Завдання з історії держави та права України 3

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права України"

1. Вкажіть хронологічну дату.
У якому році московський цар порушив союзницький обов'язок перед Б. Хмельницьким, уклавши перемир'я з Річчю Посполитою?
Мова іде про Віленське перемир'я 1656 р. – перемир'я, укладене 24 жовтня 1656 р. у м. Вільно (наразі Вільнюс, Литва) між Річчю Посполитою і Московською державою.
2. Дайте визначення поняття.
"Конфедерація" – це тісний союз держав або государів. Київська Русь, на думку Б. Рибакова, також існувала у вигляді конфедерації окремих земель, окремих самостійних князівств [7, С. 28].
3. Дайте визначення поняття.
"Повітовий справник" – особа, яка з 1862 р. очолювала повітове поліцейське управління, що було створено у кожному із 85 повітів України. При справнику знаходилися його помічник і члени-засідателі повітового поліцейського управління, які усі разом складали загальне присутствіє управління.
Повітовий справник призначався губернатором з числа дворян і був відповідальним перед ним. Серед чинів повітової поліції справник займав особливе становище. За ним залишалося право ухвального голосу з усіх питань, які розглядалися поліцією.
Повітовий справник головував у ряді розпорядчо-виконавчих колегій і дорадчих органів (присутствій та комітетів), які відіграли роль виконавчих інстанцій для відповідних губернських установ.
Повіт поділявся на більш дрібні адміністративно-поліцейські одиниці: стани, дільниці (сотні) та селища. В станах поліцію очолювали станові пристави, які належали до розряду "виконавчих урядовців поліції". Вони призначалися на посаду губернатором за поданням повітового справника.
4. Дайте визначення поняття.
"Генрікові артикули" – законодавчий акт, створений у Польському королівстві у 1573 р.
Історія їх появи така: з липня 1572 р. до травня 1573 р. королівський трон (після смерті бездітного Сигізмунда ІІ Августа, останнього з династії Ягеллонів) залишався вільним. Державна влада була на шляху анархії. У квітні 1573 р. у Варшаві зібрався виборчий сейм для обрання короля. На цю посаду як претендентів було висунуто: царя Московії – Івана ІV, принца Генріка Анжуйського – брата французького короля Карла ХІІ, шведського короля Ернста, нащадка попередньої династії королів Польщі – Пяст.
У результаті політичних і міждержавних інтриг перемогу у виборчій кампанії здобув Генрік Анжуйський. Як наслідок, 1 травня 1573 р. з'явився новий законодавчий акт Польщі – знамениті Генрікові Статті. Стосувалися вони лише одного питання державного права – верховної влади.
Генрікові Статті, обмежуючи королівську владу, внесли принципові зміни в галузь державного права, спонукали до руху від абсолютної, чи станово-представницької монархії, до парламентської монархії. За час існування Статті жодного разу не було змінено. Діяли до розпаду Речі Посполитої, тобто до втрати Польщею державної незалежності. Генрікові Статті, порівнюючи їх певним чином з англійською Великою Хартією свободи, можна вважати Польською Хартією [10, С. 71].
5. Дайте визначення поняття.
Державне політичне управління (ДПУ) – репресивний орган, створений при наркоматі внутрішніх справ УСРР замість скасованої постановою ВУЦВК від 22 березня 1922 р. Української надзвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою для боротьби з контрреволюційними виступами, шпигунством, контрабандою тощо.
Підпорядкованість органів ДПУ УСРР органам ДПУ РСФРР була абсолютною. Голова ДПУ УСРР вважався повноважним представником ДПУ РСФРР в Україні.
ДПУ були надані повноваження на винесення позасудових вироків, аж до вищої міри покарання. Чекісти могли також вільно використовувати усі можливі засоби контролю за політичною ситуацією, аж до арештів і перлюстрації поштово-телеграфної кореспонденції приватних осіб та установ [1, С. 19].
У зв'язку з утворенням СРСР ДПУ у листопаді 1923 р. було перетворене в Об'єднане державне політичне управління при Раднаркомі СРСР. ОДПУ діяло на правах союзного народного комісаріату, керувало через своїх уповноважених ДПУ союзних республік, а також особливими відділами армії. Колегія ОДПУ мала право визначати міри покарання "ворогам народу". Це давало можливість використовувати органи ОДПУ у внутрішньопартійній боротьбі проти опозиції, а також проти будь-якого інакомислення в країні.
