передусім тим, що історія цих найбільш ранніх цивілізацій, де процес виникнення держави, як правило, не був ускладнений взаємодією з уже існуючими розвиненими політичними структурами, дає можливість з найбільшою повнотою розкрити сам механізм становлення державності взагалі [5, с. 7].
Перші паростки цивілізації з'явилися в долинах таких великих азіатських та африканських річок, як Тигр і Євфрат у Месопотамії, Ніл у Єгипті, Інд і Ганг в Індії, Хуанхе і Янцзи в Китаї.
Родючі землі, сприятливі кліматичні умови, великі повноводні ріки зумовили швидкий перехід людства від кочового до осілого, землеробського способу життя. Разом з тим розвивалися скотарство, ремесло, обмін. Саме в таких регіонах, найбільш підхожих для життя людини, виникали нові форми господарства і культури, зароджувалося рабство, з'являлася приватна власність. Первіснообщинний лад вступав у стадію свого розкладу, розвивалися необхідні передумови для виникнення і успішного розвитку класового суспільства.
Археологічні матеріали, які мають відношення до Стародавнього Єгипту, фіксують вже у V-ІV тис. до н.е. появу тут приватної власності, наявність полонених – рабів, початок соціального розшарування вільних общинників.
У Стародавній Месопотамії розвиток продуктивних сил на кінець ІV – початок ІІІ тис. до н.е. досяг рівня, необхідного для виникнення класового суспільства.
В Індії це відбувалося дещо пізніше – в середині ІІІ тис. до н.е.
Наприкінці ІІІ – на початку ІІ тис. до н.е. первіснообщинний лад вступив у період свого розкладу і в Китаї.
У Закавказзі такі зрушення відбувалися в ХІІІ-ІХ ст.ст. до н.е.
Процес соціальної стратифікації спостерігався в цих країнах все більш виразно. Швидко розповсюджувалося рабство, неухильно зростала приватна власність. Усе це внесло у життя людей значні зміни. Прагнення до збагачення стало визначальним моментом у їх діяльності. Гонитва за чужим добром призвела до війн між сусідніми общинами і племенами, поступово утворилася соціальна верхівка, яка протистояла усій масі вільних общинників.
Важливим моментом у переході від родового суспільства до класового був розвиток на останньому етапі первіснообщинного ладу особливої організації управління, яка дістала назву військової демократії. Її основні елементи у вигляді народних зборів чоловіків-воїнів, ради родових старійшин і верховного воєначальника можна знайти в усіх країнах Стародавнього Сходу на певному рівні їх розвитку.
Верховна влада тут також належала народним зборам, основою колективу були кровні зв'язки. Військові вожді (раджан в Індії, лугаль в Месопотамії) обиралися народними зборами.
Організація управління у вигляді військової демократії формувалася в умовах, коли з'являються приватна власність і зародки експлуатації. А це призвело до розхитування підвалин родового ладу.
Отже, тут вже помітні не лише риси родової організації, але й початок її руйнування, перші зародки державної влади.
Виникнення в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї та Месопотамії публічної влади, відокремленої від народу, і відбувалося на основі розвитку тих зародків державної організації, які містила в собі військова демократія.
Піднесення військового вождя в процесі становлення державності було характерною рисою для країн Стародавнього Сходу. Поряд з військовими обов'язками такий вождь привласнює і господарські функції.
Так, лугаль у Стародавній Месопотамії очолював роботу з будівництва храмів, міст, іригаційних споруд та ін. Одержував лугаль і економічну базу у вигляді великого власного господарства.
Виділялися своїм багатством і раджани Стародавньої Індії, які отримали право "карати тих, хто заслуговує кари, і підтримувати тих, хто заслуговує підтримки". Посада такого вождя стає спадковою.
Навколо нього утворився новий – державний апарат управління. Народні збори і рада родових старійшин відійшли на другий план. У Єгипті, Індії, Месопотамії до такого державного апарату управління входили, з одного боку, найближчі родичі правителя, з другого, – особисті його слуги.
Поступово оформився і другий елемент державності – розподіл населення за територіальною ознакою. У цих країнах з'являється поняття територіальних одиниць, всередині яких живуть люди, які не пов'язані родинними стосунками.
Отже, саме таким був шлях виникнення держави в країнах Стародавнього Сходу.


