К КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Конституційне право України"
на тему:
КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1 Історичні передумови розвитку конституційного процесу
в Україні 6
Розділ 2 Основні етапи конституційного процесу в Україні
1990-1995 р.р. і боротьба політичних сил під час
прийняття Конституції України 1996 р. 11
Розділ 3 Передумови внесення змін до Конституції України
(1996-2005 р.р.) 17
Розділ 4 Аналіз конституційної реформи в Україні та перспективи
її завершення 21
Висновки 29
Список використаної літератури 32


ВСТУП
Актуальність дослідження відзначається надзвичайною актуальністю осмислення цілого кола найбільш значущих для суспільного життя питань, пов'язаних із функціонуванням Конституції в умовах сучасного вітчизняного державного будівництва. Здобуття Україною незалежності, відродження і утвердження самостійної, демократичної, правової, соціальної держави, формування політичної системи, багатопартійності, громадянського суспільства зумовлюють необхідність грунтовного, комплексного історичного дослідження особливостей перебігу конституційного процесу в країні, що відіграв вирішальну роль у ході новітнього державотворення, та вивчення проблем розробки, прийняття і внесення змін до Конституції України в 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст.
Адже, незважаючи на появу цілої низки змістовних фахових розробок, присвячених дослідженню питань сучасного конституціоналізму в Україні, й досі спостерігається брак наукових праць, пов'язаних із всебічним аналізом новітнього конституційного процесу.
Якщо ж враховувати те, що у період розробки, прийняття та внесення змін до Конституції України в державі виникали політичні кризи, за якими могла настати стагнація конституційного процесу, то актуальність досліджуваної теми зростає у зв'язку з необхідністю узагальнення набутого за роки незалежності України досвіду у сфері державного будівництва, поглиблення уявлення щодо ролі Конституції в процесі розвитку подій суспільно-політичного життя сучасної української держави.
Конституційний процес відображає найсуттєвіші перетворення у сучасному суспільстві. Конституційне законодавство покликане регулювати найбільш важливі, базисні відносини, що складаються в суспільстві й державі, та спричиняють вагомий вплив на розвиток усіх галузей права.
Конституційний процес є основною складовою політичного процесу, що в демократичній правовій державі має особливе значення. Його духом пронизана уся діяльність щодо перетворення інститутів влади і політичної системи суспільства. Від стабільності конституційного процесу в суспільстві залежить вихід з кризи і перспективи демократичного розвитку.
Конституційний процес – це система правових норм і процедур регулюючих порядок підготовки, розробки, ухвалення і вступу в силу конституції (Основного закону), зміни, перегляду і припинення дії конституції, а також забезпечення ефективного функціонування основних конституційних інститутів протягом всього терміну дії конституції.
Засобами і методами конституційного процесу забезпечується ефективне функціонування, перш за все, таких основних конституційних інститутів, як права і свободи людини і громадянина, державний устрій, законодавча влада, державне управління, судова влада і місцеве самоврядування.
Метароботи полягає у конституційно-правовому аналізі феномену "конституційний процес", його особливостей на етапі розробки, обговорення, ухвалення і реалізації основного закону; у визначенні найбільш перспективних і ефективних шляхів розвитку конституційного процесу.
Об'єктом дослідження є історичні передумови, сучасний стан та перспективи конституційного процесу в Україні.
Предметом дослідження виступають закономірності формування і розвитку конституційного процесу в Україні.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
– визначити історичні витоки розвитку конституційного процесу в Україні;
– розглянути основні етапи конституційного процесу в Україні 1990-1995 р.р. і боротьбу політичних сил під час прийняття Конституції України 1996 р.;
– охарактеризувати передумови внесення змін до Конституції України (1996-2005 р.р.);
– здійснити аналіз конституційної реформи в Україні й перспектив її завершення.
Методологічною основою дослідження стали принципи історизму, багатофакторності, системності, об'єктивності, всебічності, наступності. При висвітленні теми застосовувалися порівняльно-історичний, хронологічний методи, а також прийоми аналізу, систематизації та актуалізації.
Структура роботи: вступ, чотири розділи, висновки, список використаної літератури.


РОЗДІЛ 1 ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ

Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні традиції. Ще в період Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях Руської правди [17, с. 37].
У Новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас встановлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів [7, с. 46].
