Завдання з історії держави та права 7

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
"Історія держави і права зарубіжних країн"

1. Назвати та схарактеризувати основні підходи у визначенні історичних типів держави та права.
Існують різноманітні погляди на процес виникнення держави і права. До числа найбільш поширених належать такі теорії.
Теологічна (Фома Аквінський) - пояснює походження держави і права Божою волею. Основним у ній є ідея возвеличування держави, обгрунтування її вічності та недоторканності. Держава підкорює собі громадян , а її розвиток залежить лише від релігійних діячів.
Патріархальна (Аристотель, М. К. Михайловський) - визнає виникнення держави як результат історичного розвитку сім'ї. Як необмеженою і справедливою є влада батька в сім'ї, так священною визнається влада монарха.
Договірна (Ж.-Ж. Руссо, О. М. Радіщев) - вважає державу результатом укладення угоди між людьми. Ця угода є виразом природної потреби людей до об'єднання та ведення спільних справ. Порушення умов договору призводить до заміни правителів природним чи революційним шляхом.
Психологічна (Л. Й. Петражицький, Т. Тард) - пояснює виникнення держави і права особливими властивостями людської психіки - потребою підкорятися волі сильнішого, усвідомленням залежності членів роду від жерців і вождів у період зародження держави і права. Держава визначається як спосіб керівництва суспільством видатними особами.
Насильства (Є. Дюрінг) - пояснює походження держави і права процесом завоювання одного народу іншим. Завоювання, що є законом розвитку природи, потребує захоплення нових територій, а відтак і управління ними. Цю функцію може виконувати держава.
Типологія держави і права призначена розподіляти держави та правові системи, які існували й існують наразі, на певні групи, що дають змогу розкрити їх найсуттєвіші риси. Сутність держави і права полягає в їх здатності задовольняти життєво важливі потреби та інтереси певної спільноти (класу, народу, соціальної групи). Ця соціальна сутність змінювалася з історичним розвитком держави і права. Саме тому їх типи називають історичними.
Історичний тип держави і права являє собою систему суттєвих рис, притаманних тим явищам соціальної дійсності, що виражають їх сутність та історичне призначення. Історії відомі рабовласницький, феодальний, буржуазний і перехідний від буржуазного до соціально-демократичного (раніше останній називали соціалістичним) типи держави і права.
До основних причин зміни типів держави і права належать зміна виробничих відносин внаслідок розвитку продуктивних сил, зміна соціально-класової структури суспільства; встановлення нового співвідношення соціальних сил, зміна панівної групи суспільства; зміна соціальної суті держави і права внаслідок переходу державної влади до представників іншого класу чи групи.
Проте, характеризуючи зміну одного типу держави і права іншим, треба враховувати і їх відносну самостійність, а саме :
- відносну відокремленість від суспільства;
- наявність внутрішньої будови;
- залежність від зовнішньополітичних умов і необхідність виконувати загальносоціальні функції.
Першою в історії була рабовласницька держава, яка являла собою диктатуру класу рабовласників. Виникнення рабовласницьких держав сягає ІV-ІІІ тис. до н.е. У межах цього типу держави вирізняють держави Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Ассирія), в яких зберігалися пережитки первісного ладу. Найбільшого розвитку система рабовласницьких держав досягла в античних державах Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.
У рабовласницьких державах існували різні форми правління: монархія, аристократична й демократична республіки. Найтиповішою формою державного устрою була імперія, а політичного режиму - авторитарна (деспотична). Право за своїм змістом мало суто рабовласницький характер: раби не були суб'єктом права і прирівнювалися до неживих предметів.
Буржуазна держава й буржуазне право виникли внаслідок буржуазних революцій, спрямованих проти феодально-абсолютистської монархії та феодальних відносин. Для них характерні такі риси:
- формальне закріплення рівноправ'я, законності, непорушності прав людини, свободи приватної власності та договорів, невтручання держави в суспільне життя;
- цензовий характер, тобто відсторонення за допомогою майнових та інших цензів більшості населення від участі у формуванні органів влади;
- зосередження основних зусиль держави в основному на політичних функціях;
- збереження в механізмі держави значних позицій дворянсько-поміщицьких сил;
- поступове пристосування старого державного механізму до потреб капіталістичної системи;
- множинність форм правління (конституційна монархія в країнах, де буржуазія йшла на компроміс із дворянством; демократична республіка в країнах, де буржуазія досягла повного панування);
- зростання апарату держави, розширення сфери впливу та функцій держави;
- процес зрощення фінансових монополій з державним апаратом;
- зростання ролі права в регулюванні суспільних відносин;
- підвищення ролі зовнішніх функцій держави, що часто мають експансивний характер.
