К СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖНАРОДНОГО І НАЦІОНАЛЬНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ .

Курсова робота
з дисципліни "Конституційне право України"
на тему:
СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖНАРОДНОГО І НАЦІОНАЛЬНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ І СВОБОД В УКРАЇНІ

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1 Сучасні міжнародно-правові стандарти в галузі прав
людини та їх вплив на розвиток конституціоналізму в Україні 7
Розділ 2 Конституційно-правовий статус людини і громадянина
в Україні та гарантії його реалізації 12
Розділ 3 Поняття і система конституційних прав і свобод
людини і громадянина 18
3.1 Поняття прав, свобод і обов'язків людини і громадянина 18
3.2 Зміст основних видів прав і свобод людини і громадянина 23
3.3 Загальна характеристика громадянських, політичних,
економічних, соціальних і культурних прав і свобод 25
Розділ 4 Практичне здійснення захисту основних гарантованих конституційним законодавством прав та свобод людини
в Україні 30
Висновки 34
Список використаних джерел 38


ВСТУП
Актуальність теми. Сучасний соціальний прогрес в Україні можливий через включення до процесу суспільного розвитку не лише потенціалу держави, а й, насамперед, творчого потенціалу всіх її громадян, відродження енергії громадянського суспільства.
Без людського фактора всі політичні намагання здійснити демократичні трансформації в українському суспільстві будуть марними. Будь-яка політика, програма, модель ринкової трансформації економіки або законодавчий акт втрачають свій сенс, якщо їм бракує людського виміру, орієнтованого на обов'язкове врахування приватних інтересів людини, на їх координацію з публічними інтересами суспільства, на гарантії і захист прав та свобод людини [24, с. 3].
17 травня 1997 р. Україна ратифікувала Європейську Конвенцію про захист прав людини та основних свобод. Цей найважливіший міжнародно-правовий акт, який має обов'язкову силу для всіх держав-учасниць, відображує перші кроки у колективному забезпеченні основних прав та свобод людини, сформульованих у Загальній декларації прав людини, схваленій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. Вказані норми викладені у розділі 1 Конвенції (статті 2-18) та додаткових Протоколах.
У статті З Конституції України проголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'язком держави.
Визнання Україною цінності людської особистості, її прав та свобод, ідеї правової держави і принципу поділу влади є закономірним результатом суспільно-історичного розвитку. Усвідомлення єдності та взаємообумовленості людини і суспільства привело до визнання і закріплення в Конституції України пріоритету прав та свобод людини і громадянина перед інтересами держави.
Інститут, норми якого закріплюють основи правового статусу особи, посідає центральне місце у конституційному праві. Цей інститут відображає найбільш суттєві, вихідні конституційні начала, що визначають правове становище людини, засади взаємовідносин між особою і державою.
Невипадково, конституційному закріпленню статусу особи присвячено майже третину всіх статей Конституції. Конституційне закріплення цей інститут одержав у розділі ІІ Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", норми якого розвивають одну з найважливіших засад конституційного ладу України, проголошену у ст. 3 Конституції, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.
Саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Не буде перебільшенням сказати, що здійснення прав та основних свобод людини і громадянина є одним із основних факторів, які забезпечують стабільність громадянського суспільства та свідчать про демократичність державно-правової системи [5, с. 11].
Об'єктом дослідження у наданій курсовій роботі є співвідношення міжнародного і національного регулювання прав і свобод людини та забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод в Україні.
Предмет дослідження - міжнародні стандарти, міждержавні угоди, акти міжнародних організацій, законодавство України, праці фахівців в галузі теорії держави і права, конституційного права, інша література, що висвітлює проблеми прав і свобод людини.
Мета роботи - розкрити зміст і взаємозв'язок міжнародного і національного регулювання прав і свобод людини та забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод в Україні.
Відповідно до цього в роботі зосереджена увага на вирішенні таких завдань:
- розглянути сучасні міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини та їх вплив на розвиток конституціоналізму в Україні;
- з'ясувати конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні та гарантії його реалізації;
- визначити поняття прав, свобод і обов'язків людини і громадянина;
- розкрити зміст основних видів прав і свобод людини і громадянина;
- дати загальну характеристику громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав і свобод;
- висвітлити процес практичного здійснення захисту основних гарантованих конституційним законодавством прав та свобод людини в Україні.