У подальшому в Україні розроблялися такі конституційні проекти, як "Начерки конституції республіки" одного з членів Кирило-Мефодіївського братства Г. Андрузького та більш докладний проект Конституції України під назвою "Вольный союз (Вільна спілка)". Його розробив 1884 р. український вчений і політичний діяч М. Драгоманов.
Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому числі часопису Української народної партії "Самостійна Україна" під назвою "Основний закон "Самостійної України" спілки народу українського". Цей проект передбачав повну самостійність України, територія якої мала складатися з дев'яти земель.
Початок реального конституційного процесу в Україні слід пов'язувати з поваленням самодержавства та організацією у березні 1917 р. Української Центральної Ради [9, с. 26].
І Універсал Центральної Ради започаткував становлення української державності й розглядався як "статут автономії України". Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 р. ІІ Універсалу Української Центральної Ради, що його можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. У ІІ Універсалі проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України.
Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. ІІІ Універсалу, який проголошував установлення вже не автономних, а федеративних стосунків з Росією. Проте така позиція Центральної Ради не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції України й почала проти Української Центральної Ради воєнні дії.
За цих умов 9 січня 1918 р. було прийнято ІV Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося, що "однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу" [9, с. 50].
Віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, правової системи Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Про це безпосередньо свідчить текст Конституції УНР 1918 р., яка, на жаль, так і не набрала чинності, поза як саме в день її прийняття до Києва увійшли німці й почалася доба українського Гетьманату П. Скоропадського.
Серед державно-правових актів Гетьманату насамперед необхідно згадати гетьманську "Грамоту до всього українського народу" від 29 квітня 1918 р., яка скасувала всі акти, прийняті Центральною Радою, в тому числі й Конституцію, проголосила право приватної власності фундаментом культури й цивілізації, повну свободу приватного підприємництва й ініціативи.
Того самого дня, 29 квітня 1918 р., було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", у якому вирішувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян", у спеціальному розділі "про закони" наголошувався особливий правовий статус цього закону. Ішлося також "про Раду Міністрів і про міністрів", "про фінансову Раду", "про Генеральний Суд".
Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади дісталася Директорія у складі п'яти членів на чолі з В. Винниченком. Фактично провідну роль у Директорії відіграв С. Петлюра, який перегодом і став її головою. Серед правових актів Директорії, які мали конституційне значення, треба назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці, Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки.
Особливо необхідно зазначити, що за доби Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою "Основний державний закон Української Народної Республіки".
Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвиткові конституційного процесу в Україні. Радянська Конституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 р., здебільшого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 р., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919 р.
Створення 1922 р. Союзу радянських соціалістичних республік і прийняття 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію УСРР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані головним чином з розподілом компетенції між союзною і республіканською владою.
У грудні 1936 р., тобто в розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, проголошену "найдемократичнішою у світі". Конституція Української РСР, прийнята 1937 р. на основі "сталінської Конституції", повністю повторювала її основні положення. Засудження "культу особи" Сталіна, певне розширення повноважень союзних республік наприкінці 50-х рр. декларування того, що Радянський Союз із держави "диктатури пролетаріату" перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відверто опозиційних рухів – усе це вимагало принаймні косметичних конституційних змін.
За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми й положення Конституції СРСР 1977 р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне й громадське життя України.
Конституційний процес в Україні після здобуття нею незалежності пройшов такі етапи:
1) підготовка кількох проектів Конституції, які відображали позиції різних політичних партій та угруповань;
2) створення конституційних комісій та їх робочих груп, які за період з 1991 по 1996 р. підготували і розглянули кілька проектів Конституції;
3) винесення одного з проектів на всенародне обговорення, яке тривало кілька місяців;
4) аналіз результатів обговорення і внесення відповідних змін до тексту проекту Конституції;
5) активізація роботи над проектом Конституції після обрання Верховної Ради нового скликання і Президента України у 1994 р.;
6) укладення у червні 1995 р. між Верховною Радою і Президентом України Конституційного договору;
7) підготовка нового проекту Конституції;
8) прийняття Конституції України Верховною Радою України 28 червня 1996 р.
Конституція України розроблялася майже шість років. Це пояснюється протистоянням політичних сил. Ми ще тільки вчимося демократії, звикаємо до того, що демократія – це, насамперед, порозуміння. У західних країнах , де переважна кількість теоретиків права й наразі керується постулатом про договірне походження держави, не лише конституція, а й сама демократія розглядається як "справедливе порозуміння", "толерантний компроміс", пропагується "конвенціоналістська теорія закону" тощо.
