К КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Конституційне право України"
на тему:
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Загальні засади конституційного ладу України та економічної системи як його складової частини 6
1.1 Поняття і сутність конституційного ладу України 6
1.2 Основні засади конституційного ладу України 9
1.3 Конституційні засади економічної системи України 11
1.4 Гарантії конституційного ладу України та її економічної системи 14
2. Основні економічні права людини і громадянина в Україні 17
3. Роль конституційно-правових норм у державному регулюванні економіки та підприємництва 21
Висновки 29
Список використаної літератури 32

ВСТУП
Актуальність теми. Наразі в Україні неухильно розбудовується нова державність. Долаються психологічні комплекси і стереотипи тоталітарного минулого, формується новий погляд на роль і сутність держави.
Основою будь-якого суспільного розвитку, включаючи й сучасний період в Україні, є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві. Економічна структура суспільства є реальним економічним базисом цього суспільства, а політичні, ідеологічні та юридичні явища – його надбудовою. До політичної надбудови належить і держава.
Держава, зазвичай, прямує за рухом виробництва, за розвитком економіки. Вона визначає форму власності (державну, колективну та індивідуальну: особисту й приватну), регулює розподіл матеріальних благ, охороняє і захищає існуючий правопорядок.
Проте держава не завжди автоматично прямує за економікою. Вона може активно й протидіяти економічному базисові. У значному ступені це залежить від впливу на державу різних факторів, які характеризуються співвідношенням різних соціальних прошарків, суспільної свідомості мас, діяльності політичних партій, інших громадських формувань і рухів, національних традицій, рівня загальнолюдської і правової культури, активності трудових колективів та ін.
Отже, держава може як випереджати економічний розвиток, так і відставати від нього.
Держава – це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права свої веління робити загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво й управління загальносуспільними справами.
Державний лад являє собою систему основних політико-правових, економічних, соціальних відносин, які закріплюються державно-правовими (конституційно-правовими) нормами.
Державний лад в Україні є конституційним, оскільки в неї держава впливає на суспільний лад правовим шляхом (встановлюючи або санкціонуючи правові норми, забезпечуючи їх реалізацію на основі конституції та інших легітимних джерел права), виконує певні обов'язки перед людиною і суспільством.
Метою роботи є комплексний аналіз конституційно-правових засад економічної системи України.
Об'єкт дослідження виступає економічна система України, економічні відносини й основні економічні права громадян України.
Предметом дослідження є конституційно-правові норми, якими забезпечуються і гарантуються основи конституційного ладу України та її економічної системи.
Методи дослідження: діалектичний, структурно-функціональний, порівняльний, історико-правовий, описовий.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
– з'ясувати поняття і сутність конституційного ладу України;
– висвітлити основні засади конституційного ладу України;
– розглянути конституційні засади економічної системи України;
– окреслити гарантії конституційного ладу України та її економічної системи;
– розглянути основні економічні права людини і громадянина в Україні;
– визначити роль конституційно-правових норм у державному регулюванні економіки та підприємництва.
При написанні курсової роботи були використані праці вітчизняних і зарубіжних науковців: А.І. Алебастрової, М. В. Баглая, Р. С. Балакірєвої, А. О. Білоуса, Н. А. Бобрової, А. В. Грабильникова, А. М. Колодія,
В. В. Копейчикова, В. В. Кравченка, С. Л. Лисенка, В. В. Медведчука,
В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики, О. Ф. Фрицького та ін.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.


1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ
ТА ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ ЯК ЙОГО СКЛАДОВОЇ ЧАСТИНИ
1.1 Поняття і сутність конституційного ладу України
У понятійному апараті вітчизняної науки конституційного права термін "конституційний лад" почав застосовуватися відносно недавно. Радянська державно-правова наука оперувала поняттями "суспільний устрій", "суспільний лад", що певною мірою ускладнює його аналіз.
Крім того, ознайомлення з працями праць вітчизняних та зарубіжних вчених дозволяє зробити висновок, що в поняття конституційного ладу вкладається різне значення.
