Завдання з історії держави та права 16

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Історія держави і права зарубіжних країн"

1. Визначте причини обмеження боргової кабали і процентних ставок за договором позики у законах царя Хаммурапі і Законах Ману.
Значна кількість статей законів Хаммурапі присвячена договорам, зокрема, договору позики, і лихварським операціям (§89-107), які здійснювали тамкари, царські чиновники, храми тощо. Незаможні боржники змушені були віддавати або свою землю, яка заставлялася для забезпечення боргу, або членів своєї сім'ї у кабалу кредитору, що спричиняло відкрите невдоволення бідноти.
Регулювання лихварських операцій державою, обмеження боргової кабали трьома роками ( 117), як і встановлення твердих цін за найм худоби, були наслідком загальної економічної політики Хаммурапі. За допомогою цих заходів він прагнув уповільнити обезземелення селян, платників податків, і у такий спосіб запобігти економічному занепаду країни.
Так, за законами Хаммурапі тамкар не міг брати більше 20% у разі позичання у нього срібла і 33,5% у разі позичання хліба (§89). За відсутності срібла у боржника він зобов'язаний був брати у рахунок погашення боргу та процентів інше рухоме майно при свідках (§90).
Наслідком перевищення тамкаром процентних ставок за договором позики зерна було визнання відсутності боргу (§91), як і наслідком самоправного вилучення хліба боржника з його житла чи току, про що свідчить§113:
"Якщо людина має за людиною борг хлібом чи сріблом і без відома господаря хліба візьме хліб із житниці чи току, то цю людину треба викрити у взятті хліба з житниці чи току без відома господаря хліба; вона має повернути узятий нею хліб, а також втрачає все, надане нею у борг" [Цит. за: 5, С. 24].
Таку ж мету переслідувало привласнення месопотамськими правителями права періодично видавати особливі укази "справедливості", за якими прощалися борги вільних общинників і продані та закладені сади, будинки безоплатно поверталися попереднім власникам.
Наявність у законах Хаммурапі великої кількості статей, пов'язаних із відповідальністю позикодавців, є доказом значного поширення кабальних умов позики, хижацької експлуатації бідняків.
Закони Ману свідчать про глибоке майнове розшарування давньоіндійського суспільства, незважаючи на те, що в них знайшла відображення стійкість общинних, кастових, патріархально-великосімейних зв'язків [2, С. 89].
Договір позики розроблений в законах Ману вельми детально.
Боргова кабала, яка призводила до рабства, виникала лише в тих випадках, коли боржник мав однакове або нижче становище порівняно із кредитором.
У відповідних положеннях Дхармашастри знайшов відображення багатовіковий шлях розвитку цього інституту. З одного боку, вони свідчать про розквіт лихварства, про стягнення високих процентів за позиками, з іншого, - зберігають елементи самоуправства, розправи кредитора над боржником.
Кредитор мав фактично необмежену владу над боржником. Допускалися такі засоби отримання боргу, як хитрощі, примус (шляхом захоплення його синів або тварин, облоги його будинку), сила (коли кредитор, схопивши боржника, приводить його у свій будинок і тримає у себе, морячи голодом та б'ючи до тих пір, доки він не заплатить боргу).
Санкція за самоуправство кредитора з боку держави знайшла відображення у шлоці 176 гл. VІІІ, що встановлювала для царя право штрафувати боржника, який скаржиться на кредитора, що вимагав сплати боргу "сваволею".
"Той, хто скаржиться цареві на кредитора, який вимагає [сплати боргу] сваволею, має бути примушений царем сплатити четверту частину [боргу як штраф] і суму боргу тому [кредитору]" [Цит. за: 5, С. 61].


2. Розкрийте зміст і визначте причини падіння республіки в Стародавньому Римі й переходу до імперії.

У ІІ-І ст. ст. до н.е. розвиток рабовласницького суспільства в Римі призводить до крайнього загострення усіх його класових і соціальних протиріч.
Розширення і зміна форм експлуатації рабської праці, її інтенсифікація загострювали класову боротьбу. Посилювалися також конфлікти і між угрупованнями правлячої верхівки рабовласників, а також між ними та більшістю вільних - малозаможними та незаможними.
Успішна завойовницька політика, яка перетворила Середземне море у внутрішнє море Римської держави, підкорила їй Західну Європу до Рейну, поставила перед Римом нові складні військові та політичні проблеми - придушення завойованих народів, забезпечення управління ними.
