К ПРОБЛЕМИ ПАРЛАМЕНТСЬКОГО РЕФОРМУВАННЯ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Конституційне право України"
на тему:
ПРОБЛЕМИ ПАРЛАМЕНТСЬКОГО РЕФОРМУВАННЯ ЯК СКЛАДОВОЇ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1 Поняття парламенту і сучасний стан парламентаризму 5
Розділ 2 Основні тенденції становлення парламентаризму
в незалежній Україні 11
Розділ 3 Загальні умови успішності реалізації конституційної
реформи в Україні та проблеми парламентського
реформування як її складової 14
3.1 Сутність і зміст конституційної реформи в Україні та деякі аспекти парламентського реформування як її складової 14
3.2 Проблема інституційного становлення парламентської
більшості та парламентської меншості в Україні 20
Висновки 24
Список використаної літератури 30


ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Посилення відповідальності владних структур, підвищення ефективності діяльності державних органів та взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади є одним з ключових завдань, що постають перед Україною у процесі реалізації стратегії економічного та соціального розвитку держави на 2002-2011 р.р.
Відповідно, на сучасному етапі державотворення в Україні постала нагальна необхідність реформування політичної системи суспільства.
Реформа має бути спрямована на зміцнення конституційного ладу, поглиблення демократичних засад державного управління, становлення інститутів громадянського суспільства, зміцнення національної безпеки та підвищення міжнародного авторитету держави.
Реалізація цих завдань передбачає оптимізацію системи державної влади шляхом вдосконалення представницької демократії та потребує ефективного виконання законодавчим органом своїх функцій – законодавчої, установчої, представницької та контрольної.
Повноцінна реалізація парламентом зазначених функцій у певному ступені визначається як його конституційними повноваженнями, так і статусом, правовими засадами формування, організації та діяльності його структурних складових – депутатських об'єднань (парламентських фракцій, груп та парламентських коаліцій).
Зважаючи на важливість дискусії, що розгорнулася в українському суспільстві довкола питань впровадження державно-політичної реформи, на активізацію діяльності широких політичних та громадських кіл щодо визначення напрямків та розробки основних засад реформування політичної системи держави, на суперечливість започаткованого за ініціативою Президента України Л. Кучми процесу внесення Верховною Радою України змін до Конституції України з метою переходу до парламентсько-президентської форми правління, тема дослідження парламентської складової конституційної реформи в Україні є досить актуальною.
Метою роботи є визначення ролі та значення українського парламенту в організації політичної системи суспільства, аналіз особливостей його політичного структурування, теоретичне обгрунтування способів оптимізації існуючого механізму взаємодії між законодавчою та виконавчою гілками влади в Україні.
Для реалізації означеної мети в роботі вирішуються такі завдання:
– визначити поняття парламенту;
– охарактеризувати сучасний стан парламентаризму у світі;
– окреслити основні тенденції становлення парламентаризму в незалежній Україні;
– з'ясувати сутність і зміст конституційної реформи в Україні та деякі аспекти парламентського реформування як її складової;
– висвітлити проблеми інституційного становлення парламентської більшості та парламентської меншості в Україні.
Об'єктом дослідження є проблеми парламентського реформування як складової конституційної реформи в Україні.
Предметом дослідження є політико-правова природа українського парламенту.
Методи дослідження: загальнонаукові методи – аналізу, синтезу, типології; спеціальні методологічні засоби – методи порівняльного та історико-порівняльного аналізу.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.

РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ ПАРЛАМЕНТУ І СУЧАСНИЙ СТАН ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ
Парламенти є загальнонаціональними колегіальними представницькими органами державної влади, які повністю або частково обираються народом (виборчим корпусом) й, на відміну від інших загальнонаціональних колегіальних представницьких органів – так званих установчих зборів (конституційних конвентів, асамблей), – діють на постійній основі [24, с. 7].
Представницька природа парламентів не пов'язується лише з їх виборністю. У багатьох країнах шляхом загальних виборів заміщується пост глави держави – президента. Проте лише парламент зазвичай претендує на роль своєрідного "дзеркала суспільства" [16, с. 114].
