К МІНІСТЕРСТВА: ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Конституційне право України"
на тему:
МІНІСТЕРСТВА: ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ


ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1 Основні теоретичні питання, пов'язані
із конституційно-правовим статусом центральних органів
виконавчої влади в Україні 5
1.1 Поняття виконавчої влади, її ознаки, функції і сутність 5
1.2 Система органів виконавчої влади 9
1.3 Центральні органи виконавчої влади в системі органів
виконавчої влади 12
Розділ 2 Загальна характеристика конституційно-правового статусу міністерства України 15
2.1 Міністерство України як головний орган у системі
центральних органів виконавчої влади 15
2.2 Структура міністерства 19
Розділ 3 Особливості конституційно-правового статусу окремих
міністерств України 22
3.1 Міністерство юстиції України 22
3.2 Міністерство внутрішніх справ України 29
Висновки 36
Список використаної літератури 38
Додаток А. Міністерства, керівники яких входять до складу
Кабінету Міністрів України 41


ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Одними із найгостріших проблем, вирішення яких постає на порядку денному перед сучасною українською державою, є проблеми, пов'язані з реалізацію виконавчої влади та побудовою системи органів, які її здійснюють, адже внаслідок реалізації виконавчої влади відбувається прямий і безпосередній вплив на процеси суспільного розвитку.
Особливого значення при вирішенні проблем, пов'язаних із виконавчою владою, набуває вивчення теоретичного аналізу, осмислення базових основ, а також якісного нормативно-правового регулювання статусу складових елементів системи органів виконавчої влади України. Така необхідність зумовлена суто практичними потребами підвищення якісного рівня діяльності системи органів виконавчої влади України та її змістовної переорієнтації на реалізацію прав та свобод людини і громадянина [23, с. 172].
Необхідно відзначити, що загальнотеоретичні питання статусу органів виконавчої влади досліджувались у наукових працях таких філософів та мислителів, як Аристотель, Полібій, Г. Гегель, Т. Гобс, Т. Джефферсон, Дж. Локк, Дж. Медісон, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо.
Для курсової роботи важливе значення мали наукові розробки таких вчених – теоретиків держави і права та фахівців у галузі конституційного та адміністративного права, як В. Б. Авер'янов, К. С. Бєльський, З. С. Гладун, В. В. Кравченко, В. Ф. Погорілко, О.І. Сушинський, Г. Й. Ткач, О. Ф. Фрицький,
С. О. Чикурлій, В. М. Шаповал та ін.
Не зважаючи на значну кількість публікацій у окресленій сфері, проблема визначення поняття конституційно-правового статусу органу виконавчої влади та специфіки конституційно-правового статусу різних видів органів виконавчої влади України залишається комплексно недослідженою. Відсутність грунтовного теоретичного осмислення конституційно-правового статусу органу виконавчої влади, зокрема міністерства, зумовлює існування труднощів для повноцінного функціонування як системи органів виконавчої влади, так і конституційної системи стримань і противаг України.
Метою роботи є визначення на основі врахування досягнень науки конституційного права, юридичної практики, вітчизняного та зарубіжного досвіду конституційно-правового статусу органу міністерства України, його основних елементів.
Для досягнення зазначеної мети необхідно вирішити такі завдання:
– визначити поняття виконавчої влади, її ознаки, функції і сутність;
– з'ясувати систему органів виконавчої влади;
– охарактеризувати центральні органи виконавчої влади в системі органів виконавчої влади;
– розглянути конституційно-правовий статус міністерства України як головного органу в системі центральних органів виконавчої влади;
– розкрити особливості конституційно-правового статусу окремих міністерств України, а саме Міністерства юстиції і Міністерства внутрішніх справ України.
Об'єктом дослідження є сукупність правових норм, що визначають елементи правового статусу міністерства України.
Предметом дослідження виступають конституційно-правові норми, що закріплюють повноваження та інші елементи конституційно-правового статусу міністерства України і містяться, окрім Конституції України, у законах України, указах Президента України, постановах Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України.
Методидослідження: формально-логічний, історичний, порівняльно-правовий, структурно-функціональний, системний, описовий.
Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаної літератури, одного додатку.