І, нарешті, держави перехідного від буржуазного до соціально-демократичного періоду з'явилися в процесі поступового чи революційного розвитку суспільства.
Держава соціальної демократії - це організація політичної влади трудящих-власників (що становлять більшість суспільства), яка, керуючи суспільством відповідно до їх волі, забезпечуватиме реальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації та народу, а також задоволення загальносоціальних потреб на загальнолюдських засадах свободи, справедливості й солідарності.
Наразі доволі поширеною є типологія розвитку людської самоорганізації, запропонована А. Тойнбі в його праці "Осягнення історії".
Всю історію людства він поділяє на 21 цивілізацію: еллінська, західна, єгипетська, шумерська, мінаїська, індська, хеттська, далекосхідна (Корея, Японія), православна (основна), православна (в Росії), іранська, вавилонська, сирійська, арабська, індуїстська, китайська, далекосхідна (основна), андська, майямська, юкатанська, мексиканська.
Докорінні зміни, що відбулися в суспільному й державному житті протягом останніх років, поставили під сумнів колишні уявлення про комуністичне майбутнє людства. У пошуках відповіді на питання про історичну перспективу розвитку цивілізації чимало дослідників звертаються до так званої теорії конвергенції ("конвергенція" у перекладі з латинської мови означає "зближення", "сходження").
Ця концепція виникла у 50-х р.р. XX ст. її висунули П. Сорокін, У. Ростоу, Р. Арон, Ж. Фурастьє, Я. Тінберген та ін.
У стислому вигляді теорія конвергенції зводиться до такого.
За сучасних умов, стверджують її прихильники, відбувається зближення капіталістичної та соціалістичної систем. Воно здійснюється завдяки подоланню відмінностей між ними через запозичення позитивних рис кожної з систем та ліквідації негативних моментів. Капіталізм за рахунок розширення елементів планування та державного регулювання економіки, а соціалізм - за рахунок подолання жорсткого централізованого управління зіллються в єдиному "постіндустріальному суспільстві", якому і належить майбутнє.
Синтез капіталістичної та соціалістичної систем заснований на загальних культурних, технічних та індустріальних аспектах науково-технічної революції. За цих умов виникають такі риси суспільства, як індустріалізація, спеціалізація праці, автоматизація, економічне планування та програмування, урбанізація, скорочення сім'ї, що є спільними для всіх видів держав і є основою для їх перетво-рення на єдину державу.
Політична влада в такій державі втрачає класовий характер. Управління суспільством здійснюватимуть менеджери як особливий прошарок, що виникає у процесі науково-технічної революції. Це приведе до ліквідації класових суперечностей і конфліктів між власником і робітниками, зробить можливим здійснення влади від імені і в інтересах суспільства.


2. Скласти порівняльну таблицю: "Форма держави в країнах давньосхідних цивілізацій".

ФОРМА ДЕРЖАВИ В КРАЇНАХ ДАВНЬОСХІДНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Назва держави
Форма правління
Форма державного устрою
Форма політичного режиму

Стародавній Єгипет
Східна теократія у вигляді монархії з необмеженою владою (правитель - фараон)
Унітарна держава
Тоталітарний

Стародавній Вавилон
1. Східна теократія у вигляді монархії з необмеженою владою (правитель - лугаль)
2. У деяких містах зустрічались елементи самоврядування.
Унітарна держава
Тоталітарний

Стародавня
Індія
1. Східна теократія у вигляді монархії з необмеженою владою (правитель - раджа)
2. Були відомі своєрідні республіки - гани і сангхи
Унітарна держава
Тоталітарний

Стародавній Китай
Східна теократія у вигляді монархії з необмеженою владою (правитель - ван)
Унітарна держава
Тоталітарний

3. Порівняти державної механізм у Стародавньому Римі епохи домінату та у середньовічній Франції періоду абсолютизму.
