Завдання з історії держави та права

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з навчального курсу
"Історія держави і права зарубіжних країн"
Назвати та обгрунтувати історичні межі існування держави для країн західної цивілізації епохи станово-кастового суспільства.
На відміну від "азіатської" держави головним державоутворюючим чинником на території Європи був класовий поділ суспільства. Своєю чергою, це обумовлювалося тим, що тут відбувалося інтенсивне формування приватної власності на землю, худобу, рабів.
У найбільш "чистому" вигляді це можна спостерігати на прикладі Давніх Афін, де держава розвивалася, частиною перетворюючи органи родового ладу, частиною витискаючи їх шляхом впровадження нових органів, поступово замінивши їх дійсними органами влади. Місце "збройного народу" займає збройна "публічна влада", яка вже не співпадає з суспільством, відчужена від нього і готова виступити проти народу.
Вже на ранньому етапі розкладу общинного ладу спостерігається економічна нерівність: в аристократів земельних наділів, рабів, худоби, знарядь праці було більше, ніж у рядових общинників. Поряд із рабством, що носило переважно патріархальний характер, коли раби використовувалися як домашня обслуга і не були основною продуктивною силою, з’являється наймана праця, батрацтво безнадільних общинників. В міру розвитку приватної власності зростає вплив економічно сильної групи, яка прагне послабити роль народних зборів, базилевса (який виступав воєначальником, верховним жерцем, верховним суддею) і передати владу своїм представникам.
Протиріччя між спадковою аристократією і масами, що приймали іноді достатньо гострі форми, обтяжувалися боротьбою за владу інший групи власників приватної власності, нажитої морським грабежем і торгівлею. У кінцевому рахунку найбільш багаті власники і почали займати відповідальні державні посади – панування родової знаті було ліквідовано.
Отже, для генези Афінської держави характерно те, що воно виникає безпосередньо і насамперед із класових антагонізмів, які розвиваються в надрах родо-племінного суспільства. Поступово формована приватна власність стає базою, фундаментом для затвердження економічного панування імущих класів.
Своєю чергою, це дозволило опанувати інститутами публічної влади і використовувати їх для захисту своїх інтересів. У літературі Афіни нерідко називаються класичною формою виникнення державності.
У Давній Спарті особливості виникнення держави були обумовлені низкою інших обставин: спартанська община завоювала сусідні території, населення яких стало общинними (а не особистими) рабами – ілотами, чисельність яких багаторазово перевищувала чисельність спартанців.
Необхідність управляти ними і тримати в покорі зажадала створення нових органів влади, нового апарата. Водночас прагнення не допустити майнової нерівності (а отже, і соціальної напруженості) серед корінних спартанців, недопущення в цих цілях приватної власності на рабів і на землю, що була поділена на рівні ділянки за кількістю повноправних жителів, постійна погроза повстання ілотів та інші обставини призвели до того, що Спарта стала аристократичною республікою з дуже жорсткими, навіть терористичними методами управління і збереженими значними пережитками первіснообщинного ладу. Жорсткість режиму, який проводив лінію на зрівняльність, сприяла своєрідної консервації порядків, які існували, не давала виникнути тій соціальній силі, що могла б прискорити ліквідацію залишків родо-племінной організації.
У Римі процес формування класів і держави внаслідок цілого ряду причин гальмувався і перехідний до держави період розтягся на століття. У боротьбі між двома групами вільних членів римського родо-племінного суспільства, що тривала 200 років, плебеї виривали в патриціїв одну поступку за іншою.
Внаслідок цих перемог громадська організація Рима стала мати значну демократичність. Наприклад, затвердилася рівноправність усіх вільних громадян, закріпився принцип, відповідно до якого будь-який громадянин був одночасно хліборобом і воїном, установилося і вагоме соціально-політичне значення сільської общини, яка завжди залишалася власником общинної землі.
Все це сповільнювало розвиток майнової і соціальної нерівності в середовищі вільних громадян і формування приватної власності як важливого чинника класоутворення.
Положення якісно змінилося лише у кінці ІІ ст. до н.е. із початком масового збезземелювання селян-общинників. З іншого боку, у результаті завоювань, які не припинялися, у містах і сільських місцевостях накопичується така маса рабів, що римська сім'я, яка традиційно виконувала децентралізовано функцію придушення, утримання в покорі невільних, виявилася не в змозі її здійснювати. Зрештою необхідність зменшувати сутички різних соціальних груп неосяжної імперії, утримувати в покорі підвладні і залежні експлуатовані народи приводить у ІІ ст. до н.е. до створення потужної державної машини.