6. Вкажіть прізвище державного діяча.
Хто з українських гетьманів був нагороджений вищим орденом Росії, а пізніше символічно страчений?
Мається на увазі гетьман Іван Мазепа.
Після зради Мазепи у 1708 р. була влаштована його страта "у зображенні". Для цього була виготовлена лялька в людський зріст, одягнена в справжній одяг гетьмана і зі стрічкою ордена св. Андрія Першозванного через плече (гетьман був визнаний гідним цього ордена). Ляльку власноручно страчував Олександр Меншиков (четвертуванням).
7. Дайте відповідь на питання.
Схарактеризуйте особливості попереднього розслідування в Україні за законами Російської імперії у другій половині XVІІ ст.
У другій половині XVІІ ст. розшук і затримання злочинців покладалися на представників центральної влади, так званих "особливих обищиків". Але від "обищиків" було мало користі. Замість надання допомоги в боротьбі зі злочинністю вони завдавали місцевому населенню лише збитків.
Скарги на утиски з боку "обищиків" спонукали владу ввести постійний орган з числа місцевих виборних людей, так званих губних старостів.
Губні старости обиралися на кілька років з числа дворян. Було необхідно, щоб кандидат на цю посаду "грамоте был горазд, і душою прямой, і животом прожиточен". Після виборів губні старости давали присягу в "Розбійному наказі". Губні старости та їхпомічники складали спеціальний слідчо-судовий орган – Губну хату, що була місцем провадження слідства та суду.
Із заснуванням губних старостів направлення особливих "обищиків" припинилося, але ненадовго. Їх незабаром стали посилати як і раніше, тому що дії злочинців набували нерідко такого розмаху, що для їх припинення поставала необхідність у застосуванні військової сили. Так, 1636 р. до Чернігова направили якогось Якова Загряжского "із пушкарями, посадскими і сошными людьми з усяким ратним боем для розшуку і упіймання розбійників" [2, С. 11].
Йому було велено також, зібравши місцевих жителів і озброївши їх, "ходити для піймання розбійників із усяким ратним боєм"[2, С. 11].
Перед початком розшуку особливі сищики і губні старости були зобов'язані здійснити особливу пошукову дію – так званий великий повальний обшук. Він проводився з метою одержання відомостей про осіб, що займаються в даній місцевості крадіжками та розбоєм. З цією метою особливі сищики або губні старости збирали у призначеному ними місці "з'їзд", на якому обов'язковою була присутність представників усіх соціальних груп: князів, дітей боярських, їх прикажчиків, служителів релігійного культу, селян.
Відомості, одержані від осіб, що піддалися обшуку, записувалися губними дяками у "списки", до яких ці особи "прикладали" руки.
Названих під час обшуку "лихих людей" доставляли до сищика або губного старости, або вживалися заходи до їх упіймання. Для упіймання "лихих людей" використовувалися також "бірючи", що повідомляли на торгу про необхідність затримати тих або інших осіб.
Діяльність губних старостів була тісно пов'язана з "Розбійним наказом" ("Розбойною избой"). Такий наказ існував уже за царювання Івана Грозного у Московській державі. Наказ кілька разів змінював свою назву. У записних книгах він згадується у 1627 р. як "Розбійний наказ". У 1682 р. його було велено іменувати "Розбойным сыскным приказом", у 1683 р. – "Сыскным приказом". У 1687 р. говориться про наказ "Сыскных дел", у 1689 р. знову про "Розбійний наказ". Згодом він знову називався "Сыскным наказом", або "Сыскных дел". Нарешті, у 1701 р. його знищили, а справами стали відати ті накази, до яких підсудні йому особи були знані по інших справах [2, С. 12].
Крім сищиків, і губних старостів, розшук міг здійснюватися і самим потерпілим. Якщо злочинець, що приховувався, був йому відомий, він міг одержати спеціальний документ – так звану погонну грамоту, що надавала потерпілому право вимагати при затриманні злочинця сприяння у місцевої влади.
З метою розшуку злочинця і викраденого майна важливе значення тоді мали речові докази.
