К ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Конституційне право України"
на тему:
ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА


ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1 Виникнення інституту омбудсмена та його становлення
і розвиток у країнах сучасного світу 6
Розділ 2 Особливості правового статусу Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини 12
2.1 Завдання та порядок призначення, звільнення та припинення повноважень Уповноваженого Верховної Ради України
з прав людини 12
2.2 Організація діяльності та повноваження Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини 17
2.3 Гарантії діяльності Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини 25
Розділ 3 Проблема ліквідації прогалин у Законі України
"Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" 29
Висновки 33
Список використаної літератури 35


ВСТУП
Актуальність теми роботи. Відповідно до статті 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини перебуває наразі ще в стадії становлення. Першого Уповноваженого з прав людини в Україні було призначено на посаду лише в травні 1998 р. [16, с. 119].
Необхідність утворення цього інституту обумовлена багатьма обставинами [20, с. 65].
По-перше, недостатнім рівнем захисту прав і свобод громадян традиційними процедурами захисту.
По-друге, збільшенням імовірності порушень прав громадян посадовими особами в умовах не достатньо визначеного законодавства.
По-третє, проголошенням приєднання Української держави до міжнародних стандартів демократії.
І, по-четверте, демократичністю цього правозахисного інституту, а саме: незалежністю від державних органів, відкритістю, відсутністю формалізованих процедур розгляду заяв і скарг, безплатним наданням громадянам допомоги.
Загалом, історичний досвід показує, що необхідність утворити інститут постає тоді, коли наявні інститути захисту прав людини недостатньо ефективні, внаслідок чого й виникає потреба в додаткових механізмах їхнього захисту [3, с. 230].
Діяльність Уповноваженого безпосередньо спрямовано на охорону прав і свобод людини, розширення обізнаності громадян про порушення органами влади, посадовими особами їх прав і свобод. Цей інститут, поєднуючи в собі риси інституту держави й інституту громадянського суспільства, погоджує інтереси між ними та пом'якшує соціальні суперечності [9, с. 6].
Метою роботи є загальна характеристика й аналіз правового регулювання статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює легітимний парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Об'єкт дослідження – парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні й зарубіжних країнах тощо.
Предмет дослідження – норми законодавства України і зарубіжних країн, якими врегульовано правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (або омбудсмена).
Методи дослідження – історичний, логіко-юридичний, описовий, порівняльний.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
– розглянути причини виникнення інституту омбудсмена та його становлення і розвиток у країнах сучасного світу;
– охарактеризувати завдання й порядок призначення, звільнення та припинення повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
– висвітлити організацію діяльності та повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
– окреслити гарантії діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
– обгрунтувати проблему ліквідації прогалин у Законі України "Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини".
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.


РОЗДІЛ 1
ВИНИКНЕННЯ ІНСТИТУТУ ОМБУДСМЕНА ТА ЙОГО СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК У КРАЇНАХ СУЧАСНОГО СВІТУ
Інститут омбудсмена, який на відміну від інших правозахисних державних органів має статус незалежного від владних структур, є одним з інструментів становлення, розвитку і функціонування демократичної держави [17, c. 28].
Вперше посада омбудсмена була заснована в Швеції, що не було випадковістю. Це пояснювалося декількома об'єктивними й суб'єктивними чинниками. Швеція – одна з небагатьох зарубіжних демократичних країн, де повага до прав і свобод людини стала невід'ємним діючим елементом правової системи держави [6, с. 523].
Підтвердженням цього з'явилось запровадження ще в 1713 р. королем Карлом XІІ служби, яку формально очолював канцлер юстиції. Головним завданням цієї служби було здійснення нагляду за діяльністю судів, державних осіб для забезпечення належного виконання ними національних законів. Природно, що за умови підпорядкування канцлера юстиції королю, правозахисник, в особі канцлера юстиції, не мав достатньої незалежності, щоб ефективно стежити за дотриманням законів і безпосередньо захищати права і свободи людини [9, c. 6].
Попри успіх шведської моделі, для більшості країн світу інститут омбудсмена став відомим лише після створення служби омбудсмена в Данії у 1953 р.
Саме ця модель, з огляду на близькість правової системи Данії як до романо-германської, так і до англосаксонської правових культур, отримала найбільше визнання в світі [20, c. 57].