Таким чином, в головному процес державоутворення в Римі був таким же, як і в Афінах. Розклад родо-племінного ладу йшов тим же шляхом, що і у Греції. Так само як і в Греції, економічно сильна група поступово захоплює владу, формує вигідні їй органи. Однак у Римі в ці процеси рішуче втрутилася третя група населення – плебеї.
Декілька іншим шляхом йшло становлення франкської держави. Німецькі племена довгий час служили постачальниками рабів для могутнього сусіда – Рима. Якщо саме положення Греції і Рима сприяло прискореній ломці патріархального ладу, то ці ж природні умови в Німеччині до визначеного моменту створювали можливості для деякого розвитку продуктивних сил у рамках родового суспільства. Рабовласництво в тому виді, як воно існувало в Середземномор'ї, було економічно навіть невигідно. Общинники, які розорялися, потрапляли в залежність від багатих, а не в рабство, що сприяло тривалому зберіганню колективної форми господарювання. Військові потреби, а також напівкочове землеробство сприяли зберіганню колективної форми суспільно-господарської організації, в якій рабам просто не могло бути місця. Тому там майнова диференціація і соціальне розшарування призвели поступово до формування протофеодального суспільства.
Завоювання франками значних територій Римської імперії, з одного боку, із всією очевидністю показало нездатність родо-племінного устрою забезпечити панування на них, а це підстьобнуло утворення держави ранньофеодального типу. З іншого боку, це завоювання зруйнувало рабовласницькі порядки і прискорило перехід до феодалізму на землі колись могутньої Римської імперії.
Таким шляхом йшов розвиток держав на території Європи, у Древньої Русі, Ірландії, в Азії, в арабів тощо.


2. Скласти синхронну хронологічну таблицю основних історичних подій VІІІ-VІ ст.ст. до н.е. у процесі державотворення в країнах античної цивілізації.
Хронологічна таблиця основних історичних подій VІІІ-VІ ст.ст. до н.е. у процесі державотворення в країнах античної цивілізації.
СТАРОДАВНЯ ГРЕЦІЯ СТАРОДАВНІЙ РИМ
800 до н.е.
• Початок грецької колонізації Південної Італії, Сицилії та ін. IX–VIII ст. ст..
• Виникнення грецького алфавіту. 800 до н.е.
• VIII-VI ст. ст. – Період розквіту культури етрусків в Італії.

776 до н.е.
• Перші Олімпійські ігри. (Влаштовувались на честь Бога Зевса в Олімпії 1 раз на 4 роки. Продовжувалися 5 днів. Скасовані у 394 н.е.)
753 до н.е.
• 753–715 до н.е. Правління Ромула – першого (згідно з легендою), царя Риму. Разом зі своїм братом-близнюком Ремом він заснував Рим (753 до н.е.).
743 до н.е.
• 743–724 до н.е. Перша Мессенська війна.
• Спартанці захоплюють Мессенію. Переможені повинні віддавати Спарті половину урожаю. 753 до н.е.
• З часів римського вченого Марка Теренція Варрона (116–27до н.е.) цю дату прийнято вважати днем заснування Риму.
700 до н.е.
• Кінець VIII – початок VII ст.
• Старогрецький поет Гесіод.
• Початок грецької колонізації Північного Ппричорномор'я.
• Посилення боротьби демоса проти аристократії в грецьких містах-полісах.
• Розквіт грецьких міст в Малій Азії. 700 до н.е.
• Зміцнення рабовласницького ладу в Етрурії.

3. Порівняти механізм формування та функціонування поліцейських органів в країнах стародавніх та середньовічних цивілізацій.
Поліція – невід'ємна частина будь-якої держави. У кожного народу, який створив національну державність, неминуче виникає потреба в особливому апараті, покликаному насильницькими заходами здійснювати боротьбу з правопорушеннями. Такі апарати, що існували у всіх країнах з часів античності, й були прообразом поліції у сучасному її розумінні.
Спочатку, в античному світі, функції із забезпечення правопорядку покладалися переважно на військо, яке було єдиним універсальним інструментом як для захисту від зовнішніх ворогів, так і будь-яких порушень владних розпоряджень, що створювали загрозу для внутрішньої безпеки. Із розвитком цивілізації поступово зростала спеціалізація державних інститутів, і поліція стала все більш чітко відокремлюватися від армії та органів громадського управління. Як в монархіях, так і республіках поліцейські сили виступали, по суті, знаряддям центральної влади.