Якщо потерпілий у процесі розшуку припускався можливості відшукати речові докази, він мав звернутися до суддів із проханням щодо призначення йому пристава для провадження виїмки. Виїмка провадилася безпосередньо позивачем із приставами, старостами і добрими людьми (понятими). Але попередньо перед виїмкою у позивача запитували, які саме речові докази він шукає.
Мабуть, такий порядок виїмки, коли особу, що його проводить мали піддати ретельному особистому оглядові, застосовувався й в інших випадках, крім виїмки такого "поличного", коли позивач не міг ховати при собі, наприклад, коня, корови тощо.
"Поличное" у стародавньому процесі мало не лише кримінально-правове, а й процесуальне значення. Факт його відшукання передбачав початок кримінального судочинства.
У 1669 р. посаду сищика знову було відновлено. Для розслідування та суду кримінальних справ було введено спеціальні посади, які обіймали чиновники, що призначалися центральною владою. З цього часу вся влада з питань слідства і суду перейшла до сищиків.
Втім, сищики проіснували недовго. Незабаром функції карного розшуку і розслідування кримінальних справ на місцях було передано воєводам. Проте, якщо жителі якогось повіту просили про це, для розслідування злочинів туди направляли сищика.
У 1679 р. було скасовано інститут губних старостів. Їх функції також було передано воєводам. У 1684 р. на нетривалий час цей інститут було відновлено, але за царювання Петра І посади губних старостів остаточно, а сищиків тимчасово було скасовано, а їх функції перейшли до воєвод та їх товаришів.
За царювання Петра І розшук, як і подальше слідче провадження покладалися поперемінно на різні урядові установи. У 1724 р. для виробництва пошукових справ особливої важливості було засновано як особливу палату Контору пошукових справ. Втім, вона не мала власного штату, а за необхідності залучала до розшуку чиновників сенату. Для ведення політичного розшуку Петро І у 1718 р. створив Таємну канцелярію пошукових справ.
Зростання злочинності змусило Петра І знову відновити інститут сищиків, але цей захід не дав бажаного наслідку.
8. Дайте відповідь на питання.
Схарактеризуйте особливості попереднього розслідування в Україні за законом Російської імперії у другій половині XІX ст.
У другій половині XІX ст. Росія стала на шлях капіталістичного розвитку, у країні зростала фахова злочинність. Уряд також непокоївся посиленням революційних настроїв і, звичайно, піклувався про посилення боротьби з революційним проявами. Для цієї мети була задіяна й розшукова ("сыскная" поліція).
На той час територія України входила до складу імперії, й саме завдяки віддаленості від столиці представники державної влади бездумно виконували всі циркуляри таємної канцелярії, навіть не роблячи жодної спроби до адаптації наказів відповідно до особливостей розвитку української нації. Тому апарат державного управління був погіршеною копією відповідного апарату імперії [2, С. 12].
Розслідування злочинів відповідно до ч. 11 т. ХІІ Зводу законів Російської імперії до 1860 р. входило до кола обов'язків поліції. У ролі слідчих, зазвичай, виступали квартальні наглядачі, але у великих містах існували особливі посади слідчих приставів цивільних і кримінальних справ.
Провадити слідство могли також нижні земські суди, управи благочиння та різноманітні присутності, до яких входили поліцейські чини (поліцмейстер, приватний пристав, слідчий пристав). У важливих випадках слідство доручалося особливим чиновникам, що відряджалися на місця подій губернаторами, міністром внутрішніх справ або навіть царем.
Саме слідство розподілялося на попереднє і формальне.
Головним завданням першого було встановлення факту події, що має ознаки злочину, завданням другого – з'ясування, чи дійсно і "в якому виді і ступені" обвинувачений вчинив злочин, чи підлягає він покаранню.
Основні зусилля при формальному слідстві спрямовувалися на одержання від обвинуваченого його власного зізнання.
У 1860 р. слідство було відокремлено від поліції. Указом від 8 червня 1860 р. у 44 губерніях вводилися посади судових слідчих, які значилися по відомству міністерства юстиції. В указі зазначалося, що утворення інституту судових слідчих має на меті дати поліції більше засобів до успішного виконання її обов'язків, вельми важливих для порядку і спокою жителів усіх станів, і чіткіше визначити властивість її дій.
