Кр 1.Конституційно-правова відповідальність 2.виборна система.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Конституційне право України"

 

ЗМІСТ

1. Конституційно-правова відповідальність: поняття, суб'єкти,
форми та підстави 3
2. Виборча система України 10
3. Тестові завдання 18
Список використаної літератури 21

1. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ:
ПОНЯТТЯ, СУБ'ЄКТИ, ФОРМИ ТА ПІДСТАВИ
Переважна більшість конституційно-правових норм не містить санкції, тому в разі їх порушення для відповідних суб'єктів настає юридична відповідальність, передбачена іншими галузями права – цивільним, адміністративним, трудовим, кримінальним.
Окремі конституційно-правові норми містять санкції, котрі можна поділити на дві групи:
1) бланкетні санкції, в яких не встановлюються конкретні форми відповідальності, і які для вирішення питання про притягнення до юридичної відповідальності відсилають до кримінального, адміністративного, цивільного чи іншого галузевого законодавства, як-от: "За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність" (ст. 60 Конституції України);
2) санкції, що передбачають конкретні форми відповідальності [8, с. 26].
В останньому випадку мова йде про особливий вид юридичної відповідальності – конституційно-правову відповідальність.
В юридичній літературі зустрічаються різні підходи до визначення конституційно-правової відповідальності.
Перший підхід характеризується тим, що його прихильники обмежуються загальною характеристикою конституційно-правової відповідальності, розглядаючи її:
1) або як відповідальність державних органів і посадових осіб за порушення конституційно-правових норм [3, с. 295];
2) або як настання несприятливих наслідків для суб'єкта, який скоїв правопорушення (негативна відповідальність), а також як правовий стан, обумовлений участю в публічно-правових відносинах (позитивна відповідальність) [6, с. 21].
Другий підхід пов'язаний із намаганням деталізувати поняття конституційно-правової (конституційної) відповідальності, вирізняючи її окремі напрями – відповідальність владних структур перед суспільством, відповідальність держави за забезпечення прав і свобод людини і громадянина, відповідальність окремої особистості (групи осіб) за невиконання своїх обов'язків або за зловживання своїми правами, що закріплені в Конституції [11, с. 25].
На думку В. В. Кравченка, перший підхід не дозволяє чітко відокремити конституційно-правову відповідальність від інших видів юридичної відповідальності (за порушення конституційно-правових норм може наставати, наприклад, кримінальна чи адміністративна відповідальність), а другий надто ускладнює саме визначення конституційно-правової відповідальності [8, с. 28].
Розкриваючи зміст поняття "конституційно-правова відповідальність", доцільно виходити із більш загального поняття "юридична відповідальність", яке в теорії держави та права визначається як несприятливі наслідки, що настають для суб'єкта правопорушення, який не дотримується припису правової норми. Відповідно конституційно-правову відповідальність у загальному вигляді слід розглядати як несприятливі наслідки, що настають для суб'єкта конституційно-правового правопорушення. Ці несприятливі наслідки мають особливий політико-правовий характер і передбачаються в санкціях конституційно-правових норм.
З урахуванням зазначеного В. В. Кравченко зробити висновок: "конституційно-правова відповідальність – це особливий вид юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий характер, настає за скоєння конституційно-правового делікту та яка знаходить вияв у передбачених конституційно-правовими нормами особливих несприятливих наслідках для суб'єкта конституційного делікту" [8, с. 28].
Питання щодо кола суб'єктів конституційно-правової відповідальності є чи не центральним у контексті цієї проблематики. Доволі поширеними є спроби звести його лише до органів державної влади та їх посадових осіб [2, с. 32].
На погляд В. В. Кравченка, коло суб'єктів конституційно-правової відповідальності є набагато ширшим, до нього можна віднести також:
– органи місцевого самоврядування (їх рішення з мотивів невідповідності Конституції чи законам України зупиняються в установленому законом порядку з одночасним зверненням до суду – ст. 144 Конституції України);
– політичні партії (анулювання реєстраційного свідоцтва у разі невиконання політичною партією вимог Закону України "Про політичні партії" – ст. 24 Закону України "Про політичні партії");
– громадян України (наприклад, втрата громадянства України, якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави або якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави – ст. 19 Закону України "Про громадянство України" чи скасування рішення про оформлення набуття громадянства України ст. 21 Закону України "Про громадянство України");