РОЗДІЛ 1 ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ, ПОВ'ЯЗАНІ ІЗ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИМ СТАТУСОМ ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
1.1 Поняття виконавчої влади, її ознаки, функції і сутність
Однією з найбільш гострих для України проблем політико-організаційного характеру є проблема виконавчої влади.
Широко відомий у світі термін "виконавча влада" на протязі більш як 70-річної історії нашої держави був фактично вилучений з наукового, зокрема конституційно-правового, обігу. У радянські часи домінувала теорія про поєднання у радах законодавчої і виконавчої влади. Отже, всевладдя рад цілком поглинуло виконавчу владу як самостійну форму державновладних проявів [11, с. 496].
За весь період панування радянської влади так і не було сформовано справжньої нормативно-правової бази, яка б організаційно-функціонально закріплювала статус виконавчого апарату рад (оскільки сутнісна характеристика цих органів взагалі не була з'ясованою).
Проте, на жаль, й до цього часу не розроблений і не розглянутий закон про виконавчу владу, незважаючи на те, що це питання давно поставлено на порядок денний [21, с. 183].
З позицій зарубіжної науки конституційного права, виконавча влада – це система органів державного управління (уряд, міністерства тощо), тобто система виконавчо-розпорядчих органів [25, с. 63].
Втім, на думку В. Ф. Погорілка, сутність категорії виконавчої влади не зводиться лише до визначення конкретних суб'єктів діяльності щодо реалізації державної влади [11, с. 497].
Більш привабливим він вважає підхід, сформульований К. С. Бєльським, з позицій якого сутність виконавчої влади вбачається в тому, що це "правозастосувальна влада" [18, с. 55].
Хоча, на наш погляд, й таке розуміння не розкриває у повному обсязі сутності цієї форми державної влади. Виконавча влада як реальна категорія має розкриватися через з'ясування основних рис державної влади в цілому.
На сучасному етапі розбудови Української держави існують: державне управління, успадковане від колишнього СРСР, і виконавча влада, що проголошена Конституцією України.
Виконавча влада і державне управління є "статикою" і "динамікою" управлінської сфери діяльності держави [17, с. 33].
Ефективність діяльності державної влади залежить від узгодженості її складових. Тому державне управління в Україні має бути реформованим, вивільненим від адміністративно-командних методів минулого, а виконавча влада має бути не лише декларованою, а й побудованою відповідно до Конституції України [11, с. 498].
Основні ознаки виконавчої влади представлені на рисунку 1.1.
Що стосується місця виконавчої влади в системі єдиної державної влади, то воно визначається, перш за все, метою діяльності виконавчої влади, а нею є забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина [20, с. 30].
Мета, своєю чергою, вимагає чіткого визначення суто виконавчих функцій, які притаманні лише виконавчій владі й які не співпадають з функціями інших гілок влади.
Аналіз повноважень суб'єктів виконавчої влади дозволяє виділити такі основні функції цих суб'єктів: соціально-політичну, правозастосувальну, правоохоронну, координації, регулювання, контролю і нагляду [11, с. 500].
Державна влада нерозривно пов'язана з політичною владою. Конкретно цей зв'язок виявляється у соціально-політичній функції виконавчої влади, яка спрямовує владно-політичну та владно-адміністративну діяльність всієї системи виконавчих органів на чітке й неухильне виконання законів та інших нормативно-правових актів і безпосереднє керівництво об'єктами управління.

Рисунок 1.1 Основні ознаки виконавчої влади

На підставі соціально-політичної функції розкривається зміст наступної важливої функції виконавчої влади – правозастосувальної, яка являє собою систему дій, що мають яскраво виражений організаційний аспект. Правозастосувальна діяльність полягає у розробці й вжитті організаційних заходів, спрямованих на те, щоб забезпечити втілення приписів правових норм у життя.
Правоохоронна функція виконавчої влади забезпечує хід реалізації правозастосувальної діяльності та належну поведінку всіх учасників керованих процесів.
У сучасний період особливого значення набуває функція координації виконавчої влади. Це пояснюється багатоукладністю сфери управління.
В необхідних випадках регулювання має характер коректуючого впливу.