З цим пов'язана така притаманна усім без винятку парламентам риса, як колегіальність. Колегіальність парламентів визначає особливості порядку прийняття ними різного роду офіційних рішень.
Отже, парламенти – це виборні й колегіальні органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають свої головні повноваження у сфері законотворчості. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях – також і на рівні їх суб'єктів. В останньому випадку повноваження законодавчих органів двох рівнів розмежовуються на засадах, визначених федеральною конституцією [13, с. 105].
Наразі парламенти діють у понад 160 країнах світу. За змістом діяльності вони є, насамперед, органами законодавчої влади, легіслатурами (від латинського lех – закон). Водночас, в їх діяльності значне місце посідають й інші, окрім законодавчої, функції, зокрема, представницька, установча, парламентського контролю, бюджетно-фінансова, міжнародних зв'язків тощо [6, с. 231].
Парламенти як інститути державної влади за формою є всенародними зборами (конгресами, асамблеями) або зборами представників народу (депутатів). Це своєрідні постійно діючі форуми, зібрання, на яких обговорюються і вирішуються найважливіші суспільні та державні справи. Вони мають різні назви – Верховна Рада (Україна), Федеральні збори (Росія, Швейцарія), Конгрес (США), стортинг (Норвегія), альтинг (Ісландія), риксдаг (Швеція), фолькетинг (Данія), Генеральні кортеси (Іспанія), Генеральний конгрес (Мексика), кнессет (Ізраїль), сабор (Хорватія), Національні збори (Єгипет), сейм (Латвія, Литва та Польща), Бундестаг (ФРГ), меджліс (деякі країни Азії), Всекитайські збори народних представників тощо, – але для усіх них властиві загальні принципи парламентаризму [13, с. 106].
Парламентаризм – це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або особливої і доволі істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу [28, с. 6].
Парламентаризм не можна пов'язувати з якимись конкретними формами державного правління. Явище парламентаризму в тій чи іншій формі властиве кожній сучасній демократичній країні, воно є історично зумовленим наслідком суспільно політичного розвитку [10, с. 170].
Сучасний парламентаризм характеризується наявністю кількох усталених видів парламентів, що різняться своїм статусом, порядком формування, структурою, функціями та іншими ознаками. Зокрема, за своїм статусом розрізняють парламенти президентських, парламентських, і змішаних (напівпрезидентських, парламентсько-президентських) республік та монархій [28, с. 10].
Статус парламентів країн з президентською формою правління визначається жорстоким розподілом влад в організації державної влади.
Це характерно для США та ряду країн Латинської Америки (Бразилія, Венесуела, Мексика та ін.). У цих країнах не існує інститутів розпуску парламентів, вотуму недовір'я урядові та відповідальності уряду перед парламентом. Чіткий розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади, забезпечується конституційною системою стримувань і противаг (наприклад, в США законодавча влада належить конгресові, а виконавча – президенту) [7, с. 371].
Особливість статусу парламенту за парламентської форми правління полягає, насамперед, в існуванні інституту відповідальності уряду перед парламентом (принцип парламентського, відповідального правління).
Парламент за цієї форми правління відіграє надзвичайно важливу, практично вирішальну роль у формуванні уряду. Такий статус парламенту характерний для Великої Британії та ряду інших розвинених демократичних країн, які свого часу подолали ті чи інші форми диктатури (Австрія, Італія, Німеччина та ін.), а також для окремих країн як Східної Європи (Болгарія, Угорщина), так і СНД. Разом з тим за цієї форми правління існує інститут розпуску парламенту [6, с. 233].
У країнах зі змішаною формою правління поєднуються елементи президентської і парламентської систем. Тут існує інститут парламентської відповідальності уряду, а президенту належить право розпуску та ряд інших прав щодо парламенту. Ця система характерна для Франції і ряду країн СНД, зокрема для Росії. Загалом вона характеризується сильною президентською владою [22, с. 79].
У більшості країн, що розвиваються, особливо з президентською формою правління, роль парламенту значно принижена. Це стосується таких держав СНД, як Узбекистан, Казахстан, Туркменистан та ін.
