К ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Конституційне право України"
на тему:
ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

 

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Правовий статус людини і громадянина як інститут конституційного права 7
2. Поняття і види основних прав і обов'язків людини і громадянина 14
3. Механізм реалізації і гарантії прав людини і громадянина 23
4. Співвідношення міжнародно-правового і національного регулювання
прав людини 32
Висновки 36
Список використаних джерел 38


ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Сучасний соціальний прогрес в Україні можливий через включення до процесу суспільного розвитку не лише потенціалу держави, а й творчого потенціалу всіх її громадян, відродження енергії громадянського суспільства тощо. Без людського фактора всі політичні намагання здійснити демократичні трансформації в українському суспільстві будуть марними. Будь-яка політика, програма, модель ринкової трансформації економіки або законодавчий акт втрачають свій сенс, якщо їм бракує людського виміру, орієнтованого на обов'язкове врахування приватних інтересів людини, на їх координацію з публічними інтересами суспільства, на гарантії і захист прав людини.
17 травня 1997 р. Україна ратифікувала Європейську Конвенцію про захист прав людини та основних свобод. Цей міжнародно-правовий акт, який має обов'язкову силу для всіх держав-учасниць, відбиває перші кроки у колективному забезпеченні основних прав і свобод людини, сформульованих у Загальній декларації прав людини, схваленій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. Вказані норми викладені у розділі 1 Конвенції (статті 2-18) та додаткових Протоколах.
У статті З Конституції України проголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави.
Визнання Україною цінності людської особистості, її прав, ідеї правової держави і принципу розподілу влади є закономірним результатом суспільно-історичного розвитку. Усвідомлення єдності та взаємообумовленості людини і суспільства привело до визнання і закріплення в Конституції України пріоритету прав людини і громадянина перед інтересами держави.
Інститут, норми якого закріплюють основи правового статусу особи, посідає центральне місце у конституційному праві. Цей інститут відбиває найбільш суттєві, вихідні конституційні начала, що визначають правове становище людини, засади взаємовідносин між особою і державою. Невипадково, конституційному закріпленню статусу особи присвячено майже третину всіх статей Конституції України.
Саме права людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Не буде перебільшенням сказати, що здійснення прав людини і громадянина є одним із основних факторів, які забезпечують стабільність громадянського суспільства та свідчать про демократичність державно-правової системи.
Важливим структурним елементом конституційного статусу людини і громадянина є також її обов'язки. На сучасному етапі концепція конституційного закріплення основних обов'язків людини і громадянина в Україні у змістовному аспекті відповідає зразкам світового й європейського конституціоналізму; вона увібрала в себе позитивний досвід їх конституційного регулювання на різних етапах розвитку української державності.
Соціальна цінність конституційних обов'язків як правової форми взаємозв'язку особи і держави полягає в тому, що вони виступають юридичним засобом виконання державою своїх функцій, і в цьому аспекті покликані сприяти захисту суверенітету, територіальної цілісності і незалежності України, охороні конституційного ладу, прав і свобод людини і громадянина, забезпеченню економічної та екологічної безпеки держави, законності та правопорядку, виконанню соціальної функції держави; бути важливим інструментом попередження виникнення дисбалансу приватних і публічних інтересів, забезпечення їх співіснування й розумного поєднання.
Проблеми конституційно-правового статусу, основних прав і обов'язків людини і громадянина досліджувалися багатьма українськими й зарубіжними науковцями. Це, насамперед, Є. Білозьоров, В. Бойцова, К. Волинка, Г. Клименко, В. Князєв, М. Козюбра, В. Кравченко, Л. Летнянчин, В. Маклаков, В. Німченко, В. Опришко, В. Погорілко, Н. Раданович, В. Речицький, О. Скакун, І. Словська, М. Смислов, В. Тацій, Ю. Тодика, Ю. Трошкин, О. Фрицький та ін.
Мета роботи – розкрити зміст конституційного регулювання прав і обов'язків людини і громадянина в Україні.