Вже в період принципату рабовласницький лад у Римі починає занепадати, а в ІІ-ІІІ ст. н.е. назріває його криза. Економічна система, заснована на рабовласницьких формах експлуатації і залежності, не лише припиняє розвиватися, а й починає деградувати. До ІІІ ст. стають дедалі частішими й ширшими повстання рабів, які були майже невідомі принципату. До повсталих рабів приєднуються колони і вільна біднота. Становище ускладнюється внаслідок визвольного руху підкорених Римом народів. Від загарбницьких війн Рим починає переходити до оборонних. Різко загострюється боротьба за владу між ворожими угрупованнями панівного класу.
Після правління династії Северів (199-235 p.p.) настає піввікова епоха "солдатських імператорів", які приводилися до влади армією і правили по півроку, щонайбільше - п'ять років. Більшість з них були вбиті змовниками.
Принципат придушив дух громадянськості у римлян, республіканські традиції відійшли у минуле, останній оплот республіканських установ - сенат - остаточно був підпорядкований принцепсу. З кінця ІІІ ст. починається новий етап історії імперії - домінат, етап, на якому Рим перетворився на монархічну державу з необмеженою владою імператора.
Остаточний перехід до домінату датується 284 р. - приходом до влади Діоклетіана. Титули імператора - август і володар (домінує) - підкреслювали необмежений характер його влади. Як правило, імператори обожнювалися, а деякі з них після смерті оголошувалися богами зі своїми релігійними культами. Населення імперії перетворилося з громадян держави на підданих імператора.
Особиста рада принцепса, що існувала при принципаті, перетворюється на державну раду - консисторіум. Складається апарат чиновників, поділених на ранги з визначеною ієрархією і правилами підвищення на посаді. З відокремленням цивільної влади від військової з'являються цивільні і військові чиновники. Окремо постає третя група чиновників - придворні, які підпорядковувались управителю палацу імператора.
На відміну від принципату, старі республіканські установи втратили будь-яке загальнодержавне значення. Римом почав управляти префект, який призначувався імператором і був підлеглим йому. Сенат перетворився на раду міста Рима, а магістрати - на муніципальних посадових осіб.
Змінилася й військова організація. У зв'язку з масовими повстаннями рабів і підкорених народів, а також із зростанням необхідності захищати кордони держави від вторгнення германських, слов'янських і малоазійських племен армія поділяється на пересувні (для придушення повстань) і прикордонні війська. Широкий доступ в армію отримали варвари, використовувалась і збройна сила їх племен.
Преторіанська гвардія, що відіграла важливу роль в епоху "солдатських імператорів", перетворюється на двірцеву варту. Загальноімперську поліцію очолив начальник імператорської канцелярії (у Римі - префект міста), таємну поліцію - префект преторія.
Велике значення для подальшої долі імперії мали реформи Діоклетіана, закріплені й розвинені в законодавстві Константина.
Діоклетіан провів військову та адміністративну реформи. Військова реформа, яка закріпила утворення прикордонних і пересувних військ, запровадила, крім набору до армії добровольців, ще й рекрутський набір. Землевласники залежно від розміру землеволодіння були зобов'язані постачати певну кількість рекрутів з числа колонів і сільськогосподарських працівників.
Важливі наслідки мала адміністративна реформа Діоклетіана. Складна внутрішньополітична обстановка, поглиблення процесів економічного відособлення провінцій та нескінченні державні перевороти часів "солдатських імператорів", що передували приходу до влади Діоклетіана, змусили його у 285 р. призначити собі співправителя - цезаря.
Через рік цезар був оголошений августом з такою само, як у Діоклетіана, владою щодо управління своєю частиною імперії.
Імперія була поділена на дві частини - Західну і Східну. Щоправда, законодавство ще залишалося єдиним, оскільки закони видавалися від імені обох імператорів. Кожен з них призначав собі співправителя - цезаря. У результаті виникла тетрархія, що складалася з чотирьох частин, до яких входили 100 провінцій. Рим був виокремлений в особливу 101-у провінцію, проте місто Рим перестало бути столицею імперії. Столиця Західної імперії була перенесена в Медіолан (Мілан), а потім у Равенну. Столицею Східної імперії стала Нікомедія, розташована на східному березі Мармурового моря.
Після 20-річного правління Діоклетіана і подальшої боротьби за владу між його наступниками настає період 30-річного правління Константина (306-337 p.p.), який поновив єдність імперії. Константин продовжив реформи Діоклетіана.