Так, конституційний лад визначається:
– по-перше, як фактична конституція [4, с. 14];
– по-друге, як цілісна система основних політико-правових, економічних та соціальних відносин, які встановлюються та захищаються конституцією та іншими конституційно-правовими (державно-правовими) нормами [7, с. 30];
– по-третє, як певний спосіб (форма) організації держави, який закріплено в його конституції [10, с. 75];
– по-четверте, як такий стан даних відносин (або порядок), що характеризує державу як конституційну, забезпечує підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню в суспільній практиці і правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв'язків між людиною, громадянським суспільством і державою [5, с. 98];
– по-п'яте, як встановлені конституційним правом взаємовідносини між людиною, народом, суспільством і державою, що покликані забезпечити визнання та захист прав і свобод людини і громадянина, народовладдя, громадянського суспільства і демократичної держави. При цьому, під конституційною державою розуміється держава, що характеризується:
а) обмеженістю (підпорядкованістю) державної влади правом і народним суверенітетом;
б) забезпеченням такої обмеженості відповідними гарантіями [11, с. 15].
Останній підхід до розкриття значення поняття "конституційний лад" уявляється більш влучним, оскільки наявність в країні акта, що називається конституцією і який визначає певний устрій держави, ще не свідчить про її конституційний характер і, відповідно, про наявність конституційного ладу [9, с. 122].
Поняття конституційного ладу не можна зводити лише до наявності чи відсутності конституції, воно має характеризувати реальну обмеженість держави конституцією, гарантованість прав і свобод людини і громадянина.
Тим більш, не можна зводити конституційний лад лише до організації держави, навіть, якщо ця держава і є конституційною [12, с. 17].
Характеристика конституційного ладу передбачає встановлення його співвідношення з державним ладом.
Державний лад – це система основних політико-правових, економічних, соціальних відносин, які закріплюються державно-правовими (конституційно-правовими) нормами [9, с. 48].
Державний лад може бути конституційним, якщо мова йде про конституційну державу, тобто державу, яка впливає на суспільний лад правовим шляхом (встановлюючи або санкціонуючи правові норми, забезпечуючи їх реалізацію на основі конституції та інших легітимних джерел права), виконує певні обов'язки перед людиною і суспільством, і неконституційним – державний лад тоталітарної держави [2, с. 70].
Отже, поняття "державний лад" є більш широким, ніж поняття "конституційний лад".
Конституційний лад передбачає наявність у державі юридичної конституції, але не зводиться лише до факту її існування. Конституційний лад набуває реального змісту лише за умови демократичного характеру конституції та реального дотримання конституційних положень, що забезпечує обмеженість держави, державної влади правом. Саме така обмеженість і створює оптимальні умови для функціонування громадянського суспільства, що є невід'ємним атрибутом конституційної держави [14, с. 8].
Громадянське суспільство – це поняття, яким позначають систему автономних щодо державної влади суспільних відносин у сфері соціально-економічного, духовного та культурного життя. Громадянське суспільство забезпечує необхідний і раціональний спосіб соціального існування людей, заснований на розумі, свободі, праві і демократії [17, с. 18].
Сфера громадянського суспільства охоплює:
1) соціально-економічні відносини й інститути (форми власності, підприємництво, праця);
2) організацію і діяльність об'єднань громадян (громадських організацій, політичних партій, а також профспілок, творчих спілок, релігійних організацій тощо);
3) сферу виховання, освіти, науки і культури;
4) сім'ю – первинну основу співжиття людей;
5) систему засобів масової інформації;
6) етичні норми поведінки людей;
7) інші сфери приватних інтересів і потреб людей [17, с. 20].
Під громадянським суспільством у науці конституційного права іноді розуміють певний суспільний устрій, за якого людині гарантується вільний вибір форм його економічного та політичного буття, забезпечуються загальні права людини та ідеологічний плюралізм [14, с. 31].
Взаємозв'язок держави і громадянського суспільства виявляється в тому, що держава здійснює свій регулюючий вплив у сфері громадянського суспільства лише в певних межах, які встановлюються для захисту інститутів і механізмів громадянського суспільства.
