Завдання з історії держави та права 8

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права зарубіжних країн"

1. Визначте повноваження та роль сенату в Давньому Римі.
Важливу роль у державному механізмі Римської республіки відіграв сенат.
Сенатори (спочатку їх було 300, за кількістю патриціанських родів, а у І ст. до н.е. кількість сенаторів була збільшена спочатку до 600, а потім до 900) не обиралися. Спеціальні посадові особи - цензори, які розподіляли громадян по центуріях і трибах, раз на п'ять років складали списки сенаторів з представників знатних і багатих сімей, котрі, як правило, вже обіймали вищі державні посади. Це робило сенат органом верхівки рабовласників, який фактично не залежав від волі більшості вільних громадян.
Формально сенат був дорадчим органом і його настанови називалися сенатус-консульти. Втім, компетенція сенату була широкою. Він контролював законодавчу діяльність центуріатних (а потім і плебейських) зборів, затверджуючи їх рішення, а згодом став попередньо розглядати (і відхиляти) законопроекти.
Так само контролювалося обрання народними зборами посадових осіб (спочатку затвердженням обраних, а згодом - кандидатів). Велику роль відіграла та обставина, що у розпорядженні сенату перебувала казна держави. Сенат встановлював податки і визначав необхідні фінансові витрати. До його компетенції належала підготовка настанов щодо суспільної небезпеки, благоустрою і релігійного культу.
Важливе значення мали зовнішньополітичні повноваження сенату. Якщо війну оголошували центуріатні збори, то мирний договір, а також договір про союз затверджував сенат. Він також оголошував набір до армії і розподіляв легіони між командуючими арміями.
Нарешті, за надзвичайних обставин (небезпечна війна, повстання рабів) сенат міг прийняти рішення про встановлення диктатури.
2. Дайте характеристику джерелам середньовічного права Франції.
Найважливішим джерелом права у середньовічній Франції був звичай. До X ст. у Франції перестали діяти Салічна правда та інші варварські звичаї, що застосовувалися за персональним принципом. На зміну їм в умовах феодальної роздробленості прийшли територіальні правові звичаї (кутюми) окремих регіонів, сеньйорій і общин.
Звичаї складалися в усній формі (тому північ Франції називали "країною неписаного права"), вони формувалися на основі звичаїв, що визнавалися з покоління в покоління на певній території місцевого або регіонального масштабу. Для визнання звичаїв у судах було необхідно, щоб вони були відомі з "незапам'ятних часів", тобто принаймні 40 років.
Найвідомішим і найпопулярнішим в середньовічній Франції був збірник звичаїв - Кутюми Бовезі (близько 1285 p.). Він складався з прологу та 70 глав і хоча не давав системного й цілісного викладу правового матеріалу, описував велику кількість кутюмів з різних питань права (організація суду і процес, правовий статус різних категорій осіб, юридичний режим земельних володінь та ін.).
Після Кутюмів Бовезі було видано низку інших збірників: Кутюми Тулузи (1296 p.), Давній кутюм Бретані (1330 p.). Особливим авторитетом у судах користувався збірник "Великий кутюм Франції", складений у 1389 р.
У 1454 р. Карл VІІ спеціальним ордонансом наказав усім бальї звести в єдині збірники кутюми їх бальяжів і надіслати для узагальнення до Паризького парламенту. Відповідно до цього розпорядження були складені, а в XVІ ст. відредаговані 60 збірників "великих" і близько 200 збірників "малих" кутюмів.
В XVІІ-XVІІІ ст. ст. з'являється ряд робіт (Лавуазеля, Дома, Потьє), в яких була здійснена спроба уніфікувати кутюми й судові рішення за окремими правовими інститутами і у такий спосіб обгрунтувати ідею створення єдиного загальнофранцузького права.
З XІІІ ст. у Франції починається ренесанс римського права. Це було пов'язане, насамперед, із активною діяльністю школи глосаторів, які відкрили шлях для Юстиніанового римського права. Один з видатних представників цієї школи - Плацетін - організував на початку XІІІ ст. викладання римського права в університеті Монтпельє. Потім юридичні факультети почали відкриватися й в інших університетах Франції. Відроджене у такий спосіб і пояснене глосаторами римське право виступало у Франції як "право вчених", воно було далеким від практики королівських судів.
