Завдання з історії держави та права 5

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"Історія держави і права зарубіжних країн"

1. РОЗКРИЙТЕ МІСЦЕ ІДПЗК В СИСТЕМІ ЮРИДИЧНИХ ДИСЦИПЛІН.
Історія як наука виникає на початку цивілізації, щоб стати незмінним супутником людини, її вчителем та вихователем. Вже стародавні автори намагались не лише описати відомі їм факти історії, але й пояснити їх. Історичне знання досягло значних успіхів протягом XVІІІ, й, особливо, XІX століть. Завдяки працям вчених-істориків ми дізнались про стародавні цивілізації Сходу, Греції і Риму, про велич Київської Русі.
Місце історії держави і права в системі юридичних дисциплін, в основному, визначають реалії об'єкта дослідження. Вона розглядає різноманітність першопричин виникнення і розвитку держави і права. При цьому особливе значення надається зміні організаційно-виробничої структури суспільства. Стан суспільства значно ускладнюється в період розкладу первіснообщинного ладу, коли виникає загроза його послаблення, розпаду і, навіть, загибелі.
У зв'язку з цим з'являється необхідність в особливій, регулюючій силі, яка забезпечує життєздатність і цілісність суспільства. Цією силою стає держава. Надалі необхідність держави і права обумовлюється всією сукупністю причин найрізноманітнішого, перш за все, загальнонаціонального характеру.
Історія держави і права зарубіжних країн за своїм характером є, насамперед, правовою дисципліною, а тому входить до основних навчальних курсів, що становлять невід'ємну частину і необхідний елемент вищої юридичної освіти. Вона вивчає загальні та специфічні риси виникнення, розвитку і функціонування держави і права у різних народів з найдавніших часів до наших днів.
Історія держави і права зарубіжних країн розкриває конкретні процеси розвитку державно-правових інститутів і явищ, що минають в хронологічній послідовності та проявляються в певному історичному просторі. Це означає, що при вивченні цієї дисципліни доводиться мати справу з величезним обсягом інформації, яка стосується державно-правового розвитку більшості зарубіжних країн і охоплює період приблизно в п'ять-шість тисячоліть.
Знання фактичного матеріалу при вивченні історії держави і права необхідне й обов'язкове. Без цього не існує і не може існувати науки історії. Ідеться не лише про необхідність мати чітке уявлення про місце розташування держави або час її існування. До фактів історії держави і права зарубіжних країн належать найрізноманітніші явища: правовий статус соціальних груп населення, структура державного апарату, судова система, характер військової організації, джерела права, окремі правові інститути та ін.
Проте, вивчаючи історію держави і права зарубіжних країн, вельми важливо бачити в ній не лише суму різнорідних фактичних даних, які необхідно запам'ятати, а, насамперед, найважливіші закономірності розвитку держави і права, ілюстрацією і підтвердженням яких є певні факти.
Лише за такої умови можна збагнути весь процес державно-правової історії, простежити, як в окремі історичні періоди виникали і вдосконалювалися державно-правові інститути, що функціонують й наразі. Світовий досвід говорить про те, що історія людства – не сума випадкових складових частин, а закономірний взаємопов'язаний поступальний процес.
Безумовно, історія окремих народів, держав і систем права складається своєрідно. Втім, в їх розвитку проступає багато спільних рис та єдиних закономірностей.
Одним із основних завдань історії держави і права зарубіжних країн є розкриття загальних закономірностей державно-правового розвитку. Адже конкретні факти про форми правління і державного устрою або правових інститутів, що діють у тій чи іншій країні, важливі й корисні лише тоді, коли в них можна побачити властивості певної історичної системності, коли вони допомагають зрозуміти процеси державно-правового розвитку, що минають протягом століть та тисячоліть. Щоб пізнати об'єктивні закономірності, необхідно, використовуючи порівняльно-історичний метод, виявити загальне й особливе в розвитку різних держав або систем права.
Лише тоді історія держави і права зарубіжних країн постане перед нами не як нескінченний калейдоскоп дат, подій та інститутів, а як закономірна зміна певних державних форм і систем права, властивих усім народам, які знаходяться на тій чи іншій стадії розвитку. Тільки на такій основі з'явиться можливість для глибокого всебічного вивчення історії держави і права зарубіжних країн.
Підсумовуючи, можна зробити висновок про те, що завданням курсу історії держави і права зарубіжних країн є:
– загальна підготовка студентів у питаннях держави і права, вироблення в них особливого юридичного мислення, необхідного для засвоєння та застосування права;
– створення необхідних передумов для найкращого засвоєння таких дисциплін, як теорія держави і права, історія політичних вчень, державне та міжнародне право, а також інших юридичних дисциплін, включаючи цивільне, кримінальне право і процес;
– сприяння формуванню наукового підходу до процесів, які відбуваються в іншій країні і в усьому світі;
– розвиток вміння вірно і гуманно оцінювати поведінку людей, які за своїм волевиявленням або випадково стали об'єктом чи суб'єктом державно-правової діяльності.
2. СКЛАСТИ ПОРІВНЯЛЬНУ ТАБЛИЦЮ "ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ КРАЇН СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ".
Функції держави – головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність [5, с. 47].