ЗАВДАННЯ № 2
Скласти порівняльну таблицю "Державний апарат античних республік".

Більш очевидним є порівняння у вигляді схем.

ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ АРІСТОКРАТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ СПАРТИ (ІX-ІV ст.ст. до н.е.)

Ефори – скликали народні збори і герусію, головували на них, управляли країною, здійснювали нагляд за дотриманням дисципліни, виконували різноманітні поліцейські функції, стежили за збереженням правопорядку і моральних підвалин Спарти.
Народні збори (апела) – приймали закони, обирали посадові осіб, вирішували питання війни і миру та ін.
Герусія (Рада старійшин) – займалася важливими державними справами, готувала питання на розгляд народних зборів, мала право призупиняти будь-яке рішення народних зборів, мала судові функції.
Посадові особи – здійснювали різні важливі функції у суспільстві.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ АФІНИ
(V-ІV ст.ст. до н.е.)

Народні збори (еклезія) – розглядали будь-які питання, що стосувалися як внутрішньої, так і зовнішньої політики Афін.
Рада п'ятисот – мала такі повноваження: фінансові питання, дипломатичні відносини, нагляд за флотом, контроль за службовими особами, попередній розгляд справ, які виносились на народні збори, та ін.
Геліея (вищий судовий орган) – здійснювала контроль за діяльністю службових осіб і провадила докімасію, а також остаточно затверджувала постанови народних зборів.
Окремі посадові особи – обиралися відкритим голосуванням на народних зборах або жеребом; головними службовими особами були стратеги і архонти. Виконували найрізноманітниші функції в державі.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД РИМ ПЕРІОДУ РЕСПУБЛІКИ

Сенат – завідував фінансами, чеканкою монети, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рішення народних зборів; мав зовнішньополітичні функції, займався питаннями релігії, затверджував вибори посадових осіб. У розпорядженні сенату знаходилася казна Римської держави.
Народні збори (коміції) – виконували різноманітні політичні функції.
Магістратура – виконувала різноманітні функції управління.


ЗАВДАННЯ № 3
Порівняти механізм формування і функціонування судової влади у Стародавньому Римі епохи домінату та у середньовічній Західній Європі періоду абсолютизму.

