К КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ НОРМИ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Конституційне право України"
на тему: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ НОРМИ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Сутність та ознаки правових норм 5
2. Конституційно-правові норми: поняття, структура, зміст і класифікація 11
2.1 Поняття, структура і зміст конституційно-правових норм 11
2.2 Класифікація конституційно-правових норм 15
3. Конституційно-правовий механізм взаємодії норм
міжнародного та національного права 26
Висновки 31
Список використаної літератури 34

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Після проголошення незалежності України у державі відбулися значні зрушення у функціонуванні й розвитку безпосередньої і представницької демократії. Політичними і правовими реаліями виступають референдуми, місцеве самоврядування та інші інститути демократії. Активними суб'єктами державотворення і правотворення стали, насамперед, Український народ та суб'єкти місцевого самоврядування. Поряд з органами державної влади, вони все частіше приймають якісно нові нормативно-правові акти.
Проте погляди на право, його систему і джерела залишаються за своєю суттю і змістом значною мірою незмінними. Це стосується й конституційного права.
Наука конституційного права тривалий час залишалася і продовжує залишатися під впливом радянської правової доктрини, що розглядала норму права виключно як продукт діяльності держави, хоча в цей процес активно включився Український народ та суб'єкти місцевого самоврядування [20, с. 5].
Своєю чергою, зміна природи правових норм вплинула на розвиток права в цілому. Ці зміни найбільш рельєфно знаходять своє виявлення у Конституції України. Необхідність приведення правових норм та інших правових явищ у відповідність із реальністю конституційно-правового нормотворення і зумовила вибір теми цієї курсової роботи.
На нашу думку, конституційно-правові норми, як особливий вид правових норм, потребують самостійного дослідження. Проте монографічні дослідження зазначеної проблематики відсутні.
При написанні курсової роботи були використані окремі наукові положення про сутність та зміст конституційно-правових норм, що містяться в роботах вітчизняних і зарубіжних вчених: С. С. Алєксєєва, М.І. Бобнєвої, Н. А. Бобрової, Р. В. Грабильникова, А. М. Колодія,
В. В. Копєйчикова, В. О. Котюка, В. В. Кравченка, В. Ф. Погорілка,
О. Ф. Скакун, В. Л. Федоренка, О. Ф. Фрицького, Я. В. Чистокляного та ін.
Метою роботи є з'ясування сутності та змісту конституційно-правових норм, їх класифікація та розкриття структури конституційно-правових норм і висвітлення конституційно-правового механізму взаємодії норм міжнародного та національного права.
Об'єкт дослідження – система конституційного права України як галузі національного права.
Предметом дослідження виступають конституційно-правові норми України.
Методи дослідження: загальнонауковий діалектичний метод наукового пізнання, структурно-функціональний, порівняльно-правовий, історичний, статистичний, соціологічний.
Для досягнення поставленої мети в процесі дослідження вирішувались такі завдання:
– визначити сутність та ознаки правових норм;
– з'ясувати поняття, структуру і зміст конституційно-правових норм;
– розглянути класифікацію конституційно-правових норм;
– охарактеризувати конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права.
Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.


1. СУТНІСТЬ ТА ОЗНАКИ ПРАВОВИХ НОРМ
В юридичній науці існують різні розуміння права (нормативне, соціологічне, етичне тощо), кожне з яких має свої обгрунтування. Для правозастосування та інших форм реалізації права першорядне значення має поняття про право як про систему норм.
Правовою нормою називається розраховане на регулювання певного виду суспільних відносин загальне правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою, яке охороняється від порушень за допомогою мір державного примусу [14, с. 101].
Норма права, яка міститься в нормативних актах, найбільш точно порівняно з іншими джерелами права формулює необхідні правила поведінки, полегшує нагляд за їх виконанням, боротьбу з правопорушеннями і найбільш ефективно забезпечує порядок і чіткість взаємовідносин людей та органів державної влади [21, с. 12].