ФУНКЦІЇ ДАВНЬОСХІДНИХ ДЕРЖАВ

Внутрішні функції
Зовнішні функції

• Організаційно-господарська
• Охорона рабовласницької власності на знаряддя і засоби виробництва
• Утримання в покорі рабів та інших соціально-пригноблених категорій населення, придушення (в разі необхідності) їх опору
• Ідеологічна функція • Оборона країни і забезпечення мирних контактів з іншими народами
• Захоплення чужих територій: діяльність із організації та проведення військових походів з метою захоплення не лише нових земель, але й найголовнішого – військовополонених для поповнення армії рабів
• Управління завойованими територіями, які не входили у власні землі певної держави

3. ПОРІВНЯТИ ІНСТИТУТ МОНАРХА В КРАЇНАХ ДАВНЬОСХІДНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ, СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ ТА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ СЕРЕДНЬОВІЧНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ПЕРІОДУ АБСОЛЮТИЗМУ.
Монархія – це типова для держави станово-кастового суспільства структурно-інституціональна і функціональна державна система, де верховна влада сконцентрована в руках глави держави, котрий у силу свого особливого політичного статусу (первинність і довічність владних повноважень, безвідповідальність і спадковість) одноосібно править державою.
Вершиною усього державного механізму в країнах Стародавнього Сходу був правитель – цар. У Єгипті це був фараон, в Індії – раджа, в Китаї – ван, у Вавилоні – лугаль або патесі-лугаль. Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальником, найвищим суддею, а в деяких країнах мав жрецькі повноваження.
Характерною і найважливішою рисою було обоготворення особи правителя. Це властиво для всіх країн Стародавнього Сходу. Так, в Єгипті фараон вважався сином Бога сонця Ра, тому він не вмирав, а "заходив за свій горизонт". У Китаї, де найвищим божеством вважалося Небо, правитель називався тянь-цзі (син Неба). У вступі до вавилонських Законів царя Хаммурапі говориться, що Хаммурапі – "могутній цар, сонце Вавилону, який дав світло країні Шумера і Аккада".
Влада правителя в давньосхідних країнах досягала різного ступеня впливу. Необмеженою була влада правителя в Єгипті, де порівняно із фараоном навіть вища знать була зовсім безправною. В Індії, навпаки, необмежена влада правителя не набула такого розвитку. У розпорядженні правителя знаходився розгалужений і громіздкий державний апарат з великою кількістю урядовців різних рангів і правового статусу.
В історії Римської республіки І-ІІ ст.ст. до н.е. позначалися різким загостренням суперечностей, передусім, – між рабами і рабовласниками, боротьбою дрібного землеволодіння проти великого, виступами підкорених народів проти Риму. Отже, потрібна була інша державна організація. Такою новою державною формою стала імперія.
Для переходу від республіки до імперії потрібен був певний час. Шляхів такого переходу, механізму розбудови імперії на республіканському грунті просто не існувало.
Першим, хто в посаді диктатора зумів побачити дійовий засіб досягнення мети, був полководець Сулла. Спираючись на вірні йому легіони, Сулла примусив сенат призначити його в 82 р. до н.е. диктатором на невизначений строк. Протягом кількох років (82-79 p.p. до н.е.) він мав необмежену владу, самостійно вирішуючи всі питання внутрішньої і зовнішньої політики.