Конституцію України було прийнято Верховною Радою України на її п'ятій сесії 28 червня 1996 р.
Цей день було проголошено державним святом українського народу, оскільки Конституція є Основним Законом держави, що визначає та закріплює підвалини усього суспільного життя, статус людини і громадянина, основи організації та принципи діяльності державного апарату України.


РОЗДІЛ 2 ОСНОВНІ ЕТАПИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ 1990-1995 р.р. І БОРОТЬБА ПОЛІТИЧНИХ СИЛ ПІД ЧАС ПРИЙНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ 1996 р.

У другій половині 1980-х р.р. союзні процеси перебудови зумовили активізацію суспільно-політичного життя і національно-визвольного руху в Україні. Характерними рисами стали розкол партійного керівництва на консерваторів і реформаторів та активні спроби опозиції прийти до влади, які вилилися у масові мітинги і політичні акції [18, с. 16].
Після виборів до Верховної Ради УРСР 4 березня 1990 р. політична активність перемістилася до парламенту, а її рушійною силою стали члени "Народної ради" (лідер І. Юхновський), які мали на меті створення самостійної української держави.
Першим важливим кроком на шляху до незалежності було прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Ця подія започаткувала новітній конституційний процес та стала наслідком політичного компромісу між носіями різних політичних сил у Верховній Раді [12, с. 75].
Чинниками, які спонукали до її прийняття комуністичну більшість – "групу 239" (лідер О. Мороз) – були власна невизначеність щодо подальших дій, зростання впливу опозиції, бездіяльність центрального керівництва, розширення прав республік внаслідок союзної конституційної реформи, формування в регіонах ідей місцевого патріотизму та приклад інших республік [14, с. 9].
Проте відсутність у депутатів спільної програми державного будівництва призупинила конституційний процес.
Члени "Народної ради" наполягали на наданні Декларації конституційного статусу, комуністи не погоджувалися з цим. Загострення політичної ситуації влітку-восени 1990 р. через загальний страйк шахтарів і студентів, які серед інших вимог порушували питання про надання Декларації конституційного статусу, активізувало процес формування Комісії по розробці нової Конституції Української РСР під головуванням Голови Верховної Ради Л. Кравчука.
Діяльність Комісії та її робочої групи на чолі з Л. Юзьковим відбувалася в умовах протистояння між депутатами-комуністами і членами "Народної ради" навколо обговорення проекту Союзного договору та на фоні масових виступів шахтарів, викликаних проведенням 17 березня 1991 р. референдуму щодо долі СРСР [17, с. 38].
Наслідком її роботи та черговою політичною поступкою стало схвалення 19 червня 1991 р. Концепції нової Конституції України, яка визначила ключові принципи розбудови держави [12, с. 76].
Головним завданням другого етапу конституційного процесу стало здобуття Україною незалежності. Чинниками, які спонукали Верховну Раду УРСР до прийняття 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, виступили серпневі події в Москві та заборона діяльності КПРС, внаслідок чого документ підтримали депутати-комуністи.
Ухвалений Акт сприяв розвиткові конституційного процесу, оскільки вміщував принципи створення незалежної держави, неподільність та недоторканність її території, чинність виключно Конституції і законів України [19, с. 120].
Після всеукраїнського референдуму і виборів Президента України 1 грудня 1991 р. діяльність Конституційної комісії та її робочої групи активізувалася, про що свідчить розроблення ними на основі Концепції нової Конституції один за одним чотирьох конституційних проектів.
Характерною особливістю цього етапу є зародження протиріч між гілками влади, пов'язане з заснуванням 5 липня 1991р. посади Президента України, в особі якого члени "Народної ради" бачили символ державної незалежності, а комуністи – можливість забезпечення власних позицій у разі зміни політичного режиму [12, с. 76].
Втім, через брак конституційно-правової практики жодні з них не мали чіткого уявлення про його роль та функції.
Владні суперечності, які виникли відразу після президентських виборів, мали інституційний характер й були спричинені ініціативою Президента України Л. Кравчука вибудувати власну виконавчу вертикаль шляхом заснування посад представників Президента на місцях, як вищих посадових осіб виконавчої влади, бажанням перебрати на себе частку повноважень парламенту, видаючи укази з економічних питань, та прагненням безпосередньо керувати урядом [18, с. 73].