Норма права – не просто констатація факту або відбиток дійсності, не рекомендація, побажання або заклик. Це державне веління, що має категоричний характер, розпорядження з приводу того, як люди повинні або можуть поводитися у конкретній життєвій ситуації [6, с. 4].
Правова норма – правило загального характеру. В ній наводяться типові варіанти поведінки людей, які найбільш повно і послідовно відповідають інтересам соціальних верств, що здійснюють управління в суспільстві [17, с. 275].
Загальний характер правової норми означає, по-перше, що вона розрахована на своє здійснення кожного разу, коли в наявності є обставини, передбачені даною нормою, що вона не втрачає свою силу після однократного застосування, а діє постійно. Наприклад, під дію норм Кримінального кодексу підпадають як усі вже вчинені злочини певного виду, так і діяння, можливі в майбутньому, що відповідають ознакам конкретної кримінально-правової норми [2, с. 210].
По-друге, загальний характер норми означає персональну неконкретність її адресатів: вона поширює свою дію не на індивідуально визначених, а на будь-яких осіб, що вступають або можуть вступати у правовідносини на її основі; адресована, як правило, колу осіб, об'єднаних загальними ознаками (громадяни, депутати парламенту, пенсіонери, міністерства тощо). Саме в силу зазначених властивостей правова норма виступає як міра людської поведінки [5, с. 55].
Правова норма, як і право в цілому, розрахована на регулювання поведінки людей за допомогою особливого роду відносин, зв'язок учасників яких перебуває у взаємних правах (забезпечена державою можливість певної поведінки) і обов'язках (необхідність певної поведінки, порушення якої породжує застосування мір державного примусу) [3, с. 152].
Норми права носять дозволяючо-забов'язуючий характер: коли в розвитку суспільних відносин створюються або виникають передбачені нормою умови її реалізації, в учасників цих відносин виникають конкретні права та обов'язки, що утворюють правовідносини [13, с. 34].
Норма як модель правовідношення у загальному вигляді визначає можливу поведінку однієї сторони майбутнього відношення (працівник має право на щорічну відпустку, автор має право на недоторканність створеного ним твору) і юридичну обов'язковість будь-яких дій або стримування від дій іншої сторони цього відношення (адміністрація зобов'язана дати кожному працівнику щорічну відпустку; при використанні твору забороняється без згоди автора вносити у цей твір зміни) [5, с. 21].
Отже, норма права як особливий засіб регулятивного впливу на суспільство характеризується певними ознаками, які надають цій категорії самостійного значення та відрізняють від інших засобів соціального впливу [17, с. 277].
1. Правова норма пов'язана з державою. Вона являє собою владний припис, що встановлюється чи санкціонується державою та відображає її волю.
Встановлення норми здійснюється шляхом безпосередньої державної чи делегованої правотворчості, а санкціонування являє собою державне затвердження вже існуючих у суспільстві приписів та надання їм певного ступеню обов'язковості. Лише держава наділена можливістю встановлювати, змінювати та скасовувати норми права.
З іншого боку, норми права визначають межі впливу держави на суспільство, а також встановлюють коло повноважень державних структур. У демократичному суспільстві правова норма приймається державою від імені суспільства (народу), проте і в цьому випадку вона являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб'єктів суспільних відносин.
2. Норма права має владний характер. Вона визначає важливі державі та суспільству відносини і регулює їх. Владність норми виявляється і у тому, що вона регулює такі відносини, без яких держава і суспільство не можуть бути перетворені у соціальну систему. Норма права завжди відображає волю певної соціальної групи чи всього населення держави, закріплює її та охороняє.
3. Це правило поведінки, що визначає модель можливої та необхідної поведінки суб'єктів, яка відповідає інтересам суспільства та держави. Завдяки нормі суб'єкти можуть визначити правомірність чи протиправність своєї поведінки.
Зміст норми складають права як можливість вчиняти правомірні дії для реалізації власних інтересів; обов'язки як необхідність виконання необхідної поведінки та заборони як необхідність утриматися від вчинення дій певного роду.