Відповідно до поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
1) з'ясувати головні риси правового статусу людини і громадянина як інституту конституційного права;
2) визначити поняття і види основних прав і обов'язків людини і громадянина;
3) висвітлити механізм реалізації і гарантії прав людини і громадянина;
4) розглянути співвідношення міжнародно-правового і національного регулювання прав людини.
Об'єктом дослідження є права і обов'язки людини і громадянина в Україні.
Предмет дослідження – законодавство України, праці фахівців в галузі теорії держави і права, конституційного права, інша література, що висвітлює проблеми прав і обов'язків людини.
Методологічну базу роботи складають сучасні методи пізнання, виявлені юридичною наукою й апробовані практикою. У процесі дослідження було використано такі загальнонаукові методи як аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, аналогія тощо. Поряд із формально-логічним, соціологічним, структурно-функціональним, конкретно-історичним методами у роботі використано системний підхід, що припускає розгляд об'єкта як складного й багатобічного явища.
Наукова новизна роботи визначається тим, що вона є комплексним дослідженням проблем, пов'язаних із подальшою гармонізацією взаємовідносин людини і держави в Україні.
Практичне значення роботи визначається тим, що вона може бути використана при вивченні відповідної теми у навчальному курсі "Конституційне право України".
Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел.


1. ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА ЯК ІНСТИТУТ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
Становище особи в суспільстві визначається правовими й іншими видами соціальних норм і позначається терміном "суспільний статус". Його складовою частиною є правовий статус особи.
Як зазначає О. Ф. Скакун, правовий статус особи – це юридично закріплене становище особи в державі і суспільстві, він відноситься до якості особи як людини і громадянина та характеризує її зв'язки з державою й суспільством [23, с. 421].
В юридичній літературі виділяють кілька видів правового статусу:
– конституційний (загальний) статус людини і громадянина;
– спеціальний статус окремих категорій громадян;
– індивідуальний статус, що характеризує стать, вік, національність особи;
– загальний статус іноземців, спеціальний статус окремих категорій іноземців;
– галузеві правові статуси тощо [10, с. 185].
Конституційний статус людини і громадянина – єдиний і однаковий для всіх людей і громадян – відіграє роль базового, вихідного для всіх інших статусів. Норми, які разом визначають конституційний статус людини і громадянина, в сукупності формують загальний конституційно-правовий інститут [16, с. 35].
За своєю структурою цей інститут складається з таких головних конституційно-правових інститутів:
– конституційні принципи правового статусу людини і громадянина;
– громадянство;
– загальна правосуб'єктність;
– основні права, свободи й обов’язки;
– гарантії правового статусу [10, с. 185].
В історії політико-правової думки, юридичній практиці, звичаєвому праві різних народів склалися чотири основних підходи до розв'язання проблеми правового статусу особи:
а) ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини і обгрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які б сприяли вільному розвитку особи. Основні положення сучасної ліберальної концепції зводяться до таких положень:
1) всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Охорона цих прав – головне призначення держави;
2) свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежується свободою інших людей;
3) межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом;
4) частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідомити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, проте конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним;
5) обмеження прав людини можливо лише у виключних випадках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві;
б) колективістська концепція заснована на визнанні пріоритету колективу (суспільства, класу, об'єднання тощо) стосовно особи, а також на обмеженості прав людини суспільними інтересами. Ця концепція є глибоко антидемократичною за сутністю, оскільки суспільний інтерес – це достатньо ефемерне поняття, процес його виявлення носить суб'єктивний характер, він здійснюється окремими особами або групами осіб на основі власних життєвих цінностей і, внаслідок цього, ніколи адекватно не відображає реальних інтересів суспільства;
в) концепція рівності за шаріатом пов'язана з традиційним мусульманським правом, її зміст полягає в такому: по-перше, обгрунтовується позбавлення жінок деяких політичних та громадянських прав; по-друге, за мусульманським правом вселенський суверенітет належить Аллаху, людина не вільна розпоряджатися собою і всі її дії наперед визначені Аллахом, а це, в свою чергу, дозволяє на підставі релігійних канонів виправдати обмеження прав людини;
г) традиціоналістські концепції характерні для звичаєвого права. Їх суть зводиться до того, що людина може реалізувати свої більш-менш важливі права лише колективно і в колективі (в рамках племені чи роду) [23, c. 422-423].