Істотно відрізняється від названих видів статус парламентарів країн соціалістичної орієнтації (КНР, КНДР, В'єтнам, Куба). В них у значному ступені зберігається організація державної влади, у тому числі законодавчої, яка існувала в колишньому Союзі РСР і в країнах Східної Європи. В основі такої організації, як відомо, лежав принцип єдності державної влади, повновладдя рад та керівної ролі відповідних правлячих партій. Вона офіційно не визнавала принципу розподілу влади, хоча частково втілювала його і проголошувала верховенство представницьких органів державної влади.
Ілюстрацією може слугувати система організації законодавчої влади у Китайській Народній Республіці. Зокрема, у ст. 57 Конституції КНР (1982 р.) зазначається, що Всекитайські збори народних представників є вищим органом державної влади; постійно діючим органом є Постійний комітет Всекитайських зборів народних представників. Ці органи за даною Конституцією (ст. 58) здійснюють законодавчу владу в країні.
У деяких країнах має місце істотне приниження ролі парламентарів, перетворення їх у дорадчі, консультативні та інші допоміжні органи.
Зокрема, консультативні парламенти передбачені конституціями деяких мусульманських країн, де існують абсолютні монархії (Бахрейн, Бруней, Катар, Кувейт, ОАЕ). До того ж у деяких з цих держав парламенти час від часу розпускаються у разі "надмірного", з точки зору монархів, прагнення до самостійності [6, с. 234].
За часом виникнення і функціонування сучасні парламенти можна умовно поділити на чотири види або покоління, а саме: давні (середньовічні) парламенти; часів нової історії; ті, що виникли після другої світової війни; новітні парламенти.
Перша група – це ті парламенти, які мають давній родовід, зокрема парламент Ісландії, який виник понад тисячу років тому (930 р.), чи дещо "молодший" парламент Великої Британії, якому понад 700 років. Ці інституції мають великий досвід, є носіями багатьох демократичних традицій. Вони сприяли утвердженню демократизму своїх суспільств. Водночас ці парламенти справили і справляють істотний вплив на становлення і розвиток інших парламентів як сусідніх держав, так і з числа колишніх колоній, а також на інші органи державної влади [7, с. 374].
До другої групи – часів нової історії – відносять парламенти, виникнення яких пов'язано з буржуазними революціями та прийняттям перших конституцій. Вони сформувались понад два століття тому. Такі з них, як конгрес США, парламент Франції та ряду інших країн теж можуть вважатись каталізаторами становлення і розвитку органів державної влади не тільки своїх, а й інших країн.
Для переважної більшості парламентів новітньої історії характерні демократичні принципи і значна роль в політичному житті своїх країн. Необхідно, втім, мати на увазі, що ряд класичних парламентів пережили певний занепад у першій половині XX ст., коли у багатьох країнах установились диктаторські режими. Це мало місце як у парламентських, так і у президентських республіках [7, с. 375].
Друга половина XX ст. ознаменувалась відродженням та зростанням ролі парламентів і парламентаризму. Після другої світової війни виникла значна кількість нових парламентів у зв'язку з проголошенням незалежності рядом країн Азії й Африки. Ряд держав після повалення фашистської диктатури стали на парламентський шлях розвитку (Німеччина, Італія, Австрія та ін.). У багатьох країнах зміцнились конституційні основи парламентаризму.
Зазвичай, парламентаризм країн, що розвиваються, здебільшого тільки почав своє становлення. Використовуючи досвід парламентів демократичних держав, зокрема Великої Британії, Франції та інших, ці країни вводять інститути парламентської відповідальності уряду, принцип розподілу влади, верховенство парламенту, завдяки чому тут поступово утверджується парламентська демократія, реальний парламентаризм, хоча в деяких із них продовжують існувати авторитарні режими.
Групу наймолодших парламентів становлять парламенти держав з числа колишніх республік Союзу РСР та країн Східної Європи. У переважній більшості тут вищі представницькі органи поступово перетворюються у парламенти цих країн. Цьому сприяють прийняття нових, дійсно демократичних конституцій, проведення на їх основі вільних виборів, створення багатопартійних систем, здійснення на їх основі структуризації парламентів тощо. Як правило, колишні соціалістичні держави мають різні парламентські традиції, статуси, а отже, різною мірою сприйнятливі до впливів відомих своїми демократичними засадами парламентів західних країн [7, с. 377].
Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що важливим моментом для характеристики сучасного стану парламентаризму є те, що представницькі органи продовжують відіграти значну роль у сфері ідеології, ідеологічного впливу на населення.
У багатьох країнах парламент уособлює укорінення національної традиції, його діяльність та сприймання її населенням визначають особливості політичної культури. І це не можна не враховувати. Водночас, парламенти є ареною для узгодження суперечностей і можуть використовуватись політичними партіями для активної пропаганди своїх програм та демократичної боротьби за владу.


РОЗДІЛ 2 ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ СТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ
Український парламентаризм має велике історичне підгрунтя, що дає змогу говорити про традиції розвитку парламентаризму в Україні, а саме – про утвердження в Україні демократичних інститутів, системи розподілу влади, наявність представництва громадян в органах влади. Проте зазначимо, що хоча критерії, які використовуються для визначення рівня парламентаризму, не зовсім обгрунтовані, передчасно зараховувати Україну до групи країн, що мають стійкі парламентські системи [14, с. 205].
На новому етапі парламенту України необхідно переглянути сутність свого призначення. Внутрішній потенціал парламентаризму ще не цілком розвинений в Україні. Йдеться, насамперед, про його роль в інтеграції населення і управлінських прошарків у загальну мережу правил і звичок, консолідації суспільства, врегулювання конфліктів між політичними акторами, зміцнення політичних систем за допомогою мобілізації населення на підтримку нових інститутів [15, с. 73].
Для цього необхідно вельми багато зробити у напрямі формування в суспільстві політичної культури, щоб населення ставилося до представницьких органів з довірою та розуміло свою відповідальність за якість влади.
Розвиток парламентаризму в Україні передбачає певні етапи:
1) на макрорівні – вдосконалення всієї політичної системи, підготовка всіх її інститутів до парламентаризму;
2) має завершитися становлення парламенту для його адекватного сприйняття самою системою;
3) серйозні зміни мають відбутися в суспільній підсвідомості, політичній і правовій культурі суспільства, коли населення за всіма недоліками парламентаризму усвідомлюватиме необхідність його функціонування в політичній системі як найважливішого каналу впливу на дії влади [20, с. 17].
На думку дослідника з питань українського парламентаризму
А. Пахарєва, в Україні гостро відчувається потреба в якісній владі, тобто в міцній та єдиній владі. Адже поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову – це поділ суто функціональний, професійний. І нав'язані суспільству думки, дискусії щодо того, яка влада важливіша, є не лише продуктивними, а й хибними за своєю сутністю [25, с. 518].
Конституцією України закріплено незбалансований характер системи державної влади. Це обмежує вплив Верховної Ради на формування Уряду, зумовлює постійний політичний конфлікт між гілками влади за перерозподіл повноважень, призводить до зменшення ролі Парламенту в політичній системі країни [15, с. 74].
Політичне структурування Верховної Ради часто відбувалося за критеріями, які відрізнялися від стандартів європейської парламентської демократії, коли депутатські фракції і групи формуються політичними силами, що отримують довіру виборців.
Внаслідок цього представництво суспільних інтересів у Парламенті набуває все більш деформованого характеру [15, с. 75].
Фракційна структура Верховної Ради, внаслідок дії чинників нелегітимного характеру, не відповідає політичному вибору громадян.
Якщо у Верховній раді І та ІІ скликань фракції і групи формувалися переважно за ідеологічною та партійною ознаками, то з 1998 року вони створюються у тому числі за корпоративною та регіональною ознаками, а також для просування особистих інтересів політичних лідерів.
Основним критерієм політичного структурування Верховної Ради ІІІ та ІV скликань стає ставлення парламентських політичних сил до Президента України.
Політична структура парламенту традиційно деформується також через вихід окремих депутатів зі складу фракцій тих партій і блоків, за списками яких вони були обрані, при тому, що самі фракції не припиняють свого існування.