Повноваження датського омбудсмена були дещо вужчими порівняно з його шведськими колегами, проте в той же час це був перший успішний експеримент із впровадження нової інституції в країні, де, по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду перед парламентом, а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за діяльністю адміністрації, якого не знала Швеція [6, с. 524].
Відтоді починається активне поширення ідеї омбудсменства зі скандинавських держав до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.
Інститут омбудсмена чітко "вписався" в державний механізм, політичну структуру суспільства багатьох країн, і це зумовлено, насамперед, якісним виконанням омбудсменами своїх завдань і функцій [15, с. 105].
Дефініцію омбудсмена як уповноваженого законодавчого органу, що закликаний розбирати скарги громадян на зловживання бюрократичного апарату, дає Британська енциклопедія 1972 р. У ній зокрема, сказано, що омбудсмен – це " ... незалежна публічна посадова особа, що розслідує скарги громадян на службових осіб урядових органів . Значну частину його роботи займають скарги на несправедливість або грубе поводження службових осіб поліції, прокурорів або суддів в таких справах, як житлові, про стягнення податків, про участь у виборах, про виплату благодійної допомоги. Після розслідування скарги омбудсмен може відхилити її з обгрунтуванням своїх дій. Або він може шукати способи виправлення ситуації шляхом переконання, розголошення або рідше, рекомендації про притягнення до відповідальності" [Цит. за: 20, с. 59].
Доволі докладне визначення омбудсмена міститься в "Модельному статуті про омбудсмена для урядів штатів", підготовленому американською асоціацією адвокатів в 1971 р. У ньому підкреслюється, що особа, яка обіймає посаду омбудсмена повинна бути висококваліфікованим, досвідченим і шановним представником юриспруденції, абсолютно незалежним і неупередженим. вільно доступним для громадськості і відповідати лише перед представницькою владою.
В одних державах ця посада називається омбудсменом (скандинавські країни, США), в інших – проведор юстиції (Португалія), медіатор – посередник (Франція), народний захисник (Іспанія), парламентський уповноважений (Велика Британія, Литва), уповноважений Бундестагу (ФРН), уповноважений з прав громадян (Польща), уповноважений з прав людини (Росія) [6, с. 525].
У США наразі на загальнофедеральному рівні такої посади немає, але при законодавчих органах 30 штатів вона заснована. Регіональні омбудсмени діють в Швейцарії, Бельгії, Італії та інших країнах. Говорячи про країни, які звільнилися від колоніальної залежності й так звані постсоціалістичні, то тут посади омбудсмена почали засновуватися лише наприкінці 80-х р.р. минулого століття [11, с. 28].
Посада омбудсмена затверджується законодавчою владою для здійснення контролю за дотриманням парламентського законодавства і для захисту громадян від неправомірних дій державних органів [15, с. 106].
Умовою ефективної роботи омбудсмена в будь-якій країні є його органічна взаємодія і співробітництво з державними органами, які покликані захистити права і свободи громадян [9, с. 6].
Наприклад, стаття 3 Федерального закону "Про Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації" визначає, що діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту прав і свобод громадян, не скасовує і не спричиняє перегляд компетенції державних органів, що забезпечують захист та відновлення прав і свобод
У всьому світі служба омбудсмена складалася, з одного боку, як державний орган, а, з іншого, – це орган, що має функціональну незалежність від державно-владних структур [9, с. 7].
Перевага даного інституту порівняно з іншими правозахисники механізмами полягає в тому, що він має не лише функціональну незалежність. Свобода вибору дії у кожній конкретній справі і самостійне прийняття остаточного рішення – важлива умова ефективності роботи омбудсмена. Вельми важливо, що названі положення закріплені в законодавстві практично в усіх країнах, де існують такі служби [15, с. 106].
Статус омбудсмена в усіх країнах прирівнюється до статусу вищої службової особи, що є доволі відчутною гарантією роботи інституту (в США посада омбудсмана аналогічна посаді судді штату). Омбудсмен перебуває на державній службі, в силу чого має ряд гарантій і привілеїв. Його матеріальна незалежність досягається за рахунок постійного і високого державного утримання
У 1976 р. інститут омбудсмена був запроваджений у Португалії, а у 1981 р . – у сусідній Іспанії.