Методологічну базу роботи складають сучасні методи пізнання, виявлені юридичною наукою й апробовані практикою.
У процесі дослідження були широко використані такі загальнологічні методи як аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, аналогія тощо.
Крім того, поряд з такими загальнонауковими методами, як формально-логічний, соціологічний, структурно-функціональний, конкретно-історичний, у роботі використовувався системний підхід, що припускає розгляд об'єкта як складного, багатогранного й багатоякісного явища.
При вирішенні поставлених завдань також були використані методи техніко-юридичного аналізу, конкретизації, тлумачення тощо.
Наукова новизна роботи визначається, насамперед, тим, що вона є комплексним дослідженням проблем, пов'язаних із подальшою гармонізацією взаємовідносин, пов'язаних із забезпеченням прав і свобод людини в Україні.
Практичне значення роботи визначається тим, що вона може бути використана при вивченні відповідної теми в курсі "Конституційне право України".
Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Курсова робота складається зі вступу, чотирьох глав, висновків, списку використаних джерел.


РОЗДІЛ 1 СУЧАСНІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ СТАНДАРТИ В ГАЛУЗІ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ В УКРАЇНІ
Кожна держава забезпечує права та свободи особистості за допомогою норм національного права, внутрішніх механізмів і процедур. Проте вже після Першої світової війни стало ясно, що силами окремої держави важко захистити права людини: тут потрібні міжнародні гарантії. У 1919 р. була заснована Ліга Націй, під егідою якої виникла серія міжнародних договорів, що передбачали захист національних меншин в окремих країнах [20, с. 35].
Друга світова війна продемонструвала жахливі факти порушення прав людини тоталітарними режимами як на власній, так і на окупованій територіях, масового знищення мирного населення за ознаками релігійних переконань, расової і національної належності, що підтвердило необхідність забезпечення ефективного міжнародного захисту прав людини. Зусиллями держав світу у 1945 р. було створено Організацію Об'єднаних Націй (ООН), одним з головних завдань якої є здійснення міжнародного співробітництва в "заохоченні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх незалежно від раси, статі, мови і релігії" (Статут ООН, ст. 1).
Сам Статут ООН є вихідним міжнародно-правовим документом, у якому сформульовано принцип поваги до прав і свобод людини. Усі держави-члени ООН повинні виконувати взяті за Статутом зобов'язання, зокрема, заохочувати повагу до прав людини та їх додержання.
Відповідно до Статуту ООН у 1945 р. було створено комісію ООН з прав людини, в обов'язки якої входила підготовка міжнародних документів з прав людини. Вже 10 грудня 1948 р. в Парижі Генеральна Асамблея ООН прийняла й проголосила Загальну декларацію прав людини "як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави".
Загальна декларація прав людини має основоположне значення для міжнародної регламентації прав і свобод людини. Вона проголосила всіх людей вільними та рівними у своїй гідності і правах. Вона є першим міжнародним документом, що найповніше виклав перелік прав людини, який базується на десяти відомих християнських заповідях, англійських, американських і насамперед французьких законодавчих актах щодо прав людини [20, с. 37].
Загальна декларація прав людини складається з преамбули та 30 статей, що містять основні права й свободи людини, які можна поділити на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні.
У першій статті викладені загальні положення, на яких базується Декларація, - невід'ємність прав на свободу та рівність, природність прав людини. У другій статті сформульований принцип рівності й недопущення дискримінації щодо прав і свобод людини.
Загальна декларація прав людини не є юридичне обов'язковим документом, проте відбиває загальну домовленість народів світу і є моральним зобов'язанням для членів міжнародного співтовариства. Це дає підстави використовувати Декларацію в юридичному, моральному та політичному плані як на міжнародному, так і на національному рівнях [16, с. 122].
Загальна декларація прав людини стала складовою частиною так званої Хартії прав людини, до якої також увійшли два пакти, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. на розвиток Загальної декларації прав людини, - Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права.
На відміну від Декларації кожний пакт має обов'язкову силу для держав, які його підписали. Міжнародні пакти поклали на держави зобов'язання дотримуватися проголошених у них прав. За обсягом закріплених прав і свобод пакти не відрізняються від Декларації, лише поширюють і конкретизують її положення.