З 27 р. до н.е. до 284 р. н.е. Римська імперія виступає у формі принципату. Це був час, коли імператорська влада ще була змушена прикриватися ширмою республіканських установ. В цей період одночасно діють дві системи управління. З одного боку, засідає сенат, обираються магістрати – консули, претори, а, з другого, міцніє влада принцепса і нового державного апарату, який ним створюється. Основною опорою, джерелом могутності й авторитету принципсу стає військо. Постанови принцепса набувають вищої юридичної сили.
У ІІІ ст. широкі політичні кола Риму проймаються почуттям необхідності встановлення міцної централізованої влади, свого роду необмеженої монархії. Така влада й була встановлена у 284 р., коли римським імператором стає Діоклетіан (284-305 p.p.). З цього часу починається новий період в історії римської держави – епоха пізньої імперії – домінат. Імператор – це вже не перша особа в державі, яка очолює низку магістратів, а домінує (владика, господар), звідки й пішла назва всієї системи, встановленої Діоклетіаном.
Старі республіканські установи зникають. Управління імперією повністю зосереджується в руках імператора, який виступає як божественна особа. Це знаходить свій вияв у релігійному обожнюванні імператора, складному й пишному придворному етикеті.
Період ранньофеодальної монархії – це час становлення феодальної державності. Загальною закономірністю було виникнення в більшості країн Європи монархічної форми правління – феодальних королівств.
Так, доволі чітко можна простежити процес утворення феодальної державності на прикладі Франкського королівства. Падіння Риму і завоювання Галлії північно-германськими племенами стали могутнім імпульсом для утворення нового державного механізму, необхідного для організації управління завойованою територією та для її захисту. Військовий вождь (дуче) в таких умовах стає королем, влада якого переходить у спадщину і поширюється на всю територію держави. Саме таким правителем був Хлодвіг (481-511 p.p.) – перший франкський король, засновник династії Меровінгів. Він мав значну владу: скликав народне ополчення і командував ним, видавав обов'язкові для всіх розпорядження, чинив вищий суд та ін.
На таких же засадах базувалося державне управління ранньофеодальної Франції, а також Німеччини. Щось подібне спостерігалось і в Англії, проте лише до нормандського завоювання 1066 р. Тут також королівський двір поступово перетворюється на центр управління країною, а колишні дружинники – на посадових осіб.
Візантійська держава у ІV-VІІ ст.ст. успадкувала основні риси пізньої Римської імперії. Державу очолював імператор, у руках якого перебувала законодавча, виконавча і судова влада.
Влада візантійського імператора була великою, проте не безмежною.
По-перше, не було спадковості престолу. Новий імператор обирався сенатом, населенням Константинополя і армією.
По-друге, існував вельми впливовий орган, що включав верхівку суспільства – сенат.
По-третє, величезну роль у державі відіграла Візантійська Православна Церква.
З XІ ст. стверджується перехід престолу в спадщину. Проте, надалі, у зв'язку із розвитком феодальних відносин, імператорська влада починає слабнути.