4. Це загальнообов'язкове правило поведінки, що має загальний характер, поширюючись на невизначену кількість випадків та невстановлене число суб'єктів. Правова норма є рівним масштабом поведінки кожного суб'єкта, який перебуває у сфері правового регулювання. У юридичній практиці не існує виключень, що надають можливість невиконання норми чи ухилення від відповідальності у випадку її порушення.
Саме ця ознака норми потребує дотримання наступних вимог: правова норма повинна моделювати поведінку чітко і повно, має реалізовуватися у практичному житті і бути найдоцільнішим засобом реалізації суб'єктивних інтересів; вона повинна чітко визначати характер поведінки суб'єктів та передбачати у повному обсязі умови, настання яких зумовлює дію норми.
5. Формальна визначеність норми виявляється у її зовнішньому прояві шляхом закріплення у тексті певного правового документа.
Формальна визначеність норми повною мірою забезпечує її юридичний характер. Завдяки письмовому характеру норми, вона стає зрозумілою адресатам та володіє певним ступенем обов'язковості, що і визначає її юридичну силу.
При цьому основною формою закріплення норм у межах романо-германської правової системи є стаття чи частина статті нормативно-правового акта. Англо-американська правова система характеризується формальним виразом норм у судовому прецеденті.
6. Це елемент системи норм, що характеризується ієрархічним підпорядкуванням, структурною будовою та спеціалізацією, яка виявляється в особливостях сфери суспільних відносин, що регулюється нормою.
7. Гарантованість державою означає можливість створення системи гарантій реалізації норми, забезпечення необхідних умов для добровільного виконання приписів суб'єктами, а також застосування державного примусу до суб'єктів, які порушують нормативні установлення. При цьому необхідно зазначити, що засоби примусового впливу повинні мати вичерпний характер та вміщуватися у правових приписах.
8. Логічність норми виявляється у встановленні нею логічно завершеної моделі поведінки суб'єктів та наявності логічного змісту і структури.
Форму логічності норми права можливо визначити тезами:
– якщо суб'єкт права діє в ситуації, що регулюється правом, він повинен вчиняти поведінку, яка вимагається;
– якщо суб'єкт не вчиняє поведінку, що вимагається нормою права, він має нести відповідальність.
Правовими вважаються такі норми:
– норми, що склалися історично у вигляді звичаїв, традицій, прецедентів і визнані державою як такі, що відповідають загальнолюдським ідеалам;
– норми, що безпосередньо виходять від суспільства (народу), відображають волю спільності та є результатом референдуму;
– норми, прийняті уповноваженими органами держави у межах правотворчого (законотворчого) процесу;
– норми, вміщені у договорах, укладених між колективними суб'єктами відповідно до чинного законодавства та принципів і норм міжнародного права.
Узагальнюючи наведене вище, норму права можливо визначити як загальнообов'язкове, формально визначене, встановлене чи санкціоноване державою (народом) правило поведінки, що забезпечує регулятивний вплив держави на суспільство шляхом надання суб'єктам певних прав та покладення обов'язків, охороняється та гарантується державою можливістю примусового впливу.


2. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ НОРМИ: ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА, ЗМІСТ І КЛАСИФІКАЦІЯ
2.1 Поняття, структура і зміст конституційно-правових норм

Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин. Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права. Їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам [8, с. 27].
Як важливий засіб соціальної орієнтації особи конмтитуційно-правові норми:
– встановлюються чи санкціонуються державою;
– мають державно-владний характер, є формально визначеними загальнообов'язковими правилами поведінки;
– закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами;
– мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов'язки учасників правовідносин;
– передбачають наявність особливого механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники;
– визначають можливість багатоваріантної поведінки;
– мають ситуаційний характер;
– є цілеспрямованими і гарантованими [16, с. 9].
Разом з тим конституційно-правовим нормам властивий цілий ряд специфічних якостей і ознак, що є одним із факторів виділення конституційного права в окрему галузь.