Втім, є розбіжності в реалізації норм цих Пактів. Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожна держава зобов'язується поважати й забезпечувати права, що містяться у Пакті. Відповідно ж до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права кожна держава зобов'язується вживати у максимальних межах наявних ресурсів заходи до того, щоб поступово забезпечити визнані у Пакті права.
До Хартії прав людини належить ще один документ - Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, який визначає механізм реалізації цього пакту.
Однією з головних тенденцій формування правових систем пострадянських республік, у тому числі України, є врахування міжнародно-правових стандартів, які втілені в міжнародних пактах про права людини. Особливо це стосується становлення конституційного законодавства України, в якому все більш грунтовно втілюються світові цінності конституціоналізму [24, с. 17].
Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, - Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з Протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та інші документи.
У Конституції України знайшли відображення такі політико-правові принципи конституційного ладу, як народовладдя, верховенство права, людина - найвища соціальна цінність, рівність громадян перед законом, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність, право на свободу і особисту недоторканність, право на повагу і гідність. Всі ці положення зорієнтовані на права та свободи людини і громадянина і безпосередньо корелюють з Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод [20, с. 40].
Приписи цієї Конвенції, як і Декларації про права людини, інших міжнародних актів, істотно впливають на становлення конституціоналізму в Україні. Це насамперед втілено в тому, що людина визнається найвищою соціальною цінністю. Отже, зусилля державних і недержавних інституцій повинні бути спрямовані на забезпечення прав особистості, що є основоположною ідеєю Конвенції.
Міжнародні норми вплинули на всю конституційну систему нашої держави, а через неї - і на всю правову систему, демократичний вектор розвитку українського суспільства. Конституція України, що втілила в своїх приписах демократичні цінності світового конституціоналізму, є вагомим підгрунтям входження України як держави в європейський і світовий правовий простір. А це важливо як в економічному, так і в політичному аспектах [3, с. 194].
Безумовно, становлення конституціоналізму в Україні відбувається на основі не лише положень міжнародних пактів, а й врахування вітчизняного досвіду державотворення, менталітету українського народу, сучасного рівня правосвідомості громадян [22, с. 4].
Конституціоналізм - це не лише наявність розвиненого кола конституційного законодавства, яке новелізується під впливом відповідних чинників, а й висока конституційна культура населення, державного апарату. Приписи Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод спонукають до активної діяльності органи державної влади по захисту прав особистості. У значному ступені це визначається динамікою законотворчої діяльності Верховної Ради України, забезпеченням функціонування вищих органів державної влади в режимі злагоди, консенсусу тощо.


РОЗДІЛ 2 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ ТА ГАРАНТІЇ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ
Характер держави і суспільства завжди визначався і визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина, в суспільстві і державі. Тому розділи, положення, статті Конституції, присвячені правовому статусу особи, правам і свободам людини і громадянина, є, як правило, обличчям кожної конституції [7, с. 280].
Правовий статус особи - це відносини між особою і державою та суспільством, передбачені і гарантовані Конституцією і законами України [5, с. 11].
Важливим конституційним принципом є гуманний правовий статус особи, гарантованість її прав і свобод. Цей принцип втілений, насамперед, в таких конституційних положеннях:
- людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю;
- права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави;
- держава відповідає перед людиною за свою діяльність;
- утвердження і забезпечення прав і свобод людини - головний обов'язок держави;
- всі люди вільні й рівні у своєї гідності і правах;
- права і свободи людини невідчужувані і непорушні;
- конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути ліквідовані;
- при прийнятті нових законів чи внесенні змін в чинні закони не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод;
- громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом;
- не може бути привілеїв чи обмежень по ознакам раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками [13, с. 43].
Конституційне право виконує особливу роль у визначенні правового статусу особи як системи конституційних норм, що визначають права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Його норми на конституційному рівні захищають свободу всього суспільства і кожної людини, зокрема, від свавілля державної влади. Вони закріплюють конституційні основи правового статусу особи. Це випливає із змісту ч. 1 ст. 22 Конституції, в якій зазначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції, не є вичерпними. Інші галузі права визначають, конкретизують порядок і умови участі людини і громадянина як суб'єкта у тих чи інших правовідносинах при реалізації своєї правоздатності. Ними можуть встановлюватись інші права і свободи, які конституційними нормами не передбачені [8, с. 95].
Норми ж Конституції як правового акта вищої юридичної сили, що визначають конституційну основу правового статусу особи, мають пріоритет порівняно з іншими нормативно-правовими актами.