– іноземних громадян та апатридів (наприклад, позбавлення іноземця чи апатрида статусу біженця – ст. 15 Закону України "Про біженців") [8, с. 29].
В юридичній літературі обгрунтовується висновок щодо необхідності введення до кола суб'єктів конституційно-правової відповідальності держави.
Зокрема, до конституційно-правової можна віднести відповідальність держави перед громадянами за масові порушення законності, що були допущені в минулому.
Інша форма відповідальності держави перед громадянами пов'язана з реалізацією права громадян оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).
Крім того, існує і конституційно-міжнародна відповідальність держави за забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні, що пов'язано з реалізацією права людини і громадянина звертатися в міждержавні органи (насамперед, до Європейського суду з прав людини) для захисту своїх прав і свобод.
Конкретні форми конституційно-правової відповідальності передбачаються санкціями конституційно-правових норм і можуть бути класифіковані за різними підставами:
1) за суб'єктами відповідальності (індивідуальні санкції; санкції, що застосовуються до колективного суб'єкта);
2) залежно від того, який суб'єкт застосовує конституційно-правові санкції (Президент України, Верховна Рада України, територіальна громада тощо);
3) за метою і наслідками санкцій (правовідновні; попереджувальні; санкції, спрямовані на припинення конституційного правопорушення; санкції-стягнення).
Пріоритетне значення має класифікація форм конституційно-правової відповідальності за характером негативних наслідків санкції.
Аналіз Конституції України та інших джерел конституційного права України, що містять норми, які передбачають конституційно-правову відповідальність, дозволяє зробити висновок, що за цією підставою конкретні форми конституційно-правової відповідальності можна систематизувати у такий спосіб:
1) дострокове припинення повноважень органів публічної влади та їх посадових осіб, зокрема:
– усунення Президента України з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту – ст. 111 Конституції України;
– дострокове припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України – п. 8 ч. 1 ст. 106 Конституції України;
– прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України – ст. 87 Конституції України;
– звільнення Президентом України з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України – п. 1 ч. 1 ст. 106 Конституції України;
– дострокове припинення повноважень народного депутата України – ст. 81 Конституції України;
відставка Кабінету Міністрів України або окремих його членів – ст. 115 Конституції України;
– дострокове припинення повноважень органів і посадових осіб місцевого самоврядування територіальною громадою – ст. 75 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні";
2) скасування, зупинення актів органів публічної влади та їх посадових осіб, накладання на них вето, зокрема:
– зупинення Президентом України дії актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх неконституційності – п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України;
– скасування Президентом України актів Ради міністрів Автономної республіки Крим – п. 16 ч. 1 ст. 106 Конституції України;
– визнання Конституційним Судом України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (повністю або їх окремих положень) неконституційними – ст. 152 Конституції України;
– накладання Президентом України вето на закони, прийняті Верховною Радою України, – ст. 94 Конституції України;
– зупинення рішень органів місцевого самоврядування – ст. 144 Конституції України;
3) встановлення обмежень щодо реалізації окремих конституційних прав і свобод відповідними суб'єктами конституційного права, зокрема:
– заборона утворення і діяльності об'єднань громадян – ст. 37 Конституції України;
– втрата громадянства України, скасування рішення про оформлення набуття громадянства України (ст.ст. 19, 21 Закону України "Про громадянство України");
– позбавлення статусу біженця – ст. 15 Закону України "Про біженців" [8, с. 30-32].
У загальній теорії держави та права зазвичай виділяють дві складові підстав юридичної відповідальності – фактичну підставу (склад правопорушення) та нормативну підставу (норми права), що можуть бути застосовані й в аналізі підстав конституційно-правової відповідальності.
Підстава конституційно-правової відповідальності – це і конкретна норма конституційного права, яку було порушено, і одночасно – наявність у діянні особи (органу, держави тощо) конкретного складу конституційного делікту [8, с. 32].
Нормативною підставою конституційно-правової відповідальності може бути визнано порушення норм Конституції України та інших джерел галузі конституційного права.