Найважливішою специфічною якістю таких норм є їх особлива вага і значення в системі національного права. Це цілком закономірно, оскільки дані норми регламентують серцевину суспільних відносин – відносин, що складаються в процесі здійснення влади народом. Це забезпечує домінуюче становище конституційних норм, їх беззаперечний вплив на правові норми й правові відносини інших галузей права.
Так, регулюючи на рівні Конституції України відносини власності, ці норми (а відтак – вся галузь) є визначальними для інших галузей права – цивільного, господарського, авторського, трудового тощо. Закріплюючи відносини, що складаються в сфері виконавчої влади, конституційні норми закладають основи адміністративного та інших галузей права.
Норми конституційного права, як і вся галузь права, виконують інтеграційні функції в правовій системі країни: вони з'єднують її в одне цілісне утворення, визначають найсуттєвіші її структурні та функціональні характеристики, напрями вдосконалення й розвитку [18, с. 3].
Особлива юридична природа, зміст, найвища юридична сила, найбільша стабільність порівняно з іншими галузями права, підвищений рівень охорони з боку держави, установчий характер конституційно-правових норм, прямий характер їх дії, особливий механізм реалізації та специфіка їх структури – такі найважливіші ознаки конституційно-правових норм [8, с. 28].
Нормам конституційного права властивий політичний характер, оскільки основним предметом цієї галузі права є державно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються у сфері функціонування держави.
Втім, характеризувати такі норми як суто політичні немає підстав. Політичні норми включають надзвичайно широке коло соціальних норм, які діють у сфері здійснення політичної діяльності, серцевиною якої є боротьба за владу, утримання влади і використання, здійснення її в інтересах певних суб'єктів.
Проте лише відносно незначна частина таких норм опосередковується правом і стає, таким чином, правовими нормами. Політична спрямованість таких норм очевидна. Вони приймаються з приводу політики, але не є її формальним виразом, не є типовими політичними нормами, які існують поза конституційним правом [8, с. 29].
Особливості конституцийно-правових норм графічно представлені на рис. 2.1.

Рисунок 1.1 Особливості конституцийно-правових норм

Серед конституційно-правових норм значну питому вагу займають нетипові нормативні положення, в яких безпосередньо не визначаються права і обов'язки суб'єктів, їх завдання в іншому: вони є зв'язуючою ланкою між нормами різних галузей права, інтегруючим фактором, що забезпечує єдність і стабільність правової системи. Це нормативні приписи, що визначають загальні принципи конституційного права, установчі норми, гарантуючі норми, юридичні конструкції, норми-дефініції, презумпції тощо.
Характер суспільних відносин, врегульованих нормами конституційного права, визначає їх композицію, тобто структуру.
Внутрішня форма організації і побудови приписів конституційно-правової норми не є, як правило, традиційною.
Зазвичай, класична модель правової норми передбачає обов'язкову наявність трьох взаємозв'язаних ланок:
1) гіпотези;
2) диспозиції;
3) санкції [2, с. 217].
Для конституційного права такі норми скоріш виняток, ніж правило. Більшість з них містять лише саме правило поведінки – диспозицію. Надзвичайно рідко трапляються в них гіпотеза й санкція. Так, наприклад, зовсім немає потреби в гіпотезі й санкції багатьох конституційних норм ст. ст. 1, 2, 3, 5, 7, 15, 20 та ін. Конституції України. Гіпотези конституційно-правових норм містяться в ст. ст. 29, 82, 87, 111 та ін. Конституції України. Вказівки на санкцію є, зокрема, в ст. ст. 56, 60, 62, 81 та ін.
Елементи конституційно-правової норми нерідко переплітаються між собою, тому на практиці доволі непросто виділити їх у чистому вигляді.
Санкціям конституційного права властивий цілий ряд особливостей, що визначаються характером суспільних конституційних відносин. Найважливіша з них – профілактичне, організуюче та виховне призначення таких санкцій [8, с. 30].