Боротьба за розподіл повноважень між Л. Кравчуком та прем'єр-міністром Л. Кучмою, що відбувалася на тлі погіршення економічного становища суспільства, спричинила у червні 1993 р. політичний страйк шахтарів Донбасу, які вимагали проведення референдуму про довіру Президентові, парламенту і радам усіх рівнів.
Гостра криза влади, що виникла в державі, призвела до дострокового припинення повноважень Президента і парламенту 24 вересня 1993 р.
З огляду на підготовку до майбутніх виборів питання прийняття Конституції відійшло на другий план.
Третій етап конституційного процесу, який розпочався виборчою кампанією 1994 р., засвідчив про його активізацію, пов'язану з намаганням новообраного Президента України Л. Кучми здійснювати пряме керівництво виконавчою владою та закріпити ці функції положеннями Конституції [12, с. 77].
Так, 6 серпня 1994 р. Л. Кучма видав укази щодо забезпечення керівництва Кабінетом Міністрів України, іншими органами виконавчої влади та підпорядкування собі голів рад та їх виконкомів.
4 вересня Президент направив до парламенту звернення, в якому наголошував на необхідності відновлення конституційного процесу.
20 вересня Верховна Рада ухвалила Постанову "Про чисельний склад комісії з опрацювання проекту нової Конституції України", а 21 листопада затвердила її персональний склад.
Діяльність Конституційної Комісії виявилася малопродуктивною, головним чином, у зв'язку з тим, що після внесення главою держави 4 грудня 1994 р. на розгляд парламенту законопроекту "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні" стосунки між ними загострилися в ході обговорення і прийняття документа [17, с. 40].
Оскільки схвалений 18 травня 1995 р. закон "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні" не зміг набрати чинності, Л. Кучма запропонував Голові Верховної Ради України О. Морозу укласти Конституційний договір між парламентом і Президентом, який дав змогу уникнути конфронтації у взаєминах гілок влади й сприяв продовженню роботи над розробкою нової Конституції [17, с. 41].
Доведено, що хоча факт укладання Конституційного договору й сприяв розвитку конституційного процесу, започаткувавши його черговий четвертий етап, принципи документа не розв'язали проблем, що склалися у владних стосунках [12, с. 77].
З метою оперативного опрацювання пропозицій до проекту Конституції Конституційна Комісія 19 червня 1995 р. утворила робочу групу, до складу якої увійшли 10 правознавців (Ф. Бурчак, А. Заєць, В. Шаповал та ін.).
Взявши за основу конституційний проект від 26 жовтня 1993 р., робоча група розробила законопроект, який увібрав у себе проекти політичних партій, громадських організацій, пропозиції народних депутатів, органів влади, вітчизняних і зарубіжних фахівців.
Документ було прийнято за основу на засіданні Конституційної Комісії 23 листопада 1995 р.
З цього часу розпочався етап політичного узгодження його положень робочою групою на чолі з В. Буткевичем та Л. Підпаловим.
Зрештою на засіданні Конституційної Комісії 11 березня 1996 р. доопрацьований проект було схвалено.
Проте розбіжності у поглядах глави держави та голови Верховної Ради на процедуру прийняття Конституції – шляхом затвердження на референдумі (Л. Кучма) або ухвалення парламентом (О. Мороз), призвели до загострення відносин між представниками гілок влади, що уповільнило конституційний процес [18, с. 77].
На етапі подання законопроекту до парламенту виявилися й розходження позицій народних депутатів щодо його прийняття. Члени лівих фракцій (КПУ, СПУ) не погоджувалися на обговорювання проекту на засіданні сесії з огляду на ризик його попереднього схвалення та направлення на референдум і виражали недовіру Конституційній Комісії. За їх ініціативи офіційне представлення проекту Конституції України відбулося 20 березня 1996 р. на спеціальному засіданні, яке виключало необхідність реєстрації народних депутатів у сесійній залі [12, с. 78].
З цього часу конституційний процес повністю перемістився в політичну площину, а його ініціатива перейшла на бік президентського оточення [20, с. 37].
Тиск з боку глави держави змусив представників правих і центристських фракцій парламенту створити у квітні 1996 р. депутатську узгоджувальну групу під головуванням М. Сироти, яка отримала статус Тимчасової спеціальної комісії. Її діяльність була спрямована на об'єднання представників різних політичних сил та гілок влади з метою узгодження суперечливих положень і прийняття проекту Верховною Радою України.