В Єгипті регулярні поліцейські формування виникли в епоху Нового царства (XVІ-XІІ| ст.ст. до н.е.). Його правителями були створені поліція явна і таємна, служба охорони каналів і кордонів, служба охорони фараонів і сановників. Особлива увага приділялася нагляду за рабами, стосовно яких здійснювалися репресії в позасудовому порядку. Керівництво поліцейськими силами було централізованим. Воно покладалося на одного з вищих сановників – "джаті", підлеглого безпосередньо фараонові.
Щось подібне спостерігалося у Вавілоні, Індії, Китаї, тобто в тих країнах, де панував режим "східної деспотії".
У стародавніх Афінах поліція складалася з піших і кінних стрільців, яких рекрутували, головним чином, з рабів-вільновідпущеників, оскільки афінські громадяни не відносили поліцейську службу до категорії почесних занять.
Однією із найбільш "поліцеїзованих" була спартанська держава, в якій вища адміністративно-поліцейська влада належала колегії ефорів. Останні організовували таємне спостереження за рабами-ілотами, а також неповноправними громадянами та іноземцями. Періодично стосовно них проводилися неспровоковані поліцейські репресії.
На зорі античного Риму повноваження з примусу належали всім громадянам, а також державним інститутам у сфері їх діяльності. Чиновники (магістрати) мали право коерції – примушення до виконання своїх розпоряджень, причому оскарження їх дій общині не допускалося.
Магістрати для виконання примусових дій користувались послугами особливих посадових осіб – лікторів, віаторів і еділів, стати якими вважалося престижним не лише в середовищі простих людей, але і патриціанській аристократії.
У І ст. до н.е. імператором Октавіаном Августом було створено спеціальне формування вігілів, яке почало цілодобово здійснювати охорону порядку, державного і приватного майна в межах Риму. Воно поділялося на сім когорт загальною чисельністю 7 тис. чол. Керував вігілами підрозділ міської адміністрації – префект.
Отже, охороні правопорядку, як можна побачити, в античному світі приділялася чимала увага. Поліція спочатку відіграла там важливу роль, виступаючи як наглядово-репресивний орган, причому характерно, що за своєю суттю її діяльність в рабовласницькому суспільстві була ідентичною як у деспотичних, так і у демократичних країнах. Поліція була знаряддям центральної влади і з однаковою старанністю захищала цю владу від суперників і жорстоко пригнічувала повстання рабів. Таке положення було обумовлене специфікою стародавньої державності, що виникла і розвивалася (незалежно від форм політичного режиму) в умовах перманентної боротьби центральної влади з внутрішніми змовами, зовнішніми ворогами і непокорою рабів.
Специфіка розвитку державності в епоху феодалізму справила серйозний вплив на основи організації і функціонування поліції. Типовим для європейських країн стало виникнення майже в кожній сеньорії поліцейських сил, повністю незалежних від центральної влади. Перетворення поліції на орган, покликаний забезпечувати підтримання правопорядку в національному масштабі, відбулося лише в епоху абсолютизму.
Цей процес мав місце в Австрії, Англії, Іспанії, Пруссії, Франції протягом XV-XVІІ| ст.ст.
Своєрідний "ренесанс" централізованого керівництва поліцією супроводжувався в Західній Європі безпрецедентною, всеосяжною і ретельною регламентацією всього, що, на думку правлячих кіл, належало до державної безпеки і впорядкування, а також надзвичайним розширенням повноважень поліцейських органів.
У Франції в цей період функціонували підлеглі короні великі поліцейські сили в провінціях, містах, на основних дорогах, а також спеціалізовані органи, призначені для проведення попереднього розслідування, здійснення політичного розшуку та ін. Причому юрисдикція поліції визначалася, головним чином, адміністративним шляхом – королівськими едіктами і ордонансами.
У 1667 р. була встановлена посада генерал-лейтенанта поліції, на якого покладалися обов'язки керівництва поліцейськими формуваннями країни. У регіонах відповідні функції реалізовувалися, "інтендантами поліції, юстиції і фінансів", котрі здійснювали, окрім того, збір податків в казну і командування дислокованими на місцях військами.
XV-XVІІ| ст.ст. для багатьох німецьких держав – це період "поліцейських регламентів", в основі яких лежало прагнення "упорядкувати" всі сфери суспільного життя шляхом їх детальної регламентації і створення розгалуженої системи установ, покликаних стежити за реалізацією адміністративно-поліцейських розпоряджень.