Із прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., в преамбулі якої наголошується на необхідності всебічного забезпечення прав і свобод людини, в Україні почався процес переорієнтації правової системи, її поворот від колективістського підходу щодо вирішення проблеми прав людини до сучасної ліберальної концепції, визнання і гарантування прав і свобод людини і громадянина як найвищої соціальної цінності [21, с. 34].
Своє логічне завершення цей процес отримав із прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р., яка встановила новий конституційний статус людини і громадянина на основі сучасної ліберальної концепції прав людини відповідно до загальновизнаних світовим співтовариством стандартів в галузі прав людини.
Основні положення концепції прав людини відображаються насамперед у конституційних принципах правового статусу людини і громадянина.
Принципи правового статусу людини і громадянина – це вихідні начала, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав і обов'язків людини і громадянина [11, с. 114].
Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими стандартами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини (1948 р.). Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.). Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (1966 р.), Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), іншими міжнародно-правовими документами, закріплює щодо правового статусу людини і громадянина такі принципи:
– свободи людини;
– рівності людей у своїй гідності та правах;
– невідчужуваності та непорушності прав людини;
– гарантованості прав людини і громадянина;
– невичерпності конституційного переліку прав людини і громадянина;
– рівності конституційних прав громадян України та рівності їх перед законом;
– єдності прав людини та її обов'язків перед суспільством.
Принцип свободи людини (ст.ст. 21, 23 Конституції України) відтворює стрижневу ідею сучасної ліберальної концепції прав людини про свободу як природний стан людини. Конституційний принцип свободи людини обумовлює її право на вільний розвиток своєї особистості, а межею індивідуальної свободи є права інших людей.
Принцип рівності людей у своїй гідності та правах (ст. 21 Конституції України) означає, що права визнаються за будь-якою людиною (якщо володіння ними не обумовлюється належністю до громадянства України, тобто в ст. 21 Конституції України йде мова про права, що випливають із природного права), забороняється дискримінація в користуванні правами за будь-яких підстав, пов'язаних із природними особливостями особи та її соціальним статусом.
Під гідністю людини, як правило, розуміють визнання за людиною цінності як істоти, яка наділена розумом, волею та почуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як її оцінюють інші.
Принцип рівності конституційних прав громадян України і їх рівності перед законом (ст. 24 Конституції країни) означає, що забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за расовою, політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною чи іншими ознаками. Цей принцип імплантовано до Конституції України із Загальної декларації прав людини.
Принцип невідчужуваності та непорушності прав людини (ст. 21 Конституції України) стосується основних прав і свобод людини, які мають природний, природжений характер, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України.
Невідчужуваність та непорушність основних прав людини означає:
– людина не може бути позбавлена цих прав і свобод: жодне із зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути вилучено державою;
– відмова людини від своїх основних прав є юридично недійсною;
– у разі будь-яких порушень прав людини вони повинні бути поновлені відповідними органами державної влади або законними діями особи, права якої були порушені;
– основні (конституційні) права людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, ч. 2 ст. 64 якої забороняє навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав та інші права: право на громадянство та право змінити громадянство; право на життя; право на повагу до його гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право направляти індивідуальні чи колективні петиції; право на житло; право на шлюб; рівність всіх дітей у своїх правах; право на судовий захист; право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень; право знати свої права і обов'язки; заборона зворотної сили закону; право на правову допомогу; право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; заборона повторного притягнення до юридичної відповідальності; право на презумпцію невинності: гарантія проти самообвинувачення (ст. ст. 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України).