4. ОЗНАЙОМИВШИСЬ З ПРОПОНОВАНИМ ТЕКСТОМ, ВИЗНАЧТЕ ІСТОРИЧНИЙ ПЕРІОД, КРАЇНУ, ПОДІЇ, ЯКІ ЗНАЙШЛИ В НЬОМУ ВІДОБРАЖЕННЯ.
Пропонований текст є "Кароліною".
Кодекс "Кароліна" є джерелом права феодальної Німеччини. Видана як загальний імперський закон, "Кароліна" проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування "нерозумних і дурних" звичаїв у карному судочинстві в "місцях і краях". На основі "Кароліни" утворилося загальне німецьке кримінальне право.
Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не містив чіткої системи і послідовного розмежування норм карного і карно-процесуального права.
До загальних понять карного права, відомих "Кароліні", можна віднести намір і необережність, обставини, що виключають, пом'якшують й обтяжують відповідальність, замах, співучасть. Проте ці поняття не завжди були достатньо чітко сформульовані й викладалися стосовно окремих видів злочинів і покарань.
Відповідальність за вчинення злочину, за "Кароліною", наставала, як правило, при наявності вини – умислу чи необережності. Втім, феодальне карне право Німеччини часто встановлювало відповідальність і безвинно, за вину іншої особи ("об'єктивне зобов'язання").
Крім того, методи, що застосовувалися для встановлення винності, часто тягли за собою засудження невинної людини.
Обставини, що виключають покарання, докладно викладаються в "Кароліні" на прикладі вбивства.
Так, відповідальність за вбивство не наставала у випадку необхідної оборони, при "захисті життя, тіла і майна третьої особи", затриманні злочинця з обов'язку служби й у деяких інших випадках.
Вбивство у стані необхідної оборони вважалося правомірним, якщо вбитий був нападником зі смертельною зброєю і якщо той, хто зазнав нападу, не міг ухилитися від нього. Посилання на необхідну оборону виключалися при законному нападі (для затримання злочинця) і при вбивстві, вчиненому після припинення нападу, у ході переслідування того, хто напав.
"Кароліна" передбачає і деякі пом'якшуючі вину обставини. До них належать відсутність умислу ("незручність, легкодумство і непередбачуваність"), вчинення злочину "у запальності і гніві" та ін.
У кодексі розрізняються окремі стадії вчинення злочину, виділяється замах на злочин, що розглядається як умисне діяння, що не вдалося усупереч волі злочинця. Замах карався зазвичай так само, як і злочин.
"Кароліна" не класифікувала склади злочину, а лише перелічувала їх, розташовуючи в більш-менш однорідні групи. Насамперед вказувалися злочини проти релігії і богохульство, блюзнірство, чаклунство, порушення клятви, а також злочини, несумісні з християнською мораллю, і поширення наклепницьких пасквілів, підробка монети, документів, мір і ваг, об'єктів торгівлі. До них примикали злочини проти моральності: перелюбство, двошлюбність, кровозмішення, звідництво, згвалтування, викрадення жінок і дівчат.
Основна форма розгляду кримінальних справ у "Кароліні" – інквізиційний процес. Обвинувачення пред'являлося суддею від імені держави "з обов'язку служби".
Слідство велося з ініціативи суду й не було обмеженим певними строками. Широко застосовувалися засоби фізичного впливу на підозрюваного.
5. ВИРІШИТИ ЗАДАЧУ (ЮРИДИЧНИЙ КАЗУС).
"Двоє землекопів під час роботи на садовій ділянці помістя барона фон Ольдберга, що знаходилося в Саксонії, на глибині 1 м знайшли лар із скарбами і передали своєму господарю. Але про це дізнався королівський чиновник, який, посилаючись на "Саксонське зерцало", розпорядився про вилучення знайдених цінностей на користь королівської скарбниці.
Чи правомірні дії королівських чиновників?"

Розв'язання:
Відповідно до статті 35 "Саксонського зерцала" "усі скарби, що знаходяться у землі глибше, ніж оре плуг, належать королівській владі".
Двоє землекопів під час роботи на садовій ділянці помістя барона фон Ольдберга знайшли лар із скарбами на глибині 1 м. Це "глибше, ніж оре плуг".
Отже, королівський чиновник, вірно, посилаючись на "Саксонське зерцало", розпорядився про вилучення знайдених цінностей на користь королівської скарбниці.