Згідно з військовою реформою професія воїна стає спадковою, до армії широко залучаються варвари, які отримують римське громадянство і можливість просуватися службовими сходами аж до вищих посад.
Завершена була й адміністративна реформа Діоклетіана. Хоча тетрархія була скасована, у кожній із двох частин імперії було утворено по дві префектури, що управлялися префектами, наділеними цивільною владою. Військова влада в префектурах належала військовим магістрам - двом начальникам піхоти і двом начальникам кінноти. Префектури поділялися на діоцези (6 - у західній частині імперії і 7 - у східній), очолювані вікаріями, діоцези - на провінції, якими управляли ректори, провінції - на округи з окружною адміністрацією.
Якщо ці заходи Константина були продовженням справи, розпочатої Діоклетіаном, то в питаннях релігійної політики перший перейшов на протилежні Діоклетіановим позиції. Діоклетіан у християнській церкві вбачав організацію, автономну від державної, а, отже, таку, що перешкоджає утвердженню єдиновладдя. Цим пояснюються заборона ним відправлення християнських релігійних обрядів, руйнування церков, гоніння на християн.
Константин же вбачав у християнській церкві міцну опору абсолютної влади імператора. Звідси й різкий поворот у релігійній політиці.
У 313 р. імператорським едиктом християнство було визнане рівноправним з іншими релігіями, що існували в імперії, а потім, після хрещення Константина в 337 р. - державною релігією.
Армія, чиновництво і християнська церква стають трьома головними опорами домінату - військовою, політичною й ідеологічною.
Нарешті, з огляду на те, що східна частина імперії відносно менше, ніж західна, піддавалася нападам варварських племен і була економічно більш розвиненою, Константин переніс туди свою столицю - у давньогрецьке місто Візантій, перейменувавши його на Константинополь.
У 330 р. Константинополь був офіційно проголошений столицею імперії. Перенесення столиці в Константинополь закріпило процес розпаду імперії на дві частини. У 395 р. за заповітом імператора Феодосія вона була остаточно розділена на Західну Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію).
Посилення економічного відособлення частин імперії, їх політичний поділ були проявом і результатом загальної кризи рабовласницького ладу. Поділ єдиної держави був об'єктивною спробою запобігти загибелі цього ладу, що руйнувався в результаті жорстокої політичної й ідеологічної класової боротьби, повстань підкорених народів, вторгнень варварських племен, від яких особливо страждала Західна Римська імперія.
У 476 р. командуючий імператорською гвардією германець Одоакр скинув із престолу останнього римського імператора. Західна Римська імперія припинила своє існування.
Виникнення абсолютизму як нової форми монархії у Франції викликане глибинними змінами, що відбулися в станово-правовій структурі країни. Ці зміни були викликані насамперед зародженням капіталістичних відносин. Становлення капіталізму відбувалося швидше в промисловості й у торгівлі, у сільському господарстві для нього усе більшою перешкодою ставала феодальна власність на землю. Серйозним гальмом на шляху суспільного прогресу був архаїчний, такий, що суперечить потребам капіталістичного розвитку, становий устрій. На XVІ ст. французька монархія втратила представницькі установи, що існували раніше, але зберегла свою станову природу.
Першим станом у державі було духовенство, яке, зберігаючи свою традиційну ієрархію, відзначалося великою неоднорідністю. Між верхівкою церкви і приходськими священиками посилилися протиріччя. Духовенство виявляло єдність лише у своєму прагненні утримати станові, суто феодальні привілеї (стягнення десятини та ін.). Тіснішим став зв'язок духовенства з королівською владою і дворянством.
Панівне місце в суспільному і державному житті французького суспільства посідав стан дворян. Лише дворяни могли володіти феодальними маєтками, а тому в їх руках перебувала більша частина (3/5) землі в державі. Незважаючи на розбіжності в родовитості й посадах, дворяни мали низку важливих загальностанових привілеїв: право на титул, на носіння певного одягу і зброї, у тому числі при дворі короля. Дворяни були звільнені від сплати податків і від будь-яких особистих повинностей. Вони мали переважне право призначення на придворні, державні й церковні посади.
Переважну масу населення у Франції в XVІ-XVІІ ст.ст. становив третій стан, який дедалі більше ставав неоднорідним. У ньому посилилася соціальна і майнова диференціація. Найнижче у третьому стані перебували селяни, ремісники, чорнороби, безробітні. На верхніх його сходинках стояли особи, з яких формувався клас буржуазії: фінансисти, торговці, цехові маііс три, нотаріуси, адвокати.