Для Риму настає період кризи, який торкнувся, насамперед, існуючих політичних установ - застарілої полісної форми державного устрою, аристократичного політичного режиму правління нобілів, республіканської форми правління, яка лише створювала вигляд влади "римського народу". Виникла об'єктивна потреба їх перебудови, пристосування до нових історичних умов [4, С. 56].
Під час завоювання Італії у V-ІV ст. ст. до н.е. Рим прагнув, насамперед, до конфіскації земель, оскільки це по суті було головною економічною умовою самої общини Риму - землеробної, яка із зростанням кількості населення потребувала розширення земельних володінь. Цю тенденцію не зупинила й інтенсивна урбанізація, що мала місце у ІІ ст. до н.е.
Війни ІІ-І ст. ст. до н.е., які супроводжувались масовим поневоленням завойованого населення, призвели до різкого збільшення кількості рабів у Римі. Рабство остаточно набуває "класичного", античного характеру. Значна маса рабів експлуатується у великих землевласницьких латифундіях із вкрай тяжкими умовами праці та існування, жорстоким терористичним режимом.
Природний протест рабів дістає вияв у масових та потужних повстаннях. Особливо великий розмах мали повстання рабів у Сицилії в ІІ ст. до н.е. і повстання під проводом Спартака у 74-70 p.p. до н.е., яке поставило під загрозу саме існування Римської держави.
Паралельно з повстаннями рабів та вслід за ними спалахують громадянські та союзницькі війни, викликані боротьбою за владу між угрупованнями панівного класу, протиріччями між ним та дрібними виробниками і великою кількістю (до 300 тис.) люмпен-пролетаріїв, які отримували незначну матеріальну допомогу від держави. Збільшення кількості люмпенів стає переконливим свідченням загальної деградації вільних.
Економічне і політичне засилля нобілів викликало у ІІ ст. до н.е. широкий рух протесту бідняків, очолюваний братами Тіберієм та Гаєм Гракхами. Гракхи прагнули обмежити землеволодіння знаті й за рахунок цього створити земельний фонд для наділення землею дрібних землевласників, а також ослабити владу оплоту знаті - сенату - і відновити владу народних зборів і народного трибуна.
Здобувши посаду трибуна, Тіберій Гракх, спираючись на народний рух, зумів, незважаючи на опір сенату, провести у 133 р. до н.е. через народні збори аграрний закон. Закон обмежив максимальний розмір землі, яку можна було отримати від держави. За рахунок надлишків, що стягувались на користь держави, створювався земельний фонд, який розподілявся між безземельними та малоземельними громадянами. Ділянки, які їм надавались, ставали невідчужуваними. Це мало запобігти збезземеленню селянства. Незважаючи на те, що Тіберій Гракх того ж року був вбитий, його земельна реформа почала здійснюватися й кілька десятків тисяч громадян отримали землю.
Реформаторську діяльність Тіберія продовжив його брат Гай Гракх, обраний трибуном. Ним були проведені закони, які ослаблювали політичний вплив знаті - запроваджено таємне голосування на народних зборах, право народного трибуна обиратися на наступний строк. Здійснюючи аграрну реформу свого брата, Гай разом з тим у 123-122 p.p. до н.е. провів закони про створення у провінціях колоній римських громадян із наділенням їх землею та про продаж зерна із державних складів громадянам за низькими цінами.
Крім того, Гай Гракх запровадив зміни в інтересах вершників. На їх користь був змінений порядок відкупу податків з провінцій. Оскільки Гай Гракх був трибуном, зросла роль цієї магістратури, яка відсунула на другий план навіть консулів.
Проте, задовольнивши інтереси більшості римських громадян, Гай Гракх втратив підтримку вершників в спробі поширити права римського громадянства на вільних жителів Італії. Сенатській аристократії вдалося провалити цей непопулярний серед римських громадян законопроект. Гай був змушений зняти із себе повноваження трибуна. У 122 р. до н.е. його було вбито.
Провал законопроекту про надання прав римських громадян вільним жителям Італії, які вважалися союзниками Риму, викликав бурхливе невдоволення союзників. Це вилилося у І ст. до н.е. у союзницькі війни, які суттєво ускладнили становище Риму в умовах масових повстань рабів і триваючих десятиліттями завойовницьких війн у провінціях.