У Великій Британії доктрина "поліцейської держави" не отримала розповсюдження. Навпаки, в Англії і Уельсі (а пізніше – в Шотландії) інтенсивно розвивалися процеси становлення і зміцнення місцевого самоврядування і, відповідно, децентралізація поліції. Керівництво і контроль над нею вже з XІV ст. були зосереджені в руках "світової" юстиції в особі місцевих суддів-дворян. Саме вони несли відповідальність за здійснення в місцевому масштабі стародавньої королівської прерогативи підтримки правопорядку. Власне ж поліцейські функції покладалися до початку XІX ст. безпосередньо на громадян: кожен домовласник давав клятву сприяти розшуку і покаранню злочинців, і зобов'язаний був рік відслужити як констебль.
Вельми специфічний підхід до ролі поліції спостерігався в розвинених феодальних країнах Азії і Африки. Там вона також була спочатку орієнтована на виявлення правопорушень і вжиття насильницьких заходів для відновлення законопорядку. Проте, разом з тим, юрисдикція її, як і в континентальній Європі, була значно ширшою.
Наприклад, в стародавній Індії до поліцейських функцій належав також контроль за дотриманням властивого цій країні принципу суворого поділу населення на особливі соціальні групи – варни і касти, а в Китаї – за виконання етичних розпоряджень конфуціанства. В Арабському халіфаті, а згодом і в інших регіонах розповсюдження вчення пророка Мухаммеда, поліція разом із священнослужителями наглядала за відповідністю поведінки мусульман положенням Корану, що був як зведенням релігійних і морально-етичних настанов, так і джерелом права.
4. Ознайомившись з пропонованим текстом, визначте історичний період, країну, події, які знайшли в ньому відображення.
Документ, витяг я якого наведений у завданні, – Велика хартія вольностей 1215 р.
На початок XІІІ ст. в Англії утворюються об'єктивні передумови для переходу до нової форми феодальної держави – монархії зі становим представництвом.
Однак королівська влада, укріпивши свої позиції, не виявляла готовності залучати до вирішення питань державного життя представників панівних прошарків. Навпаки, за спадкоємців Генріха ІІ, які зазнавали невдач у зовнішній політиці, посилюються крайні прояви монархічної влади, адміністративна і фінансова сваволя короля і його чиновників.
У зв'язку з цим визнання права прошарків брати участь у вирішенні важливих політичних та фінансових питань відбувалося в Англії в ході гострих соціально-політичних конфліктів. Вони набули форми руху за обмеження зловживань центральної влади. Цей рух очолили барони, до яких періодично приєднувалися лицарство і фригольдери, незадоволені надмірними поборами і здирством королівських чиновників.
Широкий соціальний характер антикоролівських виступів був особливістю політичних конфліктів XІІІ ст. порівняно з баронськими заколотами XІ-XІІ ст. ст. Невипадково, ці потужні виступив ХІІІ ст. супроводжувалися прийняттям документів, які мали велике політичне значення.
Основними віхами боротьби з політикою королівської влади в XІІІ ст. є конфлікт 1215 p., який завершився прийняттям Великої хартії вольностей, і громадянська війна 1258-1267 p.p. Конфлікт 1215 р. відбувався ще в умовах збереження значних ознак сеньйоріальної монархії, коли боротьба протилежних тенденцій в розвитку англійської державності не завершилася, а суб'єктивний чинник – усвідомлення лицарством і городянами своїх інтересів, відмінних від інтересів баронів, – не отримав достатнього розвитку.
Велика хартія вольностей 1215 р. була прийнята в результаті виступу баронів за участю лицарства і городян проти короля Іоанна Безземельного.
В Англії цей документ тривалий час вважався першим конституційним актом. Проте історичне значення Хартії може бути оцінене лише з урахуванням реальних умов розвитку Англії наприкінці XІІ – на початку XІІІ ст.
Закріплюючи вимоги й інтереси різнорідних і, навіть, протилежних сил, які тимчасово об'єдналися, Хартія є суперечливим документом і не виходить за межі феодальної угоди між королем і верхівкою опозиції.
Більшість статей Хартії стосується васально-ленних відносин короля та баронів і прагне обмежити сваволю короля у використанні його сеньйоріальних прав, пов'язаних із земельними володіннями. Ці статті регламентують порядок опіки, отримання рельєфу, стягнення боргу тощо.