Особливого значення набувають контроль і нагляд, які конкретизуються в таких основних формах: у забезпеченні податкової і митної політики держави, аудиті, наглядовій діяльності за функціонуванням конкретних об’єктів управління тощо.
Сутність виконавчої влади зводиться до такого:
1) виконавча влада є відносно самостійною гілкою (формою, видом) єдиної державної влади в Україні, атрибутом державно-владного механізму, побудованого на засадах поділу влади, і здійснюється поряд з законодавчою і судовою, тісно з ними взаємодіючи;
2) виконавча влада є самостійною лише у зв'язку з практичною реалізацією Конституції й законів України в загальнодержавному та функціонально-компетенційному масштабі. На неї покладається найбільша частина загальнодержавних функцій;
3) виконавча влада має державно-правову природу, наділена владними повноваженнями, що проявляється в її можливостях впливати на поведінку і діяльність людей, їх об'єднань, праві та можливостях підкоряти собі волю інших;
4) виконавча влада здійснюється на засадах поділу державної влади на гілки не на всіх рівнях, а лише на вищому, оскільки на місцевому рівні відсутні законодавчі органи. На рівні району в місті є судові органи, в той же час відсутні органи виконавчої влади (державного характеру), крім Києва та Севастополя. Немає їх і на рівні села, селища, міста. Управління на цьому рівні здійснюється органами місцевого самоврядування;
5) виконавча влада не може ототожнюватися з виконавчою діяльністю, оскільки така діяльність є формою реалізації виконавчої влади, видом державної діяльності відповідної компетенційної та функціональної спрямованості;
6) виконавча влада здійснюється системою спеціально створених суб'єктів органами виконавчої влади різних рівнів, які наділені виконавчою компетенцією, що не властиве органам законодавчої та судової влади. Через систему цих органів виконавчої влади здійснюються державне управління, виконавча та розпорядча діяльність [23, с. 172].
Отже, виконавча влада є відносно самостійною формою єдиної державної влади України, вона має притаманні лише їй функції, які здійснюються системою органів виконавчої влади на підставі визначеного правового механізму реалізації законів та інших нормативно-правових актів за допомогою державного управління з метою реалізації прав і свобод людини і громадянина.
1.2 Система органів виконавчої влади
Система органів виконавчої влади є найважливішим елементом механізму державного управління. Ця система виступає провідним об'єктом трансформаційних перетворень у ході проведення в Україні адміністративної реформи [17, с. 34].
Суттєвою особливістю є те, що Конституція України не передбачає вичерпної регламентації згаданої системи. Це підтверджується тим, що:
1) у самій назві, і у змісті розділу VІ "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" Конституції України відсутні прямі вказівки на повний перелік складових елементів (ланок) системи органів виконавчої влади (на відміну, наприклад, від визначення у ст. 125 розділу VІІІ "Правосуддя" Конституції України системи судів загальної юрисдикції);
2) Конституція України відносить вирішення питань організації і діяльності органів виконавчої влади, які (питання) можуть безпосередньо впливати на різні сторони побудови і функціонування системи даних органів, до предмета регулювання "виключно законами України" [11, с. 505].
Орган виконавчої влади – це організаційно оформлена система, яка має визначені завдання і функції, структуру та обсяг повноважень, необхідних для здійснення управлінської діяльності у відповідній сфері [13, с. 278].
До суттєвих ознак органу виконавчої влади належить закріплення за ним цього статусу державою у нормативному порядку [10, с. 60].
Органи виконавчої влади класифікують за такими критеріями (рисунок 1.2).

Рисунок 2.2 Класифікація органів виконавчої влади

Система органів виконавчої влади в Україні формується за трьома рівнями:
1) вищі органи виконавчої влади;
2) центральні органи галузевої, міжгалузевої та функціональної компетенції;
3) місцеві органи виконавчої влади [10, с. 61].
Отже, до органів виконавчої влади належать усі органи, визначені такими Конституцією та іншими законами України, зокрема: Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцеві органи виконавчої влади – обласні та районні, а також міські й районні у містах Києві та Севастополі, державні адміністрації [16, с. 302].