Запровадження інституту народного захисника в конституційно-політичній системі Іспанії стало одним із найбільш вдалих державно-правових нововведень після падіння диктатури Франко [8, с. 128].
Іспанцями обрана "сильна" модель омбудсмена, схожа на шведську. Проте з огляду на специфіку федеративного державного устрою країни на рівні провінцій запроваджені регіональні омбудсмени. Вони повністю незалежні у виконанні своїх повноважень від національного омбудсмена Іспанії, відносини з яким будуються на принципах координації та розмежування сфери компетенції.
Таке розмежування, зокрема між регіональним омбудсменом провінції Каталонія та національним омбудсменом Іспанії, здійснюється на підставі двосторонньої угоди. Своєрідність цієї моделі пов'язана з федеративними особливостями Іспанії і, як свідчить досвід, не виправдовує себе у країнах з унітарним адміністративно-територіальним устроєм [8, с. 129].
Різні моделі омбудсменів було запроваджено також у Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Індії, Італії, на Кіпрі, у Мексиці, у Нідерландах, Франції, Новій Зеландії, ФРН, Швейцарії та ін.
Особливістю французької моделі, запровадженої в 1973 р., є те, що медіатор Франції, де традиційно сильна роль виконавчої влади, призначається Радою міністрів Франції, що є своєрідним винятком у концепції парламентського омбудсмена.
Крім цього, у Франції, як і у Великій Британії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляє громадян безпосереднього доступу до омбудсмена [20, с. 60].
Нова хвиля ідеї омбудсменства, що сприяла зростанню авторитету та кількості цих інституцій у світі, пов'язана з падінням "залізної завіси" і появою на карті Європи нових держав.
У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європи інститут омбудсмена запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього інституту в соціалістичній системі управління. Експеримент виявився вдалим [6, с. 526].
Інститут речника громадянських прав у Польщі не лише вписався в діючу систему державних органів, а й активно сприяв багатьом перетворенням, що відбувалися в країні наприкінці 80-х р.р.
Цьому у значному ступені сприяв ідейно-політичний нейтралітет омбудсмена, пропаганда принципів правової держави та ієрархії цінностей, орієнтованих на права людини.
Польська модель також побудована за "сильним" взірцем. Так, Омбудсмен Польщі має право вимагати ініціювання дисциплінарного чи адміністративного провадження, а його повноваження в кримінальному та цивільному судочинстві прирівняні до повноважень прокурора.
Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституцію омбудсмена було запроваджено в Угорщині, а у 90-х р.р. – у Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані.
Ефективність правозахисної діяльності омбудсмена визначається не лише його статусом, функціями, повноваженнями, але й правовою культурою суспільства, демократичністю механізму державної влади, наявною в країні правовою системою тощо [17, с. 28].
Наразі інститут омбудсмена існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.
Важливо те, що цей інститут в країнах із значними демократичними традиціями працює на благо людини, і тому важливо все, що є цінного в світовому досвіді, ефективно використовувати на благо України та її громадян.


РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ УПОВНОВАЖЕНОГО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ
2.1 Завдання та порядок призначення, звільнення та припинення повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
Конституція України вперше в історії розвитку нашого суспільства запровадила самостійний інститут парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина [20, с. 63].
Цей парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі – Уповноважений), який у своїй діяльності зобов'язаний керуватися Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Сферою компетенції та діяльності Уповноваженого є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина лише:
– між громадянином України, незалежно від місця його перебування, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами;
– між іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами.
Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, що здійснюється Уповноваженим, є:
1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених онституцією України, законами України та міжнародними договорами України;
2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина всіма органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими особами;
3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;
4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;
5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;
6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;
7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.
Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається ст. ст. 55 і 101 Конституції України, Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23.12.1997 р. № 776/97-ВР в ред. від 07.05.2008 р., деякими іншими актами законодавства України.
Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не спричинює перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод [16, с 119].
Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску), запровадженння воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.
Частина 17 ст. 85 Конституції України та Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" встановлюють такий порядок призначення на посаду, звільнення з посади та припинення повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.
Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні.
Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята у встановленому законом порядку.
Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня прийняття ним присяги на сесії Верховної Ради України.