1.2 Основні засади конституційного ладу України
Засади конституційного ладу – це система вихідних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносин конституційної держави з людиною та інститутами громадянського суспільства. Ці принципи, як зазначається в літературі, визначають і закріплюють основи правового статусу суб'єктів конституційно-правових відносин [14, с. 9].
До засад конституційного ладу Конституція України належать:
– народовладдя (народний суверенітет);
– державний суверенітет і незалежність України;
– республіканську форма правління, яка відповідає вимогам демократії та поділу влад;
– унітарний устрій України;
– визнання людини як найвищої соціальної цінності, утвердження і забезпечення її прав і свобод;
– соціальний захист людини;
– статус української мови як державної;
– поділ влад;
– гарантованість місцевого самоврядування;
– політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність;
– вищу юридичну силу Конституції України і пряму дію її норм;
– рівність усіх суб'єктів права власності перед законом [9, с. 126].
Норми цього інституту містяться в розділі 1 Конституції України "Загальні засади". Вони відіграють виключно важливу роль у системі національного права України і характеризуються такими специфічними рисами:
– особливим предметом регулювання – регулюють суспільні відносини, що визначають найважливіші питання організації державного і суспільного життя;
– загальним характером – закріплюють засади і принципи організації держави в найбільш загальній формі, а їх конкретизація здійснюється в інших розділах Конституції України та в актах чинного законодавства;
– найвищою юридичною силою – всі інші норми Конституції України, всі нормативно-правові акти держави базуються на конституційних нормах, що закріплюють засади конституційного ладу і, в силу цього, не можуть їм суперечити;
– підвищеною стабільністю – відповідно до ч. З ст. 5 Конституції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, а законопроекти про внесення змін до розділу 1 Конституції України затверджуються всеукраїнським референдумом (ч. 1 ст. 156).
Норми інституту "Засади конституційного ладу України" становлять певну систему і їх можна розподілити за такими групами:
– норми, що визначають гуманістичні засади конституційного ладу України;
– норми, що визначають республіканську форму правління та унітарний державний устрій України;
– норми, в яких дається характеристика основних якісних рис України як конституційної держави;
– норми, що закріплюють економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні засади конституційного ладу України.
Отже, терміном "засади конституційного ладу України" позначають загальний конституційно правовий інститут, що закріплює основні принципи організації Української держави, які характеризують її як конституційну державу, а також визначає засади і найважливіші принципи взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.
1.3 Конституційні засади економічної системи України
Характеристика держави і її конституційного ладу була б неповною без аналізу економічної системи, основних форм власності в Україні.
Конституційне регулювання права власності – невід'ємна прерогатива будь-якої держави. Саме так іде процес легітимізації певних майнових і економічних відносин [9, с. 73].
Спеціального розділу, присвяченого проблемам власності, в Конституції України немає. Проте виходячи з ряду статей, а саме ст.ст. 13, 14, 41, 142, 143, можна зробити висновок, що в умовах перехідного періоду Конституція України проголошує не лише політичну, ідеологічну, але й економічну багатоманітність (ст. 15).
Якщо в Конституції УРСР 1978 р. було проголошено існування двох форм власності – загальнонародної як державної і колгоспно-кооперативної та особистої, то виголошена новою Конституцією економічна багатоманітність передбачає ширший спектр форм власності [11, с. 51].
Конституційною новацією є проголошення приватної власності як такої, що охороняється законами держави. Право приватної власності є непорушним (ст. 41). Конституція визначає суб'єкти і об'єкти приватної власності, шляхи її набуття, правовий порядок відчуження об'єктів приватної власності (ст. 41).
Другою формою власності є "власність українського народу" (ст. 13). Це земля, її надра, атмосферне повітря та інші природні ресурси, які знаходяться на території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Конституцією проголошено, що основним національним багатством є земля, вона перебуває під особливою охороною держави (ст. 14).
Крім того, громадяни України можуть користуватись об'єктами права власності народу, державною власністю на природні об'єкти. Так, законодавче розрізняється загальне і спеціальне природокористування. Перше не передбачає оплати за користування природними об'єктами, спеціальне природокористування передбачає плату на підставі ліцензій (охота, вирубка лісу та ін.).