Французькі королі, визнавши доктринальне значення римського права, обмежували його практичне застосування. Людовік Святий (XІІІ ст.) постановив, що воно не є обов'язковим у французькому королівстві. Філіпп Сміливий заборонив практикуючим юристам застосовувати римське право в країні звичаєвого права. На півдні Франції королівська влада визнавала римське право як вид "писаного звичаю". Тому південь Франції спочатку вважався країною звичаєвого права, і лише з XІV ст. за ним остаточно закріпилася назва "країни писаного права".
До важливих джерел права, що діяли на території всієї Франції, належали норми канонічного права. Право церкви створювати власну юридичну систему для внутрішнього застосування визнавалося в Римській імперії й у монархії франків, звідки у Францію й перейшло канонічне право.
Свого апогею воно досягло в XІІ-XІІІ ст. ст., коли розширилася компетенція церковних трибуналів, які істотно поширили свою юрисдикцію на світське населення.
Стосовно канонічного права, виробленого в період середньовіччя і включеного в Звід канонічного права, діяла презумпція, відповідно до якої воно мовчазно визнавалося королівською владою.
Норми канонічного права, прийняті церквою вже після утвердження Зводу канонічного законодавства (1582 p.), вимагали спеціальної королівської санкції. Фактично королівські суди почали брати до уваги лише ті акти церковних соборів і римських пап, що супроводжувалися спеціальними королівськими грамотами, які означали їх офіційну промульгацію.
Велике значення у Франції в період середньовіччя мало й міське право, що розглядалося як свого роду звичаєве право. Хоч воно було достатньо розмаїтим, але йому були властиві й загальні риси. Основним джерелом цього права були міські хартії, які мали нормативний характер і відображали компроміс міського населення з королем або окремими сеньйорами.
У хартіях і засноваших на них внутрішніх регламентах міст передбачалася підтримка миру і порядку, визнавалися важливі права і свободи громадяни, не захищені звичаєвим феодальним правом (право на життя і майно городян, недоторканність житла та ін.), регламентувалася торговельно-ремісницька діяльність.
Поступовий розвиток внутрішньої, а особливо міжнародної торгівлі виявив і очевидні недоліки міського права, які мали місцевий партикулярний характер. Тому з XІІ ст. у відносинах між купцями починають використовуватися норми міжнародного морського і торговельного права, запозичені зі збірників морських і торговельних звичаїв, записаних в італійських та іспанських містах (Пізі, Барселоні та ін.). Згодом такі збірники стали укладатися й у Франції.
З посиленням королівської влади дедалі важливіше місце серед інших джерел права посіли законодавчі акти королів: настанови, едикти, накази, декларації та ін. Починаючи з Філіппа Красивого (кінець XІІІ - початок XІV ст.) королівські акти стали іменуватися ордонансами.
До середини XVІ ст. королівських ордонансів накопичилося так багато, що Генеральні штати неодноразово вимагали від короля їх кодифікації з метою усунення плутанини і протиріч у законодавстві. У зв'язку з цим відомий юрист Бріссон підготував велику компіляцію, складену на основі чинного королівського законодавства. Ця компіляція, відома під назвою Кодекс Генріха ІІІ, була опублікована в 1587 р. як приватний твір, проте мала великий авторитет у судах.
Додатковим і порівняно менш важливим джерелом французького середньовічного права виступала судова практика парламентів, особливо Паризького. З багатьох питань, зокрема пов'язаних із застосуванням кутюмів, рішення парламентів, винесені в окремих справах, набували нормативно-обов'язкової сили.


3. Визначте причини та розкрийте зміст парламентської монархії в Англії.
Реставрація Стюартів не забезпечила в Англії тривалого компромісу між буржуазією і джентрі, з одного боку, і феодальним дворянством, з другого. Порушення Бредської декларації Карлом ІІ, а потім і Яковом ІІ, намагання цих монархів повернути дореволюційні порядки викликали незадоволення правлячої верхівки. А видана 1688 р. на користь католиків Декларація про "віротерпимість" об'єднала і торі, і вігів у боротьбі проти Стюартів. Вони звернулися до штатгальтера Голландії Вільгельма ІІІ Оранського, який був одружений з дочкою Якова ІІ Марією, з пропозицією зайняти "вакантний" королівський престол.
У грудні 1688 р. Вільгельм ІІІ з дванадцятитисячним військом висадився на берегах Британії. Його підтримали буржуазія, джентрі, жителі Лондона. На бік Вільгельма перейшли міністри, члени королівської родини, сам головнокомандувач королівською армією Джон Черчілль. Якову ІІ довелося тікати до Франції. Вільгельм ІІІ вступив без бою в Лондон і був проголошений регентом.