Принципи правового статусу особи мають універсальне значення. Вони визначають основні риси статусу всіх членів суспільства, поширюються на всі без винятку права, свободи та обов'язки особи, незалежно від того, у якій галузі законодавства вони зафіксовані [5, с. 12].
Разом з тим, необхідно мати на увазі, що практична реалізація цих положень правового статусу особи наразі у певному ступені ще не забезпечена. Це пояснюється труднощами сучасного періоду розвитку української держави, становлення ринкової економіки, деякою політичною нестабільністю та іншими умовами об'єктивного і суб'єктивного характеру, які не дають можливості повною мірою забезпечити реалізацію проголошених прав і свобод людини і громадянина в Україні [24, с. 18].
Найважливішім конституційним принципом реалізації прав і свобод особи є їх гарантованість.
Як загальна підстава реалізації правового статусу особи (її прав і свобод) цей принцип закріплено у цілому ряді статей Конституції України. Зокрема, у ч. 2 ст. 3 Конституції зазначено, що права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Згідно із ч. 3 ст. 10 Конституції гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови та мов національних меншин. Статтею 14 Конституції гарантується право власності на землю. Про гарантування державою певних прав і свобод згадується також у ст. ст. 15, 22, 25, 30, З1, 33, 34, 43, 46 та інших статтях Конституції України. У деяких з них зазначаються способи гарантування реалізації прав і свобод особи (ст. ст. 14, 22, 24).
Суб'єктом, на якого, перш за все, покладається обов'язок гарантування, забезпечення реалізації прав і свобод, є держава. Такий висновок випливає зі змісту ст. ст. 3, 15, 30, 34, 46 та деяких інших статей Конституції. Таке гарантування здійснюється через всю систему державних органів законодавчої, виконавчої і судової влади.
Проте треба визнати, що система державних органів, покликаних забезпечувати гарантії прав і свобод людини, діє ще не достатньо ефективно. Про це свідчать факти порушень прав людини. Цим порушенням сприяють відсутність необхідних юридичних механізмів та економічних умов для реалізації деяких конституційних положень щодо прав і свобод людини, бюрократизм державного апарату, низький професійний рівень окремих його працівників та деякі інші чинники [22, с. 13].
Створення умов для реалізації прав і свобод людини є завданням не лише державних органів. Певні функції у створенні умов забезпечення реалізації прав і свобод людини виконують органи місцевого самоврядування та об'єднання громадян, передусім, профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські та інші організації.
Конституція України надає право самій людині (особі) активно захищати свої права. Якщо ч. 2 ст. 27 Конституції на конституційному рівні закріпила право на самооборону (необхідну оборону), яке полягає у здійсненні захисту свого життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від кримінальних посягань, то ч. 5 ст. 55 Конституції значно розширює можливості особи у захисті своїх прав і свобод, не обмежуючи це право лише захистом свого та інших осіб життя і здоров'я.
Разом з тим, посилені можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод. Зокрема, ч. 1 ст. 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини захищаються судом. Частиною 2 цієї ж статті Конституції передбачено, що кожній особі надано право оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо особа вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю порушені її права чи свободи.
Принципове значення має також закріплене у ч. 4 ст. 55 Конституції право кожного звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, якщо використані всі національні засоби правового захисту.
В Конституції України простежується тенденція посилити роль кожної особи у забезпеченні максимально повного використання прав і свобод, її самостійність та ініціативу в захисті своїх прав. Це є наслідком утвердження нових начал у взаємовідносинах людини і держави, відмови від оцінки держави як патрона, який спрямовує діяльність пасивної особи. Така позиція Конституції України спрямована на розвиток творчого потенціалу кожної людини, подолання утриманських настроїв, що є важливою умовою історичного прогресу [19, с. 20].
Гарантії реалізації прав і свобод особи в державі не обмежуються лише їх закріпленням у Конституції та в нормативних актах інших галузей права. Реальне забезпечення прав і свобод потребує багатьох передумов, які перебувають поза рамками права. Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні та юридичні гарантії прав і свобод людини [14, с. 111].
Соціально-економічні гарантії передбачають створення такого соціального середовища і відповідної матеріальної бази, які забезпечують реальне користування правами і свободами. Це соціальна стабільність, розвинена економіка, наявність відповідних виробничих потужностей, широкої інфраструктури - системи установ і організацій, що дають можливість обслуговувати всі види соціальних потреб суспільства.