Принцип гарантованості прав людини і громадянина (ч. 2 ст. 22 Конституції України) означає, що вони мають бути забезпеченими відповідними засобами, які б сприяли повній і ефективній реалізації прав і обов'язків кожною людиною і громадянином.
Принцип невичерпності конституційного переліку прав людини і громадянина (ч. 1 ст. 22 Конституції України) означає, що в майбутньому Конституція України доповнюватиметься положеннями, в яких фіксуватимуться нові права людини і громадянина. Це пов'язано з тим, що в міру розвитку суспільства усвідомлюються все нові й нові права, іманентно притаманні людині від народження або необхідні для участі громадянина в суспільному та державному житті. На певному етапі виникає необхідність їх фіксації в Основному Законі з метою їх гарантування, забезпечення надійного захисту з боку держави.
Принцип єдності прав людини і її обов'язків перед суспільством знаходить відображення:
– в наявності у кожного одночасно і прав, і обов'язків
– у тому, що багато конституційних прав несуть в собі якості обов'язку (правового або морального).
Таким чином, конституційне право виконує особливу роль у визначенні правового статусу особи як системи конституційних норм, що визначають права і обов'язки людини і громадянина. Його норми на конституційному рівні захищають свободу всього суспільства і кожної людини, зокрема від свавілля державної влади. Вони закріплюють конституційні основи правового статусу особи. Норми ж Конституції як правового акта вищої юридичної сили, що визначають конституційну основу правового статусу особи, мають пріоритет порівняно з іншими нормативно-правовими актами.
У визначенні правового статусу людини і громадянина мають значення не лише закріплений за людиною фактичний обсяг прав, а й ті засади, принципи, на основі яких здійснюється користування цими правами і свободами. Виходячи з цих принципів може обмежуватись користування певними правами або, навпаки, забезпечуватись для цього широкий простір. Принципи правового статусу особи мають універсальне значення. Вони визначають основні риси статусу всіх членів суспільства, поширюються на всі без винятку права та обов'язки особи, незалежно від того, у якій галузі законодавства вони зафіксовані.


2. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ОСНОВНИХ ПРАВ І ОБОВ'ЯЗКІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
Розуміння прав людини як її певних можливостей можна зустріти у працях цілої плеяди юристів і суспільствознавців. Що ж до інших інтерпретацій даного поняття у сучасній науковій літературі, то В. Ф. Погорілко зазначає лише, що вони можуть бути зведені у більш загальному вигляді до таких:
а) права людини – це певним чином внормована її свобода;
б) права людини – це певні її потреби чи інтереси;
в) права людини – це вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству;
г) права людини – це певний вид (форма існування, спосіб прояву) моралі [10, с. 193].
Як зазначає Ю. В. Трошкин, права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними й рівними для всіх людей [28, с. 21].
На думку В. В. Маклакова, права людини – це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами [15, с. 9].
Отже, поняття "права людини" – складне й багатогранне, це категорія не лише юридична, але й філософська, політична, моральна.
Для кращого розуміння сутності цього поняття необхідно звернути увагу на такі його аспекти:
а) права з'являються у людини від моменту народження як невід'ємні умови фізичного і соціального існування та розвитку і, в той же час, як засіб і мета життя, незалежно від того усвідомлюються вони людиною чи ні;
б) за своїм змістом права людини – це такі її соціальні можливості, які пов'язані з конкретно-історичними умовами; об'єктивно обумовлені досягнутим економічним і культурним рівнем життя суспільства. Вони виявляють сукупність потреб, задоволення яких сприяє забезпеченню людині певного стандарту життя, характерного для конкретного суспільства.