Одночасно з указом у 1860 р. було видано Наказ судовим слідчим і Наказ поліції щодо провадження дізнання по злочинах і проступках. У доданих до указу документах (Установа судових слідчих і Наказ судовим слідчим) встановлювався порядок провадження слідства, визначалися взаємовідносини слідчого з поліцією і навчальними установами, регламентувалися інші сторони діяльності судових слідчих.
Зокрема, слідчі мали право за необхідності перевіряти та доповнювати дізнання, вироблені поліцією, відміняти розпорядження, прийняті при провадженні дізнання тощо. Контроль за слідчими діями, що ініціювалися самими слідчими, покладався на суди. Лише вони могли зупинити й припинити слідство, давати слідчим розпорядження, розглядати скарги на їх дії тощо.
Посаду судового слідчого було прирівняно до посади члена повітового суду. Призначення на цю посаду та звільнення з неї здійснювалися міністром юстиції за поданням губернатора і за згодою губернського прокурора. Спочатку новий інститут судових слідчих не мав підтримки суду. За традицією судді більше довіряли дізнанню, тобто поліції, а не матеріалам судового слідства.
Умови роботи судових слідчих ускладнювалися подвійністю їх підпорядкування. Хоча формально вони підпорядковувалися міністерству юстиції, фактично переважно залежали від губернатора. Їх призначення, розподіл і переміщення по ділянках цілковито перебувало у віданні останніх.
Власне губернатор вирішував і питання про звільнення слідчих, хоча вирішення цього питання за законом відносилося до компетенції міністра юстиції. Річ у тому, що підставою для звільнень здебільшого слугували негативні відгуки губернаторів стосовно діяльності судових слідчих. Ще більший вплив на їх діяльність здійснювали генерал-губернатори. Узагальнюючи несприятливі умови, за яких почав діяти інститут судових слідчих, без перебільшення можна твердити, що становище перших слідчих було надто складним.
Указом від 8 червня 1860 р. було утворено 993 слідчі ділянки, з них 900 – заміщено відразу, а 93 – залишалися вакантними. Далеко не всі ділянки займали підготовлені люди. Їх тоді попросту не було. Так, більшість слідчих у ділянках карної палати не лише не мали юридичної освіти, а й взагалі ніякої освіти [2, С. 13].
Водночас виникали й об'єктивні труднощі. Справ, що знаходилися у провадженні, було багато – навантаження кожного слідчого в середньому становило 120-150 справ на рік. В окремих губерніях ця цифра сягала 200 і навіть 400 справ на рік [2, С. 13].
Труднощі багатьох слідчих пов'язувалися з тим, що ділянки, які вони обслуговували, були надмірними за територією і кількістю населення. Значні розміри ділянок, примітивні засоби пересування – все це унеможливлювало своєчасне здійснення такої невідкладної слідчої дії, як огляд місця події. Навіть у справах про вбивства огляди і судово-медичні розтини трупів нерідко провадилися по 10 і більш діб з часу вчинення злочину.
Судова реформа 1864 р. змінила становище слідчих, але зміни стосувалися, по суті, лише незначних етапів їх роботи. Після реформи судових слідчих було прирівняне за посадою до членів Окружного суду. Призначати судових слідчих міг лише цар за поданням міністра юстиції. Було проголошено незамінність судових слідчих на посадах, але це не створило умов самостійності, незалежності їх діяльності.
Так, досить легко було обминути правило про незамінність. Оскільки воно не поширювалося на осіб, які виконували обов'язки судових слідчих, стали призначати слідчих виконуючими обов'язки, тобто такими, хто міг бути звільнений у будь-який час.
Структура інституту судових слідчих у різні роки була різною. Так, у 1867 р. вперше було введено посади тимчасових слідчих з особливо важливих справ для розслідування справ про підробки державних кредитних паперів. У 1870 р. було введено посади судових слідчих з найважливіших справ, а через п'ять років, у 1875 р., введено постійні посади слідчих з особливо важливих справ при окружних судах. Усі ці заходи, проте, не змінили характеру слідства.
9. Дайте відповідь на питання.
З яких причин було утворено Донецько-Криворізьку Радянську республіку?
Проголошення Донецько-Криворізької Радянської Республіки у кінці січня 1918 р. мало свою передісторію, логіку і зумовленість. Повалення самодержавства у лютому 1917 р. привело до влади Тимчасовий уряд у Петрограді, а в Україні мало своє продовження – вибухнула національно-демократична революція.