Політичними гарантіями є відповідним чином зорієнтована політика держави, її спрямованість на створення умов, які забезпечили б гідний рівень життя і вільний розвиток кожної особистості, стабільність політичних структур, їх здатність забезпечити громадянську злагоду, належний рівень політичної культури громадян, виключити можливість дестабілізації у суспільстві.
Юридичні гарантії охоплюють всі правові засоби, що забезпечують реалізацію і охорону прав і свобод людини і громадянина. До них належить, перш за все, конституційне закріплення прав і свобод та гарантій їх реалізації.
В інших галузях чинного законодавства (цивільного, сімейного, трудового тощо) ці гарантії конкретизуються, деталізуються. В охороні правових гарантій прав і свобод людини важливу роль відіграє діяльність правоохоронних органів і, передусім, судів.
Недопустимість обмеження прав і свобод людини, проте, не означає абсолютизації цього принципу. Користування правами і свободами має грунтуватися на дотриманні загальновизнаних і природних правил людського співіснування. У певних екстремальних соціальних та іншого роду ситуаціях може виникнути об'єктивна необхідність тимчасового обмеження прав і свобод. Такі випадки чітко визначені Конституцією.
Зокрема, частина 2 ст. 64 Конституції України передбачає, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватись окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Проте за будь-яких умов не можуть бути обмежені рівність прав і свобод, право змінити громадянство, право на життя, право на повагу до гідності людини, право на свободу та особисту недоторканність, право на житло та деякі інші права і свободи, перелік яких наведено у ч. 2 ст. 64 Конституції.


РОЗДІЛ 3 ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ
І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
3.1 Поняття прав, свобод і обов'язків людини і громадянина
Ядром, системоутворюючим елементом правового статусу людини і громадянина є права, свободи і обов'язки людини і громадянина. В правах, свободах і обов'язках не лише фіксуються стандарти поведінки, які вважаються обов'язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи [26, с. 233].
Права людини - це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами [17, с. 9].
Поняття "права людини" складне й багатогранне, це категорія не лише юридична, але і філософська, політична, моральна.
Для кращого розуміння сутності цього поняття необхідно звернути увагу на такі його аспекти:
1) права з'являються у людини від моменту народження як невід'ємні умови фізичного і соціального існування та розвитку і, в той же час, як засіб і мета життя, незалежно від того усвідомлюються вони людиною чи ні;
2) за своїм змістом права людини - це такі її соціальні можливості, які пов'язані з конкретно-історичними умовами; об'єктивно обумовлені досягнутим економічним і культурним рівнем життя суспільства, вони виявляють сукупність потреб, задоволення яких сприяє забезпеченню людині певного стандарту життя, характерного для конкретного суспільства.
У зв'язку з цим, законодавець не може штучно змінювати обсяг прав і свобод: непомірне розширення меж реальних можливостей людини призведе до фіктивного характеру прав людини і, навпаки, свавільне обмеження прав призводить до дезінтеграції функцій соціальної системи;
3) права людини - це категорія можливої поведінки людини, їх реалізація залежить від бажання конкретної людини, а держава не може і не повинна примушувати до використання прав. У той же час нормальне функціонування сучасного демократичного суспільства неможливе без використання його членами своїх прав і свобод. В силу цього держава не може обмежуватися юридичною фіксацією прав людини, вона повинна їх забезпечити (гарантувати) не тільки правовими, але й економічними, політичними та культурними засобами;
4) права людини носять універсальний характер, неподільні, взаємопов'язані і взаємообумовлені, вони є надбанням кожної людини [28, с. 14].
Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.
Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, державою, її інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.
Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій чи іншій державі, а права громадянина - лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.
Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 86), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.
Говорячи про права людини і громадянина, необхідно враховувати, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави - суб'єктів укладених між державами договорів.
Отже, відповідно до Конституції України основне право громадянина - це його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.
Поняття "свобода" в його суб'єктивному значенні тотожне поняттю "суб'єктивне право", і його застосування пояснюється історичними чинниками.
В той же час у юридичній літературі звертається увага на те, що поняття "свобода" більшою мірою пов'язане із характеристикою таких правомочностей особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобода думки і слова, свобода світогляду і віросповідання тощо).