У зв'язку з цим, законодавець не може штучно змінювати обсяг прав: непомірне розширення меж реальних можливостей людини призведе до фіктивного характеру прав людини і, навпаки, свавільне обмеження прав призводить до дезінтеграції функцій соціальної системи;
в) права людини – це категорія можливої поведінки людини, їх реалізація залежить від бажання конкретної людини, а держава не може і не повинна примушувати до використання прав. У той же час нормальне функціонування сучасного демократичного суспільства неможливе без використання його членами своїх прав. В силу цього держава не може обмежуватися юридичною фіксацією прав людини, вона повинна їх забезпечити (гарантувати) не лише правовими, але й економічними, політичними і культурними засобами;
г) права людини мають універсальний характер, неподільні, взаємопов'язані й взаємообумовлені, вони є надбанням кожної людини [19, с. 14].
Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб'єкт прав) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.
Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, державою, її інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.
Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій чи іншій державі, а права громадянина – лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.
Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 86), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.
Говорячи про права людини і громадянина, необхідно враховувати, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави – суб'єктів укладених між державами договорів.
Обов'язок – це об'єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій [12, с. 44].
Обов'язок характеризується такими рисами:
а) на відміну від суб'єктивного права юридичний обов'язок – це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися бажанням людини;
б) обов'язок – це завжди певне обмеження прав людини. Людина повинна підкорятися певним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим людям.
Необхідність встановлення обов'язків прямо передбачається міжнародно-правовими документами. Так, наприклад, у ч. З ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться, що право людини на вільне вираження свого погляду пов'язане з певними обмеженнями, які, проте мають встановлюватися законом і бути необхідними:
в) для поважання прав і репутації інших осіб;
г) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.
Стаття 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті.
У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4) допускається можливість обмеження в національному законодавстві прав, закріплених у пакті, втім, лише таких, що визначаються законом, і лише постільки, по скільки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві;
д) виконання обов'язку забезпечується спеціальним механізмом, який має держава. За невиконання обов'язку держава встановлює юридичну відповідальність [29, с. 191].
Права і обов'язки людини і громадянина, які отримали конституційне закріплення, називаються основними правами і обов’язками людини і громадянина [8, с. 29].
Основні права людини і громадянина становлять собою насамперед межі й форми можливого, дозволеного та гарантованого для особи Конституцією і законами України. Тобто це певна міра (міри) і види благ (політичних, економічних, соціальних, духовних тощо), які визначає за особою або надає особі і гарантує, охороняє держава.
Основні права характеризуються специфічними рисами, а саме:
а) вони життєво важливі та найбільшою мірою соціально значущі як для окремої людини, так і для суспільства в цілому і для держави. Значення основних прав для людини полягає в тому, що вони виступають необхідною передумовою її участі у вирішенні питань устрою та управління суспільством, забезпечення честі та гідності людини тощо.
Для суспільства й держави значущість основних прав і свобод людини і громадянина обумовлена тим, що їх реалізація забезпечує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;
б) вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;
в) їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації, зокрема:
1) конституційні (основні) права становлять ядро правового статусу особи і покладені в основу всіх юридичних прав, встановлених іншими галузями права, які, в силу цього, мають похідне значення стосовно до основних;
2) закріплюються за кожною людиною і за кожним громадянином;
3) мають загальний характер, тобто їх обсяг є однаковим для кожної людини і для кожного громадянина;
4) основні права мають особливу юридичну форму закріплення – вони фіксуються в Конституції України;
5) специфіка механізму їх реалізації пов'язана з тим, що, на відміну від інших прав, які реалізуються в конкретних правовідносинах, основні права виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, невід'ємного права кожного учасника правовідносин [8, с. 30].
Основні права і обов'язки людини і громадянина становлять певну систему та класифікуються за різними підставами.
Класифікація основних прав людини набуває практичного значення, зокрема, при побудові Конституції та інших законів будь-якої держави (в тому числі України), оскільки здатна сприяти забезпеченню повноти й обгрунтуванню послідовності викладу таких прав у законодавстві.