Реформа сільського господарства, започаткована Указами Президента України на початку 2000 р. призвела до розпаювання землі і зміни форми власності на землю. З об'єкту права власності українського народу земля перетворюється на приватну власність [17, с. 126].
Докорінно змінюється не лише правова природа власності на землю, змінюється також суб'єкт власності на землю, його соціальний статус як власника земельного паю.
Цей процес було започатковано одразу після проголошення державної незалежності України. Вже Законом України "Про форми власності на землю" від 30 січня 1992 р. Верховна Рада постановила запровадити в Україні поряд з державною – колективну і приватну форми власності на землю. Ці форми власності є рівноправними сьогодні. Шляхом приватизації земля, як і інші об'єкти колективної та державної власності в умовах переходу до ринкової економіки стає приватною власністю громадян України [8, с. 13].
Конституція України закріпила легітимність такої форми власності як комунальна або муніципальна власність.
Об'єктами комунальної власності є комунальні підприємства, організації та установи (ст. 142 Конституції України). Суб'єктом права комунальної власності є місцеві громади в особі місцевих рад.
Конституцією України не задекларовано таку форму власності як власність колективна. Втім, інші нормативно-правові акти стверджують право колективної власності і порядок її використання.
Так, Законом України "Про споживчу кооперацію" від 10 квітня 1992 р. (розділ 4) власність споживчої кооперації розглядається як одна з сфер колективної власності. Вона складається з власності споживчих товариств, організацій та їх спільної власності. Кожен член споживчого товариства має свою частку майна в спільному майні споживчої кооперації, яка визначається розмірами пайового внеску та дивідендів на нього. Проте пайовик не може самочинно користуватись, володіти і розпоряджатись кооперативною власністю. Суб'єктом права власності є юридична особа – кооператив, спілка або утворене кооперативом підприємство, якщо воно має відокремлене майно.
Іншою формою колективної власності була також власність колективних сільськогосподарських підприємств, яка відповідно з Земельним кодексом України наразі перетворюється у приватну власність.
Таким чином, можна зробити висновок, що конституційне регулювання права власності передбачає економічну багатоманітність, що базується на рівноправному існуванні таких форм власності як власність державна, колективна, муніципальна та приватна.
Основною тенденцією економіки перехідного періоду є приватизація державного, колективного та муніципального майна, пріоритетний розвиток приватної власності. На її основі формується новий тип постсоціалістичних виробничих відносин, нова економічна система української держави.
1.4 Гарантії конституційного ладу України та її економічної системи
Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.
Закономірно, що Конституція України передбачила і закріпила відносно цілісну систему суб'єктів гарантій конституційного ладу.
Основними з них є:
– народ України;
– Конституція і закони;
– Українська держава в цілому і в особі її спеціалізованих інститутів (організацій, служб);
– Верховна Рада України;
– Президент України;
– Кабінет Міністрів та інші органи виконавчої влади;
– Конституційний Суд України;
– суди загальної юрисдикції і прокуратура;
– політичні партії і громадські організації;
– засоби масової інформації;
– територіальні громади та органи місцевого самоврядування;
– міжнародні організації [10, с. 77].
Отже, гарантами конституційного ладу України є практично всі основні суб'єкти конституційно-правових відносин та інші елементи цих відносин.
Гарантіями конституційного ладу України та її економічної системи є положення Конституції України про:
1) неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157);
2) неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157);
3) ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу України;
4) конституційне визначення статусу Президента України як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 102) та встановлення відповідальності Президента України у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111);
5) заборону утворювати політичні партії та громадські організації, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу насильницьким шляхом (ч. 1 ст. 37);
6) присягу народних депутатів України щодо додержання Конституції України та законів України (ч. 2 ст. 79);
7) конституційний обов'язок Кабінету Міністрів України забезпечувати державний суверенітет України, виконання Конституції і законів України (п. 1 ст. 116);
8) діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу Конституційного Суду України, який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президента України та актів Кабінету Міністрів України (ст. 150).
Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є правовий режим надзвичайного стану [14, с. 140].