Вищим органом в системі органів виконавчої влади Конституція України визначає Кабінет Міністрів України (ч. 1 ст. 1 13).
Правовий статус Кабінету Міністрів визначається також Законом України "Про Кабінет Міністрів України" від 21.12.2006 р. № 279-VІ в ред. від 17.03.2009 р.
Аналіз конституційних засад організації та діяльності Кабінету Міністрів дозволяє характеризувати його як уряд України.
У науці конституційного права під урядом розуміють колегіальний орган загальної компетенції, який здійснює керівництво виконавчою і розпорядчою діяльністю в державі. Зазвичай іменується Кабінетом Міністрів або Радою Міністрів, хоча в окремих країнах використовуються й інші назви, наприклад, Державна Рада (Норвегія, Швеція), Федеральна Рада (Швейцарія), Федеральний уряд (ФРН), Адміністративна Рада (КНДР) тощо [25, с. 103].
Уряд відіграє особливу роль у механізмі виконавчої влади та в системі органів, які її здійснюють, під його керівництвом функціонує вся система органів виконавчої влади [14, с. 21].
Центральним органом виконавчої влади називають орган, який забезпечує проведення в життя державної політики у відповідній галузі чи сфері на всій території України, здійснює керівництво дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за стан її розвитку та безпосередньо підвідомчий Кабінету Міністрів України або за рішенням Президента іншому центральному органу виконавчої влади [25, с. 110].
Місцеві органи виконавчої влади – це органи, що здійснюють виконавчу владу в областях, районах, містах Києві та Севастополі. Насамперед, це обласні й районні державні адміністрації. Вони утворюються згідно зі ст. 118 Конституції України, а їх безпосередня діяльність регламентується Законом України "Про місцеві державні адміністрації" від 09.04.1999 р. № 586-XІV в ред. від 31.01.2009 р.
1.3 Центральні органи виконавчої влади в системі органів виконавчої влади
Конституція України не дає чіткої відповіді стосовно видового складу центральних органів виконавчої влади, використовуючи у кількох випадках загальне формулювання "міністерства та інші центральні органи виконавчої влади" (ч. 5 ст. 114, ч. 3 ст. 117 Конституції України).
При цьому в Конституції України, як і в поточному законодавстві, не визначено, а серед фахівців не має однозначного тлумачення питання, чому за сучасних умов згадані органи виконавчої влади мають саме назву "центральні" [11, с. 509].
Необхідно вважати, що існування назви "центральні органи виконавчої влади" зумовлено встановленою Конституцією України трирівневою моделлю системи органів виконавчої влади, що об'єднує рівень вищого органу у системі органів виконавчої влади, рівень центральних і рівень місцевих органів виконавчої влади [12, с. 327].
У контексті Конституції України центральні органи виконавчої влади є безпосередньо підвідомчими урядові органами, тобто органами нижчого (щодо уряду) щабля, які забезпечують або сприяють формуванню і втіленню в життя урядової політики у відповідних сферах управління, здійснюють керівництво дорученими їм сферами і несуть відповідальність за стан їх розвитку перед Президентом України і Кабінетом Міністрів [26, с. 21].
Система центральних органів виконавчої влади України визначається Указом Президента України "Про систему центральних органів виконавчої влади" від 15.12.1999 р. № 1572/99 в ред. від 09.04.2006 р.
Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства, державні комітети та відомства.
Міністерства – це такі центральні органи виконавчої влади, які здійснюють керівництво дорученими ним сферами управління (охорона здоров'я, освіта, промисловість, транспорт, внутрішні справи, оборона та ін.) [15, с. 291].
Державні комітети – це центральні органи, які здійснюють міжгалузеве управління у певній сфері [15, с. 293].
В окремих випадках Державні комітети здійснюють галузеве управління (наприклад, Державний комітет України по стандартизації, метрології, сертифікації; Державний комітет України у справах захисту споживачів та ін).