Специфічним є коло суб'єктів, які уповноважені застосовувати конституційно-правової санкції. Це, насамперед, народ, територіальні громади (населення адміністративно-територіальних одиниць), органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Способи формалізації (законодавчого закріплення) конституційно-правових санкцій також відрізняються чималою низкою особливостей. В багатьох випадках такими є пряма вказівка на відповідальність органів державної влади, посадових осіб, скасування правових актів, що суперечать Конституції і законам, тощо [21, с. 51].
Існує низка особливостей застосування конституційно-правових санкцій. Деякі із санкцій, наприклад, дострокове припинення повноважень, застосовуються разом з кримінально-правовими санкціями (при вчиненні народним депутатом злочину і набранні законної сили обвинувальним вироком щодо нього).
Доволі часто підставою застосування конституційно-правових санкцій є такі визначені законом умови, як "порушення вимог щодо несумісності", "порушення присяги" тощо. При цьому треба мати на увазі, що засобом забезпечення реалізації конституційно-правових приписів можуть бути санкції (точніше кажучи, цілі норми, які передбачають певні санкції) інших галузей права. Це передбачається, наприклад, ст. ст. 34, 47, 50, 52-56, 80, 81, 105, 111 Конституції України, охорона і реалізація яких забезпечується "спорідненими" нормами кримінального та адміністративного права.
1.2 Класифікація конституційно-правових норм
Класифікація норм конституційного права – це розподіл їх на групи залежно від того чи іншого критерію. Вона проводиться з метою більш глибокого і повного проникнення в їх природу і зміст, волю законодавця; дає змогу виявити функціональні зв'язки правових норм та їх субординацію; допомагає вдосконалювати механізм реалізації таких норм [8, с. 31].
У загальному вигляді класифікація конституційно-правових норм представлена на рис. 1.2.

Рисунок 1.2 Класифікація конституцийно-правових норм

Класифікація конституційних норм має глибоку об'єктивну основу, яка обумовлена самим змістом конституційного права як галузі права, його структурою, юридичною природою конституційних норм, а також функціями та спеціалізацією галузі конституційного права. Саме ці основи й повинні визначати критерії класифікації конституційно-правових норм.
Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових норм за їх змістом, який розкривається, перш за все, через предмет правового регулювання, уявлення про який дає нам система (зміст) Конституції України. Відповідно до цього усі норми можна поділити на кілька груп.
Перша група – це норми, які визначають основні засади конституційного ладу України. Ці норми проголошують Україну як суверенну і незалежну, демократичну, правову, соціальну державу, єдиним джерелом влади в якій є народ і конституційний лад якої грунтується на принципах пріоритету прав і свобод людини (громадянина), відповідальності держави перед людиною і суспільством за свою діяльність, верховенства права, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму, територіальної цілісності, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, переваги загальновизнаних принципів міжнародного права над інтересами національного права та ін.
Друга група – це норми, які закріплюють основні конституційні права і свободи людини й громадянина.
Третя група – норми, що закріплюють народне волевиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії.
Четверта група – норми, які закріплюють організацію державної влади: законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України та місцевого самоврядування.
П'ята група – норми, які закріплюють територіальний устрій України, зокрема його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.
Таке групування норм Конституції проведене у відповідності з її структурою та розташуванням конституційних інститутів.
Залежно від змісту, норми конституційного права поділяються на матеріальні й процесуальні. Ще донедавна вважалось, що застосування процесуальних норм обмежується сферою кримінального, цивільного та адміністративного права. Для цього, між іншим, були об'єктивні підстави, що обумовлювались характером соціалістичного права, де процес, процедура в сфері діяльності державних органів мали другорядне, допоміжне значення [18, с. 8].
Практика діяльності Верховної Ради України, Президента України та інших органів переконливо спростовують таку думку: процесуальні норми мають надзвичайне, принципове значення. Вони є однією із передумов ефективної роботи державних органів, важливою гарантією законності в їх діяльності.