Розмежувати основні права за певними групами можна насамперед за змістом (характером) потреб людини, які цими правами забезпечуються. Тоді класифікація матиме такий вигляд:
а) фізичні (інакше кажучи, вітальні, тобто життєві) права – це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (зокрема права на життя; фізичну недоторканність; вибір місця проживання; безпечне природне середовище; житло; належний рівень, матеріального забезпечення; власність на предмети споживання; медичне обслуговування та інші види соціального захисту);
б) особистісні права – це можливості збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності (зокрема, право на ім'я; честь і гідність; свободу сумління, переконань та їх прояву й поширення);
в) культурні (гуманітарні) права – це можливості збереження і розвитку національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому вдосконаленні (зокрема, право на освіту й виховання; користування надбаннями культури і мистецтва; наукову, технічну і художню творчість; авторські права);
г) економічні права – це можливості людини реалізовувати свої здібності, здобувати засоби для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (зокрема, права на власність щодо засобів виробництва; здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої діяльності; сприятливі умови та справедливу оплату праці; відпочинок і дозвілля);
д) політичні права – це можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об'єднань політичного спрямування (зокрема, право на громадянство та правосуб'єктність; участь у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування; участь у державному управлінні суспільством; участь у створенні й діяльності громадських об'єднань; державний захист від порушень прав і свобод людини) [11, с. 120].
Крім наведеної класифікації, всі права людини можуть розподілятися на певні види і за іншими критеріями, а саме:
– за значенням для їх носія: основні (безумовно необхідні для його існування та розвитку) і неосновні (які не є життєво необхідними);
– за характером, способом здійснення: активні (свобода "для", тобто для вчинення активних дій) і пасивні (свобода "від", тобто від втручання, перешкод з боку інших суб'єктів);
– за суб'єктним складом здійснення: індивідуальні (здійснюються лише одноособовими діями – наприклад, право на свободу переконань, думок, на виховання своєї дитини), колективні (можуть бути реалізовані лише спільними діями групи носіїв права – наприклад, право на утворення громадських об'єднань, проведення мітингів, демонстрацій) і, так би мовити, змішані (здійснюються як індивідуальними, так і колективними діями).
Необхідність класифікації основних обов'язків людини і громадянина в умовах розбудови в Україні демократичної правової держави обумовлюється:
– самостійною цінністю конституційних обов'язків в регулюванні суспільних відносин;
– тим, що органічна єдність прав і обов'язків має внутрішній глибинний зміст, але на практиці вона досягається їх штучним конституційним поєднанням;
– самостійна класифікація не призводить до втрати правильного уявлення про міру свободи, вміщеної у правах людини, оскільки основні обов'язки – це не єдині обмежувачі свободи;
– з'явилися нові критерії (ознаки, підстави) для класифікації обов'язків, яким в радянський період не надавалося значення [13, с. 198].
Класифікувати основні обов'язки людини і громадянина можна за різними критеріями:
– за характером зв'язку особи і держави: обов'язки людини і обов'язки громадянина;
– за основними сферами життєдіяльності особи: особисті, політичні, соціально-економічні, культурні, екологічні;
– за способом закріплення:
1) прямо закріплені в Конституції України;
2) такі, що випливають із тлумачення положень Основного Закону;
– за функціональною спрямованістю:
1) дія яких спрямована на охорону і захист конституційного ладу України та його основ;
2) спрямовані на забезпечення законності і правопорядку в державі;
3) спрямовані на розвиток економічної системи, на забезпечення екологічної безпеки країни;
– за їх адресатами (дестинаторами) – обов'язки щодо держави; суспільства, інших людей, своїх близьких; самих себе;
– за характером здійснення:
1) реалізуються в конкретних правовідносинах;
2) здійснюються в загальних (конституційних) правовідносинах;
– за формою здійснення: індивідуальні і колективні;
– за часом реалізації: постійні і тимчасові;
– за характером забезпечення – обов'язки, для здійснення яких:
1) з боку держави вимагається створення певних матеріальних благ, правозастосовча діяльність;
2) не вимагається особливої активності, достатньо підтримання громадського порядку й законності [13, с. 199].