В Англії ці події дістали назву "славної революції", хоча насправді це був двірцевий переворот, в якому народні маси жодної участі не брали. У 1689 р. парламент обрав Вільгельма ІІІ Оранського і Марію на англійський королівський престол.
"Славна революція", по суті, завершила оформлення компромісу між фактично панівною буржуазією і офіційно правлячою земельною аристократією. Політична влада опинилася в руках дворян-зємлевласників, які повинні були підтримувати інтереси фінансової верхівки буржуазії.
Найважливішим результатом перевороту 1689 р. стало утвердження в Англії буржуазної парламентської монархії.
Причому в цьому плані своєрідною рисою Англії є відсутність конституції як єдиного документа. Англійська конституція - це сукупність конституційних актів і угод (прецедентів), у яких отримали закріплення основні конституційні принципи й положення, структура державного механізму тощо.
Виняткового значення набирають два конституційні акти англійського парламенту: Білль про права 1689 р. і Акт про престолонаступництво 1701 р.
Білль про права визначив провідну роль парламенту в системі державних органів. У ньому було сказано:
1) припиняти закони або виконання законів королівським повелінням без згоди парламенту незаконно;
2) не можна вилучати закони королівським повелінням;
3) стягнення зборів на користь корони без згоди парламенту незаконно;
4) набір або утримання постійного війська в мирний час інакше, як за згодою парламенту, суперечить закону.
Крім цього, документ стверджував, що вибори в парламент повинні бути вільними, що парламент скликатиметься доволі часто, що проголошується свобода слова, дебатів і актів у парламенті, що звернення до короля з клопотанням є правом підданих, що не допускається ні вимагання надмірних податків, ні накладання надмірних штрафів або суворих і надзвичайних кар. Нарешті, було сказано, що принц Вільгельм Оранський і принцеса Марія повинні бути "в силу законів королівства" королем і королевою Англії, а корона після Вільгельма Оранського повинна перейти до його спадкоємців.
Як засвідчили майбутні події, питання про престолонаслідування виявилося достатньо складним. У дочки Вільгельма і Марії - принцеси Анни - не було дітей, і тому треба було вирішити, хто стане наступним монархом Англії.
Відповідь на це питання повинен був дати прийнятий парламентом 1701 р. Акт про престолонаступництво, згідно з яким престол мав перейти, якщо нічого не зміниться, до німецьких князів Ганноверської династії.
Проте Акт 1701 р. не лише встановив порядок престолонаслідування, але й містив у собі подальше уточнення прерогатив законодавчої та виконавчої влади. Так, особа, яка вступала на королівський трон, повинна була приєднатися до Англіканської (протестантської) Церкви й не підтримувати жодних зв'язків із Папою Римським.
Подальше обмеження королівської влади виявилося в тому, що король не мав права без згоди на те парламенту виїздити за межі Англії, що особа, яка була народжена за межами Англії, не могла бути членом Таємної ради, депутатом парламенту, займати взагалі відповідальну посаду в державному апараті, що всі акти короля потребували підпису відповідного міністра ("міністерська відповідальність перед парламентом").
Було заборонено займати посаду в короля і бути одночасно членом парламенту. Судді, призначені короною, залишалися на своїх постах "доки добре поводилися" і їх можна було змістити лише за рішенням парламенту. Нарешті, король втрачав право помилування своїх міністрів, засуджених парламентом у порядку імпічменту.
Таким чином, зазначені вище конституційні акти визначили правовий статус парламенту і короля, а також сформулювали основні принципи буржуазної парламентської монархії в Англії:
1) парламентаризм - "парламент вище корони";
2) парламент - єдиний законодавчий орган;
3) розподіл влади;
4) незмінність суддів;
5) гарантії основних свобод у парламенті (свободи слова, дебатів, виборів).
Все це свідчить про те, що на зламі ХVІІ-XVІІІ ст.ст. в Англії виникла буржуазна парламентська монархія з розподілом влади і верховенством парламенту.


4. Розкрийте зміст і причини об'єднання Германії. Назвіть особливості утворення Германської імперії.
Боротьба Пруссії за гегемонію в Німеччині почалася задовго до династійних війн. Пруссія розпочала її з утвердження свого лідерства в створенні єдиного німецького економічного простору, що й дозволило їй у значному ступені подолати місцевий сепаратизм.