Для Тимчасового уряду, що успадкував великодержавні, централістичні підходи царизму до національної політики, для проурядових партій і організацій (кадети, есери, меншовики, Бунд) Україна існувала в основному виключно як географічне, а не політико-адміністративне, тим більше – державне – поняття. Відповідною була і реакція Тимчасового уряду на домагання Центральної Ради вибороти для Генерального Секретаріату (органу виконавчої влади автономії, що народжувалась і де-факто визнавалась вже офіційним Петроградом) прерогативи у межах дев'яти губерній: Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської (північні повіти без Криму).
"Тимчасовою інструкцією Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні" від 4 серпня 1917 р. повноваження Генерального Секретаріату обмежувались першими п'ятьма з перерахованих губерній. Більш розвинені у промисловому відношенні губернії Лівобережжя, а також товарно-землеробські губернії півдня України, таким чином, "вилучалися" зі сфери впливу УЦР.
Одним із аргументів багатомісячної полеміки навколо цього питання був мішаний склад населення означеної території, в тому числі й Донецько-Криворізького регіону. Центральна Рада, зі свого боку, довгий час не виявляла належної твердості, послідовності, принциповості щодо Донкривбасу як органічної складової України.
Зустрівши Інструкцію Тимчасового уряду обуренням, після бурхливого обговорення її на засіданнях Малої Ради (президії) і сесії УЦР, документ Тимчасового уряду, а з ним і його позицію щодо Донкривбасу було в цілому схвалено.
Після повалення Тимчасового уряду питання "про злучення українських земель" було порушено і 31 жовтня Центральна Рада ухвалила постанову: "Поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме – Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини". В Третьому Універсалі Центральної Ради (7 листопада 1917 р.) Харківщина і Катеринославщина вже беззастережно розглядались як українська територія.
На цей же час дедалі викристалізовується й ідея утворення Донецько-Криворізької Республіки. Вона детермінувалася позицією більшовиків Лівобережжя, щодо відмінності Донецького і Криворізького басейнів від господарських засад останньої території України, про проблематичність входження Донкривбасу до складу України, про необхідність з'ясування цього питання шляхом референдуму.
Восени 1917 р., після того як Центральна Рада оголосила себе вищою владою в Україні, а всупереч цьому посилився процес встановлення влади Рад на місцях, особливо в промислових, пролетарських центрах, ідея вичленування Донкривбасу одержала нові імпульси і поступово стала переводитися в практичну площину.
Як відомо, більшовики Південно-Західного краю у листопаді 1917 р. висунули пропозицію скликати Всеукраїнський з'їзд Рад для розв'язання найнагальніших проблем тогочасного життя. Цю ідею підтримали багато місцевих Рад.
Одночасно обласний комітет РСДРП (більшовиків) Південно-Західного краю, який першим зрозумів необхідність консолідації сил у всеукраїнському масштабі, виступив з ініціативою скликання всеукраїнського з'їзду більшовицьких організацій, щоб утворити керівний партійний центр більшовиків України. Якби ця ініціатива була підтримана Донецько-Криворізьким обкомом партії і особисто Федором Сергєєвим (Артемом) як членом ЦК РСДРП(б), то такий центр, очевидно, вдалося б утворити вже в грудні 1917 року. Але цього не сталося. На Обласний (Крайовий) з'їзд РСДРП(б), що відбувся в Києві 3-5 грудня, приїхали делегати від більшовицьких організацій Південно-Західного краю, Південно-Західного фронту, Катеринослава і Єлисаветграда.
В той час, коли в Києві засідав Обласний (Крайовий) з'їзд РСДРП(б), в Харкові делегати збиралися на свою окрему обласну партійну конференцію. Проігнорувавши з'їзд у Києві, конференція визнала за необхідне "скликати в найближчому майбутньому з'їзд партійних організацій Донецько-Криворізького басейну і Південно-Західного краю", але не для організаційного об'єднання, а лише "з метою вироблення спільного плану агітації і боротьби" [Цит. за: 8, С. 12].
Водночас керівні працівники Донецько-Криворізької обласної партійної організації зайняли двоїсту позицію щодо Всеукраїнського з'їзду Рад: з одного боку, на ряді засідань підтримали ідею скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, виділили свого представника до Організаційного бюро з підготовки з'їзду, сприяли обранню делегатів на з'їзд, а, з іншого боку, – одночасно в Харківській міській і Донецько-Криворізькій обласній Радах робітничих і солдатських депутатів обговорювали ідею створення обласної Донецько-Криворізької Радянської Республіки.