Водночас конституційно-правові норми доволі часто не містять чітких юридичних підстав притягнення суб'єкта до конституційно-правової відповідальності.
Фактична підстава конституційно-правової відповідальності – це конкретний конституційно-правовий делікт, склад якого передбачає об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону.
Об'єктом конституційно-правового делікту може виступати конституційний лад, законність, правопорядок, права та свободи людини тощо.
Об'єктивна сторона конституційно-правового делікту містить саме діяння, його негативні наслідки та причинний зв'язок між ними.
Необхідно підкреслити, що конституційно-правова відповідальність може наступати лише у випадках прямого порушення конституційно-правової заборони чи невиконання функцій, завдань, обов'язків, покладених конституційно-правовою нормою на суб'єктів конституційного права.
Коло суб'єктів конституційно-правової відповідальності вже аналізувалося вище.
Певні труднощі можуть виникати в аналізі суб'єктивної сторони конституційно-правового делікту, одним із найважливіших елементів якої є вина, а в окремих працях висловлюється думка щодо можливості настання негативної конституційно-правової відповідальності без вини [6, с. 27].
Проте без вини конституційно-правова відповідальність втрачає будь-який сенс і стає безпредметною.
Інша справа, що стосовно деяких суб'єктів інколи доволі складно встановити конкретну форму вини – намір чи необережність, наприклад, у випадку дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови, якщо він не забезпечує здійснення наданих йому повноважень – ст. 79 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".
2. ВИБОРЧА СИСТЕМА УКРАЇНИ
Термін "виборча система" використовується в двох значеннях – широкому і вузькому.
У широкому значенні під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, які складаються в зв'язку з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування. Ці відносини регулюються конституційно-правовими нормами, які в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права.
Виборча система у вузькому значенні – це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців чи інших уповноважених осіб [8, с. 190].
При цьому виділяють три основних види виборчих систем, які відрізняються порядком встановлення результатів голосування:
1) мажоритарну (від франц. majorіtee – більшість), за якою обраними вважаються кандидати, які набрали більшість голосів виборців по виборчому округу, в якому вони балотувалися (мажоритарна система історично стала першою);
2) пропорційну, за якою розподіл мандатів між партіями, що виставляли своїх кандидатів до представницького органу, здійснюється відповідно до отриманої ними кількості голосів виборців.
Пропорційна система застосовується лише при виборах колегіального органу. Ідею пропорційної системи сформулював Луї Сен-Жюст у 1793 р., але вперше вона була застосована лише в кінці XІX ст. (Сербія, 1888 р.; Бельгія, 1889 р. тощо).
Наразі пропорційна система застосовується більш як у 60 країнах;
3) змішану, яка передбачає поєднання перших двох систем: обрання однієї частини депутатів здійснюється за мажоритарною системою, тобто по виборчим округам, іншої – за партійними списками [9, с. 10].
Мажоритарна система виникла історично першою. В її основу покладений принцип більшості: обраним вважається той кандидат, який одержав встановлену законом більшість голосів. На практиці в різних країнах застосовуються три різновиди цієї системи.
Мажоритарна система абсолютної більшості – відповідно до неї обраним вважається той, хто набрав абсолютну (або просту) більшість голосів, тобто більше половини (50 % + 1 голос) загальної кількості поданих і визнаних дійсними в даному виборчому окрузі голосів виборців. Враховуючи те, що одержати абсолютну більшість голосів важко, ця система передбачає проведення другого туру голосування, для перемоги в якому достатньо набрати відносну більшість голосів.
Мажоритарна система відносної більшості передбачає, що обраним вважається кандидат (список кандидатів), який набрав більше голосів, ніж кожен з інших кандидатів окремо. За цієї системи не встановлюється обов'язковий мінімум участі виборців у голосуванні – вибори вважаються дійсними, якщо в них взяв участь хоча б один виборець, нехай навіть один з кандидатів.
Особливістю цієї системи є те, що обраним може бути кандидат, який одержав відносну більшість голосів, яка, проте, належить абсолютній меншості виборців. Така ситуація, наприклад, часто виникає у випадку, коли у виборчому окрузі, де балотується кілька кандидатів (А, Б, В, Г, Д), 60 тис. голосів виборців розподіляються таким чином: А – 20 тис. голосів, Б – 15 тис., В – 14 тис., Г – 6 тис. і Д – 5 тис.
Обраним у депутати буде кандидат А, за якого проголосувало 20 тис. виборців, тобто більше, ніж за кожного з інших кандидатів. Те, що проти А голосувала більшість виборців округу (за інших кандидатів, тобто проти А, подано 40 тис. голосів), до уваги не береться.