Відомства – це центральні органи управління, які здійснюють галузеве або міжгалузеве управління. Вони утворюються Кабінетом Міністрів України у галузях народного господарства, в разі необхідності в соціально-культурній та адміністративно-політичній діяльності. Серед відомств є комітети (Державний комітет України по земельних ресурсах), головні управління (Головне архівне управління), служби (Митна служба України), фонди (Фонд соціального страхування), компанії (Держтелерадіокомпанія), ради (Рада у справах релігії), державні інспекції (Головна державна інспекція з карантину рослин України), комісії (Вища атестаційна комісія), агентства (Національне космічне агентство) [15, с. 295].
Сучасний стан нормативно-правового забезпечення центральних органів виконавчої влади України характеризується великим накопиченням різноманітних нормативно-правових актів, прийнятих різними органами державної влади, а також наслідком такого накопичення – суперечностями у правовому регулюванні, які необхідно ліквідувати.
Отже, виконавча влада є відносно самостійною формою єдиної державної влади, вона має притаманні лише їй функції та повноваження, які у своїй сукупності утворюють компетенцію, що здійснюється системою органів виконавчої влади та іншими суб'єктами виконавчої влади на підставі визначеного правового механізму реалізації законів та інших нормативно-правових актів за допомогою державного управління з метою реалізації прав і свобод людини і громадянина.


РОЗДІЛ 2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ МІНІСТЕРСТВА УКРАЇНИ
2.1 Міністерство України як головний орган у системі центральних органів виконавчої влади
Міністерство – родова назва найважливіших центральних органів виконавчої влади. Вперше міністерства були утворені в країнах Західної Європи у XVІ-XVІІ ст. ст., в Російській імперії вони були засновані 1802 р., а в Україні під назвою "народні секретаріати" міністерства виникли влітку 1917 р. [17, с. 34].
Міністерства – це не звичайний різновид центральних органів виконавчої влади, а особливі органи, які суттєво відрізняються від інших груп центральних органів виконавчої влади [11, с. 511].
Конституційно-правовий статус міністерства України – це встановлене нормами конституційного права України становище міністерства у системі суспільних відносин, яке характеризується особливостями його компетенції, правосуб'єктності, принципів організації та діяльності, гарантій, організаційно-правових і правових форм діяльності та конституційно-правової відповідальності [22, с. 115].
Найпринциповіша відмінність міністерств полягає в тому, що лише їх керівники – міністри – є членами Кабінету Міністрів [23, с. 175].
Відтак, міністерства виступають своєрідним "продовженням уряду" й повинні займатися, головним чином, розробленням і організацією впровадження політики, що і є пріоритетним завданням будь-якого уряду [23, с. 176].
За характером компетенції міністерства поділяють на:
1) галузеві – такі, що здійснюють керівництво дорученими їм галузями (наприклад, освіти, юстиції, охорони здоров'я);
2) міжгалузеві – здійснюють керівництво в кількох суміжних галузях (наприклад, зв'язку, енергетики і електрифікації);
3) функціональні – керують певними сферами управління (наприклад, економіки, фінансів) [22, с. 116].
Міністерство узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень міністерство організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.
Правову основу діяльності міністерств, як й інших центральних органів виконавчої влади, становлять Конституція та закони України, постанови Верховної Ради, України укази і розпорядження Президента України, акти Кабінету Міністрів України.
Наразі в Україні створено 19 міністерств (Додаток А).
Основні завдання міністерства визначені в Загальному положенні про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України, затвердженому Указом Президента України від від 12.03.1996 р. № 179/96 (надалі – Загальне положення).