У Стародавньому Римі епохи домінату створюється розгалужений державний апарат з великою кількістю чиновників, у тому числі судових. Серед чиновництва існувала найсуворіша ієрархія, були установлені суворі правила про ранги чиновництва, про права, надані кожному рангу, про порядок підвищення по службі. Інститут претури як демократичне утворення республіканського Риму відмирає. Імператори не довіряли ні виборним преторам, ні виборним суддям. Державна перебудова вимагала й перебудови судової системи.
Ще в період принципату в деяких випадках почали практикувати розгляд окремих майнових спорів особисто магістратами без передачі їх присяжному судді. Тим часом для римлян, що протягом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розгляд справ одноособово суддею був таким незвичайним явищем, що і порядок розв'язання спорів вони почали називати надзвичайним – екстраординарним (extra ordіnem).
Деякий час новий процес існував паралельно зі звичайним цивільним процесом. Проте новий порядок розгляду спорів мав безсумнівні переваги – був одностадійним, отже, оперативнішим, швидшим. В умовах зростаючого обороту це мало велике значення.
Поступово екстраординарний процес витісняє формулярний і в період домінату стає панівним. Імператори ведуть боротьбу з правопорушеннями безпосередньо самі або за допомогою своїх чиновників.
Судові функції виконують адміністративні органи: в Римі та Константинополі – начальник міської поліції, у провінціях – їх правителі. Деякі майнові спори розглядає особисто імператор, а незначні – муніципальні магістрати.
Справи розглядалися в закритих засіданнях лише за участю сторін й почесних гостей. У разі неявки позивача справа припинялась, а за неявки відповідача розглядалась і без нього.
Принциповим нововведенням екстраординарного процесу було встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення (начальнику поліції, правителю провінції і, навіть, імператору). Це був очевидний прогрес у розвитку судочинства.
Відповідач, котрий проігнорував виклик до суду, вважався таким, що заподіяв образу магістрату, який прийняв до свого провадження справу. Спочатку така акція відповідача призводила до автоматичного програшу справи, а пізніше давала підставу для розгляду її без нього.
Рішення могло бути оскаржене принцепсу. Скарга повинна була подаватися безпосередньо судді, що розглядав справу, в усній формі відразу після винесення вироку або в письмовій – в найближчі дні. Подання скарги на вирок суду припиняло його чинність.
В екстраординарному процесі зберігся і одержав подальший розвиток принцип змагальності, але був обмежений принцип публічності. Вперше було запроваджено мито на покриття судових витрат.
Значної уваги приділяли поліції. У період домінату, крім звичайної поліції, заявляється таємна, чисельність якої невпинно зростає. Діють спеціальні агенти для виконання секретних доручень, заохочується система доносів. Були також створені особлива нічна поліція, поліція для боротьби з пожежами.
У розпорядженні префекта Риму було спочатку три, а потім шість когорт озброєних поліцейських. Главою поліції стає начальник імператорської канцелярії.
У період абсолютизму в країнах середньовічної Західної Європі судова система залишалась архаїчною і складною. Так, в деяких районах Франції зберігалася сеньйоріальна юстиція. Самостійну систему становили церковні суди. Існували й спеціалізовані трибунали: комерційні, банківські тощо.
Складною була і система королівських судів. Нижчі суди було ліквідовано, збереглися лише суди в бальяжах. Важливу роль відіграв Паризький парламент і судові парламенти в інших містах.
У період абсолютизму у Франції створюється розгалужена поліцейська служба: в провінціях, у містах, на великих шляхах тощо.
У 1667 р. було введено посаду генерал-лейтенанта поліції, завданням якого було підтримувати порядок у масштабах усього королівства. В його розпорядженні знаходилися підрозділи кінної поліцейської гвардії, судова поліція.
Особлива увага приділялась організації поліцейської служби в Парижі. Столицю було поділено на квартали, де діяли особливі поліцейські групи на чолі з комісарами та сержантами поліції. У функції поліції входив не лише розшук злочинців та підтримання порядку, але й нагляд за правами, контроль за театрами, ярмарками, кабаре тощо. Крім загальної поліції, була також і політична поліція, де панувала система таємного розшуку.


ЗАВДАННЯ № 4
Ознайомившись із запропонованим текстом визначити назву документа, історичні умови його появи, зміст та історичне значення.