Мажоритарна система кваліфікованої більшості визначає, що переможець має одержати обумовлену більшість голосів, яка перевищує половину голосів виборців – 2/3, 3/4, 4/5. У зв'язку зі складністю одержання такої кількості голосів ця система на практиці застосовується досить рідко.
Пропорційна виборча система передбачає розподіл депутатських мандатів між виборчими об'єднаннями (партійними списками кандидатів) пропорційно кількості голосів, поданих за кожний список. На виборах, що проводяться за цією системою, кандидати в депутати висуваються виключно політичними партіями у вигляді партійних списків, і виборці голосують не за окремих кандидатів, а за той чи інший партійний список у цілому.
Для визначення кількості мандатів, що їх здобуває та чи інша партія, застосовується так званий виборчий метр (квота), який визначає найменшу кількість голосів, необхідних для обрання одного депутата. Ця квота може встановлюватись як для всієї країни, так і окремо для кожного округу.
Одержані партією депутатські місця, як правило, розподіляються згідно з порядком розміщення кандидатів у партійному списку. Якщо відповідно до квоти одержаних партією голосів вистачає на заміщення двох місць, їх займають перші два кандидати з партійного списку, якщо на три місця – перші три кандидати.
З позиції забезпечення демократичного характеру виборів і мажоритарна, і пропорційна системи мають як певні недоліки, так і переваги.
Так, мажоритарна система не забезпечує адекватного представництва в парламенті партій за результатами голосування – партія, яка отримала більшість голосів виборців за певних обставин може отримати в парламенті меншість місць, тоді як мажоритарна система, що надає переваги великим партіям, забезпечує політичну стабільність та керованість країною.
Пропорційна система, на перший погляд, здається більш демократичною, але вона може сприяти утворенню в парламенті дрібних фракцій, що ускладнює процес формування парламентської більшості й призводить до дезорганізації його діяльності та політичної нестабільності в суспільстві. Тобто ефективно вона може функціонувати лише за умови реальної багатопартійності та відсутності поляризації політичних сил у суспільстві. Крім того, голосування не за конкретних кандидатів, а за партійні списки може використовуватися у власних інтересах партійною верхівкою, якщо ці списки формуються келійно, без врахування поглядів рядових членів партії та партійного електорату [5, с. 3].
Змішані системи застосовуються з метою поєднати переваги мажоритарної і пропорційної систем та перебороти їх недоліки. При цьому поняття "змішана виборча система" в літературі також тлумачиться в широкому та вузькому значенні.
У першому значенні вона являє собою одночасне застосування при формуванні виборного органу мажоритарної та пропорційної систем.
У другому значенні змішана виборча система означає схрещення окремих елементів мажоритарної та пропорційної систем. При цьому виділяють два різновиди таких систем:
1) засновані на переважному використанні елементів пропорційної системи (посилена пропорційна система або система з премією для більшості"), наприклад, у Греції;
2) засновані на переважному використанні елементів мажоритарної системи, наприклад, у Німеччині та Італії.
В Україні застосовуються різні виборчі системи: на виборах Президента України та місцевих виборах – мажоритарна, на виборах народних депутатів України – змішана.
Згідно із статтею 1 Закону України "Про вибори народних депутатів України" від 17.11.2011 р. №4061-VІ в ред. від 02.12.2012 р. (далі – Закон) народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Кількісний склад Верховної Ради України становить 450 депутатів.
Вибори депутатів здійснюються за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою:
1) 225 депутатів обираються за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі – за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій;
2) 225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.
Відповідно до статті 15 Закону вибори депутатів можуть бути черговими, позачерговими, повторними, проміжними.
Чергові вибори депутатів проводяться у зв'язку із закінченням конституційного строку повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення.
Позачергові вибори депутатів призначаються Президентом України з підстав і в порядку, встановлених Конституцією України.
Повторні вибори депутата призначаються в одномандатному окрузі Центральною виборчою комісією у разі визнання виборів депутатів в цьому окрузі такими, що не відбулися, або якщо особа після її обрання не набула депутатського мандата в порядку, встановленому Законом України "Про вибори народних депутатів України".