Згідно із Загальним положенням міністерство:
– бере участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами, розробляє механізм її реалізації;
– прогнозує розвиток економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах;
– бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України;
– готує пропозиції та бере участь у формуванні та реалізації політики у сфері виконання робіт і поставок продукції для державних потреб;
– розробляє цільові перспективні програми, опрацьовує комплекс заходів, спрямованих на поглиблення економічної реформи;
– реалізує державну стратегію розвитку відповідної галузі (групи суміжних галузей);
– вносить у встановленому порядку пропозиції про зміну умов оподаткування, одержання пільгових кредитів, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств в окремих галузях;
– готує пропозиції про вдосконалення механізму регулювання розвитку економіки, її структурної перебудови, забезпечення ринкової збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки;
– бере участь у формуванні та реалізації інвестиційної політики, виходячи з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки;
– розробляє відповідні фінансово-економічні та інші нормативи, механізм їх упровадження, затверджує галузеві стандарти;
– вживає заходів, спрямованих на вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності, захист інтересів українських товаровиробників на зовнішньому ринку та розвиток внутрішнього ринку;
– видає в передбачених законодавством випадках спеціальні дозволи (ліцензії) на проведення окремих видів підприємницької діяльності;
– виступає державним замовником наукових досліджень комплексного характеру;
– бере участь у підготуванні міжнародних договорів України, укладає міжнародні договори міжвідомчого характеру;
– здійснює в межах повноважень, визначених законодавством, функції управління майном підприємств, що належать до сфери управління міністерства;
– складає макроекономічні та міжгалузеві баланси;
– розробляє пропозиції про визначення пріоритетних напрямів розвитку економіки;
– бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами (демонополізація економіки, розвиток конкуренції, антимонопольного регулювання, застосування антимонопольного законодавства);
– забезпечує виконання завдань мобілізаційного підготування та мобілізаційної готовності держави в межах визначених законодавством повноважень;
– забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті міністерства, на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління;
– здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.
Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України передбачає, що з метою забезпечення виконання покладених на нього завдань Міністерство має право:
– залучати спеціалістів центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;
– представляти Уряд за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів України;
– одержувати в установленому законодавством порядку від міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, представницьких органів інформацію, документи і матеріали, а від Міністерства статистики України – статистичні дані, – для виконання покладених на нього завдань (безплатно);
– скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції;
– притягати до дисциплінарної відповідальності керівників територіальних органів міністерства, підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління;
– самостійно або за участю роботодавців підприємств недержавної форми власності проводити переговори і укладати галузеві угоди з представниками найманих працівників.
2.2 Структура міністерства
Міністерства є самостійними і відповідальними за свою діяльність органами виконавчої влади, вони підпорядковуються лише Кабінету Міністрів України.
Міністерство очолює міністр, якого за поданням Прем'єр-міністра або Президента України призначає Верховна Рада України.
Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів.
Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром.
Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей.
Міністр має перших заступників і заступників (не більше чотирьох), які належать до керівників відповідного міністерства. Порядок виконання обов'язків міністра в разі його тимчасової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України.
Міністр здійснює керівництво дорученими йому сферами діяльності й несе відповідальність перед Верховною Радою України, Президентом України та Урядом за стан справ у цих сферах, визначає ступінь відповідальності заступників міністра, керівників підрозділів міністерства.
Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції міністерства, обговорення найважливіших напрямів його діяльності та розвитку галузі в міністерстві утворюється колегія, до складу якої згідно з Указом Президента України "Про колегію міністерства та іншого центрального органу виконавчої влади" від 31.12.2005 р. № 1902/2005 входять:
1) керівники міністерства;
2) керівники урядових органів державного управління, що діють у складі міністерства;
3) керівники окремих об'єктів державної власності, що перебувають в управлінні міністерства;
4) представники відповідних комітетів Верховної Ради України, органів державної влади, установ, громадських організацій, науковці та інші особи (за згодою).
Персональний склад колегії міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади (крім Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Адміністрації Державної прикордонної служби України) затверджується міністром, керівником іншого центрального органу виконавчої влади.
Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності міністерств, їх поточна робота, а також забезпечення діяльності міністрів організовуються першими заступниками міністрів – керівниками апаратів міністерств.
Міністерство в межах своїх повноважень на основі актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання.
У випадках, передбачених законодавством, рішення міністерства є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, представницькими органами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності та громадянами.
Нормативно-правові акти міністерства підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України в порядку, встановленому законодавством.
Отже, основними критеріями виділення конституційно-правового статусу міністерств є наявність конституційних норм щодо них; наявність сукупності повноважень політико-правового характеру; конституційно-правовий механізм призначення, відповідальності та звільнення міністрів.