У результаті союзницької війни 91-88 p.p. до н.е. мешканці Італії домоглися урівнення в правах з римськими громадянами. Проте це не ослабило політичної напруги в Римі - загострилися протиріччя між угрупованнями оптиматів, які виникли в середовищі вільних громадян і спиралися на сенат, та популярів, котрі боролися проти сенатської олігархії. І ті, й інші використовували люмпенів, яких відкрито підкуповували. Боротьба між ними призвела у І ст. до н.е. до громадянських війн.
Надзвичайне загострення політичної ситуації в Римі, викликане повстаннями рабів, невдоволенням дрібних землевласників, чиї господарства почали занепадати, союзницькими і громадянськими війнами вимагало посилення центральної державної влади.
Найважливіша спроба цього була здійснена у період диктатури Сулли (82-79 p.p. до н.е.).
Спираючись на вірні йому легіони, Сулла змусив сенат призначити його диктатором на невизначений строк. Він наказав скласти проскрипції - списки своїх супротивників, які підлягали смерті, а їх майно - конфіскації.
Збільшивши кількість сенаторів, скасувавши посаду цензора, Сулла поповнив сенат своїми прибічниками і розширив його компетенцію. Обмежена була влада трибуна - його пропозиції мали попередньо обговорюватися сенатом, а також і компетенція народних зборів - у них були відібрані судові повноваження і контроль за фінансами (ці функції повернули сенату).
Встановлення довічної диктатури виявило прагнення панівного класу вийти з кризової ситуації за допомогою сильної одноособової диктаторської влади. Воно ж показало, що спроби пристосувати стару державну форму до нових історичних умов приречені на невдачу (реформи Сулли були відмінені Помпеєм і Крассом). Включення союзників у римські триби призвело до того, що коміції перестали бути органами "римського народу", отже, їх законодавча діяльність призупиняється, право обрання посадових осіб втрачається.
Успішні завойовницькі війни перетворили Рим з невеликої держави-міста на столицю величезної держави, до управління якою стара державна форма поліса була зовсім непристосована. Армія, заінтересована в успіхах полководця, стає в його руках знаряддям досягнення честолюбних політичних цілей, сприяє встановленню диктатури.
Необхідність вийти з гострої політичної кризи, викликаної надзвичайним загостренням класової боротьби, непристосованість старої державної форми до нових історичних умов і перехід до найманої армії були основними причинами падіння полісно-республіканського устрою в Римі і встановлення військово-диктаторського режиму.
Через короткий проміжок часу після диктатури Сулли владу захоплює перший тріумвірат (Помпей, Красс, Цезар), після нього встановлюється диктатура Цезаря, який у 45 р. до н.е. отримав титул імператора. Потім утворюється другий тріумвірат (Антоній, Лепід, Октавіан) з необмеженими повноваженнями "для влаштування держави".
Після розпаду тріумвірату і перемоги над Антонієм Октавіан отримує звання імператора і довічні права народного трибуна, а в 27 р. до н.е. повноваження на управління державою і почесний титул августа, який раніше використовувався як звернення до богів. Ця дата і вважається початком нового періоду історії Римської держави - періоду імперії.


3. Укажіть причини становлення станово-представницької монархії в Англії.
Становлення і розвиток феодальної держави в Англії пов'язані із англосаксонським і нормандським завоюваннями Британії. Після залишення острова у V ст. римськими легіонерами почалося масове вторгнення з континенту германських племен англів, саксів та ютів, які витіснили кельтське населення на північну і західну частини острова (Шотландію і Уельс).
У VІІ ст. англосакси утворили сім ранньофеодальних королівств - Кент, Уессекс, Сассекс та ін, а на початку ІX ст. королівство Уессекс підкорило собі усі інші. Була утворена єдина англосаксонська держава - Англія.
Політичному об'єднанню англосаксів сприяла дія низки чинників:
1) необхідність придушення опору завойованих народів;
2) прийняття християнства (VІІ ст.);
3) боротьба проти нападу скандинавських племен (ІX-XІ ст.ст.).
У 1066 р. нормандський герцог Вільгельм з військом висадився на острові, розгромивши англосаксонське ополчення, і завоював Англію. Нормандське завоювання значно вплинуло на подальший розвиток феодальної держави в Англії, який пройшов в основному ті самі етапи, що й держави інших країн феодальної Європи. Водночас, розвиток Англійської феодальної держави мав ряд своєрідних ознак, пов'язаних, насамперед, із ранньою централізацією і неухильним посиленням в XІ-XІІІ ст.ст. королівської влади.