Незважаючи на те, що в Союзному акті 1815 р. говорилося про те, що члени Союзу залишають за собою право обговорити на 1-му засіданні Союзного сейму у Франкфурті-на-Майні питання торговельного і транспортного зв'язку, ні на першому, ні на наступних його засіданнях це питання не було вирішене.
У цих умовах Пруссія в 1818 р. прийняла новий митний закон, який скасував усі митні кордони в межах Прусського королівства і проголосив свободу пересування між усіма його провінціями. Цей закон встановив також протекціонистський митний тариф для прусських товарів.
Ще в 1819 р. на Віденській конференції німецьких урядів делегати Пруссії виступили з ініціативою поширити дію прусського митного закону на весь Союз. Різка антипрусська реакція австрійського уряду, який вбачав у цій пропозиції загрозу своїм "суверенним правам", провалила цю пропозицію, не підтриману й іншими німецькими державами.
Проте з 1819 до 1833 р. Пруссія домоглася укладення цілого ряду митних угод з окремими німецькими урядами. Підсумком об'єднавчої політики Пруссії стало створення в 1834 р. Митного союзу німецьких держав, до якого увійшли 20 членів Німецького союзу. Реальному митному й економічному об'єднанню в межах Митного союзу Австрія могла протиставити Пруссії лише формальне політичне об'єднання німецьких держав у межах Німецького союзу, вирішальну роль в якому вона відіграла.
Спроби Австрії проникнути до Митного союзу й підпорядкувати його Союзному сейму, підірвавши у такий спосіб позиції Пруссії, або створити новий під своєю егідою були зірвані Пруссією.
Економічні успіхи Митного союзу, а також розпочатий в 30-х р.р. ХІХ ст. у Німеччині промисловий переворот зумовили вибір уніфікації норм торговельного і вексельного права як пріоритетне загальнонімецьке завдання. У 1847 р. на черговій конференції Митного союзу, що проходила в Лейпцизі, був прийнятий Загальнонімецький вексельний статут, який вперше застосував однакове регулювання вексельного обороту. Його прийняття зміцнило позиції Пруссії у правовій сфері, оскільки в основу Статуту був покладений проект, розроблений прусськими юристами.
На 10-й конференції Митного союзу, що проходила в Берліні, німецькі уряди звернулися до Пруссії з проханням розробити проект Загальнонімецького торговельного уложення. На обговорення законодавчої комісії Союзного сейму у 1857 p. були представлені два проекти Торговельного кодексу: прусський і австрійський. Законодавці вибрали як основу для майбутньої загальнонімецької кодифікації торговельного права більш лаконічний і зрозумілий прусський проект.
Прийняття в 1861 р. Загальнонімецького торговельного уложения в політично роздробленій країні стало безпрецедентною подією. Це остаточно закріпило провідну роль Пруссії в створенні єдиного економічного і правового простору Німеччини, підірвавши місцеві сепаратистські настрої. Прусський канцлер Бісмарк навіть пообіцяв увести загальне виборче право.
Проте головні перешкоди на шляху створення єдиної Німеччини Пруссія усувала на полі бою, використовуючи свою військову силу. У 60-х р.р. XІX ст. з усією очевидністю виявилося ставлення Пруссії до об'єднання Німеччини як до універсального способу завоювання німецьких держав, підкорення їх прусському пануванню.
У результаті війни з Австрією в 1866 р. Пруссія анексувала Ганновер, Нассау, Франкфурт та інші землі Німеччини, збільшивши свою територію за рахунок позбавлення трьох німецьких князів їх тронів. У тому ж 1866 р. був скасований Німецький союз і утворений Північно-Німецький союз, до якого увійшли всі північні й деякі західні і південнонімецькі держави, усього 28 (з кількістю населення в 30 млн. чоловік).
У 1867 р. була прийнята Конституція Північно-Німецького союзу, відповідно до якої президенту Союзу - прусському королю - передавалися вся повнота виконавчої влади й деякі інші важливі повноваження. Створювався на основі загального виборчого права Загальносоюзний рейхстаг, якому стало належати виключне право вотування податків.