Своєю чергою, поняття "право" передбачає для реалізації соціальних можливостей особи, які становлять його зміст, здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правомочностей особи на участь у діяльності певних структур [9, с. 84].
Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Отже, за відсутності у людини свободи вона не може володіти й реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти в межах, установлених її правовим статусом [16, с. 20].
Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини.
За своїм обсягом поняття "свобода людини" повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством.
Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві.
Необхідно пам'ятати, що поняття "свобода" може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а, з іншого, - конкретизується в можливості вчиняти ті чи інші конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливості такого гатунку, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини [16, с. 22].
Забезпечуючи права і свободи людини, держава, своєю чергою, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов'язків.
Обов'язок - це об'єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій [12, с. 16].
Обов'язок характеризується такими рисами:
1) на відміну від суб'єктивного права юридичний обов'язок - це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися бажанням людини;
2) обов'язок - це завжди певне обмеження прав людини. Людина повинна підкорятися певним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим людям.
Необхідність встановлення обов'язків прямо передбачається міжнародно-правовими документами. Так, наприклад, у ч. З ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться, що право людини на вільне вираження свого погляду пов'язане з певними обмеженнями, які, проте мають встановлюватися законом і бути необхідними:
а) для поважання прав і репутації інших осіб;
б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.
Стаття 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті.
У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4) допускається можливість обмеження в національному законодавстві прав, закріплених у пакті, втім, лише таких, що визначаються законом, і лише постільки, по скільки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві;
3) виконання обов'язку забезпечується спеціальним механізмом, який має держава. За невиконання обов'язку держава встановлює юридичну відповідальність [9, с. 91].
Права, свободи і обов'язки людини і громадянина, які отримали конституційне закріплення, називаються основними правами, свободами і обов’язками людини і громадянина.
3.2 Зміст основних видів прав і свобод людини і громадянина
Основні права і свободи людини і громадянина становлять собою насамперед межі і форми можливого, дозволеного та гарантованого для особи Конституцією і законами України. Тобто це певна міра (міри) і види благ (політичних, економічних, соціальних, духовних тощо), які визначає за особою або надає особі і гарантує, охороняє держава.
Основні права і свободи характеризуються специфічними рисами, а саме:
1) вони життєво важливі та найбільшою мірою соціальне значимі як для окремої людини, так і для суспільства в цілому і для держави. Значення основних прав і свобод для людини полягає в тому, що вони виступають необхідною передумовою її участі у вирішенні питань устрою та управління суспільством, забезпечення честі та гідності людини тощо.
Для суспільства та держави значимість основних прав і свобод людини і громадянина обумовлена тим, що їх реалізація забезпечує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;
2) вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;
3) їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації, зокрема:
а) конституційні (основні) права і свободи становлять ядро правового статусу особи і покладені в основу всіх юридичних прав, встановлених іншими галузями права, які, в силу цього, мають похідне значення по відношенню до основних;
б) закріплюються за кожною людиною і за кожним громадянином;
в) мають загальний характер. Тобто їх об'єм є однаковий для кожної людини і для кожного громадянина;
г) основні права і свободи мають особливу юридичну форму закріплення - вони фіксуються в Конституції України;
д) специфіка механізму їх реалізації пов'язана з тим, що, на відміну від інших прав і свобод, які реалізуються в конкретних правовідносинах, основні права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, невід'ємного права кожного учасника правовідносин [10, с. 55].
Основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина становлять певну систему та класифікуються за різними підставами:
1) залежно від суб'єкта їх поділяють на права людини і права громадянина;
2) за черговістю їх включення до конституцій та міжнародно-правових документів - на права першого, другого та третього покоління;
3) за генезою - на природні (природжені) та похідні від них;
4) за видом суб'єкта - на індивідуальні та колективні;
5) за ступенем їх абсолютизації на такі, що підлягають обмеженню і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню;
6) за характером утворення - на основні та додаткові.
Найбільш поширеним в юридичній літературі критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина є їх зміст. Як правило, за змістом вони поділяються на три групи: громадянські права і свободи; політичні права і свободи; економічні, соціальні та культурні права і свободи.
3.3 Загальна характеристика громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав і свобод
Громадянські права і свободи людини і громадянина є пріоритетним видом прав і свобод. Ці права вважаються природними, тобто такими, що їх має або повинна мати кожна людина незалежно від громадянства з часу на