Основними етапами в розвитку Англійської феодальної держави є:
1) англосаксонська ранньофеодальна монархія (ІX-XІ ст. ст.);
2) сеньйоріальна монархія (XІ-XІІ ст.ст.);
3) станово-представницька монархія (XІІІ-XV ст.ст.);
4) абсолютна монархія (кінець XV - середина XVІІ ст.).
Формування феодального суспільства і держави у англосаксів багато в чому нагадувало аналогічні процеси у франків, але відбувалося це повільніше.
У VІІ ст. поступово виокремлюється родоплемінна знать (ерли), яка протистояла основній масі вільних селян-общинників (керлам). Напіввільні лети й домашні слуги-раби з підкорених кельтських племен становили експлуатовану масу населення.
Англосаксонські "правди" VІІ-VІІІ ст.ст. свідчать про майнову диференціацію серед вільних, про зародження і розвиток практики індивідуального покровительства - патронату (глафордату).
У ІX-X ст.ст. процеси феодалізації англосаксонського суспільства помітно посилилися. Розширюється практика імунітетних наділень з боку короля на користь родової знаті. У X ст. в законодавчому порядку була встановлена примусова комендація: кожна людина повинна була мати глафорда (лорда), чия влада поширювалася на особу і майно патронованого. Заборонялося самовільне залишення залежною людиною свого господаря. Отже, право лорда судити і експлуатувати населення свого маєтку закріплюється законом.
Глафордами могли бути не лише представники родової знаті. Заможна частина керлів і дрібні королівські слуги утворили прошарок служивої аристократії - королівських дружинників (тенів), які отримували за службу у короля земельні ділянки. Родова і служива знать утворила панівний клас феодалів.
З маси збіднілих керлів у ІX-X ст.ст. поступово утворювалися численні категорії залежного селянства. Значне поширення, як і раніше, мала рабська праця завойованого населення.
У цілому на момент нормандського завоювання процес феодалізації англосаксонського суспільства був ще далекий від завершення. Оформлення феодального землеволодіння, васально-ленної ієрархії перебувало на початковій стадії. Король вважався верховним власником усієї землі. Він міг обмежувати користування імунітетами і конфісковувати земельні наділення. Продовжував існувати значний прошарок вільного селянства (особливо на північному сході країни) на завойованих скандинавами землях (територія "датського права"). Збереження в руках короля основного фонду державних земель сприяло зміцненню королівської влади.
Нормандське завоювання Англії спричинило подальше поглиблення феодалізації англійського суспільства.
Значна частина конфіскованої у англосаксонської знаті землі увійшла до королівського домену, а інша була розподілена між нормандськими феодалами. Землю зберегли лише тим представникам англосаксонської знаті, які погодилися служити Вільгельму Завойовнику.
Прагнучи подальшого зміцнення своєї влади, Вільгельм у 1085 р. оголосив себе верховним власником усієї землі й став вимагати від усіх вільних землевласників принесення йому присяги на вірність. Право верховної власності короля на землю дозволило йому перерозподіляти ділянки землі, наділяти ними вірних йому феодалів, втручатися у поземельні відносини землевласників.
Присяга на вірність зробила феодалів усіх рангів васалами короля, зобов'язаними йому військовою службою і деякими іншими повинностями. Отже, принцип "васал мого васала - не мій васал", характерний для Європейського континенту, в Англії не утвердився.
Політика Вільгельма Завойовника сприяла централізації держави навіть в умовах поглиблення в ній феодалізації.
Основою феодального господарства в нормандській Англії став так званий манор, тобто сукупність земельних володінь окремого феодала. Ці володіння були розташовані, як правило, черезсмужно, окремими ділянками серед інших держань. Феодали в Англії не набули тієї самостійності й тих імунітетів, якими вони користувалися на континенті. Вони поділилися на дві основні категорії: безпосередніх васалів короля, якими зазвичай були великі землевласники (графи, барони, верхівка лицарства), і васалів короля другого ступеня (підвасалів) - середніх і дрібних землевласників.
Значна частина англійського духовенства володіла землями на тих самих умовах, що й світські феодали (військова повинність на користь короля і податки).
Наприкінці XІ ст. більша частина селян була закабалена. Найпоширенішою формою феодальної залежності було віланство. Англійські вілани (селяни) перебували у поземельній залежності від своїх лордів, несли на їх користь певні служби й повинності. У подальшому протягом XІІ ст. статус віланів дедалі принижувався до становища особисто невільних, спадкових держателів землі від лордів.