Проміжні вибори депутата призначаються Центральною виборчою комісією в порядку, встановленому Законом України "Про вибори народних депутатів України", у разі дострокового припинення повноважень депутата, обраного в одномандатному окрузі.
Як зазначається у ст. 16 Закону чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Верховної Ради України.
Виборчий процес чергових виборів депутатів розпочинається за дев'яносто днів до дня голосування. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу не пізніш як за дев'яносто один день до дня голосування.
Позачергові вибори депутатів відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, виданого відповідно до Конституції України.
Виборчий процес позачергових виборів депутатів починається з дня, наступного після дня опублікування Указу Президента України, зазначеного у ч. 3 ст. 16 Закону.
Повторні вибори в одномандатному окрузі призначаються не пізніш як через тридцять днів від дня визнання виборів такими, що не відбулися, або прийняття Центральною виборчою комісією рішення про визнання обраної особи такою, що не набула депутатського мандата.
Повторні вибори відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Центральною виборчою комісією рішення про їх призначення. Виборчий процес повторних виборів депутатів починається з дня, наступного після дня опублікування рішення Центральної виборчої комісії про їх призначення.
Рішення про призначення проміжних виборів депутата в одномандатному окрузі приймається Центральною виборчою комісією не пізніш як у тридцятиденний строк з дня дострокового припинення повноважень депутата, обраного в цьому окрузі.
Проміжні вибори відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Центральною виборчою комісією рішення про їх призначення. Виборчий процес проміжних виборів депутатів починається з дня, наступного після дня опублікування рішення Центральної виборчої комісії про їх призначення.
Протягом п'ятого року повноважень Верховної Ради України поточного скликання проміжні та повторні вибори не проводяться.
Вибори депутатів проводяться у загальнодержавному окрузі, який включає в себе всю територію України та закордонні виборчі дільниці, та у 225 одномандатних округах, що утворюються Центральною виборчою комісією та існують на постійній основі (ч. 1 ст. 18 Закону).
Одномандатні округи утворюються в межах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя з приблизно рівною кількістю виборців в кожному окрузі. Орієнтовна середня кількість виборців в одномандатних округах визначається Центральною виборчою комісією, виходячи з відомостей Державного реєстру виборців. Відхилення кількості виборців в одномандатному окрузі не може перевищувати дванадцяти відсотків орієнтовної середньої кількості виборців в одномандатних округах (ч. 2 ст. 18 Закону).
Перелік одномандатних округів із зазначенням їх номерів, меж та центрів округів публікується Центральною виборчою комісією не пізніш як за сто сімдесят п'ять днів до дня голосування в загальнодержавних та у регіональних друкованих засобах масової інформації.
Висування кандидатів у депутати партіями розпочинається за дев'яносто і закінчується за сімдесят дев'ять днів до дня голосування (ч. 1 ст. 52 Закону).
Право висування кандидатів у депутати у загальнодержавному окрузі реалізується виборцями через партії у порядку, передбаченому Законом України "Про вибори народних депутатів України".
Право висування кандидатів у депутати у одномандатних округах реалізується виборцями через партії або шляхом самовисування у порядку, передбаченому Законом України "Про вибори народних депутатів України".
Одна і та ж особа може бути включена лише до одного виборчого списку кандидатів у депутати від партії.
Одна і та ж особа може бути включена до виборчого списку кандидатів у депутати від партії та висунута лише в одному з одномандатних виборчих округів в порядку висування партією або в порядку самовисування.
Висування кандидатів, формування та затвердження виборчого списку кандидатів у депутати від партії у загальнодержавному окрузі та висування кандидатів у депутати від партії в одномандатних округах здійснюється партією на з'їзді (зборах, конференції) у порядку, встановленому статутом партії (ч. 1 ст. 53 Закону).
Партія може висунути кандидатом у депутати особу, яка є членом цієї партії, або безпартійну особу, яка відповідно до ст. 9 Закону має право бути обраною депутатом.
Партія може висунути:
1) виборчий список кандидатів у депутати від партії у загальнодержавному окрузі у кількості, яка не перевищує 225 осіб;
2) по одному кандидату у депутати в кожному одномандатному окрузі.
Форма виборчого списку кандидатів у депутати від партії затверджується Центральною виборчою комісією не пізніш як за сто двадцять днів до дня голосування.
Безумовно, виборча система України має й інші ознаки. У цієї контрольній роботі було звернено увагу лише на основні з них.


3. ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ
1. До культурних прав і свобод людини і громадянина належать:
а) право на освіту;
б) свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості;
в) право на відпочинок;
г) право на достатній життєвий рівень.
Правильні відповіді: а) право на освіту (ст. 53 Конституції України); б) свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54 Конституції України).

2. Чи може бути громадянин України позбавлений громадянства:
а) так, за вчинення тяжкого злочину;
б) так, за державну зраду;
в) так, у разі тривалого проживання за межами У країни;
г) не може бути позбавлений громадянства.
Правильна відповідь: г) громадянин України не може бути позбавлений громадянства (ст. 25 Конституції України, п. 3 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про громадянство" від 18.01.2001 р. №2235-ІІІ в ред. від 06.12.2012 р.).

3. Які з перелічених осіб входять до Вищої Ради юстиції за посадою:
а) Голова Верховного Суду України;
б) Міністр юстиції України;
в) Генеральний прокурор України;
г) ректори вищих юридичних учбових закладів.
Правильні всі відповіді, крім відповіді під пунктом "г" (ч. 3 ст. 5 Закону України "Про Вищу раду юстиції" від 15.01.1998 р. №22/98-ВР в ред. від 15.08.2012 р.).

4. Перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснюється:
а) Головою Верховного Суду У країни:
б) Президентом України;
в) Головою Конституційного Суду України;
г) з'їздом суддів України.
Правильна відповідь: б) Президентом України (п. 12 ч. 1 ст. 66 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 р. №2453-VІ в ред. від 01.12.2012 р.).

5. Вік, з якого громадянин України може бути обраний Президентом України:
а) 40 років;
б) 45 років;
в) 35 років;
г) 25 років.
Правильна відповідь: в) 35 років (ч. 1 ст. 9 Закону України "Про вибори Президента України" від 05.03.1999 р. №474-XІV в ред. від 02.12.2012 р.).

6. В яких випадках із перелічених повноваження Президента України припиняються достроково:
а) відставка;
б) звільнення за власним бажанням;
в) неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
г) смерть.
Правильні всі відповіді, крім відповіді під пунктом "б" (ч. 2 ст. 108 Конституції України).

7. Документами, які підтверджують громадянство України, є:
а) посвідчення особи моряка;
б) свідоцтво про народження;
в) дипломатичний паспорт;
г) посвідчення особи на повернення в Україну.
Правильні всі відповіді, крім відповіді під пунктом "б" (ст. 5 Закону України "Про громадянство" від 18.01.2001 р. №2235-ІІІ в ред. від 06.12.2012 р.).

8. До повноважень Вищої Ради юстиції належать:
а) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;
б) реєстрація політичних партій;
в) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посади;
г) реєстрація відомчих нормативно-правових актів.
Правильні відповіді: а) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; в) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посади (ст. 3 Закону України "Про Вищу раду юстиції" від 15.01.1998 р. №22/98-ВР в ред. від 15.08.2012 р.).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к/96-ВР в ред. від 12.04.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
2. Про вибори народних депутатів України : Закон України від 17.11.2011 р. №4061-VІ в ред. від 02.12.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
3. Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации : учеб. пособие / М. В. Баглай. – М. : ИНФРА-М, 2002. – 800 с.
4. Баглай М. В. Малая энциклопедия конституционного права /
М. В. Баглай, В. А. Туманов. – М. : БЕК, 1998. – 694 с.
5. Білоус А. Виборче законодавство та партийна система України в порівнянні з деякими країнами ЄС та східної Європи / А. Білоус // Нова політика. – 2012. – №2. – С. 2 – 5.
6. Колюшин Е. И. Конституционное (государственное) право России : курс лекций / Е. И. Колюшин. – М. : Городец, 2006. – 382 с.
7. Конституційне право України : підручник / за ред. В. Ф. Погорілка. –
К. : Наукова думка, 2003. – 732 с.
8. Кравченко В. В. Конституційне право України : навч. посібник /
В. В. Кравченко. – 4-те вид., випр. та доп. – К. : Атіка, 2006. – 568 с.
9. Лукін В. Світові виборчі системи та Україна : спроба порівняльного аналізу / В. Лукін // Рейтинг-аналіз. – 2011. – №10. – С. 9 – 15.
10. Наливайко Л. Р. Конституційно-правова відповідальність : питання теорії та практики : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Л. Р. Наливайко. – К., 2000. – 20 с.
11. Фрицький О. Ф. Конституційне право України : підручник /
О. Ф. Фрицький. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 356 с.