За цих умов запровадження пропорційної системи виборів до Верховної Ради України та конституційних обмежень переходу народного депутата України до іншої фракції стають конче необхідними заходами, які сприятимуть посиленню політичної відповідальності як парламентських партій, так і окремих народних депутатів та допоможуть запобігати спробам впливу на політичну структуру Парламенту шляхом тиску на депутатів, оскільки такі спроби втратять сенс.

РОЗДІЛ 3 ЗАГАЛЬНІ УМОВИ УСПІШНОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ ТА ПРОБЛЕМИ ПАРЛАМЕНТСЬКОГО РЕФОРМУВАННЯ ЯК ЇЇ СКЛАДОВОЇ
3.1 Сутність і зміст конституційної реформи в Україні та деякі аспекти парламентського реформування як її складової
Для кращого розуміння того, за яких умов можливою є успішна реалізація конституційної реформи, варто розібратися в її суті.
Перш за все, зміни до Конституції України, прийняті 08.12.2004 р., стосуються форми державного правління.
Необхідно зазначити, що форма правління як до конституційної реформи, так і після неї, залишалася напівпрезидентською, проте внаслідок неї змінилася доволі суттєво [18, c. 348].
Наразі в Україні відбувся перехід від напівпрезидентської моделі із домінуючим патерном лідерства президента до моделі із домінуючим патерном лідерства уряду [18, с. 349].
Детальніше зміни, закладені законом від 8 грудня 2004 року, виглядали у такий спосіб.
У конституційних положеннях вперше була закріплена необхідність створення парламентської коаліції у Верховній Раді, на основі якої мав би формуватися уряд. За пропозицією новоствореної коаліції Президент вносить кандидатуру Прем’єр-міністра до Верховної Ради, яка його затверджує.
До прерогатив парламентської коаліції було фактично віднесене призначення усього складу уряду, окрім міністрів оборони та закордонних справ, чиї кандидатури мав визначати Президент.
Президент також отримував право розпустити Верховну Раду у разі несформування у встановлені терміни парламентської більшості чи уряду [19, с. 39].
З одного боку, позитивним моментом функціонування нової моделі влади стало правове затвердження необхідності формування парламентської коаліції та призначення на її основі уряду. Це мало сприяти структуруванню парламенту, встановленню правового зв'язку між парламентом та урядом і як наслідок і формуванню чітких меж відповідальності.
Логічним кроком стало і розширення умов для розпуску парламенту Президентом за умов, коли законодавчий орган не виконував свої конституційні обов’язки з формування коаліції та уряду.
З іншого боку, певний дисбаланс у нову систему влади вносили два президентські міністри, що вже становило загрозу потенційного конфлікту між Президентом та Верховною Радою.
Серед деяких українських науковців викликав занепокоєння й той факт, що в Конституції не було прописано механізмів взаємодії більшості та опозиції [15, с. 79].
Залишала бажати кращого суто юридична сторона, яка давала багато приводів до суперечливих оцінок одних і тих же положень Конституції.
Як можна побачити, потенційні загрози, закладені у новій редакції Конституції, повністю проявили себе протягом 2006-2007 р.р.
Частково це було зумовлено нечіткістю та суперечністю нового Основного Закону, частково – діями чи бездіяльністю відповідних політичних акторів. Наразі важливим є з'ясувати те, які передумови повинні існувати для того, щоб існуюча модель влади почала функціонувати успішно.
Перш за все, значні зауваження викликає чисто юридична сторона нової Конституції. Необхідність її коригування визріла вже давно і підтверджувалася неодноразовими конфліктами між Президентом та Верховною Радою, зокрема, навколо законності дострокового припинення повноважень парламенту.
Основний недолік юридичних норм Конституції, що стосуються форми державного правління, полягає у відсутності чіткої регламентації відповідальності органів державної влади, тобто зв'язку між їх діями та санкціями, що з приводу них можуть виникнути.
Так, Конституція передбачає формування парламентської коаліції на основі фракцій, тобто фактично забороняє утворювати її шляхом включення окремих депутатів.
З іншого боку, порушення цієї норми не веде до жодних юридичних наслідків. Саме ця колізія стала правовим підгрунтям конфлікту, що розгорівся навколо указу Президента від 2 квітня 2007 р.