Вільне селянське населення в XІ-XІІ ст. ст. зазнало впливу суперечливих чинників. З одного боку, королівська влада сприяла закабалению найнижчих категорій вільного селянства, їх перетворенню на віланів, з іншого, - розвиток товарно-грошових відносин наприкінці XІІ ст. викликав зростання прошарку більш заможних селянських держателів.
Відносна єдність держави, зв'язки з Нормандією сприяли розвитку торгівлі. В XІ-XІІ ст.ст. зростає кількість міст, більша частина яких знаходилася на землях королівського домену і управлялася королівською адміністрацією. Городяни були заінтересовані в сильній центральній владі, яка сприяла розвитку єдиного ринку, в отриманні від короля підтримки у боротьбі з окремими феодалами. Водночас, фінансові претензії корони часто суперечили інтересам міст. В умовах посилення центральної влади англійські міста змушені були купувати королівські хартії, які містили лише деякі торгові привілеї.
У XІІІ ст. розвиток товарно-грошових відносин і внутрішнього ринку продовжував змінювати співвідношення соціальних сил в країні на користь посилення засад централізації та концентрації усієї влади в руках монарха. Відбувається ослаблення великого феодального землеволодіння, заснованого на натуральному господарстві. Великі феодали - графи та барони - у пошуках доходів прагнуть до закабалення особисто вільних і проміжних груп селянства, збільшення феодальної ренти, огороджування общинних земель (феодальна реакція).
Як безпосередні васали короля, барони мали численні фінансові й особисті обов'язки перед сюзереном. У разі злісного невиконання цих обов'язків король міг конфіскувати їх землі.
Імунітетні права великих феодалів протягом XІІІ ст. були суттєво обмежені королівською владою. Глостерський статут 1278 р. проголосив перевірку імунітетних привілеїв англійських феодалів у судовому порядку. У цілому ж дворянський титул в Англії не супроводжувався формально будь-якими податними і судовими привілеями. Феодали сплачували подать формально нарівні з іншими вільними й були підсудні одним і тим самим судам.
Проте політична вага англійського вищого дворянства була значною: воно було обов'язковим учасником вищих дорадчих і деяких інших органів при королі.
У XІІІ ст. великі феодали Англії постійно вели між собою і з королем жорстоку боротьбу за землю і джерела доходів. Старанно оберігаючи залишені за ними імунітети, вони протягом усього XІІІ ст. боролися з королівською владою за політичний вплив в країні.
У господарствах середніх і дрібних феодалів - лицарства - ринкові зв'язки підривали кріпосництво і панщинну систему. Натуральні повинності тут швидше замінюються грошовими, відбувається часткове застосування найманої праці.
Розвиток товарно-грошових відносин помітно вплинув на становище селянства: посилюється його розшарування, зростає кількість особисто вільної селянської верхівки. Багаті селяни-фригольдери часто отримували лицарське звання, зближуючись із нижчими прошарками феодалів.
Кріпосне селянство - вілани - у XІІІ ст. залишалося безправним. Послідовне позбавлення віланів усіх привілеїв, формально гарантованих усім вільним, отримало назву принципу "виключення віланства".
Серед городян, як і серед інших прошарків населення, у XІІ-XІV ст.ст. посилилась соціальна диференціація, що відбувалися паралельно із консолідацією міського прошарку в масштабі усієї країни. Міста Англії, за винятком Лондона, були невеликими. Міські корпорації, як і місто в цілому, не отримали тут такої самостійності, як на Європейському континенті.
Отже, в Англії кінця XІІ-XІІІ ст.ст. діяли соціально-економічні чинники, які об'єктивно сприяли державній централізації. В Англії цей процес відбувався швидше, ніж у Франції, завдяки збільшенню прошарку вільного селянства, зближенню в економічному і правовому відношенні лицарства, городян і заможного селянства і, навпаки, через посилення розбіжностей між верхівкою феодалів та іншими їх прошарками.
Загальні економічні й політичні інтереси лицарства та усієї фригольдерської маси сприяли встановленню їх політичного союзу. Зростання ж економічної та політичної ролі цих прошарків забезпечило їх політичне визнання та участь у створеному парламенті.


4. Виділіть особливості становлення ранньофеодальної держави у Німеччині.
Німеччина як самостійна феодальна держава утворилася на землях східних франків після розпаду Франкської імперії. Її територія включала п'ять основних племінних герцогств - Саксонію, Франконію, Швабію (Алеманію), Баварію і відвойовану у Франції Лотарингію, а також приєднані пізніше французькі, валійські й слов'янські землі - Бургундію, міста Північної Італії, Богемію, Австрію та ін.