Пропозиції щодо кандидатур(и) на посаду Уповноваженого вносять Голова Верховної Ради України або не менше однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Відповідний комітет Верховної Ради України подає Верховній Раді свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду Уповноваженого, відповідності її вимогам, передбаченим цим Законом, та про відсутність причин, які б перешкоджали їй обіймати цю посаду.
Висування кандидатур для призначення на посаду Уповноваженого здійснюється у 20-денний строк з наступного дня після:
1) набрання чинності Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини";
2) закінчення строку, на який було призначено Уповноваженого, або припинення його повноважень чи звільнення;
3)оголошення результатів голосування, якщо Уповноваженого не було призначено.
Голосування проводиться під час пленарних засідань Верховної Ради бюлетенями для таємного голосування, але не раніше як через десять днів і не пізніше як через двадцять днів після закінчення строку для висування кандидатів для участі у виборах.
Призначеним вважається той кандидат, за якого проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради, про що приймається постанова.
Якщо на посаду Уповноваженого було висунуто більше ніж два кандидати і жодного з них не було призначено, Верховна Рада проводить повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів. Повторне голосування з призначення Уповноваженого проводиться в аналогічному порядку, що визначено чинним законодавством.
У разі якщо жоден із кандидатів на посаду Уповноваженого не набрав необхідної кількості голосів, знову проводиться висування кандидатур для призначення на посаду Уповноваженого.
При вступі на посаду Уповноважений на пленарному засіданні Верховної Ради України складає присягу. Юридична значимість присяги вбачається в тому, що повноваження Уповноваженого починаються саме з моменту складення присяги.
Національним законодавством щодо посади Уповноваженого запроваджений принцип несумісності. Він означає, що Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднань громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Він не може бути також членом будь-якої політичної партії [22, с. 90].
За наявності згаданих обставин Уповноважений повинен їх усунути протягом десяти днів після його призначення, але до їх усунення він не може складати присяги.
Якщо перелічені обставини виникли під час діяльності Уповноваженого, вони мають бути усунені протягом десяти днів з дня, коли про це стало відомо.
Якщо їх неможливо усунути протягом десяти днів, Уповноважений зобов'язаний зробити у зазначений строк заяву про відмову виконувати будь-які інші доручення чи повноваження, крім тих, що належать Уповноваженому.
Якщо протягом зазначеного строку Уповноважений не виконає встановлених вимог, його повноваження припиняються, і Верховна Рада України зобов'язана звільнити його з посади.
Нове висування кандидатур і призначення Уповноваженого здійснюються за раніше описаною процедурою.
Крім того, повноваження Уповноваженого припиняються у разі:
1)відмови його від подальшого виконання обов'язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;
2)набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;
3)набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;
4)складення присяги новообраним Уповноваженим;
5)смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого. Верховна Рада України приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, у разі:
а) порушення присяги;
б) порушення вимог щодо несумісності діяльності;
в) припинення громадянства України;
г) неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов'язки через незадовільний стан здоров'я чи втрату працездатності.
Висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого має дати тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України.
Верховна Рада за наявності зазначених підстав, а також висновку тимчасової спеціальної комісії розглядає питання і приймає відповідну постанову про звільнення з посади Уповноваженого за поданням Голови Верховної Ради або не менш як однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради.
Уповноважений вважається звільненим з посади, якщо за це проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради.
Необхідно наголосити, що припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого оформляються відповідною постановою Верховної Ради.
2.2 Організація діяльності та повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
Для правового, інформаційного, організаційного, аналітичного та іншого забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється секретаріат, який визнається юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка.
Структура секретаріату, розподіл обов'язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради країни з прав людини.
Призначення на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснює Уповноважений.
При Уповноваженому з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини і громадянина може створюватися консультативна рада (може діяти і на громадських засадах) із осіб, які мають досвід роботи у галузі захисту прав і свобод людини і громадянина.
До того ж Уповноважений має право призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України.
Фінансування діяльності Уповноваженого проводиться за рахунок Державного бюджету України і щорічно передбачається в ньому окремим рядком. Для цього Уповноважений розробляє, подає на затвердження Верховної Ради України та виконує кошторис своїх витрат. Фінансова звітність подається Уповноваженим у порядку, встановленому законодавством України.