Водночас, у парламенті реєструвалися альтернативні проекти, розроблені депутатами-членами КПУ, ХДПУ, СДПУ: № 0496/1 (С. Гмиря, Г. Долженко), № 2327/1 (В. Моісеєнко), № 0496/2 (Ю. Буздуган), № 0496/3 (М. Карнаух), № 0496/4 (В. Шишкін) [18, с. 98].
Обговорення проекту Конституції в першому і другому читанні засвідчило неоднозначність ставлення народних депутатів до його прийняття: представники центристських, правих фракцій і частка позапартійних депутатів вбачали у ньому можливість вибудувати новий державний лад, представники лівих фракцій знаходилися в опозиції до проекту. Була ще й частина депутатів, які з певних причин не визначили свою позицію щодо нової Конституції. Така неузгодженість гальмувала конституційний процес у парламенті та викликала незадоволення з боку глави держави [20, с. 39].
Указ Президента "Про проведення Всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України", виданий 26 червня 1996 р., ледве не спричинив чергову політичну кризу та змусив представників різних політичних сил, присутніх у Верховній Раді, піти на поступки й об'єднатися навколо прийняття Основного Закону.
28 червня 1996 р. після двох діб напруженої роботи Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України.
З прийняттям Конституції почався п'ятий етап конституційного процесу, адже реалізація президентсько-парламентської форми правління не привела до оптимального розподілу повноважень між гілками влади, поза правовим полем вирішення лишилася низка протиріч, які назріли у їхніх стосунках.

РОЗДІЛ 3 ПЕРЕДУМОВИ ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ (1996-2005 р.р.)

Вперше питання про внесення змін до Конституції України було виведено на рівень законопроектів у 1998-1999 рр., коли до Верховної Ради були внесені проекти № 2339 (Г. Крючков, П. Симоненко) і № 3029 (А. Єрмак, Г. Омельченко), в яких пропонувалося змінити Основний Закон в частині взаємин між парламентом, Президентом та Урядом [11, с. 495].
Проте до їх розгляду справа не дійшла з огляду на підготовку до майбутніх парламентських і президентських виборів.
Неспроможність Верховної Ради України вчасно прийняти закон "Про Державний бюджет України на 2000 рік" зумовила загострення політичної та соціально-економічної ситуації в країні та призвела до створення 13 січня 2000 р. парламентської більшості у складі 11 центристських і правих фракцій, яка висловила готовність відповідати за здійснення реформ та наполягала на переобранні керівництва парламенту [10, с. 148].
Після обрання на другий термін Президент України Л. Кучма з метою розширення власних повноважень за рахунок Верховної Ради та зростання впливу регіонів ініціював внесення змін до Конституції України.
Реальним виявом цього стало видання ним 15 січня 2000 р. Указу "Про проголошення Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою".
Результати референдуму, проведеного 16 квітня 2000 р., засвідчили підтримку починань глави держави з боку громадськості й спричинили черговий політичний конфлікт, що призвело до протистояння в середині правих фракцій, які утворювали парламентську більшість [14, с. 11].
У виконавчій владі конфлікт вилився в те, що Президент почав відчувати опозицію з боку глави уряду. Втім, у зв'язку з відсутністю в українському законодавстві положень, які б закріплювали порядок виконання державою ухвал народного волевиявлення та відповідальність парламенту на випадок їх ігнорування, рішення референдуму залишилися не втіленими у життя [24, с. 36].
29 травня 2000 р. Президент України створив Конституційну комісію, яка внесла на розгляд Верховної Ради конституційний законопроект.
Відповіддю на ініціативу Л. Кучми став проект закону № 5300-1, розроблений групою у складі 152 народних депутатів (Г. Крючков,
С. Головатий, М. Сирота, О. Мороз та ін.).
На цьому етапі уповільнення конституційного процесу було спричинено черговим загостренням стосунків між главою держави і парламентом, вершиною якого став "касетний скандал" – оприлюднення народним депутатом О. Морозом 28 листопада 2000 р. запису розмов, які начебто стосувалися причетності Л. Кучми та інших посадовців до справи про зникнення опозиційного журналіста Г. Гонгадзе [11, с. 496].
У відповідь народні депутати від опозиції виступили з ініціативами відставки міністрів силових відомств, початку процедури імпічменту Президента та організували проведення масових демонстрацій.
Владне протистояння призвело до вимушеної відставки 17 квітня 2001 р. прем'єр-міністра України В. Ющенка.