У теорії і практиці прийнято вважати, що норми матеріального права виражають зміст діяльності державних органів, визначаючи їх правовий статус, а процесуальні норми закріплюють порядок, способи, методи здійснення цієї діяльності шляхом встановлення конкретних організаційно-правових (процесуальних) форм реалізації норм матеріального права [16, с. 10].
Матеріальні норми відповідають на питання "що робити?", а процесуальні – "як робити?", взаємозв'язок між ними – це зв'язок змісту і форми.
На процесуальні норми є безпосередні вказівки у багатьох джерелах конституційного права України, причому в одних випадках вони подаються "у чистому вигляді", в інших їх досить важко, а інколи й неможливо відділити від матеріальних норм.
Процесуальні норми є складовою частиною практично всіх шститутів конституційного права України. В цьому їх функціональне призначення: обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особливо характерно це для таких шститутів, як виборче право, законодавча влада, зокрема – законодавчий процес, місцеве самоврядування тощо. Тому не випадково, що існують акти, де процесуальні норми або займають особливе місце, або є домінуючими в структурі й змісті таких актів.
Типовим у цьому відношенні є розділ Конституції, де йдеться про законодавчий процес. Найбільш "насичені" процесуальними нормами є акти, які визначають порядок роботи та прийняття рішень органами державної влади – державними органами – регламенти цих органів або закони про їх регламенти, зокрема, Регламент Верховної Ради України.
Процесуальні норми відіграють особливу роль в конституційному праві. Без них неможливе втілення в життя конституційних інститутів і норм. Ними визначається порядок діяльності державних органів, прийняття рішень з питань їх компетенції, реалізація таких рішень тощо.
Вони мають особливе, виняткове значення для юрисдикційної діяльності – діяльності Конституційного Суду. Діяльність Суду має чітко визначений процедурно-процесуальний характер, дотримання якого є неодмінною умовою його ефективного функціонування. Іншими словами, можна вести мову про конституційно-судовий процес, який постає в одному ряду з кримінальним чи цивільним процесом [8, с. 33].
Конституційне процесуальне право не може обмежуватись лише нормами, які регулюють провадження в Конституційному Суді. Сюди треба віднести й інші процедурно-процесуальні норми, зокрема ті, які регламентують виборчий процес, процедуру реалізації своїх повноважень органами державної влади, народними депутатами України тощо.
Основними рисами конституційно-правових процесуальних норм є:
1) регулювання відносин, що складаються при дотриманні певного порядку (процедури) реалізації уповноваженими суб'єктами своїх функцій (громадянами – політичних прав) і виникають у сфері установчої, правотворчої, правозастосовної, контрольної та іншої діяльності та мають організаційно-процедурний характер;
2) процесуальним нормам властива категоричність їх приписів, а суб'єкти, яким вони адресовані, наділені, як правило, державно-владними повноваженнями;
3) процесуальні норми "обслуговують" матеріально-конституційні норми й покликані до життя потребами реалізації матеріальних норм;
4) процесуальні норми являють собою певну систему, їх умовно можна поділити на дві групи: регулятивні та юрисдикційні;
5) конституційне право особливим чином поєднує в собі елементи матеріального і процесуального права, є нібито матеріально-процесуальним.
Для виділення з конституційного права окремої галузі – конституційно-процесуальної – наразі достатніх підстав не існує. До того ж у багатьох випадках поділити норми конституційного права на матеріальні й процесуальні та зосередити останні в одному процесуальному акті практично неможливо, тобто є проблеми кодифікації таких норм тощо [7, с. 56].
Очевидно, оптимальним варіантом у сучасних умовах може бути виділений конституційний процес в межах конституційного права України;
6) критерієм класифікації норм конституційного права є насамперед його функції [8, c. 34 ].