Верховна Рада України і відповідні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані створювати необхідні умови для діяльності Уповноваженого, його секретаріату та представників.
Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" передбачає, що Уповноважений має право:
1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;
2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;
3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням:
– про відповідність Конституції України: законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;
– про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;
4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;
5) знайомитися з документами, у тому числі й секретними (таємними), та отримувати їх копії в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться у судах.
Доступ до інформації, пов'язаної із службовою та державною таємницями, здійснюється у порядку, визначеному законодавчими актами України;
6) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;
7) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються у справі;
8) відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи відбування засудженими покарань та заклади примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;
9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;
10) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;
11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами відповідних заходів;
12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, у тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.
У процесі фактичної реалізації прав Уповноважений зобов'язаний додержуватися Конституції України і законів України, інших правових актів, прав та інтересів людини і громадянина, що охороняються законом, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права.
Уповноважений зобов'язаний зберігати конфіденційну інформацію.
До речі, цей обов'язок діє і після припинення його повноважень. У разі розголошення таких відомостей Уповноважений несе відповідальність у встановленому законодавством порядку. Уповноважений не має права розголошувати отримані відомості про особисте життя заявника та інших причетних до заяви осіб без їхньої згоди.
Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є:
1) конституційне подання Уповноваженого;
2) подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.
Конституційне подання Уповноваженого – акт реагування до Конституційного Суду України щодо:
– вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим;
– офіційного тлумачення Конституції України та законів України.
Подання Уповноваженого – акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.
Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує:
1) за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;
2) за зверненнями народних депутатів України; 3)за власною ініціативою.
Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їх інтересах, відповідно до Закону України "Про звернення громадян".
Військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і Державної безпеки мають право подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності.
Особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.
При цьому під зверненнями громадян розуміються викладені у письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
До рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких:
– порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян);
– створено перешкоди для здійснення громадянином його] прав і законних інтересів чи свобод;
– незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.
При зверненні до Уповноваженого не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, релігійних чи інших переконань, статті, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками.
Так, наприклад, особа, позбавлена волі, може у письмовій формі звернутися до Уповноваженого або його представників. У цьому разі до неї не застосовуються обмеження щодо листування. Звернення такої особи протягом 24 годин направляються Уповноваженому.
До того ж, кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під арештом, вартою, у місцях позбавлення волі та місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури та перевірки.
Особи, які вчинили дії, що порушують ці положення або суперечать їм, притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.
Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.
При розгляді звернення Уповноважений:
1) відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина;
2) роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення Уповноваженому;
3)направляє звернення в орган, до компетенції якого належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення;
4)відмовляє в розгляді звернення.
Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.
Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається у письмовій формі особі, яка його подала. Відмова прийняти звернення до розгляду має бути вмотивованою.
Частиною 17 ст. 85 Конституції України та вищезгаданим Законом, що стосується Уповноваженого, передбачено, що протягом першого кварталу кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які своїми діями (бездіяльністю) порушували права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина.
Щорічна доповідь має містити посилання на випадки порушень прав і свобод людини і громадянина, щодо яких Уповноважений вживав необхідних заходів, на результати перевірок, що здійснювалися протягом року, висновки та рекомендації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
За необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина.
За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідями Уповноваженого Верховна Рада приймає постанову. Щорічні та спеціальні доповіді разом з прийнятою постановою Верховної Ради публікуються в офіційних виданнях Верховної Ради.
Уповноважений бере участь у підготовці доповідей з прав людини, які Україна подає до міжнародних організацій згідно з чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою.
Відповідно до загальної світової практики аналогічним чином організується діяльність схожих інститутів і в інших країнах світу.
2.3 Гарантії діяльності Уповноваженого Верховної Ради України
з прав людини
З метою гарантування діяльності Уповноваженого, а саме – забезпечення його незалежності та самостійності при вирішенні питань, чинне законодавство України встановлює, що втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб у діяльність Уповноваженого забороняється.
Уповноважений не зобов'язаний давати пояснення по суті справ, які закінчено або перебувають у його провадженні.
Уповноважений користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень. Без згоди Верховної Ради України він не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються у судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку та ос