З одного боку, парламентом було порушено норму Конституції щодо механізму формування коаліції, з іншого – таке порушення не було прямо санкціоноване в Основному Законі. Саме тому розпуск Верховної Ради Президентом був юридично недосконалим.
Цілком очевидно, що подібну колізію слід виправляти, наприклад, шляхом внесення до Конституції положення про те, що в разі порушення фракційної основи утворення коаліції вона вважається несформованою, що одразу ж робить розпуск парламенту юридично обірунтованим.
Інший приклад стосується легітимності Верховної Ради за умови, що чисельність депутатів є меншою за 300 осіб. Абсолютно логічним є те, що в такому разі парламент не може виконувати усі свої конституційні обов’язки, отже, повинен стати недієздатним.
Проте такого положення в Основному Законі також немає, що і призвело до тривалої полеміки Президента та коаліції стосовно юридично виваженого шляху розпуску парламенту та оголошення дострокових виборів.
Таким чином, значний недолік нової редакції Конституції полягає у відсутності зв'язку між причиною та наслідком, між порушенням та санкцією, яку воно тягне за собою [17, c. 24].
Зрозуміло, що вже згадані та деякі інші аналогічні юридичні колізії мають бути виправлені законодавчим шляхом.
З іншого боку, функціонування форми правління неможливе без узгодженої волі її суб'єктів і органів державної влади і політичних сил та окремих політиків, які за ними стоять.
Фактичне наповнення формальних юридичних норм та втілення їх у життя є одним із основних їх завдань. На жаль, вітчизняні політики часто демонструють невміння утворити ефективну модель функціонування існуючої форми правління [26, c. 35].
Зрозуміло, що багато норм Конституції можуть трактуватися по-різному. Проте в той же час цей недолік можна виправити шляхом відповідної діяльності політичної верхівки. Так, зміст багатьох конституцій світу доволі сильно суперечить реально існуючій формі державного правління, а іноді є ще більш невизначеним, ніж зміст українського Основного Закону.
Конституція Франції передбачає, що Президент призначає Прем'єр-Міністра, проте практика свідчить про те, що глава держави рахується із парламентською більшістю та призначає кандидата від неї, незалежно від того, чи належить він до тієї ж політичної сили, що і парламентська більшість [6, с. 243].
Велика Британія, яка зовсім не має зведеної в один нормативний акт Конституції, демонструє напрочуд стабільну та ефективну форму державного правління. Зрозуміло, що тут велику роль відіграє воля політичної еліти країни [10, с. 167].
Протягом 2006-2007 р.р. був цілий ряд випадків, що демонстрували неготовність політичної еліти країни до утворення ефективно функціонуючої форми правління.
Так, влітку 2006 р., коли Президенту була подана кандидатура Прем’єр-міністра від парламентської коаліції, глава держави довго вагався, чи згоджуватися на неї. Дійсно, Конституція не містить обов'язку Президента внести до Верховної Ради кандидатуру, подану коаліцією. Проте досвід демократичних країн та звичайна правова логіка свідчить про те, що Президент має погодитися на запропоновану йому кандидатуру. В іншому разі можливе проведення консультацій між Президентом та коаліцією, та попри все главою уряду має стати представник коаліції як представник політичної сили, що перемогла на виборах (що є одним із найважливіших нововведень нової редакції Конституції). Інакше процес формування уряду може затягнутися та призвести до небажаних наслідків.
Так само і склад уряду має формуватися за логікою, закладеною в Конституції. Тобто міністри оборони та закордонних справ мають у будь-якому разі лишатися квотою Президента, усі ж інші міністри і квотою парламенту.
Таке розмежування повноважень між Президентом та парламентом має бути втілене в життя політичною практикою, а, отже, й відповідними діями політичної верхівки країни [25, c. 58].
Порушення логіки Основного Закону заради досягнення власних політичних цілей, як бачимо, призводить до відповідних політичних криз та конфліктів.
Через те, що нова редакція Конституції заклала значне збільшення повноважень парламенту та фактично перемістила центр влади до цього органу влади, надзвичайно зростає роль політичних партій як обієднань, через які має відбуватися зв'язок законодавчого органу із населенням.