Розрізняють, насамперед, регулятивні та охоронні норми. Це – головний розподіл норм конституційного права, який відповідає поділові спеціально-юридичних функцій на регулятивні та охоронні. На такій основі виникають конкретні регулятивні й охоронні правовідносини. Регулятивні (правоустановчі) відносини виникають здебільшого при встановленні суб'єктивних прав та обов'язків учасників правовідносин.
Своєю чергою, регулятивні норми можуть бути зобов'язуючими, забороняючими та уповноважуючими.
Зобов'язуючі – це такі юридичні норми, які встановлюють обов'язок особи вчинити певні позитивні дії. Так, п. 1 ст. 92 Конституції України зобов'язує здійснювати законодавче регулювання конституційних прав, свобод і обов'язків громадян України, гарантії цих прав і свобод. Це – реалізація динамічної функції конституційного права, яка знаходить свій вияв в активних діях суб'єктів конституційно-правових відносин. При здійсненні статичної регулятивної функції на особу покладаються пасивні обов'язки – утримуватись від певних дій.
Так, відповідно до ст. ст. 22, 24 Конституції України, передбачено: утримуватись від дій, які спрямовані на будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян за расовими і національними ознаками, так само, як і всяку проповідь расової або національної винятковості, ворожнечі або зневаги.
Прикладом реалізації пасивної функції можуть бути так звані абсолютні права, тобто права, носіям яких протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб (наприклад, право власності).
Уповноважуючі конституційно-правові норми встановлюють суб'єктивні права з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи інших позитивних дій. Таких норм багато в Конституції України, багатьох законах, які уповноважують, наприклад Президента України, виконувати дії на реалізацію його державно-правового статусу.
Серед конституційних норм чимало спеціалізованих норм: загальних, дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних та інших.
За мірою визначеності конституційні норми бувають:
1) абсолютно визначені імперативні, які передбачають лише такий і тільки такий варіант поведінки (обрання Президента України народом України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років; формування Президентом України Кабінету Міністрів шляхом призначення Прем'єр-міністра за згодою Верховної Ради України і членів Кабінету Міністрів за поданням Прем'єр-міністра);
2) відносно визначені, які передбачають певну свободу вибору. Такі норми бувають ситуаційними, факультативними, диспозитивними.
Ситуаційні норми дають можливість вирішувати питання залежно від конкретних ситуацій, які складаються в процесі здійснення влади народу України, наприклад. Такою є норма ст. 112 Конституції України щодо виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України в разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до чинної Конституції України (ст. 108, 109, 110, 111).
Факультативні – норми, які поряд з основним варіантом передбачають факультативний варіант.
Диспозитивні норми надають право обрання варіанта поведінки на власний розсуд, якщо на це в законі немає конкретної заборони.
Диспозитивною є, наприклад, норма ст. 35 Конституції України, яка передбачає право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає право свободи сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти релігійні та культові ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Імперативні (абсолютно визначені) норми передбачають єдино можливий варіант поведінки. Так, прийняття до громадянства України – це виключна прерогатива Президента України.
Іншим прикладом імперативної норми є конституційний припис (ст. 94 Конституції) про те, що Закон України підписує Голова Верховної Ради України і передає його Президенту України. Імперативність тут абсолютна – ніхто не в змозі виконати вказані функції Голови Верховної Ради та Президента.
Спеціальні норми передбачають особливий порядок розгляду справ. Прикладом таких норм можуть бути деякі норми Закону України "Про громадянство України".
Норми конституційного права можуть класифікуватись й за іншими ознаками.
Так, за сферою дії норми бувають загальні і локальні; за тривалістю дії – постійні й тимчасові. Їх можна класифікувати також за органами, що видають нормативні акти, можна розрізняти норми, видані Верховною Радою України, Президентом України, радою або іншим органом місцевого самоврядування тощо.
Можна класифікувати акти також за їх державно-правовою природою. Зокрема, за природою державно-владних повноважень. Так, деякі органи, посадові особи, не маючи необхідних повноважень, інколи отримують їх від інших органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Це так звані делеговані повноваження.