Назва документу:
Велика хартія вільностей (Magna Charta Lіbertatum) – грамота, підписана англійським королем Іоанном Безземельним 15 червня 1215 р. Написана латинською мовою, містить 63 статті. Зразком для неї послужила Хартія вільностей Генріха І, проте зміст артії 1215 р. багатше й ширше.
Історичні умови появи:
На початок XІІІ ст. в Англії утворилися об'єктивні передумови для переходу до нової форми феодальної держави – монархії зі становим представництвом. Проте королівська влада не бажала залучати до вирішення питань державного життя представників панівних прошарків. Саме у цей період посилюються крайні прояви монархічної влади, адміністративне й фінансове свавілля короля та його чиновників.
У зв'язку з цим визнання права окремих верств суспільства брати участь у вирішенні важливих політичних та фінансових питань відбувалося в Англії в ході гострих соціально-політичних конфліктів, які набули форми руху за обмеження зловживань центральної влади. Цей рух очолили барони, до яких періодично приєднувалися лицарство і фригольдери, незадоволені надмірними поборами і здирством королівських чиновників.
Особливістю політичних конфліктів Англії у XІІІ ст. порівняно з баронськими заколотами XІ-XІІ ст.ст. було те, що вони мали широкий соціальний характер і супроводжувалися прийняттям документів, які мали велике політичне значення.
Основною віхою боротьби із політикою королівської влади в XІІІ ст. став конфлікт 1215 p., який відбувався в умовах збереження значних ознак сеньйоріальної монархії, коли боротьба протилежних тенденцій в розвитку англійської державності не завершилася, а суб'єктивний чинник – усвідомлення загальних інтересів лицарством і городянами, відмінних від інтересів баронів, – не отримав достатнього розвитку, й завершився прийняттям Великої хартії вільностей.
Отже, Велика хартія вільностей 1215 p. була прийнята в результаті виступу баронів за участю лицарства і городян проти короля Іоанна Безземельного.
В Англії цей документ тривалий час вважався першим конституційним актом. Проте історичне значення Хартії може бути оцінене лише з урахуванням реальних умов розвитку Англії наприкінці XІІ – на початку XІІІ ст. ст.
Зміст:
Як вже зазначалось, Хартія містила 63 статті, які регулювали питання права власності, свободи та особистої недоторканності англійських баронів (інших осіб, які володіли землею) та охороняла їх від абсолютної королівської влади й обмежувала владу короля і чиновників над людиною.
Усі статті умовно поділяють на три групи:
1) статті, що стосуються матеріальних інтересів різних соціальних груп населення (ст. ст. 1, 2, 9, 13, 15, 18);
2) статті, що реформують державний механізм англійської держави (ст. ст. 12, 14, 61);
3) статті, що встановлюють принципи діяльності судово-адміністративного апарату (ст.ст. 17, 20, 21, 39, 40).
Із 63 статей Xapтії, що регулювали відносини англійського монарха з його підданими, 30 виражали інтереси баронів, 7 – лицарства і фрігольдерської верхівки, 3 – городян.
У статті 1 зазначалось, що англійська церква вільна і повністю володіє своїми правами. Її сеньйором визнавався папа римський. Усім вільним людям Хартія гарантувала їх звичаї і вольності. Сума рельєфу за вступ y володіння спадщиною померлого барона або графа чітко фіксувалась. Неповнолітній спадкоємець звільнявся від сплати рельєфу і мита. Для збереження баронії вдові феодала заборонялось виходити заміж удруге без згоди короля.
Згідно із Хартією "щитові гроші" й допомогу король міг стягувати лише за згодою Ради королівства. Порядок збирання грошей на викуп короля з полону, a також на випадок посвячення в лицарство первородного сина, одруження старшої дочки монарха був таким, як і раніше, але сума мала бути помірною.
Піддані королівства дістали право виїжджати з країни "повертатись y повній безпеці пo суші і пo воді".
Акт обмежував право сеньйора відбирати y васала фрігольд, оскільки це міг тепер зробити лише шериф за наказом короля.
У статті 39 зазначалось, що "жодна вільна людина не буде заарештована чи ув'язнена або позбавлена володіння чи знедолена будь-яким (іншим) способом", що король не виступить проти неї інакше, ніж відповідно до вироку рівних з ним (перів) і згідно з законом.
Отже, ця стаття проголошувала гарантію особистого і майнового захисту від королівського свавілля не лише баронів, a й усіх вільних підданих.
Ідея законності фіксувалась і у ст. 40: "Нікому не будемо продавати права і справедливості, нікому не будемо відмовляти в них або сповільнювати їх".
Нa момент прийняття Хартія відповідала, насамперед, інтеpecам баронів. Іоан клявся, що, коли порушить підписану ним Хартію, відмовиться додержувати вільності баронів, то вони paзом з "общиною всієї землі" можуть примусити його "всіма способами" виконувати прийняті зобов'язання.
Визнавалась лише особиста недоторканість короля, його дружини і дітей.
Для контролю за додержанням Xapтії король утворив раду з 25 баронів. Пізніше з неї утворився парламент Англії.
Історичне значення:
Велика хартія вільностей, обнародувана королем Іоаном Безземельним, мала на меті обмеження свавілля короля, надавала окремі привілеї лицарству, певним категоріям купців, верхівці вільного селянства та обумовлювала окремі права громадян (міщан) загалом.
Ця Хартія, поряд із привілеями феодалів, закріпила основні, хоча й елементарні, права людини.
Велика хартія вільностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого ствердження свободи і панування закону в житті суспільства.
Відразу після завершення смути Іоан відмовився від Xapтії. У подальший період Хартія була майже забута, проте напередодні буржуазної революції радикальні парламентарії посилались на неї дедалі частіше. Вона стала юридичним символом y боротьбі проти абсолютизму. Статуї 18 баронів, що примусили короля підписати Хартію, й наразі прикрашають Палату лордів.


ЗАВДАННЯ № 5
Вирішити задачу (юридичний казус):
На березі річки Ізонцо біля розвалин м. Авилеї салічним франком Трінгвілою було знайдено труп, як пізніше з'ясувалось, королівського референдарія Кипріана. Ані свідків, ані достатніх доказів при цьому знайдено не було. Проте було відомо, що вбитий вже протягом всього 562 р. ворогував з королівським дружинником Опіліоном, якого і було звинувачено у вбивстві.
Як розглядатиметься справа в суді та яким має бути судове рішення?