Наразі є актуальним прийняття спеціального Закону України "Про міністрів і міністерства". У ньому, зокрема, обов'язково мають бути закріплені положення про те, що:
– виключно між міністерствами мають бути розподілені всі напрями державної політики уряду, оскільки лише міністерства (в особі міністрів) безпосередньо беруть участь у її формуванні й розподілі по відповідних секторах державного управління;
– лише міністерствам мало б бути надане право видавати нормативно-правові акти загальнообов'язкового значення, що стосуються реалізації прав і свобод громадян, з метою мінімізації можливостей обмеження цих прав і свобод відомчими актами;
– лише міністерства повинні мати у своєму віданні (включаючи пряме підпорядкування) будь-які центральні органи виконавчої влади або урядові органи державного управління, оскільки всі ці органи мають бути розподілені по відповідних секторах державного управління, що мають очолюватись міністрами;
– лише в міністерствах посади їх керівників – міністрів – можуть бути визнані політичними і відмежовані від адміністративних посад керівників апарату міністерств – для того щоб зміна політичних курсів або конкретно міністрів не порушувала стабільності роботи органів держави і не супроводжувалась зміщенням професійних управлінських кадрів.


РОЗДІЛ 3 ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОКРЕМИХ МІНІСТЕРСТВ УКРАЇНИ
3.1 Міністерство юстиції України
Згідно із пунктом 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2006 р. № 1577 в ред. від 16.03.2009 р. Міністерство юстиції України (Мін'юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної правової політики.
Основними завданнями Мін'юсту є:
– забезпечення реалізації державної правової політики та політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства ЄС;
– підготовка пропозицій щодо проведення правової реформи, сприяння розвитку правової науки;
– забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина у визначеній сфері;
– підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, його систематизація, розроблення проектів нормативно-правових актів та міжнародних договорів України з правових питань, проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів, державна реєстрація нормативно-правових актів, ведення Єдиного державного реєстру таких актів;
– планування за пропозиціями інших центральних органів виконавчої влади законопроектної роботи та роботи з адаптації законодавства України до законодавства ЄС, координація нормотворчої діяльності центральних органів виконавчої влади та контроль за провадженням такої діяльності;
– координація роботи з виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС;
– організація виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів, робота з кадрами, експертне забезпечення правосуддя;
– організація роботи нотаріату та органів реєстрації актів громадянського стану;
– розвиток правової інформатизації, формування у громадян правового світогляду;
– здійснення міжнародно-правового співробітництва.
Відповідно до цих завдань Мін'юст України наділено повноваженнями, які умовно можна поділити на декілька груп.
До першої групи належать повноваження, які забезпечують реалізацію державної правової політики, проведення в Україні правової реформи, прагнення України увійти до ЄС.
Для реалізації вказаного завдання Мін'юст України:
– готує разом з відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, науковими установами проекти концепцій напрямків розвитку законодавства та їх наукове обгрунтування з урахуванням світового досвіду;
– розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів, що стосуються прав і свобод людини, відносин між громадянами і державною владою, конституційного устрою, повноважень і взаємовідносин органів державної влади, судоустрою та судочинства, цивільного і кримінального законодавства, або разом з іншими органами державної влади бере участь у їх підготовці;
– здійснює правову експертизу (готує висновки) щодо відповідності Конституції та законам України, вимогам нормопроектної техніки проектів законів, інших актів законодавства, що подаються на розгляд Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правових актів Верховної Ради АРК;
– готує зауваження і пропозиції до прийнятих Верховною Радою України законів України при підготовці їх на підпис Президентові України;
– розробляє і подає Президентові України та Кабінету Міністрів України пропозиції щодо усунення суперечностей між актами законодавства та заповнення прогалин у ньому;
– організовує виконання у межах своїх повноважень актів законодавства та здійснює контроль за їх реалізацією;
– узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його повноважень, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та у встановленому порядку подає їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України.
Раніше до повноважень Мін'юсту України входила лише правова оцінка проектів законодавчих актів, що готувалися іншими міністерствами і відомствами.
Друга група повноважень обумовлена тим, що з активізацією в останні роки нормотворчої діяльності виникла потреба в запровадженні державної системи контролю за нормотворчою діяльністю органів виконавчої влади, а також забезпеченні доступності законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють права та обов'язки громадян, для населення.
У зв'язку з цим Мін'юст України:
– здійснює відповідно до законодавства державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, своб