Норми конституційного права можна поділяти за їх юридичною силою. Відповідно до цього джерела конституційного права складають ієрархічну систему, в якій існує певна субординація правових актів, що грунтується на їх неоднаковій юридичній силі.
Норми конституційного права можна класифікувати за характером (ступенем) визначеності гіпотези конституційно-правової норми, яка може бути абсолютно визначеною, відносно визначеною і невизначеною.
Абсолютно визначена гіпотеза вказує на гранично визначені, конкретні й точні обставини дії диспозиції. Такою, наприклад, є норма про те, що рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Відносно визначена гіпотеза вказує лише на загальні умови, факти та обставини, пов'язані з застосуванням норми. Такою, наприклад, є гіпотеза норми ст. 81 Конституції України, в якій зазначається: "В разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду".
Гіпотези наведених норм чітко не визначають, які саме порушення спонукають норми до дії.
Норма з невизначеною гіпотезою дозволяє суб'єктам конституційно-правових відносин застосовувати її за власним розсудом, керуючись такими умовами, як: "у разі необхідності", "на власний розсуд", "у разі потреби" тощо. Так, ст. 89 Конституції України зазначає, що Верховна Рада може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.
За внутрішньою будовою гіпотеза може бути простою і складною. Проста гіпотеза вказує на одну умову застосування диспозиції конституційно-правової норми. Для складної гіпотези (вона буває кумулятивною або альтернативною) характерна наявність двох чи більше умов, при настанні яких реалізуються приписи конституційно-правової норми.
Таким чином, конституційно-правові норми закріплюють, насамперед, принципи, які визначають устрій держави і суспільства, належність до громадянства, принципи, що характеризують становище людини в суспільстві і державі, її основні права, свободи і обов'язки.
Конституційно-правовим нормам притаманні загальні ознаки юридичних приписів, тобто вони регулюють суспільні відносини; встановлюють обов'язкові правила поведінки; містяться в правових актах держави; охороняються і забезпечуються в разі необхідності примусовою силою держави.
Разом з цим конституційні норми мають свою специфіку й порівняно з нормами інших галузей права вони відрізняються за своїм змістом і сферою суспільних відносин, що вони регулюють. Ці норми мають найвищу юридичну силу. На відміну від норм інших галузей права в нормах конституційного права значно більше норм загальнорегулюючого характеру.


3. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ВЗАЄМОДІЇ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА
Динамічний розвиток міждержавно-правових систем на сучасному етапі, розширення простору взаємодії національних правових систем між собою та з міжнародними системами потребує ефективного правового механізму, який би враховував узгоджені способи такої взаємодії, сприяв би гармонійному функціонуванню вказаних систем у єдиному правовому просторі. Для забезпечення такого стану наразі особлива увага повинна приділятися створенню конституційно-правового механізму взаємодії міжнародного та національного права [12, с. 17].
Основним шляхом конституціалізації міжнародного права та зовнішньої політики на сьогодні є внесення відповідних норм до національної Конституції і законів або видання спеціального акта, згідно з яким норми міжнародного права набувають юридичної сили в межах національного права.
Визначаючи конституційно-правовий механізм взаємодії норм міжнародного та національного права, необхідно вказати на мовний зміст терміна "механізм".
В українській мові цей термін трактується по-різному:
1) пристрій, що передає рух;
2) внутрішня будова, система чого-небудь; устрій;
3) сукупність станів і процесів, з яких складається певне явище.
У правознавстві цей термін використовується доволі часто під різними кутами зору: "механізм правового впливу", "механізм правового регулювання", "механізм правотворчості", "юридичний механізм управління" тощо. Загальним є те, що термін "механізм" розуміється як спосіб функціонування системи засобів впливу.
Водночас термін "взаємодія" тлумачиться як "співдія, взаємний зв'язок між предметами у дії, а також погоджена дія між ким-, чим-небудь".
Таким чином, якщо правовий механізм взаємодії визначити як систему правових засобів, то конституційно-правови