Неминучим результатом формування капіталістичного укладу і розкладу феодалізму було становлення абсолютизму. У переході до абсолютизму, хоча він супроводжувався подальшим посиленням самовладдя короля, були заінтересовані найширші прошарки французького суспільства XVІ-XVІІ ст. Абсолютизм був потрібен дворянству і духовенству, оскільки для них у зв'язку із поглибленням економічних труднощів і політичного тиску з боку третього стану зміцнення і централізація державної влади стали єдиною можливістю зберегти на якийсь час свої великі станові привілеї.
В абсолютизмі була заінтересована і буржуазія, яка ще не могла претендувати на політичну владу, але мала потребу в королівському захисті від феодальної вольниці, що знову сколихнулася в XVІ ст. у зв'язку з Реформацією і релігійними війнами.
Становлення абсолютизму в XVІ ст. мало прогресивний характер, оскільки королівська влада сприяла завершенню територіального об'єднання Франції, формуванню єдиної французької нації, більш швидкому розвитку промисловості і торгівлі, раціоналізації системи адміністративного управління.
Втім, із посиленням занепаду феодального ладу в XVІІ-XVІІІ ст.ст. абсолютна монархія, у тому числі з огляду на саморозвиток самих її владних структур, усе більше підносячись над суспільством, відривається від нього, вступає з ним у нерозв'язні протиріччя.
Таким чином, у політиці абсолютизму неминуче виявляються і набувають головного значення реакційні й авторитарні риси, у тому числі відкрита зневага до гідності і прав особи, до інтересів і блага французької нації в цілому.
Верховна політична влада за абсолютної монархії цілком переходить до короля. Для цього королям необхідно було подолати політичну опозицію феодальної олігархії і католицької церкви, ліквідувати станово-представницькі установи, створити централізований бюрократичний апарат, постійну армію, поліцію.
Уже в XVІ ст. Генеральні штати практично не функціонували. У 1614 р. вони були скликані востаннє, незабаром були розпущені й вже не збиралися до 1789 р.
Своєрідною політичною опозицією королівській владі XVІ-XVІІ ст.ст. виступив Паризький парламент, який перетворився на оплот феодальної знаті. Він неодноразово використовував своє право ремонстрації і відхиляв королівські акти.
Змінилося й загальне уявлення про владу короля і про характер його конкретних повноважень. У 1614 р. за пропозицією Генеральних штатів французька монархія була оголошена божественною, а влада короля почала розглядатися як священна. Вводилося нове офіційне титулування короля: "Король Божою милістю". Остаточно затверджуються уявлення про суверенітет і необмежену владу короля.
Взагалі французький абсолютизм грунтувався на концепції нерозривного зв'язку короля і держави, поглинання першого другою. Вважалося, що сам король, його майно, його сім'я лежать французькій державі і нації. Юридично король вважався джерелом будь-якої влади, що не підлягала будь-якому контролю. Це, зокрема, призвело до закріплення повної свободи короля у сфері законодавства.
При абсолютизмі центральні органи розрослися й ускладнилися. Проте самі феодальні методи управління перешкоджали створенню стабільної і чіткої державної адміністрації. Часто королівська влада створювала на свій розсуд нові державні органи. Втім, потім вони, якщо викликали її невдоволення, реорганізовувалися або скасовувалися.
У XVІ ст. з'являються посади державних секретарів, один із яких, особливо у випадках, коли король був неповнолітнім, виконував фактично функції першого міністра.
Старі державні посади ліквідуються чи втрачають будь-яке значення і перетворюються на прості синекури. Зберігає своє колишнє значення лише канцлер, який стає після короля другою особою в державному управлінні.
Потреба в спеціалізованій центральній адміністрації привела наприкінці XVІ ст. до зростання ролі державних секретарів, яким доручаються певні сфери управління (іноземні справи, військові справи, морські справи і колонії, внутрішні справи). За Людовіка XІV державні секретарі, які спочатку відіграли суто допоміжну роль, наближаються до особи короля, виконують роль його особистих чиновників.