Після короткого періоду відносної єдності у X-XІІ ст.ст. в Німеччині почався закономірний процес феодальної роздробленості. Проте на відміну від Франції він набув тут незворотного характеру. Це пояснюється низкою причин, серед яких важливу роль відіграли зовнішньополітичні фактори. Два основних напрями зовнішньої експансії феодальної Німеччини (в Італію і на слов'янський Схід) призвели до штучного об'єднання німецьких герцогств, насильно приєднаних слов'янських земель і Північної Італії в імперію, що одержала у XV ст. назву Священної Римської імперії німецької нації.
Німецькі імператори успадкували не лише титул "короля франків", а й коронувалися в Римі як "імператори римлян", одержуючи корону з рук папи і претендуючи у такий спосіб на духовне і світське лідерство в християнському світі. Цим пояснюється те особливе значення, якого набули в історії Німеччини відносини між державою і церквою, у тому числі - з її центром у Римі.
Оскільки основною тенденцією розвитку Німеччини залишалася тенденція до децентралізації, періодизація розвитку феодальної держави Німеччини є складною. Зміна форм феодальної держави простежується тут не стільки в масштабі всієї імперії і власне Німеччини, скільки по окремих німецьких князівствах, землях. З XІІІ ст. вони поступово перетворювалися на самостійні держави, лише формально пов'язані між собою імператорською владою.
Що ж стосується Німецької феодальної держави в цілому (тобто імперії), то її історію можна умовно поділити на два великих етапи:
1) становлення і розвиток відносно централізованої ранньофеодальної держави в Німеччині у межах імперії (X-XІІ ст.ст.);
2) територіальна роздробленість у Німеччині (XІІІ - початок XІX ст.) і розвиток автономних німецьких князівств-держав.
Після утворення самостійних князівств і юридичного оформлення олігархії великих князів-курфюрстів (XІІІ-XІV ст.ст.) Німеччина аж до XІX ст. не була єдиною державою і зберігала форму сеньйоріальної монархії із окремими елементами станово-представницької монархії. Різні стадії розвитку феодальної держави можуть бути виявлені тут лише в межах локальних територій, держав-князівств.
У XІV-XVІ ст.ст. в князівствах Німеччини встановлюються станово-представницькі, а в XVІІ-XVІІІ ст.ст. - абсолютні монархії. У 1806 р. під ударами військ Наполеона Священна Римська імперія розпалася.
Розвиток феодалізму відбувався в різних німецьких герцогствах доволі нерівномірно. Стійкі пережитки родоплемінного устрою зберігалися, наприклад, у Саксонії, що ревно охороняла свою автономію, стародавні племінні звичаї населення.
У XІ-XІІ ст.ст. в Німеччині сформувалися основні класи - стани феодального суспільства. Численні війни сприяли консолідації військово-лицарського стану. Його верхівка складалася з різнорідних елементів родової і служивої аристократії. До першої належали герцоги - племінні князі, що перетворилися на великих землевласників.
Посадова аристократія складалася, в основному, з осіб графського рангу, які зосереджували у своїх руках найважливіші світські й церковні посади в адміністративних округах (графствах). Великими землевласниками стали також фогти - королівські чиновники, які виконували судові функції у церковних вотчинах.
Із феодалізацією Німеччини, на межі XІ-XІІ ст.ст. ці верхівкові прошарки поступово консолідуються, утворюючи могутній союз сепаратистських сил, вже не заінтересованих у сильній центральній владі. Відбувається їх злиття в стан територіальних князів. До нього увійшли й великі церковні магнати - "князі церкви". Остаточно особливий стан духовних і світських князів оформляється до середини XІІІ ст.
Середнє і дрібне лицарство утворилося не лише з дрібнопомісних дворян, а й із верхівки вільного селянства. За військовою реформою Генріха І (919-936 p.p.) будь-яка вільна особа чоловічої статі, здатна битися на коні, зараховувався до військового стану. До лицарів часто зараховувалися й міністеріали, які виокремилися з невільних слуг короля і феодалів, що виконували певні адміністративні функції. Утворюючи прошарки імперських службовців, вони несли разом з панами військову службу. До XІІ ст. більшість міністеріалів отримала волю і землі, злившись із різними прошарками лицарства.
У XІІ ст. ще зберігався поділ на "шляхетних" і "нешляхетних" лицарів, але у 1186 р. було видано указ про заборону вступати в лицарі синам селян і священиків.