На думку Л.І. Летнянчина, з метою приведення основних обов'язків особи в гармонію з її правами і поновлення втраченого взаємозв'язку громадянина й держави необхідне пряме закріплення на конституційному рівні таких нових обов'язків, як поважати національну гідність інших громадян та обов'язок брати участь в голосуванні на виборах і референдумах [13, с. 200].
Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що в стратегічному напрямку, враховуючи загальноцивілізаційний процес, рух України до формування громадянського суспільства, побудови правової держави, основна тенденція в розвитку конституційних обов'язків вбачається в поступовому зменшенні їх кількості.
Разом з тим, в останні роки в Україні у взаємовідносинах громадянин – держава намітилася небажана тенденція надання переваг приватному інтересу особи над суспільними, загальнодержавними, що в ряді випадків призводить до негативних наслідків. Важливим інструментом попередження виникнення дисбалансу інтересів, забезпечення їх співіснування і розумного поєднання є саме конституційні обов'язки людини і громадянина.
Отже, основні права і обов'язки людини і громадянина є ядром, системоутворюючим елементом правового статусу людини і громадянина. В правах і обов'язках не лише фіксуються стандарти поведінки, які вважаються корисними й доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи.


3. МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ І ГАРАНТІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ
І ГРОМАДЯНИНА
Становлення сучасного конституціоналізму в Україні залежить від того, чи будуть забезпечені права людини і громадянина. Демократизм політичного режиму визначається насамперед цим чинником. Тому діяльність органів державної влади і органів місцевого самоврядування, через які згідно із ч. 2 ст. 5 Конституції України народ здійснює свою владу, повинно бути спрямовано на створення правового, матеріального й організаційного механізму для забезпечення прав особистості.
Оскільки чільна роль у справі захисту прав та свобод людини і громадянина належить правосуддю, остільки захищеність особистості прямо залежить від рівня законності й демократичності здійснення правосуддя і ступеня їх втілення у правозастосовчу практику. Безпосередня дія прав людини і громадянина, закріплених у Конституції України, не знімає питання про вдосконалення процедур і механізмів, покликаних захищати права та свободи громадян, про створення розвиненої системи гарантій, за допомогою яких реалізується це завдання [3, с. 181].
Створення в Україні високопрофесійного, доступного, авторитетного і неупередженого суду, який би став головним знаряддям захисту і поновлення прав людини, є найважливішим завданням формування системи захисту прав людини в Україні. Здійснюючи судову реформу, держава дбає про таке правове, кадрове, фінансове й матеріальне забезпечення судів, яке гарантує їх незалежність від публічної влади, захищеність від посягань кримінальних елементів, відбір до суддівського корпусу найкращих фахівців-юристів [25, с. 7].
Одним із пріоритетних напрямків реалізації конституційного обов'язку держави щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини має бути запровадження такого типу взаємовідносин між громадянами і органами виконавчої влади, за яким кожній людині були б гарантовані реальне додержання і захист належних їй прав та свобод [24, с. 16].
Вирішення цього завдання означає необхідність подолання існуючої недооцінки ролі законів у правовій регламентації відносин між органами виконавчої влади і громадянами. Як наслідок цього, принцип законності набуває здебільшого формального значення, а право втрачає значення критерію оцінки у вирішенні можливих конфліктів у взаємовідносинах між державою і громадянином.
Відомо, що наразі переважна більшість питань у цій сфері вирішується, як і в минулі роки, не в законах, а в підзаконних нормативних актах, насамперед у постановах Кабінету Міністрів України, а також у відомчих актах міністерств, державних комітетів та деяких інших центральних органів виконавчої влади. Саме тому порушення прав та свобод громадян з боку органів виконавчої влади можливі не лише при прийнятті індивідуальних адміністративних актів, а й на рівні нормативних регламентацій у підзаконних актах, особливо, як свідчить практика, у відомчих актах [22, c. 24].
Отже, існує нагальна потреба у відпрацюванні процесуального механізму як реалізації, так і захисту прав та свобод громадян у взаємостосунках з органами виконавчої влади.
Істотного поліпшення вимагають процедури не