Хартія визначала суму рельєфу з васалів короля залежно від розміру землеволодіння, що переходило у спадщину. Ленний опікун згідно зі ст. 4 мав отримувати на свою користь помірні доходи і не завдавати збитків ні людям, ні речам опікуваного володіння. Поступкою великим феодалам є також статті, в яких йдеться про заповідні королівські ліси та ріки (статті 44, 47, 48).
Водночас серед суто "баронських" статей Хартії були такі, які мали загальнополітичний характер. Найбільш відверто політичні претензії баронства дістали вияв у ст. 61. В ній простежується прагнення до встановлення баронської олігархії шляхом утворення комітету з 25 баронів з контрольними функціями стосовно короля. Незважаючи на цілий ряд обмовок (про процедуру контролю, посилання на "общину усієї землі", ця стаття прямо санкціонувала можливість баронської війни проти центральної влади.
Значно менше уваги приділено статтям, що відображають інтереси інших учасників конфлікту. Інтереси лицарства у найзагальнішому вигляді відображені у статтях 16, 60, в яких йдеться про несення за лицарський лен лише належної служби, а також про те, що положення Хартії щодо взаємовідносин короля з його васалами стосуються і відносин баронів з їх васалами.
Мало говориться в Хартії про права городян і купців. Стаття 41 дозволяє усім купцям вільне і безпечне пересування та торгівлю без стягнення з них незаконних зборів, а ст. 35 встановлює єдність міри й ваги, важливу для розвитку торгівлі.
Велике значення мала численна група статей, спрямованих на упорядкування діяльності королівського судово-адміністративного апарату. Ця група статей: 18 – "Розслідування про новий захват, про смерть попередника і про останнє представлення на приход має здійснюватися лише у своїх графствах ... "; 20 – "Вільна людина буде штрафуватися за дрібний проступок лише відповідно до роду проступку ...." та ін.
Отже, Велика хартія відображала співвідношення соціально-політичних сил в Англії початку XІІІ ст. і насамперед компроміс короля і баронів. Політичні статті Хартії свідчать про те, що барони прагнули зберегти частину своїх імунітетів і привілеїв, поставивши здійснення окремих прерогатив центральної влади під свій контроль або обмеживши їх використання щодо феодальної верхівки.
Доля Хартії продемонструвала безперспективність баронських претензій і незворотність процесу державної централізації Англії. Через кілька місяців після закінчення конфлікту Іоанн Безземельний, спираючись на підтримку папи, відмовився від дотримання Хартії. У подальшому королі неодноразово підтверджували Хартію (1216, 1217, 1225, 1297 p.p.), втім, з неї було вилучено понад 20 статей, в тому числі 12, 14 і 61-а.
З політичних інститутів, передбачених "баронськими" статтями Хартії, в тій чи іншій мірі утвердилася Велика рада королівства, яка була наділена дорадчими функціями і складалася з великих феодальних магнатів. В середині XІІІ ст. вона часто називалася "парламентом". Проте такий "парламент" не був ні становою, ні представницькою установою.
Відійшовши від реального історичного підгрунтя, на якому Хартія зросла і утвердилася, виникає своєрідний ідеологічний феномен: історія Хартії стає історією її тлумачень, які мали політичні цілі.
Цей визначний факт з особливою силою дістав вияв у XVІІ ст. в тому гострому передреволюційному конфлікті, який перетворив парламент і короля на ворожі одна одній сили. Визнана офіційною політичною доктриною післяреволюційного уряду, Хартія стає символічною частиною неписаної англійської конституції.


5. Вирішити задачу (юридичний казус).
18 жовтня 1562 р. у м. Берлін розпочався розгляд кримінальної справи судом в інквізиційному порядку проти Йогана Шварценеберга, відомого як відчайдушна й легковажна людина з дурною славою, який підозрювався у вбивстві Гюстава Ранке, мешканця того ж міста.
Застосувавши тортури і свідчення трьох свідків, суд з'ясував, що вбивство було вчинено з метою захисту, оскільки Гюстав Ранке, будучи нетверезим, застосував ніж, прагнучи довести свою правоту у спорі з Йоганом Шварцеенбергом, який, захищаючись, завдав йому смертельного удару.
Яке рішення має прийняти суд згідно із чинним законодавством?

Розв'язання:
У "Кароліні" вказано: "Якщо хто-небудь, здійснюючи необхідну правомірну оборону для захисту свого тіла і життя, позбавить життя того, хто змусив його до цієї необхідної оборони, то він не буде у цьому ні перед ким винен" (CXXXІX).