Розширення кола функцій державних секретарів веде до швидкого зростання центрального апарату, до його бюрократизації. У XVІІІ ст. вводяться посади заступників державних секретарів, при них створюються значні за розмірами бюро, які, своєю чергою, поділяються на секції з чіткою спеціалізацією й ієрархією чиновників.
Значну роль у центральному управлінні відіграв спочатку суперінтендант фінансів, а потім Генеральний контролер фінансів.
Неодноразової перебудови зазнала і система королівських рад, що виконували дорадчі функції. Людовік XІV у 1661 р. створив Велику раду, до якої входили герцоги й інші пери Франції, міністри, державні секретарі, канцлер, що головував у ній за відсутності короля, а також спеціально призначувані державні радники (головним чином - із дворян мантій). Ця рада вирішувала найважливіші державні питання (відносини з церквою, наприклад ), обговорювала проекти законів, у деяких випадках приймала адміністративні акти і розглядала найважливіші судові справи. Для обговорення зовнішньополітичних справ скликалася вужча за своїм складом Верхня рада, до якої зазвичай запрошувалися державні секретарі в іноземних і військових справах, кілька державних радників. Рада депеш обговорювала питання внутрішнього управління, приймала рішення щодо діяльності адміністрації. Рада з питань фінансів розробляла фінансову політику, вишукувала нові джерела надходження коштів до державної казни.
Управління на місцях відзначалося особливою складністю і заплутаністю. Деякі посади (наприклад бальї) збереглися від попередньої епохи, але їх роль неухильно зменшувалась. З'явилися численні спеціалізовані служби на місцях: судове управління, фінансове управління, нагляд за дорогами тощо.
На початку XVІ ст. органом, що проводив політику центру на місцях, були губернатори. Вони призначалися і усувалися з посади королем, але згодом ці посади опинилися в руках знатних дворянських сімей.
Для зміцнення своїх позицій у провінціях королі, починаючи з 1535 p., посилають туди комісарів з різними тимчасовими дорученнями, але незабаром останні стають постійними посадовими особами, що інспектують суд, адміністрацію міст, фінанси. В другій половині XVІ ст. їм надається титул інтендантів.
Централізація торкнулася й міського управління. Муніципальні радники (ешвени) і мери перестали обиратися, а призначалися королівською адміністрацією (зазвичай за відповідну плату). У селах постійної королівської адміністрації не було, а низові адміністративні й судові функції покладалися на селянське общини та общинні ради. Проте в умовах всесилля інтендантів сільське самоврядування вже наприкінці XVІІ ст. занепадає.
Незважаючи на посилення централізації судової системи, вона також залишалася архаїчною і складною. У деяких частинах Франції аж до XVІІІ ст. збереглася сеньйоріальна юстиція. Королівські ордонанси лише регламентували порядок її здійснення.
Вкрай заплутаною була система королівських судів. Нижчі суди в превотствах до середини XVІІІ ст. були ліквідовані. Збереглися суди в бальяжах, хоча їх склад і компетенція постійно змінювалися. Важливу роль, як і колись, відігравав Паризький парламент і судові парламенти в інших містах.
У період абсолютизму завершилося створення централізовано побудованої постійної армії, що була однією з найбільших у Європі, а також регулярного королівського флоту.
За Людовіка XІV була проведена важлива військова реформа, суть якої полягала у відмові від наймання іноземців і в переході до вербування рекрутів з місцевого населення.
Вищі командні посади в армії могли обіймати лише представники титулованої знаті. При заміщенні офіцерських посад нерідко виникали гострі протиріччя між спадковим і служивим дворянством. У 1781 р. родове дворянство домоглося закріплення за ним виключного права на заняття офіцерських посад. Такий порядок комплектування офіцерства негативно позначався на бойовій підготовці армії, був причиною некомпетентності значної частини командного складу.
При абсолютизмі створюється розгалужена поліція: у провінціях, містах, на великих дорогах тощо.
У 1667 р. була заснована посада генерала-лейтенанта поліції, на якого покладався обов'язок підтримувати порядок у масштабах усього королівства. В його розпорядженні перебували спеціалізовані поліцейські підрозділи, кінна поліцейська гвардія, судова поліція, що проводила попереднє розслідування.
Генерал-лейтенант поряд із загальною поліцією (поліцією безпеки) очолював також політичну поліцію з розгалуженою системою таємного розшуку. Був установлений негласний контроль за супротивниками короля і католицької церкви, за всіма особами, що виявляли вільнодумство.