6. СКЛАСТИ ЮРИДИЧНИЙ КАЗУС, ВІДОБРАЗИВШИ ОСОБЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН, ПОВ'ЯЗАНИХ З ПРАВОМ ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В СТАРОДАВНІЙ ІНДІЇ В ІІ ст. до н.е.
Умова:
Брахман А. запозичив брахману Б. значну суму грошей, передавши у заставу позичальнику свого коня. Через деякий час цього коня випадково побачив брахман В. й визнав його своєю власністю. Він довів, що цього коня у нього було викрадено півроку тому. Брахман Б. розповів, що цей кінь сам приблукав до його будинку.
Питання: Як треба вирішити цю справу за законами Ману?
Розв'язання:
Згідно із законами Ману (VІІІ, 165) оманну заставу треба відмінити. Договір між двома брахманами на передачу грошей у позику буде визнаний недійсним. Брахман Б. має повернути брахману А. гроші. Кінь буде повернений брахману В.


7. ДОВЕДІТЬ АБО СПРОСТУЙТЕ ТВЕРДЖЕННЯ ПРО ТЕ, ЩО В ІСТОРІЇ ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ В КРАЇНАХ СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ВАЖЛИВУ РОЛЬ ВІДІГРАВ ГЕОГРАФІЧНИЙ ФАКТОР.
В історії виникнення державної організації в країнах стародавніх цивілізацій географічний чинник відіграв надзвичайно важливу роль.
Ще в далекій давнині в долинах великих азіатських і африканських рік – Тигру і Євфрату (в Месопотамії), Нілу (в Єгипті), Інду і Гангу (в Індії), Хуанхе і Янцзи (в Китаї) – з'являються перші паростки цивілізацій.
Природні умови різних територій Стародавнього Сходу мають свої особливості, проте є й загальні риси: це район в основному субтропічного клімату з вельми жарким сухим літом і м'якою зимою.
Велике значення в історичних долях народів Стародавнього Сходу мали вже згадані ріки – Ніл, Євфрат, Тигр, Інд, Ганг, Хуанхе, Янцзи. Ці ріки, які відносяться до найбільш великих у світі, створюють широкі басейни з родючим, добре зрошуваним грунтом. Тут можна було жити і здійснювати господарську діяльність на умові постійного регулювання режимів рік, зберігання води у водоймах та водосховищах із подальшим зрошенням земель через систему іригаційних каналів, як у долинах Нілу і Євфрату, або відведення зайвої вологи і меліорації земель, боротьби з повінем, як у долинах Гангу, Хуанхе, Меконгу.
Людям, які тут поселялися, треба було докласти багато зусиль, щоб створити продуктивне хліборобство. Необхідність колективної праці з метою освоєння басейнів великих рік і організації поливного хліборобства розбуджувала їх енергію та ініціативу, сприяла розвитку продуктивних сил, використанню наявної сировини, застосуванню нових знарядь праці, накопиченню виробничого досвіду.
Саме в цих районах, найбільш сприятливих для життя людини, виникали нові форми господарства і культури, зароджувалось рабство, з'являлась приватна власність. Первіснообщинний лад вступав в стадію свого розкладу, розвивались передумови для виникнення класового суспільства.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
2. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн: (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
3. Бостан С. К., Тимченко С. М. Державне право зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 504 с.
4. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 592 с.
5. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Харків: Консум, 2005. – 656 с.
6. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – Харків: Право, 2001. – 416 с.
7. Хома Н. М . Історія держави та права зарубіжних країн. Ч. 1: Історія держави та права країн Стародавнього Сходу. – Львів: Світ, 2002. – 232 с.
8. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Вентурі, 1997. – 304 с.