Цей режим може бути введений в Україні або в окремих її місцевостях Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України, з метою усунення загрози та якнайшвидшої ліквідації особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, нормалізації обстановки, відновлення правопорядку при спробах захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, для відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших інститутів громадянського суспільства.
Згідно із Законом України "Про правовий режим надзвичайного стану" від 16.03.2000 р., надзвичайний стан – це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до цього закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Отже, українська держава захищає конституційний лад і неономічну систему України забезпечує їх стабільність.

2. ОСНОВНІ ЕКОНОМІЧНІ ПРАВА ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
В УКРАЇНІ
Важливу групу основних прав і свобод людини та громадянина України складають економічні права [9, с. 271].
Конституція України виходить з принципово нової ідеології в закріпленні цих прав порівняно з ідеологією колишніх радянських конституцій, в яких проголошувалась вирішальна роль держави у наданні людині економічних прав. Це особливо виявляється у питанні про власність [4, с. 130].
Найважливішим елементом правового статусу особи в умовах соціальної ринкової економіки є приватна власність, яка включає право людини і громадянина володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю та мати доходи. Держава зобов'язана гарантувати захист приватної й інших форм власності.
Економічні права – це можливості людини брати участь у виробництві матеріальних та інших благ [9, с. 272].
Економічні, соціальні і культурні (духовні) права права належать кожному громадянинові. Вони визначають місце людини в економічному і соціальному житті та складають вісь правового статусу громадянина як трудівника [17, с. 76].
Систему основних прав і обов'язків громадянина в галузі економічного життя складають:
1) право на приватну власність;
2) право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;
3) право на користування природними та іншими об'єктами суспільної власності [9, с. 272].
Отже, відповідно до нової Конституції України, наразі є три різновидності основних економічних прав громадян України.
Економічні права гарантуються значною мірою рівнем культури службовців державного апарату, їх свідомістю і почуттям відповідальності за доручену їм справу.
Конкретні положення про гарантії цих прав закріплені в Конституції України та у відповідних законодавчих актах. Так, наприклад, відповідні звернення громадян мають розглядатися в строк до одного місяця з дня надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення й перевірки – невідкладно, але не пізніше 15 діб від дня надходження в орган, зобов'язаний вирішити питання по суті і повідомити про вжиті заходи.
Право на приватну власність (cт. 41). Частина 1 ст. 41 Конституції України надає кожній людині право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Конституція України не визначає об'єктів приватної власності.
Об'єктами права приватної власності виступають:
1) майно (речі);
2) природні ресурси, які можуть бути в цивільному обігу;
3) результати інтелектуальної, творчої діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи, інші результати інтелектуальної творчої праці [7, с. 64].
У цьому відображено той факт, що приватна власність в сучасних умовах має не лише економічну функцію. Вона слугує також засобом всебічного і вільного розвитку особи, створюючи можливості задовольняти не лише економічні, а й культурні, духовні, естетичні потреби і запити особи. Гарантування приватної власності – це один із важливих факторів соціальної стабільності, засіб підвищення добробуту населення [9, с. 273].
Непорушність приватної власності і право її успадкування гарантується законом та захищається судом. Закон визначає способи набуття приватної власності та межі користування нею задля забезпечення виконання нею її функцій і доступності для всіх. Ніхто не може бути протиправно позбавлений своєї власності.
Примусове відчуження об'єктів приватної власності може бути здійснене лише на підставах і в порядку, передбачених у законі, за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Здійснення громадянами права власності не повинно порушувати прав інших осіб. Кожний має право охороняти свою власність усіма законними засобами.
Право на підприємницьку діяльність (ст. 42). У статті зазначається: "Кожний має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом".
Це право означає, що кожний сам вільний вибирати, орієнтуючись на свої бажання і можливості, чим займатися: стати підприємцем, менеджером на акціонерному підприємстві або розпочати індивідуальну трудову діяльність.
Людина може визначитися, що вигідно для неї особисто, і заздалегідь вирішити, коли і що треба робити, що від кого і в якому обсязі й на яких умовах вимагати для реалізації своїх економічних прав та інтересів. Проте приватна ініціатива не може суперечити суспільній користі та моралі, завдавати шкоди особистій безпеці, правам людини та її гідності, порушувати норми економічної безпеки [9, с. 273].