4. Ознайомившись із пропонованим текстом, визначте назву документа, історичні умови його появи, коротко схарактеризуйте його структуру та зміст.
Назва документу: закони Ману.
Специфічні риси давньоіндійського права, що відображають особливості соціально-економічного і державного розвитку Стародавньої Індії, виявилися насамперед в його джерелах, серед яких особливе місце належить дхармашастрам - збірникам релігійно-правових приписів, правил (дхарм).
Дхарма - це і норма поведінки, і звід правил, обов'язкових для кожного правовірного індуса, і закон, що регламентує його життя. Ця норма має одночасно і релігійний, і моральний, і правовий зміст.
Дхармашастри були укладені брахманами, їх поява пов'язується із соціально-класовим розшаруванням, загостренням соціальних протиріч у давньоіндійському суспільстві. Укладаючи дхармашастри спочатку для своїх учнів, брахмани спиралися на найпоширеніші та загальнообов'язкові норми звичаєвого права, усталену судову практику, царські узаконення тощо. Вони вносили до них свої релігійно-етичні та правові уявлення, які відображали їх класовий світогляд, відносини соціальної нерівності, експлуатації, панування і підкорення.
Численні брахманські компіляції - дхармашастри - містили матеріали, які стосувалися різних епох, мали різні походження й історичну цінність. Вони несли на собі сліди численних виправлень і пізніших додатків. Та обставина, що дхармашастри посіли місце основного джерела давньоіндійського права, пояснюється общинною відокремленістю, слабкістю центральної влади в Стародавній Індії.
Незважаючи на різноманіття дхармашастр, можна побачити багато спільного між ними, взаємовплив, запозичення, текстуальний збіг, а головне - єдність тих релігійно-філософських концепцій, на яких вони засновувалися. Загальною є сама концепція дхарми - норми поведінки благочестивого індуса, встановленої нібито божеством і змінюваної від варни до варни, від касти до касти.
Відповідно до брахманського релігійного вчення увесь зміст права, межі дії його норм визначені змістом вед - священним джерелом усіх знань. Звідси випливало, що між дхармашастрами не може бути протиріч. Якщо усі ці протиріччя діставали вияв, а їх насправді було багато, то вони мали вирішуватися відповідним тлумаченням.
Схожість правових інститутів, закріплених у дхармашастрах, стала результатом релігійно-культової єдності народів Стародавньої Індії, що значно вплинуло на розвиток цієї країни.
Закони Ману посідають особливе місце серед дхармашастр. Їх зміст, переданий у вигляді окремих віршів (шлок), зазвичай, відтворювався у пізніших дхармашастрах, вони неодноразово коментувалися у середні віки.
За своїм змістом закони Ману відображали волю верхівки давньоіндійського суспільства - брахманів та кшатріїв, закріплювали рабство та інші форми соціального устрою країни.
На перший план у законах Ману виступає станово-варновий поділ суспільства. Про рабів тут говориться, але значно менше, ніж про інший прошарок - варну шудр - найчисленніший і найбільш соціально принижений, чи про різні категорії неповноправного люду: найманих працівників, "недоторканних" - чандалів, ізгоїв тощо.
Тісний зв'язок права з релігією та мораллю знайшов відображення у багатьох характерних рисах законів Ману, наприклад у релігійному обгрунтуванні правових норм, у їх зв'язку із досконало розробленими ритуалами та обрядами. Цей зв'язок можна простежити і в самій системі розташування їх приписів.
Увесь зміст законів Ману визначається основоположним брахманським вченням, ідеями, закріпленими у гл. 1, які є обгрунтуванням станово-варнового поділу суспільства, особливих соціальних привілеїв брахманів.
Можна розглянути правове становище окремих груп населення.
Правові пам'ятки дають яскраву картину станово-кастового поділу давнього суспільства Індії, яке набуло тут найбільш завершеної форми. Це діставало вияв у соціальному, релігійному і правовому становищі представників окремих варн. Так, шудри усувалися від участі у релігійних обрядах жертвоприношень. Вивчення священних вед стає привілеєм брахманів, кшатріїв та вайшіїв, які отримали назву "двічі народжених" на відміну від "один раз народжених" шудр. Деякі глави дхармашастр присвячені суворій регламентації поведінки представників різних варн у спілкуванні один з одним, зокрема під час прийому їжі, в ритуалах "очищення".