Активізація конституційного процесу розпочалася після парламентських виборів 2002 р. із внесення депутатами до Верховної Ради конституційних проектів № 0998 (О. Ющик, М. Лавриненко та ін.) і № 0999 (Г. Крючков, О. Мороз, А. Матвієнко та ін.).
У той же час Л. Кучма вніс до парламенту свій законопроект "Про внесення змін до Конституції України" та організував проведення його всенародного обговорення.
12 липня 2003 р. президентський проект було направлено до Конституційного Суду України, проте 23 серпня відкликано главою держави у зв'язку з тим, що частина депутатів розкритикувала його положення.
Натомість народні депутати подали до Верховної Ради України відразу три законопроекти про внесення змін до Конституції: № 3207-1 від 1 липня 2003 р. (А. Матвієнко, В. Мусіяка, А. Мартинюк, О. Мороз), № 4105 від 4 вересня (С. Гавриш, Р. Богатирьова, П. Симоненко та ін.) і № 4180 від 19 вересня (Р. Богатирьова, С. Гавриш, К. Ващук та ін..) Їх спільною рисою була пропозиція щодо переходу до парламентсько-президентської форми правління [10, с. 150].
Активна конституційна діяльність народних депутатів України призвела до блокування роботи Верховної Ради членами опозиційних фракцій (БЮТ, "Наша Україна", СПУ), які наполягали на вилученні з проектів положень про обрання Президента України парламентом.
Наслідком політичних протиріч у Верховній Раді стало попереднє схвалення 24 грудня 2003 р. проекту закону "Про внесення змін до Конституції України" № 4105.
Втім, під час голосування 8 квітня 2004 р. цей проект не набрав необхідної кількості голосів і був знятий з розгляду.
Подальшим кроком парламенту було прийняття 26 травня рішення про утворення робочої групи на чолі з Першим заступником Голови Верховної Ради України А. Мартинюком для доопрацювання проекту змін до Основного Закону на базі трьох існуючих законопроектів, результатом діяльності якої стало схвалення 23 червня в першому читанні проекту № 4180.
З наближенням чергових виборів Президента України увага всіх учасників конституційного процесу перейшла на бік майбутньої виборчої кампанії.
5 липня 2004 р. Центральна виборча комісія зареєструвала 26 кандидатів на посаду глави держави. Виборчі перегони супроводжувалися значними зловживаннями, маніпуляціями голосами виборців, переслідуванням опозиції, цензурою засобів масової інформації. Замах на життя кандидата від опозиції В. Ющенка вкрай загострив політичну ситуацію в державі [11, с. 498].
19 жовтня 2004 р. представник депутатської більшості у парламенті С. Гавриш заявив про небажання фракцій і груп більшості брати участь у пленарних засіданнях до завершення президентських виборів.
Результати другого туру президентських виборів спричинили масові виступи громадян на підтримку В. Ющенка та В. Януковича. Обласні ради Центральної і Західної України визнали Президентом України В. Ющенка, а представники рад усіх рівнів Луганської області підтримали В. Януковича й почали закликати до створення автономії [25, с. 26].
За обставин, що склалися, активізував конституційний процес Президент, наголосивши, що підпише закон "Про особливості застосування Закону України "Про вибори Президента України", який мали на меті ухвалити народні депутати з метою запобігання фальсифікації голосів виборців, лише за умови внесення змін до Конституції.
8 грудня 2004 р. Верховною Радою України було ухвалено пакет законів, до якого увійшли законопроекти "Про особливості застосування Закону України "Про вибори Президента України" і "Про внесення змін до Конституції України".
Отже, конституційний процес в черговий раз став заручником у боротьбі за владу і допоміг розв'язати гостру політичну кризу.


РОЗДІЛ 4 АНАЛІЗ КОНСТИТУЦІЙНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇЇ ЗАВЕРШЕННЯ

Аналіз Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 08.12.2004 р., який набув чинності 01.01.2006 р., дозволяє констатувати прагнення законодавця втілити в Україні змішану, парламентсько-президентську систему правління, яка є характерною для більшості країн Європи, і яка справлятиме позитивний вплив на демократизацію соціальних процесів в Україні, формування інститутів громадянського суспільства [30, с. 2].
Відбувся перерозподіл повноважень у трикутнику Президент-Верховна Рада – Кабінет Міністрів на користь двох останніх, а також суттєве підвищення статусу Прем'єр-міністра України [13, с. 72].