Успішне функціонування Верховної Ради, її здатність до формування уряду та ефективного контролю за його діяльністю неможливе без належного рівня розвитку політичних партій у країні.
Українські партії мають бути парламентсько-пристосованими, тобто мати достатню партійну дисципліну та бути здатними до ефективного структурування у складі парламенту, роботи за зразком більшість-опозиція [25, с. 58].
Інакше модель влади, де парламент відіграє вирішальну роль, буде функціонувати невдало та не виправдовуватиме себе.
Такий стан політичної системи, що характеризується нестабільним функціонуванням парламентської більшості, частими змінами парламентських коаліцій та урядів, дістав назву асамблеєризм, і наразі є певні підстави побоюватися переходу української системи влади в такий стан [29, с. 2].
Саме тому провідним українським партіям ще належить еволюціонувати та навчитися налагоджувати співпрацю між собою у складі парламенту. Лише тоді, коли формування коаліцій у новому парламенті буде відбуватися прозоро та відповідно до досягнутих домовленостей, коли зникне практика перебігання депутатів із опозиції у більшість та, зрештою, коли як коаліція, так і опозиція будуть виконувати передусім свої прямі обов’язки, можна буде говорити про успішне функціонування існуючої моделі влади.
Зрештою, значною проблемою для будь-якої форми правлінні може стати брак відповідальності основних владних центрів.
Для України ця проблема є особливо гострою. Здавалося, конституційна реформа певним чином це питання вирішила, адже запровадила механізм парламентської коаліції та формування на її основі уряду.
Проте політична практика показала, що відсутність чіткого розподілу відповідальності і надалі лишилася притаманною рисою української моделі влади. Основною причиною цього стала передусім діяльність відповідних політичних сил, що перебувають при владі та часто намагаються перекласти відповідальність за проблеми різного характеру на своїх опонентів.
Так, представники уряду та коаліції продовжують звинувачувати своїх опонентів, передусім Президента, у певних економічних негараздах, викликаних начебто спровокованою ним політичною кризою. Будь-які проблеми локального масштабу влада списує на місцеві адміністрації чи місцеві ради, що контролюються опозицією, опозиція у свою чергу бачить причину у діяльності вищих органів влади.
Боротьба повноважень між Президентом та урядом, що час від часі розгорається, є ще одним свідченням цього.
Лише чітке розмежування повноважень та відповідальності за їх виконання між основними владними центрами зможе змінити цю ситуацію.
Своєю чергою, такий розподіл є неможливий без доброї волі основних політичних гравців країни та певного часу для його усталення. Розмежування відповідальності не лише зможе покращити функціонування моделі влади, а й зробить її більш прозорою для населення, адже дозволить орієнтуватися, висловлюючись просто, хто за що відповідає і хто у чому винен.
3.2 Проблема інституційного становлення парламентської більшості та парламентської меншості в Україні
Український варіант "змішаної" форми правління передбачає існування посади президента з широкими повноваженнями щодо формування, діяльності та відставки уряду [22, c. 80].
Президент, який не очолює уряд, здатний втручатися у здійснення виконавчої влади та формування політики Кабінету Міністрів, а в разі потреби відмежовуватися від нього, уникаючи відповідальності. Уряд, сформований у позапарламентський спосіб, не пов'язаний із підтримкою парламентською більшістю, є заручником політичного змагання між парламентом і президентом.
За таких умов інститут парламентської більшості в Україні не набув того позитивного значення, яке він має в сучасних демократичних країнах. Це насамперед пояснюється тим, що такий інститут в Україні існує поза контекстом відносин між парламентом та урядом, у яких він діє в парламентських і парламентсько-президентських режимах [27, c. 25].
В Україні парламентські фракції не беруть участі у формуванні Кабінету Міністрів та здійсненні урядової політики.
Ухвалення Верховною Радою Програми дій уряду, як показала конституційна і політична практика, реалізується насамперед як "індульгенція на рік" для уряду, а не як акт висловлення довіри курсові уряду політичною більшістю парламенту [22, с. 81].