Розв'язання:
Оскільки свідків, які б підтвердили вину королівського дружинника Опіліона, і достатніх доказів того, що він вбив королівського референдарія Кипріана, з яким ворогував, не було, то Опіліон повинен або сам зібрати й надати докази своєї непричетності до події, або зізнатися у вчиненому.
Якщо Опілион не доведе свою невинність або не зізнається, до нього буде застосована ордалія, тобто суд божий – випробування вогнем, водою, отрутою, вагою як засіб для встановлення вини.
Якщо Опіліон не витримає випробувань – це ознака того, що він винний. Й у такому випадку він буде покараний за нормами "Салічної правди".
У параграфі 3 розділу ХLІ "Салічної правди" вказується, що той, хто позбавить життя людину, яка перебувала на королівській службі, має бути присуджений до сплати 24000 ден., що складає 600 сол. Якщо вбивця кине тіло вбитого у воду чи в колодязь, то його треба присудити до сплати 72000 ден., що складає 1800 сол.
Таким чином, королівський дружинник Опіліон, якщо суд дійде висновку, що він дійсно винний у вбивстві королівського референдарія Кипріана, має буде сплатити 72000 ден. (1800 сол).


ЗАВДАННЯ № 6
Скласти юридичний казус, відобразивши особливості відносин сюзеренітету-васалітету в Англії на початку ХІІІ ст.

Фабула:
Лорд манора Тавісток барон Гальфрід Каумвіль захопив дохід із земель його держателів, пояснюючи це тим, що вони є його боржниками, а борг не сплачують. Натомість держателі звернулись зі скаргою до суду, зазначивши у ній, що вони мають достатньо рухомих речей для погашення боргу.
Питання:
Як буде вирішена справа?
Розв'язання:
Справа буде вирішена на користь держателів манора Тавісток, оскільки у ст. 9 Великої хартії вільностей 1215 р. вказане, що не можна захоплювати ні землі, ні дохід з неї за борг, поки рухомості боржника достатньо для сплати боргу.


ЗАВДАННЯ № 7
Доведіть або спростуйте твердження про те, що звернення до римського права як джерела права в епоху середньовіччя (рецепійоване римське право) було об'єктивно зумовлене.