Характеру парламентсько-президентської системи правління в Україні надають:
1) формування Верховної Ради України на основі пропорційної виборчої системи.
Отже, головними суб'єктами виборчого процесу стають політичні партії, структурування і кристалізація яких уже давно назріла.
Такий механізм формування єдиного органу законодавчої влади в Україні покликаний вивести на якісно новий рівень проблему відповідальності органів влади за стан справ у суспільстві і державі;
2) формування за результатами виборів на основі узгодження політичних позицій коаліції депутатських фракцій, яка становитиме більшість парламенту;
3) розширення установчих повноважень Верховної Ради України.
Зокрема, саме вона наразі здійснює призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра України, формування персонального складу Кабінету Міністрів України.
При цьому вирішальною є роль парламентської коаліції, яка включає більшість депутатського корпусу, або фракцію, яка має більшість місць у парламенті;
4) прийняття рішення про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, надання згоди не лише на призначення на посаду Генерального прокурора України, але й на його звільнення з посади – усе це, безумовно, зміцнює позиції парламенту. Про це свідчить і збільшення строку повноважень Верховної Ради України з 4 до 5 років;
5) зміцнення становища Кабінету Міністрів України, посилення самостійності та позиції Прем'єр-міністра України, який може вносити до парламенту пропозиції щодо призначення і звільнення окремих міністрів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови державного комітету телебачення і радіомовлення України, голови фонду державного майна України; до Кабінету Міністрів України – керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до Кабінету Міністрів України (Голові Державної податкової адміністрації України; Держмитслужби, Державного комітету охорони державного кордону); через інститут контрасигнатури впливає на рішення Президента [13, с. 80].
Кабінет Міністрів за поданням Прем'єр-міністра утворює, реорганізує та ліквідовує міністерства, інші органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.
Втім, становище Кабінету Міністрів зміцнилося стосовно Президента України.
Водночас, Кабінет Міністрів став більш залежним від парламенту і його позиції стосовно останнього є вельми вразливими, оскільки він не наділений будь-якими вагомими важелями впливу на Верховну Раду, окрім права законодавчої ініціативи [5, с. 24].
Водночас за Президентом України зберігаються вагомі важелі впливу на державотворчі процеси в Україні. Зокрема, він:
1) зберіг статус глави держави, гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина;
2) вносить до Верховної Ради України на затвердження кандидатури Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови Служби безпеки України, Генерального прокурора України, Голови Національного банку України; призначає на посаду та звільняє з посади половину складу Ради Національного банку України, половини складу Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення; призначає на посаду та звільняє з посади третину складу Конституційного Суду України; вносить до парламенту після консультацій з парламентськими фракціями подання на призначення нею членів Центральної виборчої комісії;
3) може ініціювати перед Верховною Радою питання щодо відповідальності Кабінету Міністрів України;
4) призначає за поданням Кабінету Міністрів України голів місцевих державних адміністрацій, припиняє їх повноваження;
5) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів їх невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності; скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції Украйни) з наступним поверненням на їх повторний розгляд парламентом;
6) очолює Раду національної безпеки і оборони, яка координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони;
7) отримав додаткові підставі дострокового припинення повноважень парламенту: якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій або протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України.
Зміни до Конституції України, ухвалені 08.12.2004 р., не стали чимось несподіваним, не прогнозованим, адже нинішня реформа – це не раптові зміни, а завершення щонайменше восьмирічного конституційного процесу [25, с. 23].
За перипетіями навколо конституційної реформи пильно стежила Рада Європи та Венеціанська Комісія "За демократію через право".
В цілому їх Резолюції та Висновки були несхвальними. В них наголошувалось, що пропоновані зміни не досягають мети наближення України до європейських демократичних стандартів і запроваджують інші зміни до Конституції, що є кроком назад.
Особливо гострій критиці піддавалося порушення процедури ухвалення конституційних змін, впровадження імперативного мандату та відновлення загально наглядової функції прокуратури [24, с. 36].
27 грудня 2005 р. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права оголосила "Висновок щодо дотримання конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України 1996 року шляхом ухвалення Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 08 грудня 2004 року № 2222-ІV та щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року і європейським стандартам".
У Висновку піддано ретельному аналізу процедура внесення змін та змістова її частина. Загалом Висновок носить досить критичний х