Виступаючи 17 листопада 1917 р. на пленумі обласного комітету Рад Донецького і Криворізького басейнів при обговоренні українського питання, Артем підтримав меншовика Рубінштейна й есера Голубовського, й висловився за свободу самовизначення областей і народів, проти "анексування" їх Центральною Радою. Він пропонував створити незалежну від київського центру самоврядну автономну Донецьку область і добиватися для неї всієї влади Рад.
На пропозицію Артема пленум схвалив постанову: розгорнути широку агітацію за залишення всього Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської Республіки з віднесенням цієї території до особливої, єдиної адміністративно-самоврядної області.
Ця ідея відображена і в резолюції загальних зборів Харківської Ради, схваленій 24 листопада. Донецький і Криворізький басейни розглядалися в ній як область, що не входить до складу України. 22 листопада її також включили в резолюцію загальних зборів робітників і службовців Харківського вузла Південних залізниць, схвалену за виступом Артема.
За прикладом останнього, виконуючи постанову пленуму обласного комітету Рад, діяли й інші більшовики Харкова. Виступаючи 29 листопада в думі, член більшовицької фракції Е. Лугановський говорив, що Харківська губернія і Донбас є територією, яка не входить в Україну, віднесення їх до України в економічному відношенні дуже згубне, бо цим самим створюється розчленування Донецького басейну.
Так було покладено практичний початок кампанії за виділення з України Донецько-Криворізької області в окрему адміністративну одиницю. В грудні 1917 р. проблему мав вирішити ІІІ з'їзд Рад Донецько-Криворізької області при обговоренні питання про обласну організацію.
Намір організувати "обласну" республіку протиставлявся Українській Народній Республіці, що кваліфікувалася більшовиками як буржуазна держава.
Всеукраїнський з'їзд Рад, який відбувся 11-12 грудня 1917 р. в Харкові, проголосив Україну Республікою Рад, заявив про повалення влади Центральної Ради, встановлення федеративних зв'язків Радянської України з Радянською Росією, обрав Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад, а останній виділив зі свого складу Народний Секретаріат – перший Радянський уряд України. Третину складу обраного на з'їзді ЦВК Рад становили представники Рад Донецько-Криворізької області, а кілька з них, у тому числі Артем, також увійшли до складу Народного Секретаріату.
Проте всупереч цим рішенням І Всеукраїнський з'їзд Рад за наполяганням делегатів від Донецько-Криворізького району обговорив питання "Про Донецько-Криворізький басейн".
У резолюції з цього питання сказано: "Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів протестує проти злочинної імперіалістичної політики керівників козацької та української буржуазних республік, які намагаються поділити між собою Донецький басейн і буде добиватися єдності Донецького басейну в межах Радянської Республіки" [Цит. за: 8, С. 13].
27-30 січня 1918 р. відбувся ІV обласний з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. На з'їзді були присутні 74 делегати з правом вирішального голосу (48 більшовиків, 19 есерів, 5 меншовиків, 2 безпартійних).
В порядок денний внесено питання:
1) поточний момент;
2) економічна політика в Донецькому басейні;
3) обласна організація.
Доповідь з останнього питання зробив С. Васильченко. Основні її тези, такі:
"В міру зміцнення радянської влади на місцях, федерації Російської Соціалістичної Республіки будуть будуватися не за національною ознакою, а за особливостями національно-господарського побуту. Такою самодостатньою в господарському відношенні одиницею є Донецький і Криворізький басейни.
Донецька республіка може стати зразком соціалістичного господарства для інших республік.
В силу цього Донецький і Криворізький райони повинні мати самостійні органи економічного і політичного самоврядування.
Влада, що організується в області, – Рада Народних Комісарів – відповідальна перед з'їздом і перед виконавчим органом з'їзду – обласним комітетом" [Цит. за: 8, С. 13].
Із співдоповіддю з обговорюваного питання виступив член ЦВК Рад України, народний секретар праці М. Скрипник. Він був противником виділення Донецького і Криворізького басейнів зі складу України. Втім, чіткістю аргументації його позиція не відзначалася. Не заперечуючи загалом проти економічного принципу будови федеративної пролетарської держави, М. Скрипник вважав передчасною його реалізацію щодо Донкривбасу.