Йоган Шварценеберг вчинив злочин з метою захисту – Гюстав Ранке, будучи нетверезим і прагнучи довести свою правоту в спорі застосував проти Шварценеберга ніж. Останній, захищаючись, завдав Ранке смертельного удару.
Оскільки Йоган Шварценеберг діяв в стані необхідної оборони, він буде судом виправданий.


6. Скласти юридичний казус, відобразивши особливості регулювання сімейно-шлюбних відносин у Стародавньому Вавилоні XVІІІ ст. до н.е.
Умова:
Авілум Маурі приніс своєму тестю Лубенію шлюбний дар та віддав викуп за його дочку, проте через два дні Лубеній, дізнавшись, що Маурі має близькі стосунки ще з однією жінкою, відмовився віддавати свою дочку за Маурі й повернув все, що було йому принесене. Маурі звернувся до суду, вважаючи, що Маурі повинен відшкодувати йому шкоду за те, що трапилося.
Питання:
Як буде вирішена ця справа?
Відповідь:
Так, дійсно. Лубеній мав повернути Маурі все, що останній приніс йому, у подвійному розмірі. Саме про це каже160 Законів Хаммурапі: "Якщо чоловік принесе у дім тестя шлюбний дар і віддасть викуп, а потім батько дівчини скаже: "Я не віддам тобі своєї дочки", то він повинен повернути у подвійному розмірі все, що було принесене йому".


7. Доведіть або спростуйте твердження про те, що джерела мусульманського права мають ієрархічний характер.
У складі мусульманського права виділяють дві групи взаємозалежних норм:
1) юридичні розпорядження Корану і суни – збірник юридично значущих переказів про вчинки, висловлення і мовчанку пророка Магомета;
2) норми, сформульовані мусульмансько-правовою доктриною на основі "раціональних" джерел – одностайної думки найавторитетніших правознавців ("іджма"), умовиводи за аналогією ("ките").
Основними нормами вважаються норми першої групи, особливо ті, що записані в Корані.
Розглянемо кожне із стародавніх джерел мусульманського права.
1. Коран (араб. – "читання") – священна книга мусульман і перше за значенням джерело мусульманського права, як й усієї мусульманської цивілізації.
Його не можна вважати систематизованим юридичним документом. Лише незначна частина Корану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень присвячено питанням релігії та ісламської моральності.
Серед норм, що регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які мають форму абстрагованих релігійно-моральних орієнтирів, що надають простору для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил поведінки виникла здебільшого при розв'язанні пророком конкретних конфліктів, оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на поставлені йому запитання.
2. Суна – свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка Магомета.
Суна укладалася протягом кількох століть (із VІІ по ІX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій.
Як і Коран, суна містить мало норм юридичного характеру, в ній домінують морально-релігійні положення. Так само, як і Коран, переважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних казусів-випадків із життя Магомета.
Коран і суна – джерела, на основі положень яких були встановлені норми шаріату і фікху.
3. Іджма – третє джерело мусульманського права, за допомогою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і суною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов'язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми права, незалежно від їх походження, підлягали застосуванню.
Наразі іджма є єдиною догматичною основою мусульмансько го права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені іджмою.
4. Кияс – рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, суною або іджмою, причому іджма має більше значення, ніж інші джерела.
Іджма і кияс стали результатом діяльності сунітських і шиїтських правових шкіл1, які справили значний вплив на еволюцію мусульманського права.
Отже, джерела мусульманського права мають ієрархічний характер.


Список використаної літератури
1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
2. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн: (Держава і право епохі станово-кастового суспільства): Навч. посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2000. – 340 с.
3. Бостан С. К., Тимченко С. М. Державне право зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 504 с.
4. История Древнего Рима: Учеб. пособие / Под ред. А. Г. Бокщанина,
В. И. Кузищина. – М.: Высшвя школа, 1971. – 496 с.
5. История Древней Греции: Учебник / Под ред. В. И. Кузищина. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Высшая школа, 1996. – 400 с.
6. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 592 с.
7. Массон В. М. Экономика и социальный строй древних обществ. – М.: Наука, 1976. – 192 с.
8. Розин Э. Л. Рабовладельческое государство и право. – М., 1960. – 34 с.
9. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – Харків: Право, 2001. – 416 с.
10. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права. – М.: Юристъ, 1999. – 576 с.