Відповідно до ст. 42 Конституції України підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.
Вільне підприємництво і вільність договорів гарантуються. Не допускається монопольна підприємницька діяльність і недобросовісна конкуренція.
Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.
Забезпечення матеріально-технічними ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється лише за умови виконання підприємцем робіт і поставок для державних потреб.
Спори про відшкодування збитків вирішуються судом загальної юрисдикції або арбітражним судом відповідно до їх компетенції.
Право на користування об'єктами державної та комунальної власності (ст.ст. 13 і 14) означає, що кожний громадянин має право користування природними об'єктами права власності народу згідно із законом (с. 13), а відповідно до ст. 41 громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами державної та комунальної власності на основі закону.
Об'єктами як першої, так і другої форм власності громадяни користуються, як правило, безкоштовно (наприклад, закладами народної освіти, охорони здоров'я, шляхами, мостами, місцями загального відпочинку).
Іншими об'єктами громадяни можуть користуватися за плату в порядку і за умов, встановлених органами, що управляють державним чи комунальним майном.


3. РОЛЬ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ НОРМ У ДЕРЖАВНОМУ РЕГУЛЮВАННІ ЕКОНОМІКИ ТА ПІДПРИЄМНИЦТВА
Соціально орієнтоване ринкове господарство з його економічною свободою, різноманіттям форм власності, підприємництвом, соціальним партнерством і суспільною користю є конституційною основою економіки України [14, с. 101].
Для розвитку економіки особливе значення набувають положення про більш повне, уміле використання товарно-грошових відносин як гнучкої сполучної ланки між виробництвом, розподілом і споживанням, що змушує товаровиробників шукати різноманітні шляхи підвищення ефективності суспільного виробництва.
Механізм товарно-грошових відносин – це одна з тих ланок у системі економіки, що роблять її динамічною економічною структурою. Соціально орієнтована економіка – це разом з тим система ринкових відносин з певними обмежниками соціального характеру [8, с. 13].
Економіка ринкового типу, як і всі явища суспільного розвитку, породжує свою суперечливу реальність. Саме тому, що ринок не є універсальним механізмом управління економікою, жодна з економічно розвинених країн не обходиться без регулюючого впливу держави.
Державне регулювання називається одним з напрямів державного впливу на розвиток економічних процесів у сучасний період нарівні із плануванням (програмуванням) організаційної діяльності, стимулюванням і контролем, державним моніторингом, державним протекціонізмом (підтримкою приватного підприємництва), правовою організацією державного сектора ринкової економіки [17, с. 212].
Державне регулювання не ототожнюється з державним впливом на економіку.
Державне регулювання як елемент державного впливу на підприємництво реалізується використанням регулятивних повноважень, наданих міністерствам, державним комітетам і відомствам.
У системі державного впливу на економіку регулювання і відповідні його організаційно-правові заходи знаходяться між заходами безпосереднього державного контролю і опосередкованими контрольними механізмами (наприклад, оподаткування або субсидії).
Держава для регулювання економіки використовує як економічні (непрямі), так і адміністративні (прямі) методи впливу на підприємницьку діяльність та економіку країни. Основними серед економічних важелів є податки, перерозподіл прибутків і ресурсів, ціноутворення, державна підприємницька діяльність, кредитно-фінансові механізми тощо [17, с. 214].
Адміністративні методи, тобто заходи прямого впливу, використовуються державою в тому випадку, коли економічні методи неприйнятні або недостатньо ефективні для вирішення певного завдання. Вони використовуються в таких галузях: природна державна монополія; охорона навколишнього середовища і використання ресурсів; сертифікація, стандартизація, метрологія.
Для створення нормальних умов для підприємницької діяльності держава має проводити відповідну економічну політику, що складається з фіскальної, науково-технічної, інвестиційної, цінової, амортизаційної, кредитно-грошової та інших, при реалізації яких вона в комплексі використовує як економічні, так і адміністративні методи [10, с. 79].