В дискусії, яка вибухнула і набула досить гострого, емоційного характеру, позицію М. Скрипника підтримали лише есери (Голубовський), а серед більшовиків представник ЦВК Рад України опинився по суті в ізоляції і зазнав енергійних нападок з боку прихильників утворення Донецько-Криворізької Республіки. Останні будь-яких нових аргументів не висували, однак консолідовано звинувачували М. Скрипника в націоналізмі.
50 голосами було ухвалено проект резолюції, внесений С. Васильченком. В документі було зафіксовано: "В міру того, як у вільній федерації радянських республік Росії з розвитком соціалістичної революції засоби виробництва будуть усуспільнюватись, головні галузі промисловості націоналізовуватись, виділення окремих республік дедалі більше буде і повинно проводитись за принципом особливостей тієї чи іншої області в господарсько-економічному відношенні. Донецький і Криворізький басейн як область, що вже й зараз має свою певну економічну господарську фізіономію, повинен мати власні органи економічного і політичного самоврядування, єдині органи влади, які організують в басейні політичний, економічний і культурний правопорядок Радянської республіки" [Цит. за: 8, С. 14].
Згідно із резолюцією мав бути обраний обласний комітет Рад Донецько-Криворізької області, який, своєю чергою, повинен був організувати Раду Народних Комісарів Донецько-Криворізької Республіки.
Утворення незалежної від України Донецько-Криворізької Республіки було теоретичною і практичною помилкою, породженою не лише нерозумінням шляхів національно-державного будівництва, а й амбіційністю організаторів республіки. Всупереч рішенням ІІІ Всеросійського з'їзду Рад, який поклав в основу Радянської Федерації об'єднання радянських національних республік, ініціатори Донецько-Криворізької Республіки, в тому числі делегати цього з'їзду Ф. Сергєєв і С. Васильченко вважали, що Російська Радянська Республіка повинна бути федерацією економічно однорідних областей, а не національних радянських республік.
Виділення з України промислово розвиненої області погіршувало економічне і військове становище республіки, суперечило інтересам усіх раніше пригнічених націй, в тому числі українців, їх віковічним прагненням до утворення Української держави.
Аналізуючи причини утворення Донецько-Криворізької Республіки і її прагнення до виділення з України, не можна не дійти висновку, що вони криються в нігілістичному ставленні частини керівництва більшовиків до українського національного руху, української державності, в тому числі в національному складі керівних органів більшовицьких організацій цього району, якому не були близькими і важливими національні інтереси українського народу.
10. Розв'яжіть тест.
Із запропонованих джерел українського права виберіть такі, що відносяться до періоду Київської Русі:
1) Конституція Пилипа Орлика; 2) звичаєве право; 3) русько-візантійські договори; 4) церковні статути; 5) Литовські статути;
6) магдебурзьке право; 7) судовий прецедент; 8) сеймові конституції;
9) Поширена Правда.
Це звичаєве право, церковні статути, русько-візантійські договори, судовий прецедент, Поширена Правда.
11. Розв'яжіть тест.
Коли у Правобережній Україні судовий процес перетворився із змагального на інквізиційний:
1) На початку XVІ ст.; 2) в кінці XVІІ ст.; 3) у середині XVІІ ст. 4) на початку XІX ст.
Елементи інквізиційного процесу з'явилися в Правобережній Україні на початку XVІ ст. у ІІ Литовському Статуті.
12. Розв'яжіть тест.
Посада судового слідчого була запроваджена в Україні:
1) 3а наказом Петра І; 2) за судовою реформою гетьмана Д. Апостола; 3) за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р.; 4) за судовим статутом 1864 р.
Посада судового слідчого була запроваджена в Україні: за судовим статутом 1864 р.
13. Розв'яжіть задачу.
Умова: Під час лайки смерд А. вдарив батогом смерда Б. Свідками цього факту були три вільних общинника. Смерд Б. звернувся з позивом до суду.
Питання: Яким чином суд вирішить цю справу?