Феодальне дворянство і духовенство поділялися за ієрархічним принципом на своєрідні ранги, так звані щити.
"Саксонське зерцало" згадує сім військових "щитів" (рангів): король, духовні князі (єпископи, абати), світські князі, їх васали. До рангів були включені й "нешляхетні" вільні, які одержали назву "шеффенський стан". З них підбиралися судді в общинних судах - шеффени. Пізніше вони перетворилися на нижчу категорію "шляхетних".
Селянство в Німеччині до XІІІ ст. поділялося на дві категорії - вільне і невільне. Категорія юридично вільних селян згідно із "Саксонським зерцалом" складалася із селян чиншовиків і орендарів.
Чиншовики - це держателі панської землі з виплатою певної грошової повинності (чиншу). Вони поділялися на дві групи: одна з них могла передавати земельне держання у спадщину і продавати його, інша була позбавлена цих прав.
Орендарі не мали своєї землі й одержували землю в тимчасову обробку. Фактично чиншовики й орендарі перебували у певній залежності від феодальних землевласників.
Проте більша частина селян перебувала в залежному становищі не лише фактично, а й юридично. Цю категорію селянства складали напіввільні літи, батраки та залежні кріпаки.
Різноманіття форм залежності, у тому числі перехідних, свідчить про незавершеність у цей період процесу феодалізації й закріпачення селянства. Із розвитком феодалізму межі між різними категоріями селян стиралися.
У прикордонних областях Німеччини, на кордонах між герцогствами з X ст. розпочалося будівництво численних фортець - бургів, частина яких згодом перетворилася на міста. У XІ-XІІ ст.ст. з розвитком міст почав складатися особливий стан вільних людей - городян. Відносини міст з імператорською і місцевою сеньйоріальною владою відзначалися в Німеччині особливою строкатістю. Союз імператорської влади і міст тут практично не склався.


5. Розкрийте зміст і причини становлення якобинської диктатури у Франції.
Створена відповідно до Конституції 1791 р. нова система державних органів Франції відображала тимчасову рівновагу конфронтуючих політичних сил. У кінцевому підсумку вона не задовольняла обидві сторони: буржуазію, влада якої при збереженні монархічного ладу не була гарантованою і тривкою, і Людовіка XVІ та дворянство, які не могли примиритися зі змінами, що відбулися, і не залишали планів реставрації старих порядків.
Склад Законодавчих зборів, на перший погляд, виявився сприятливим для короля. У ньому переважали так звані фейяни - представники великої торговельної і промислової буржуазії, ліберальні дворяни та інші консервативні сили, які прагнули не допустити подальшого розвитку революції. Фейянам протистояли жирондисти (лідери - Бріссо, Верньо, Кондорсе), які представляли інтереси більш радикальних торговельно-промислових кіл, а також якобінці (лідери - Дантон, Робесп'єр та ін.), що створили ліворадикальне й найбільш революційно налаштоване політичне угруповання. Жирондисти і якобінці, які були в меншості в Законодавчих зборах, мали величезний вплив в органах самоврядування Парижа.
У такий ситуації виникло і почало швидко зростати відкрите протистояння законодавчої і королівської влади. Згруповані навколо короля сили феодальної реакції, заручившись підтримкою монархічної Європи, готували змову проти Конституції.
Проте остаточний вирок королівській владі, а, отже, й Конституції 1791 p. був винесений народними масами Франції. Чутки про змову короля були вміло використані вождями якобінців, які виступали за подальший розвиток революції й справили великий вплив на низи Парижа.
За закликом Комуни і Якобінського клубу збуджене чутками про змову населення Парижа 10 серпня 1792 р. піднялося на повстання, що призвело до повалення королівської влади.
Революція вступила у свій другий етап (10 серпня 1792 р. - 2 червня 1793 p.), який характеризувався подальшим підвищенням політичної активності мас і переходом влади до рук жирондистів.
Під тиском революційно налаштованого народу Законодавчі збори, де жирондисти набували все більшої політичної ваги й навіть сформували тимчасовий уряд, скасували поділ громадян на активних і пасивних. Були призначені вибори до Національного установчого конвенту, який мав виробити нову конституцію Франції.
У ніч з 21 на 22 вересня 1792 р. Конвент своїм декретом відмінив дію Конституції 1791 p., скасував королівську владу і у такий спосіб започаткував республіканський лад у Франції. Цим же декретом підтверджувалося, що Конвент бере на себе підготовку нової конституції.