Переможна війна з Францією в 1871 р. привела до відторгнення від неї Ельзасу і Лотарингії і до виплати величезної контрибуції в 5 млрд. франків на користь Німеччини. У дні війни завершилося об'єднання Німеччини. Так звані "оборонні договори" Північно-Німецького союзу з Баденом, Баварією, Вюртембергом, Гессен-Дармштадтом стали правовою основою їх вступу до нового союзу, перетвореного у 1871 р. на Німецьку імперію.
У 1871 р. була прийнята Конституція Німецької імперії, яка у значному ступені відтворила Конституцію Північно-Німецького союзу, а також врахувала договори південно-німецькими державами шляхом запровадження ряду конституційних новацій. За цими державами закріплювалися деякі особливі права. Баварія і Вюртемберг, наприклад, зберегли право на таку дохідну статтю місцевого бюджету, як податок на горілку і пиво, а також на управління поштою і телеграфом. За Баварією зберігалася певна самостійність щодо управління армією і залізницями.
Укладачі Конституції 1871 р. законодавчо закріпили сувору модель федеративно-адміністративного політичного устрою, яка була розроблена їх франкфуртськими попередниками, передавши федеральним зборам (Союзній раді - бундесрату і рейхстагу) законодавчу компетенцію з питань армії, флоту, зовнішньої політики, митниці й торгівлі, пошти, телеграфу, залізниць, судноплавства тощо. При цьому Конституція встановлювала, що імперські закони мають перевагу перед законами земельними.


5. Визначте наслідки громадянської війни (1861-1865 р.р.) у США в розвитку політичної і правової системи.
Громадянська війна привела до серйозних змін в економічній, політичній і правовій системі Сполучених Штатів.
Громадянська війна 1861-1865 р.р. знищила на Півдні рабовласництво, ліквідувала останні залишки докапіталістичних соціальних структур, остаточно вирішила завдяки Гомстед-акту аграрне питання шляхом передачі раніше націоналізованих земель північного заходу у власність фермерів.
Остаточно утвердився так званий "американський шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві", коли основною фігурою стає капіталістичний фермер. У цьому відношенні війна Півночі з Півднем може вважатися продовженням і завершенням буржуазної революції, що була розпочата війною за незалежність. За своїм характером це була радикальна буржуазно-демократична революція.
Громадянська війна залишила Південь у стані економічного і політичного хаосу. Щоб досягти нормалізації, протягом дванадцяти років вживалася низка заходів, які отримали назву "реконструкції Півдня". Штати розгромленої Конфедерації були поставлені під контроль федеральних військ. Місце загальних судів зайняли військові трибунали. З обох палат конгресу були виключені представники Півдня. Особам, що брали участь у заколоті, була заборонена політична діяльність.
Негри після громадянської війни землю не отримали. Більш того, щоб забезпечити плантації робочою силою, парламенти південних штатів видали постанови, які отримали назву "Чорних кодексів". Відповідно до цих постанов негри, які не мали роботи і визнавалися "бродягами", каралися штрафом, а при його несплаті - примусовими роботами на плантаціях. Неграм було заборонено займатися ремісництвом або торгівлею. Негри, яким ще не виповнилося 18 років, насильно віддавалися в "учнівство" білим господарям.
Водночас конгрес прийняв 1865 р. XІІІ поправку до Конституції, відповідно до якої в Сполучених Штатах "не повинні існувати ані рабство, ані підневільне слугування", окрім тих випадків, коли це є покаранням за злочин. Отже, була скасована дія "Чорних кодексів".
У тому ж 1865 р. конгрес, звільнений від заколотників, приймає XІV поправку до Конституції, що забороняла штатам приймати закони, які обмежують права і привілеї громадян США. Штатам було заборонено позбавляти будь-кого життя, волі або власності без належної судової процедури.
Наслідки громадянської війни у політичній сфері були значними. Перемога Півночі привела до зміцнення американської федерації, посилилася президентська влада, зріс авторитет Верховного суду США.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Всеобщая история государства и права: Учебник / Под ред. К. И. Батыра. - М.: Юристъ, 1998. - 456 с.
2. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - 5-те вид., перероб. і доп. - К.: Істина, 2005. - 768 с.
3. Жидков О. А., Крашенинникова Н. А. История государства и права зарубежных стран. - М.: Юрид. лит., 1991. - 364 с.
4. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2001. - 592 с.
5. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. - Харків: Право, 2001. - 416 с.
6. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права. - М.: Юристъ, 1999. - 576 с.
7. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія. - К.: Вентурі, 1998. - 176 с.