Розв'язання:
Подія трапилася за часів Київської Русі. Носить кримінально-правовий характер (смердом вчинено злочин проти здоров'я іншого смерда – заподіяння тілесних ушкоджень). Справа буде розглядатися в общинному суді за нормами Поширеної редакції Руської Правди.
Згідно зі ст. 25 Поширеної редакції Руської Правди смерд А. сплатить грошовий штраф князю – "продаж" – у розмірі 12 гривен. Потерпілий – смерд Б. – одержить грошове відшкодування ("урок") у такому ж розмірі.
14. Розв'яжіть задачу.
Умова: Після смерті смерда Б., удівця, залишилась чимала спадщина. Його діти, дві незаміжні дочки, звернулися до суду з претензію на батьківську спадщину.
Питання: Яким чином суд вирішить цю справу?
Розв'язання:
Подія трапилася за часів Київської Русі. Носить цивільно-правовий характер. Справа буде розглядатися в княжому суді за нормами Поширеної редакції Руської Правди.
У Руській правді зазначалось, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину. Із цього загального права спадкування Руська правда робила виняток лише для бояр та дружинників, які при відсутності синів могли передавати спадщину дочкам. Це робилося для того, щоб маєтки завжди залишались за родовитими сім'ями.
Таким чином, відповідно до ст. 90 Поширеної редакції Руської Правди спадщина смерда Б., який був удівцем, дістанеться князю, оскільки обидві його дочки є заміжніми.
15. Розв'яжіть задачу.
Умова:Вночі боярські слуги спіймали у конюшні смерда М., коли той крав коня. Смерда побили, зв'язали і кинули на подвір'ї до світанку. Вранці з нічного полювання повернувся сам господар. Довідавшись від юрби людей, що оточила зв'язаного злочинця, про спробу викрадення його коня, розлючений боярин вихопив меча і вбив смерда. Родичі загиблого звернулись до суду.
Питання:Яким чином суд вирішить цю справу?
Розв'язання:
Подія трапилася за часів Київської Русі. Носить кримінально-правовий характер. Справа буде розглядатися в княжому суді за нормами Поширеної редакції Руської Правди.
Згідно зі ст. 37 Поширеної редакції Руської Правди за вбивство злодія, що вчинив конокрадство, призначався "продаж", а не віра, оскільки вбивство злодія було обумовлено особливими обставинами. Продаж – це грошовий штраф, який стягувався на користь князя. У випадку, що розглядається, буде призначений звичайний продаж – 1,3 гривні.
16. Розв'яжіть задачу.
Умова:Княжий тіун невдовзі після одруження зненацька довідався, що його дружина таємно займалася чародійством. Як богобоязливий християнин він сповістив про це князя.
Питання: Яким чином буде вирішить цю справу?
Розв'язання: Подія трапилася за часів Київської Русі. Носить кримінально-правовий характер (чародійство – злочин проти релігії). Справа буде розглядатися у церковному суді за нормами Статуту князя Ярослава.
Відповідно до ст. 38 Статуту суд винесе рішення: дружину княжого тіуна покарати на смерть.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Греченко В. А., Ярмиш О. Н. Україна у добу "раннього" тоталітаризму (20-ті роки ХХ ст.). – Харків: Форум, 2001. – 214 с.
2. Губар С. В. Історія розвитку попереднього слідства в Україні // Правознавець. – 2006. – № 8. – С. 11 – 13.
3. Історія держави і права України: Академічний курс. У 2-х т. Т. 1 / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 2000. – 648 с.
4. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996. – 296 с.
5. Музиченко П. П. Історія держави і прави України: Навч. посібник. – 2-е вид., випр. и доп. – К.: Знання, 2000. – 660 с.
6. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9-ти т. Т. 1: Законодательство Древней Руси. – М.: Юрид. лит., 1984. – 732 с.
7. Рыбаков Б. Киевская Русь и русские княжества XІІ-XІІІ вв. – М., 1982. – 548 с.
8. Солдатенко В. Донецько-Криворізька республіка – ілюзії й практика національного нігілізму // Зеркало тижня. – 2007. – № 3. – С. 11 – 15.
9. Статут Великого княжества Литовского 1588 г. – Минск: Изд-во АН БССР, 1960. – 410 с.
10. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник / Упоряд.: А. С. Чайковський (кер.), О. А. Копиленко, В. М. Кривоніс, В. В. Свистунов, Г.І. Трофанчук. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 656 с