Держава може бути:
1) гальмом розвитку підприємництва, коли вона створює вкрай несприятливі умови для розвитку підприємництва або навіть забороняє його;
2) стороннім спостерігачем, коли держава прямо не протидіє розвиткові підприємництва, але водночас і не сприяє його розвитку;
3) прискорювачем підприємницького процесу, коли держава веде постійний і активний пошук заходів для залучення до підприємницького процесу нових економічних агентів [10, с. 80].
Основними функціями держави як прискорювача підприємницького процесу є:
1) держава бере на себе освітні функції, тобто функції з професійної підготовки та виховання підприємницьких кадрів;
2) держава підтримує у фінансовому відношенні підприємців, які щойно вступили або вступають у сферу ділової активності;
3) держава бере на себе функції створення для підприємців необхідної підприємницької інфраструктури.
Таким чином, з переходом до ринкової економіки істотно змінюються характер, зміст і межі економічної діяльності держави, але при цьому не скасовується державне регулювання економіки.
Посилення регулюючих функцій держави визначає і прагнення додати переходу до ринку конструктивний, творчий характер, поклавши при цьому кінець хаосу, що виникнув на першому етапі реформ в управлінні економікою України.
Регулювання економіки є інструментом, що використовується державою для впливу на діяльність у сфері економіки, але це не єдиний інструмент, що використовується з такою метою. Воно грунтується на законодавстві, але ця характеристика притаманна не лише йому, а переважній більшості засобів державного впливу на економіку.
Водночас, відмінною особливістю законодавства, що становить основу регулювання економіки, є його здебільшого імперативний характер.
Регулювання – це форма державного впливу на економіку, при порушенні вимог якої, встановлених законодавством, може бути застосована відповідальність. Воно, в цілому, спрямоване на певне звуження можливостей вибору того чи іншого варіанта поведінки [15, с. 167].
Інститут підприємництва закріплений законодавчо як абсолютне приватне право особи. Для розвитку єдиного ринку передбачається, що продукція, товари, послуги, фінансові кошти обертаються на території вільно, без встановлення будь-яких перешкод, мит і зборів за винятком тих випадків, коли це передбачено законом в інтересах суспільної безпеки, захисту здоров'я людей, охорони культурних цінностей і природи тощо.
Незважаючи на прийняття багатьох законів, при вступі України в ринок не склалася ефективна правова система, що забезпечувала б розумне сполучення свободи підприємництва і конкуренції з обмеженням несприятливих тенденцій у розвитку бізнесу.
Багато в чому саме внаслідок недосконалості законодавчої бази зберігаються такі негативні явища, як фіскальний характер оподаткування, монополізм, ухилення від сплати податків, криміналізація підприємницької діяльності.
Законодавство ринкової економіки внаслідок тривалого пошуку нових підходів, його недостатньої пропрацьованності, складності і суперечливості суспільно-політичних умов не відрізняється стабільністю, єдністю і послідовністю, а тому не стало міцною правовою основою розвитку підприємництва, не говорячи вже про втрату керованості народним господарством у цілому.
З прийняттям Конституції України були закладені основні засади, конституційні основи підприємництва і всієї системи ринкової економіки.
Безпосереднє відношення до регулювання ринку має більш 10 статей Конституції – про різноманіття форм власності, у тому числі приватної власності на землю, про свободу пересування, вибір місця проживання, виїзд і повернення в Україну, про свободу підприємництва, про обов'язок сплати податків, про відповідність національного законодавства загальноприйнятим принципам и нормам міжнародного права та ін.
Конституційні норми – це норми вищої юридичної чинності, а, разом з тим, і норми прямої, безпосередньої дії, а отже, у випадку, якщо норми закону, указу, іншого правового акта суперечать Конституції, підлягають застосуванню норми Конституції України [19, с. 76].
Формування правової основи громадянського суспільства здійснюється за всіма напрямками, оскільки право є єдиною нормативно-правовою системою суспільства.
Підприємництво користується державною підтримкою у всіх промислово розвинених країнах, суть якої зводиться до розробки конкретних заходів за трьома напрямками:
1) консультаційний супровід процесу створення і функ