Так, звернення до римського права як джерела права в епоху середньовіччя було об'єктивно зумовлене.
Початок рецепції римського права пов'язаний із активізацією у XІІ-XІІІ ст.ст. міст, насамперед Італії, а згодом – й всієї Європи. У цей час спостерігається економічне піднесення, швидко розвиваються товарно-грошові відносини.
Проте місцеве національне право грунтувалося не на зовсім зрозумілих звичаях і було вельми роздрібненим: не лише кожна місцевість, а й кожна соціальна група жила за своїм особливим правовим порядком. Майнові права, що склалися на грунті феодального устрою, були обтяжені різноманітними обмеженнями, людська особистість підлягала різним формам залежності – феодальній, родовій, сімейній тощо.
Усе це створювало надзвичайні труднощі для економічного розвитку і просування вперед. Європі було конче потрібно радикально перебудуватись.
Що стосується римського права, то воно являло собою на той момент прогресивне явище. Замість неясних і суперечливих звичаїв були розроблені доволі чіткі й обгрунтовані писані правові положення; замість роздрібнених правових систем пропонувалося право, єдине для всіх місць і станів. Це право мало форми, здатні врегулювати складні відносини торговельного обороту, воно проголошувало звільнення особи і свободу власності.
Отже, найпалкішими прихильниками рецепції римського права були ті соціальні елементи, які прагнули економічного і політичного прогресу, – королівська влада, освічені верстви населення міст, молода буржуазія, яка щойно зароджувалася. Її інтереси потребували, щоб на всій території держави діяли чіткі, ясні норми, які б за єдиним принципом вирішували правові питання.
Саме в римському праві молода буржуазія знайшла готовий інструмент для регулювання різних правочинів і зміцнення відносин власності, вільних від феодальних обмежень.
Рецепції сприяла й католицька церква, хоч іноді вона виявляла відкриту ворожість римському праву. Церква була найбільш раннім провідником знання римського права у феодальному світі, її релігійне право складалося під безпосередньою дією римської правової культури. Християнство запозичило з Риму деякі правові погляди та правові інститути.
Втім, разом зі зміцненням своїх позицій церква встановлює контроль над світськими університетами. У світській освіті вона починає вбачати небезпеку своєму пануванню.
У 1220 і 1259 p.p. видаються папські булли, спрямовані проти викладання римського права у світських університетах. Римське право викладається переважно на богословських відділеннях університетів. Проте вже після Реформації воно знову стає головним предметом на юридичних факультетах.
Сприяла рецепції і феодальна держава, оскільки римська правова концепція була міцно поєднана з ідеєю сильної державної влади, яка стоїть над індивідами та соціальними групами. Тому ті правителі, які виступали за зміцнення центральної влади, знайшли собі опору в приписах римського державного права періоду імперії.
У період Відродження швидкими темпами розвиваються товарно-грошові відносини, зміцнюється економічна й політична сила міст. Потреба у відродженні римського права дедалі зростає.
Держава вже не лише активно захищає інтереси буржуазії, а й сприяє розвиткові права на основі римського права, заохочуючи його вивчення, що зумовило відкриття нових університетів. Юристи, які володіли римським правом, призначалися на вищі державні посади.
Крім етнічних і політичних причин та джерел, діяли ще ідеологічні та юридичні передумови рецепції.
Відомо, що вже під час раннього середньовіччя формальну основу рецепції деякі монархи вбачали в спадкоємності влади від римських імператорів. Зокрема, німецькі імператори ще в XІІ ст., прагнучи підвищити авторитет своєї влади, стали розвивати теорію про її спадкоємність від римських монархів, а німецьку державу, яка виникла на території Північної Італії, стали іменувати "Священна Римська імперія германської нації".
Необхідно зазначити, що за раннього середньовіччя ще не склалися нації і, відповідно, національні почуття та традиції. Отже, в римському праві бачили не стільки чуже, скільки загальне, вище, наукове право.
У потребі рецепції були й суто юридичні причини. Це, з одного боку, високий рівень римського права, з іншого, – архаїчність, партикуляризм, численні прогалини, неясність і суперечливість звичаєвого права, яке не забезпечувало регулювання нових відносин. А практика обмеження і заборони в судах Німеччини дії норм звичаєвого права, природно, сприяла рецепції.
Безумовно, рецепція римського права мала не лише прихильників. Цей процес відбувався у гострих суперечностях. Адже у ранньофеодальному суспільстві, де переважало натуральне господарство й панувала політична роздробленість, для застосування римського права не було відповідного підгрунтя, а якщо його й доводилось застосовувати на практиці, то у значно зміненому вигляді.
Церква також часто характеризувала юристів як недобросовісних християн, підтримуючи іноді виступи проти світської юриспруденції.
Вищі стани феодального суспільства у застосуванні римського права вбачали загрозу своїм економічним правам. Зокрема, польська шляхта не сприймала римського права тому, що воно могло посилити королівську владу й у такий спосіб обмежити її привілеї.
Певну опозицію римському праву почали створювати дедалі зростаючі в народі національні настрої, зокрема у XІІІ ст. англійська знать не погодилася змінити англійські звичаї "на догоду іноземним поглядам". Римське право було чуже й незрозуміле відсталим масам селянства. Воно погіршувало їх правове становище, сприяло розкладу общин і вилученню у них земель. До того ж монополія на знання римського права в руках вузького кола юристів обернулася численними зловживаннями.
Усе це викликало незадоволення народних мас і до римського права, й до тих, хто запроваджував його у життя.
Проте прихильники рецепції долали усі перешкоди, і римське право разом з економічним та культурним розвитком країн набувало дедалі ширшого визнання.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
2. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
3. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Істина, 2005. – 768 с.
4. Новицкий И. Б. Римское право: Учебник. – М.: ТЕИС, 2007. – 320 с.
5. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – Харків: Право, 2001. – 416 с.
6. Харитонова Е. О. Основы римского частного права. – Ростов-н/Д.: Феникс, 2006. – 414 с.
7. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Т. 1 / Под ред. К. И. Батыра, Е. В. Поликарповой. – М.: Юристъ, 2000. – 392 с.