Склад Конвенту відображав нову розстановку політичних сил, що визначила розвиток французької державності на другому етапі революції. Керівні позиції у ньому зайняли жирондисти (Бріссо та ін.). Вони не мали більшості місць у Конвенті, але їх підтримувало "болото" - значна частина поміркованих депутатів, які становили своєрідний політичний центр.
Завдяки підтримці "болота" вожді жирондистів змогли взяти у свої руки урядову владу, що здійснювалася ними через виконавчий комітет Конвенту. Відображаючи насамперед інтереси помірно-радикальних прошарків буржуазії, а також усіх тих кіл французького суспільства, які стомилися від революції і не бажали її подальшого розвитку, жирондисти прагнули стримати наростаюче бунтарство народних мас.
Із розвитком революційних подій, які переважно відбувалися поза бажанням і волею жирондистського уряду, йому в Конвенті все енергійніше протистояла якобінська опозиція. Падінню авторитету жирондистів сприяла й та обставина, що вони, скасувавши Конституцію 1791 р., не змогли дати Франції новий республіканський конституційний документ.
Внаслідок непослідовної та центристської політики жирондистського Конвенту, вожді якого до весни 1793 р. остаточно втратили революційну ініціативу, республіка опинилася на межі загибелі.
Народне повстання 31 травня - 2 червня 1793 р., на чолі якого стояв повстанський комітет Паризької комуни, призвело до вигнання жирондистів з Конвенту і поклало початок періоду правління якобінців.
Французька революція вступила у свій завершальний, третій етап (2 червня 1793 р. - 27/28 липня 1794 p.). Державна влада, вже зосереджена до цього часу в Конвенті, перейшла до рук вождів якобінців - невеликого політичного угруповання, налаштованого на подальший рішучий і безкомпромісний розвиток революції. За якобінцями стояв широкий блок революційно-демократичних сил (дрібна буржуазія, селянство, сільська й особливо міська біднота).
На якобінському етапі революції участь різних прошарків населення в політичній боротьбі досягає своєї кульмінації. Завдяки цьому у Франції в цей час були проведені радикальні політичні перетворення, відведена загроза інтервенції військ коаліції європейських держав і реставрації монархії. Революційно-демократичний режим, що склався за якобінців, забезпечив остаточну перемогу у Франції нового суспільного і державного устрою.
Історична особливість цього періоду в історії французької революції і держави полягала також в тому, що якобінці не виявляли великої делікатності у виборі засобів боротьби зі своїми політичними супротивниками й не зупинялися перед використанням насильницьких методів розправи з прихильниками "старого режиму", а заразом і зі своїми "ворогами".
Найбільш показовим прикладом революційної напористості якобінців є їх аграрне законодавство. Вже 3 червня 1793 р. Конвент за пропозицією якобінців передбачив продаж дрібними ділянками у розстрочку земель, конфіскованих у дворянської еміграції. 10 червня 1793 р. був прийнятий декрет, який повертав селянським общинам захоплені дворянством земельні угіддя і передбачав можливість поділу общинних земель у тому випадку, якщо за це висловиться 1/3 жителів. Поділена земля ставала власністю селян.
Політична рішучість і радикалізм якобінців виявилися в новій Декларації прав людини і громадянина та у Конституції, прийнятій Конвентом 24 червня 1793 р. і схваленій переважною більшістю населення на плебісциті (Конституція першого року республіки). Ці документи були складені із використанням конституційних проектів жирондистів і з урахуванням поглядів Жан Жака Руссо. Так, метою суспільства проголошувалося "загальне щастя". Основним завданням уряду (держави) було надання людині можливості користуватися "її природними і невідчужуваними правами". До цих прав належали рівність, свобода, безпека, власність тощо.
Конституція якобінців не визнавала принципу поділу влади, як такого, що суперечить, на думку Ж. Ж. Руссо, ідеї суверенітету народу, котрий виступає як єдине ціле.
Скасувавши поділ громадян на активних і пасивних як несумісний з ідеєю рівності, Конституція практично узаконила загальне виборче право для чоловіків (з 21 року). Своєрідне прагнення якобінців поєднати представницькі органи з безпосередньою демократією (вплив Ж. Ж. Руссо) знайшло відображення в тому, що законодавчий корпус (Національні звари), який обирався на один рік з ряду важливих питань, міг лише пропонувати закони.
Прийнятий Національними зборами законопроект набував сили зако<