Відсутність політико-правових процедур щодо утворення Верховною Радою відповідального перед парламентом коаліційного уряду має наслідком наступні закономірності організації парламентського процесу:
1) основні політичні та економічні сили, представлені у парламенті, не мають політичних стимулів до об'єднання;
2) парламентська більшість є ситуативним утворенням, "геометрія" якої змінюється відповідно до поточних завдань законодавчої діяльності.
Своєю чергою, це гальмує процес персоналізації політичних сил, що стоять за проведенням державної політики, та ускладнює можливість притягнення їх до відповідальності під час виборів.
Наразі діяльність парламенту стає все більш контрольованою Президентом, який чинить значний вплив на політичне структурування Верховної Ради, формування більшості, а також на законодавчий процес, зокрема, через застосування права вето на закони, що визначають повноваження парламенту.
Верховна Рада, яка за своєю природою є найдемократичнішим органом державної влади, не змогла протистояти авторитарним тенденціям, які розвивались в державі.
Протягом 1990-2003 р.р. вона еволюціонувала до стану, який можна визначити наступними ознаками:
1) парламент не здатний в повному обсязі виконувати свої функції – законодавчу, установчу, представницьку та контрольну;
2) роль Верховної Ради є неадекватною потребам суспільства, неспівставною із значенням парламенту у розвинутих демократіях.
Такий характер розвитку парламентаризму в Україні визначає необхідність здійснення у державі конституційної та політичної реформ з метою переходу до парламентсько-президентської моделі правління.
Основним напрямком такої реформи має стати збалансування повноважень у трикутнику "президент – парламент – уряд" та визначення функцій парламенту щодо контролю за діяльністю уряду відповідно до досвіду країн парламентської демократії.
У стратегічному плані це передбачає внесення змін та доповнень до Конституції та деяких чинних законів України, прийняття низки нових законодавчих актів, які б утворили демократичну політичну систему, згідно якої виборці на підставі пропорційної виборчої системи обирають представників політичних партій в парламент, фракції партій-переможниць на виборах утворюють більшість на основі коаліції (через укладання угоди), парламентська більшість формує коаліційний уряд та несе політичну відповідальність за його діяльність, меншість (опозиція) отримує право та можливість контролю, публічної критики дій уряду та внесення альтернативних пропозицій.
Втім, реформування політичної системи в Україні потрібно розпочинати з впровадження закону про вибори народних депутатів, який забезпечив би становлення розвинутої партійної системи.
Цей закон має затвердити пропорційну систему виборів у багатомандатному загальнодержавному окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій з урахуванням регіональних преференцій.
На нашу думку, саме така виборча система на поточний момент забезпечує найбільш адекватний характер представництва парламентом суспільних інтересів.


ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене у курсовій роботі, можна зробити такі висновки.
1. Парламент відіграє важливу роль в управлінні країною, у формуванні її державної політики, але для цього потрібно, щоб виконувалися такі умови:
– парламент повинен бути здатним до ефективного функціонування, уникати внутрішніх конфліктів і чітко дотримуватися свого регламенту, тобто своїх власних правил гри;
– парламент повинен володіти всебічною інформацією про стан справ у державі на тому ж рівні, що і виконавча влада, яка має у своєму розпорядженні величезну інфраструктуру. Такої інфраструктури парламент мати не може, тому, очевидно, він повинен отримувати інформацію не тільки від своїх служб, а й безпосередньо від виконавчої влади;
– парламент повинен мати структури, які б забезпечували постійні комітети, парламентарів аналітичними матеріалами з різних проблем державного будівництва, політики, економіки, культури, освіти, медицини, новітніх технологій тощо.
2. Попри всі недоліки й часто справедливі нарікання на парламенти вони наразі є рушійним фактором демократичного розвитку держав і гарантією проти диктатури. Організація влади на засадах парламентаризму дає можливість залучити до участі в управлінні державою найбільш підготовлених для цього представників народу. Парламенти діють від імені народу, виражають його волю та інтереси.
3. На відміну від органів виконавчої і судової влади, органи законодавчої влади приймають свої рішення відкрито, публічно. Парламенти теж допускають помилки. Втім, безсумнівним є те, що без парламентів, без парламентаризму – демократія неможлива. Тому питання наразі полягає не у доцільності парламентаризму як такого, а у йо