Тяжкість покарання за скоєння тих чи інших злочинів визначається у дхармашастрах у чіткій відповідності з належністю до тієї чи іншої варни. Закріплені правом межі варн зазвичай відображали фактичне становище індивіда у системі суспільного виробництва й розподілу. Це дає підстави говорити з певною умовністю про варни як про стани-класи.
Особливе місце у соціальному поділі давньоіндійського суспільства посідали раби, які різко відрізнялися від вільних тим, що вони були власністю інших осіб - палацу, храму чи рядового общинника.
Посилення майнової диференціації у другій половині І тис. до н.е. дедалі частіше почало виявлятися у розбіжностях варнового статусу й місця людини у суспільстві. В законах Ману можна знайти згадку про брахманів, які пасуть худобу, брахманів-ремісників, акторів, слуг, до яких пропонувалося ставитися "як до шудр".
У період правління Маурьїв до кшатріїв, які зосередили в своїх руках військову, політичну й економічну владу, почали відносити в основному тих, хто безпосередньо належав до царського роду, до категорії привілейованих найманих воїнів.
Розквіт міст та розширення торгівлі викликали появу заможної торговельно-ремісничої верхівки серед вайшіїв, яка включала великих купців, лихварів, ремісників, що досягли успіху. Вони об'єднувалися у корпорації, виконували роль торговельних агентів царя, збирачів податків і мита. Майнове розшарування торкнулось і варни шудр. Про це свідчать й закони Ману.
Отже, всередині кожної варни розвивалася соціальна нерівність, поділ на експлуатованих та експлуататорів, але кастові, общинні, великосімейні межі, скріплені правом, релігією, стримували їх злиття в єдину класову спільноту.


5. Вирішити задачу (юридичний казус):
У 448 р. до н.е. у римському суді децемвірами розглядалася справа про визнання власністю патриція Апія Клавдія дочки плебея Виргинія.
Патрицій Апій Клавдій обманним шляхом прагнув заволодіти молодою красивою дівчиною Люцінією - дочкою плебея, начальника когорти Виргинія, нареченою молодого воїна Максимуса. З цією метою він підмовив свого клієнта свідчити в суді про те, що Люцінія була його дочкою від рабині, а значить, власністю Апія Клавдія.
Батько Люцінії, збурений рішенням суду, і, прагнучи захистити честь своєї сім'ї, під час прощання з дочкою вбив її. Римляни обурилися проти суддів, підтримавши Виргинія, котрий звернувся до війська з закликом до помсти.
Яким має бути судове рішення по справі?"

Вирішення:
Викриті у лжесвідченні учасники розгляду справи відповідно до XІІ таблиць (п. 23) будуть скинуті із Тарпейської скали.
Буде покараний за вбивство своєї дочки й за заклики до порушення громадського порядку батько Люцінії (Табл., ІX, 1-2). Проте покарання за ці злочини буде призначене самим судом. У XІІ таблицях про покарання за ці злочини не згадується.


6. Скласти юридичний казус, відобразивши особливості регулювання васальних відносин в Німеччині в першій половині XІІІ ст.
Умова: Після смерті батька син повинен визнати перед паном із складеними руками свою васальну залежність по батьківському лену.
Питання: За яким терміном він повинен це зробити згідно "Саксонського дзерцала"?
Відповідь: Після смерті батька син повинен визнати перед паном із складеними руками свою васальну залежність по батьківському лену протягом року (Гл. І п. 45).


7. Доведіть або спростуйте, спираючись на історичний досвід державоправотворення в рабовласницьких і феодальних країнах положення про те, що соціальна сутність права в епоху станово-кастового суспільства не змінилася: право за своїм характером залишалось "правом-привілеєм".
Для феодального права європейських країн характерні такі риси:
- основне місце у феодальному праві посідають норми, які регулюють поземельні відносини;
- феодальне право становить право-привілей, яке закріплює нерівність різних феодальних станів;
- феодальне право, маючи становий характер, не знало чіткого розподілу на галузі права. Воно складалося з ленного права, церковного (канонічного) права, міського (магдебурзького) права;
- феодальному праву був притаманний партикуляризм, тобто роз'єднаність права, відсутність єдиного права на всій території держави;
- феодальне право є правом сильного, "кулачним правом". Це було зумовлено т